Mій вибір: любити Україну до глибин душі і всім серцем – український волонтер

Не раз, спілкуючись з європейськими політиками, громадськими діячами, які дуже уважно спостерігають за ситуацією в Україні, і не тільки на сході, я чула: «Країна відродиться через сильне громадянське суспільство, яке сформувалося за два роки».

Цитую Віктора Денисенка: «На мій погляд, Україна двічі довела, що в ній сформувалося досить сильне громадянське суспільство. Це величезне досягнення України. Зміни, демократичні реформи, боротьба з корупцією – це вкрай довгий процес. Тут необхідно просто запастися терпінням і вірою в те, що якщо рухатися в одному конкретному напрямку, в кінці кінців ти досягнеш мети. Хочу побажати, щоб кожен в міру своїх можливостей робив щось на благо нової демократичної України».

Ці слова відомого публіциста і доктора журналістики найкраще підходять до нової формації – українських волонтерів.

Україна – це перш за все люди, конкретні люди, патріоти, саме з їхнього середовища формується це нове, свідоме, суспільство, яке не дасть країні відкотитися назад. Патріоти, на жаль, мають зараз захищати два фронти – один на сході, другий – у себе вдома, запобігаючи прорости далі всім проблемам минулого.

Своє знайомство з ГО «КРІР» я пам'ятаю дуже добре. Перший рік війни моя сім'я ще жила своїм, мирним життям. Найголовніше завдання ми тоді бачили в тому, щоб максимально привернути увагу європейського суспільства до всього того, що відбувається в Україні – ми робили виставки, концерти, заходи, присвячені Україні. Мій син вчився в Ірпінській школі № 17, тоді на уроках фізкультури вони плели маскувальні сітки, брали участь в «солодких» ярмарках для збору грошей. (До речі, це було ініціативою «КРІРа») Тоді Саша мене запитав: «Мама, а чому ми не допомагаємо АТО?». Я здивувалася... Здавалося б, ми робимо все можливе, з точки зору своєї, журналістської та громадської роботи. Це і послужило приводом просто зайти в гості до мерії Ірпеня, де тоді був штаб ГО «КРІР». Xотілось подивитися на конкретні списки потреб волонтерів. Робота кипіла, бо завтра їм треба було виїжджати. Але запам'ятався один дзвінок...

Була зима, замети, літнім людям дуже важко було донести свою допомогу в центр міста. Подзвонила одна бабуся і попросила: «Синку, я не дійду, приїдете, заберете у мене огірки?». Валентин зібрався і поїхав. Найсмішніше, що і сьогодні, перебуваючи у них в гостях, я почула такий же дзвінок: «Приїжджайте до нас за консервацією». З ними було дуже комфортно працювати. Все, що ми потім привозили з Польщі, Литви тут же упаковувалося і йшло за призначенням – на позиції, в госпіталь, в дитячі літні табори, переселенцям і т.п.

Сьогодні напросилися до них в гості, хотілося по-людськи дізнатися – чи не втомилися за два з гаком роки, чи не розчарувалися в своїй волонтерській діяльності, і просто хотілося їх побачити і обійняти. І чим можемо допомогти... Але в житті волонтерів було, як завжди, багато людей, багато проблем, які вирішувалися без бюрократичних зволікань, з любов'ю. А учасники АТО приходили сюди, як до рідних.

Ні Діані, ні Дімі, ні Олені нічого не хотілося особливого говорити. Перше слово сказав Андрій, учасник АТО, який разом з дружиною прийшов також в гості сказати «спасибі».

Bот наша розмова з ними, коли відбувся телеміст Литва - Україна.

– Чим зараз займаються волонтери в Україні, я знаю, що їм сьогодні нелегко?

Андрій: Я пам'ятаю початок війни, цю порвану форму після першого виходу на полігони. Дякую волонтерам, які привезли нам форму, привезли їжу. Тому що пам'ятаю полігон, на якому ми їли одні макарони і солені огірки. Тоді зампотилам відкрив склад і показав, що дійсно, крім макаронів і бочки огірків, на складі немає нічого. Якби тоді не волонтери, я не знаю, як би ми вистояли взагалі.

Якби не волонтери, у нас армії не було б.

