Образ Бандери в історичній свідомості значно перевищує його реальний внесок в історію, - історик

- Українській повстанській армії відводять окреме місце в історії визвольного руху під час Другої світової війни. Чим це зумовлене?

- За одними аспектами український визвольний рух, а зокрема УПА, схожий на антиколоніальні рухи країн третього світу, за іншими - з партизанськими антинацистськими рухами Другої світової, а за третіми можна знайти подібність з рухами, які дехто відносить до фашистських. Але при цьому треба пам'ятати дві речі. По-перше, розуміти унікальність ОУН і УПА. А по-друге, щоб будь-які схеми не тяжіли над фактами, бо УПА - це надзвичайно складне явище, яке неможливо втиснути в якусь схему.

- У чому полягає ця складність?

- Більшість авторів, які беруться досліджувати тему УПА, займають однозначну позицію. Одні говорять, що УПА - це героїчний визвольний рух, який зіграв надзвичайно важливу роль в утвердженні сучасної української держави. А отже ми повинні берегти пам'ять про УПА від будь-якого очорнення. Інша крайність - переконання, що УПА - це зграя злочинців, які нищили мирне населення і мало чим відрізнялися від нацистів. І дуже мало досліджень, які бачать нюанси та складність цього руху. Ми не можемо робити ікону з УПА, але й не треба її демонізувати.

- Зараз в Україні є намагання утвердити саме перший варіант - героїзацію УПА.

- Та не просто прагнення, це закріплено законодавчо. В Законі "Про правовий статус і про вшанування пам'яті учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті" є незрозумілі з юридичного погляду терміни - такі як "зневажливе ставлення" до борців за незалежність та "наруга над пам'яттю борців за незалежність України у XX столітті, приниження гідності Українського народу". Щоправда, ми бачимо там довгий перелік організацій. Тому коли усі, обговорюючи цей закон, дискутують лише про ОУН і УПА, то це вихоплено з контексту.

- Відповідно до цього закону дослідження науковців можуть бути визнані наругою над пам'яттю про УПА з подальшим застосуванням визначених законом санкцій?

- При бажанні наукові дискусії можна визнати такими, що порушують закон. Не дай Бог когось почнуть тягнути до відповідальності про критичні висловлювання щодо ОУН, УПА, Скоропадського… та про кого завгодно. Щоправда, коли Володимиру В'ятровичу задавали питання щодо того, як відрізнити нормальну критику від зневаги й наруги, він сказав, що такі формулювання включені до законодавства не з ініціативи Інституту національної пам'яті. Якщо я не помиляюсь, В'ятрович стверджував, що це була ініціатива Юрія Шухевича. Також, за його словами, ніхто нікого ні до якої відповідальності не притягуватиме, хоча такі політичні зауваження лунають. З одного боку, це добре, а з іншого - це дуже погана похвала для закону, що він насправді не діє. Треба або не приймати закони з такими формулюваннями, які можна повернути, як дишло, або чітко дати юридичні визначення і добитися, щоб закон виконувався.

- Цей намір охороняти пам'ять є відповіддю на російську агресію та пропаганду?

- Це безперечно так. Прийняття декомунізаційних законів породжене війною - не тільки збройною, а й пропагандистською. Незважаючи на це, у мене й далі залишається сумнів щодо доцільності такого меморіального законодавства - не лише в Україні, але й загалом у світі.

- Ви пропонуєте скасувати декомунізаційні закони?

- Я б не поспішав скасовувати ці закони, бо не треба кидатися з однієї крайності в іншу. Зрештою, в цих законах є раціональне зерно. Адже залишки радянщини й далі живуть. У маркуванні публічного простору іменами комуністичних лідерів я нічого доброго не бачу, і декомунізацію треба провести - вбити дракона в собі. Інше питання, чи треба для цього приймати спеціальні закони. Хоча рішення про ліквідацію назв, пов'язаних з діячами тоталітарного комуністичного режиму, я цілком схвалюю. Але так само спірно, чи потрібно це приймати в загальнонаціональному масштабі шляхом виконання директив згори. Можливо, варто було б віддати ініціативу місцевим громадам і дати їм певний час, щоб вони дозріли до необхідності змін.

- У процесі перейменувань вулиць згодом можемо отримати вулицю Степана Бандери у Києві. Як ставитеся до цього?

- Це справа киян, хоч, думаю, багато хто поставиться до цього негативно. Але не треба демонізувати Бандеру. Він не Гітлер і не Сталін. Якщо якась громада хоче мати в себе вулицю Бандери, то це їхнє право. У Львові є вулиця Бандери, і нічого страшного. Та Бандера не мій герой. Це приклад людини, чий образ в історичній свідомості, в публіцистиці й наукових дискусіях значно перевищує його реальний внесок в історію. До того ж, цей внесок часто був радше негативним, ніж позитивним.

- У чому негатив?

- Наприклад, розкол ОУН і відділення бандерівського крила у 1940 році. Не думаю, що це стало благом напередодні вирішальних подій, хоч це провина не тільки Бандери. Далі, коли в ОУН почалася демократизація, а вождизм почав зникати, саме Бандера в еміграції наполягав на поверненні принципів авторитаризму 30-х років. І це спровокувало другий розкол ОУН.

Загалом до Бандери можна пред'являти дуже багато претензій. Рреальний вплив Бандери на розвиток націоналістичного руху був дуже короткочасним. Це стосувалося 1933-34 років, коли Бандера очолював Крайову екзекутиву ОУН, і 1939-41 років, коли він очолив бунт проти Мельника і став на чолі нової ОУН, яку стали називати його ім'ям. Та під час вирішальних подій Бандера сидів у польській тюрмі або в нацистському концтаборі. Тобто, ми бачимо парадокс, коли рух розвивався під ім'ям Бандери, тоді як сам Бандера був до того непричетний.

- Чому саме під його іменем, і чому досі Бандеру виносять на вістря українського націоналізму?

- Тут і збіг обставин, і певні закономірності. Збіг обставин полягає в тому, що саме Бандера в потрібний момент опинився у потрібному місці. 1933 року він став керівником крайової екзекутиви ОУН майже випадково. Перед тим із попередніх керівників один загинув, другий помер після польської тюрми, ще дехто відійшов з інших причин. І так черга дійшла до відносно молодого Бандери, він мав тоді 24 роки. Був амбітний, схильний до радикальних дій.

Довкола Бандери виник суперечливий ореол. З одного боку, замах на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького, частково організований Бандерою. З іншого - скандальне вбивство директора гімназії, українця Івана Бабія, який був засуджений Революційним трибуналом ОУН за звинуваченням у співпраці з польською владою. Далі відомий виступ Бандери на суді 1936 року. Тому, коли дійшло до розколу ОУН у 1939-40 роках, Бандера, який щойно вийшов з польської в'язниці, вже мав образ героя. Так він став "провідником". Хоча перебільшувати його інтелектуальні властивості чи харизму не доводиться.

Але в піднесенні Бандери була й певна закономірність. Організації типу ОУН мають потребу в харизматичному лідері. Їм потрібен символ на чолі. І коли у 1938 році вбили засновника ОУН Євгена Коновальця, виникла проблема, яку Макс Вебер називав рутинізацією харизми, коли культ вождя переносять на його спадкоємця, який може й не мати справжніх харизматичних якостей. Але якщо немає реального харизматичного лідера, його треба створити. І його творять. Але одні намагалися зробити лідера з Андрія Мельника, а інші - з Бандери. Випадок Бандери виявився успішнішим, не зважаючи на те, що у вирішальний час він сидів у Закзенгаузені.

- Якщо Бандера не Ваш герой, Ви можете назвати імена українських націоналістів, які Вам імпонують?

- Я б не говорив про героїв. Але постать Євгена Коновальця для мене значно більш цікава і складна, а в деяких аспектах симпатичніша, ніж Степана Бандери. Серед діячів ОУН, які викликають подив своєю стійкістю, можу назвати Михайла Сороку. Це багаторічний в'язень радянських таборів, який не зламався, а навпаки був причетний до організації повстання в ГУЛАГу. Можна ще згадати інших діячів ОУН, які вирізнялися своїм інтелектом і широтою світогляду. Наприклад, керівник головного центру пропаганди Проводу ОУН Петро Полтава. Такі люди не прагнули особистої диктатури. До речі, Коновалець також її не прагнув. Це вочевидь найталановитіший з усіх лідерів ОУН. Та й до Бандери ставлюся з повагою як до мужньої особистості. Він свідомо ризикував життям і виявив значно більшу стійкість, ніж деякі його товариші.

Під час судових процесів 1935 і 1936 року він знав, що йому загрожує смертна кара, тим не менше, тримався дуже гідно, тоді як деякі інші зламалися. Вдруге Бандера викликає повагу, коли після проголошення незалежності української держави 30 червня 1941 року нацисти вимагали відкликання цього Акту. Від нацистів усього можна було чекати, вони могли розправитися з лідером ОУН, і Бандера був свідомий цього. Тим не менше, вважав, що справа незалежності України є важливішою за життя.

Однак робити з нього головного національного героя в усій українській історії - а саме така тенденція є сьогодні - не варто. Як певний епатаж можна вживати слова "бандерівці", "жидобандерівці", але не сприймати їх всерйоз.

Далі буде