Люди воювали: одні воювали на сході, другі тут. Немає у нас 40 мільйонів українців. Скільки людей за Україну зараз і скільки було спочатку? Не 40 мільйонів, може тільки половина. Нема тих патріотів, що тоді були в Одесі, Західній Україні ще й тиснули.

Зараз всі бачать, що війна затягується. У 2014 році, влітку, війна вже могла закінчитися. Тоді ми ще намагалися спілкуватися з «донецькими ополченцями», їм теж боляче було. Якби не зайшли російські війська... Зараз це все затягується і люди це бачать... бачать, як в Україні погано, як піднялися ціни, як впали зарплати. Кожен зараз думає, як вижити.

Та пенсіонерка, яка колись могла дати 50, 100 гривень – їх у неї сьогодні немає. Комунальні більше, ніж її пенсія. Зарплата моєї дружини не піднялася ні на копійку за два роки. Звідки взяти гроші на допомогу? Всі думають, як вижити. Як таких боїв зараз немає, ведеться позиційна війна, сидимо в окопах. Ми гниємо в окопах, інші на полігонах. Люди дуже розчарувалися. Радує тільки те, що є такі люди, як волонтери, які до сих пір до нас приїжджають. Радує, що коли в школах Слов'янська, Краматорська, Добропілля проводжу уроки патріотизму – діти дарують мені малюнки з українськими прапорами.

Я знаю, що воюю не за себе. Знаю, що коли війна закінчиться, моє життя вже ніколи не стане колишнім. Я дуже хочу, щоб наші діти читали Шевченка і співали гімн України. Раз я живу в такий складний час, час змін, то нехай мої діти живуть у вільній і мирній Україні. У дитинстві мріяв бути комбайнером, після війни хочу повернутися до професії столяра.

– Волонтери – це ні партія, ні рух, це - нова Україна, яка стає реальною. Чи можуть разом волонтери та захисники України її змінити?

Андрій: Війна дуже мене змінила, з колишніх друзів залишилося лише відсотків 10, з іншими не спілкуюся. Зате з'явилося багато інших друзів, таких як Олена, Діма, Антон, Діана, з якими ми тепер – рідні душі. Ця війна дуже багато змінила, вона показала, хто є хто. Зараз зрозуміло, хто справжній українець, хто – диванний патріот, а кому – все одно. Самі страшні – це люди, яким все одно. Байдужі. Я навіть поважаю людей, які проти України, так, у них є своя точка зору, і вони її відстоюють. Я за свою землю, за свою мову. Я – «за», вони «проти», за це і поважаю. Але є багато людей, яким все одно, таких, на мій погляд, відсотків 70. Потім їх «все одно» виливається нам в Донбас, Луганськ, Крим. Могло вилитися і в Харків, і в Маріуполь. Чому так сталося? Чи не тому, що хтось був «за», а хтось «проти», а тому, що більшості було «все одно». Там мітинг за 100 гривень, там мітинг... А волонтерам – не все одно, таким, як я, не все одно – ми там.

Скільки б нас не було – багато чи мало, але ми є! І навіть ось ті «все одно» це бачать і потихеньку приєднуються, переходять на ту або іншу сторону. Тоді вже видно, хто рідна людина, а хто ворог. А «все одно» для мене – це сіра маса. Це моя особиста думка.

– Я з тобою повністю згоден, що всі війни і зради починаються з байдужих людей. Давай про хороше. Я не знаю, як ти щиро обіймаєш свою дружину вдома, але я бачив, як ти обіймаєш дівчаток-волонтерів. І вже не знаю, де чия дружина...

– Я лежав у госпіталі після виходу з оточення і знаєте, що відчував? Лікарі лікували моє тіло, а ці дівчатка лікували мою душу. І не знаю, хто зробив для мене більше. Тому я до них так і ставлюся.

– Що волонтери будуть робити, коли закінчиться війна?

Діана: У нас багато людей, які потребують, члени багатодітних сімей, багато турнірів дитячих і дорослих попереду, будемо супроводжувати бійців наших. Реабілітація скільком потрібна – медична та психологічна. У багатьох порушена психіка, це буде давати знати про себе ще багато років. 60% бійців не визнають, що їм потрібна якась реабілітація. Треба організовувати відпочинок їм та їхнім дітям. Це повинні бути державні програми, волонтери не потягнуть цього всього. Але розпочате волонтерами має бути продовжене. Справ нам вистачить.

Олена: Хто такі волонтери? Це сполучні ланки між тими і тими. Під час війни ми зібралися, щоб бути між бійцями і тими людьми, які допомагають. Після війни вони займуть позиції між державою і соціально незахищеними верствами населення. Ми все одно захочемо щось робити і не зможемо сидіти на місці. Нас пара волонтерів плюс ще пара і так далі – може, щось зміниться в державі. Все починається з малого. Я вірю в силу таких об'єднань. Так, 40 мільйонів складно об'єднати, цього не змогла зробити навіть війна. Але нехай будуть ці 5 мільйонів українців, які захочуть щось поміняти, їм не все одно, вони хочуть щось зробити.

Роман: Треба в першу чергу змінюватися самому. Почнемо з малого, з нашої організації, ще приєднаються. Не можуть же всі бути байдужими. І це буде правильно.

Олена: Як мурахи – коли вони об'єднуються, вони і слона можуть підняти. Я вважаю, що багато волонтерів направлять свої сили на онкохворих дітей або людей з невиліковними хворобами. Люди вже не зможуть сидіти на місці.

– Ваші родини за час вашого волонтерства придбали або втратили?

Олена: У моїй родині багато що змінилося. Спочатку мої батьки не розуміли, що відбувається, мої діти не розуміли, чому стільки часу мами немає вдома, а потім і вони підключилися і почали допомагати. Разом зі мною вони були в госпіталі. Коли моя родина і бійці дивилися один одному в очі – ці почуття не можна передати словами.

– До сих пір доводиться їхати з паливом в один кінець? Під обстріл потрапляли?

Діма: Останні три рази ми так і робили. Туди – самі, назад нас заправляли бійці. Під обстріл потрапили якраз перед Дебальцевським котлом, за три дні до котла, 18 лютого. Нас попереджали, щоб не їхали. І під Мар'янкою було. Вночі заїхали в Мар'янку, почався обстріл, а наш побратим кричав, щоб чекали, не їхали, він не міг вийти з «секрету». Але найбільше за Дена машину боялися.

– Хто ці люди, які вам приносять допомогу для бійців?

Олена: Звичайні люди. В останній поїздці допоміг депутат, місцеві підприємці, а в основному – звичайнісінькі люди. Бабусі шкарпетки приносять. І труси. До речі, зараз треба поїхати, забрати. Ми знаємо, що вони з такою любов'ю їх шиють і на голову нам одягнуть, якщо не заберемо. Бабусі постійно передають консервацію, печиво, цукерки передають, студенти багато допомагають.

Спочатку і олігархи давали – боялися, щоб до них не дійшли. Потім відчули, що їм нічого не буде і перестали. А бідні досі віддають останнє, тому що розуміють, що якщо зміни настануть, то першими їх відчують бідні, а не багаті. Тому що хто воює там? Хлопці з бідних сімей. Тому бідні допомагають бідним. Але іноді і багаті допомагають. Іноді.

– Що ця війна змінила в твоїх поглядах і мріях?

Олена: Майже два роки я була волонтерів в Ірпінському військовому госпіталі. Я бачила людей: якими вони приходять до нас, я бачила цю біль та смуток, але разом з тим бачила величезну жагу до життя. Стала, напевно, більшим патріотом і зрозуміла, що людське життя – це найбільша цінність. Вирішила вступити до лав військових і продовжувати цю роботу вже в ЗСУ.

Зрозуміла: для того, щоб я спокійно могла обіймати своїх трьох дітей, я повинна вміти обіймати і автомат. Це мій вибір. Я зробила цей крок, щоб я і мої діти могли спокійно дихати і не думати, що ж буде завтра.

«Волонтерський рух – це багато в чому основа нової України. Це, якщо можна так сказати, Україна свідома. Люди відчули, що у них є країна, в якій вони хочуть жити, і щоб ця країна залишалася такою – за неї треба боротися. Я впевнений, що волонтерське співтовариство вже в іншому, мирному житті, допоможе будувати ті громадянські інститути, без яких немислимі сучасні демократичні країни. Волонтерський досвід стане в нагоді новим недержавним організаціям та фондам. Тут у мене нема ніяких сумнівів», – сказав Віктор Денисенко, прочитавши цей матеріал, готовий до друку. Так він відповів на питання, що ж волонтерський рух може принести нинішньої України.

Петро і Анна Олар (Ірпінь-Таураге)