Френк Герберт (Frank Herbert). Дюна. Книга перша. Розділ перший

Присвячується людям, чиї труди виходять за рамки ідей у царину «реальних справ», – екологам посушливих земель, де б вони не були і в який би час не працювали. Зусилля передбачення освячується у смиренні і захопленні.

 

«Початок – найделікатніший час, щоб подбати про правильну рівновагу. Це знає кожна з сестер Бене Джесеріт. Розпочинаючи вивчення життя Муад`Діба, народженого на 57-рік правління імператора падишаха Шаддама Четвертого, треба наголосити на тому, що особливим місцем у його житті була планета Аракіс. Хай не вводить вас в оману те, що народився і перших п`ятнадцять літ свого життя він прожив на Каладані. Планета Аракіс, ще відома, як Дюна, –це його місце назавжди».

(взято з «Посібника  Муад`Діба» принцеси Ірулан)

 

За тиждень до відбуття на Аракіс, коли вся метушня перед від’їздом досягнула майже нестерпного безумства, стара карга приїхала відвідати матір хлопця, Пола. Ніч у замку Каладан була гарячою, і у цій давній кам’яній будівлі, що слугувала сім’ї Атрейдесів домом протягом двадцяти шести поколінь, була задуха – ніби відчуття холодного поту перед зміною погоди.

Cтару впустили крізь бокові двері, що вели вниз до арочного проходу біля кімнати Пола, і дозволили хвильку на нього подивитися, поки він лежав у ліжку. У тьмяному світлі лампи, підвішеної до самої стелі, хлопець, який вже прокинувся, побачив біля дверей своєї кімнати громіздку жіночу фігуру, що стояла на крок попереду матері. Стара, мов відьмина тінь, – волосся, наче заплутана павутина, темне обличчя, притінене каптуром, очі, як блискучі дорогоцінні каміння…

- Чи не замалий він для свого віку, Джесіко? – запитала стара. Її голос був хриплий і різкий, як звук розладнаного балісету.

- Ви ж знаєте, що в родині Атрейдесів дорослішають пізніше, Ваша превелебносте, – відповіла мати Пола своїм м'яким контральто.

- А як же, чула, чула про таке, – прохрипіла стара. – Та йому вже п`ятнадцять років.

- Так, Ваша превелебносте.

- Він прокинувся і слухає нас, хитрий негідник, – всміхнулася стара. – Але ж королівська влада потребує лукавства. І якщо він, дійсно, Квізац Гадерах… Тоді…

У затінку свого ліжка Пол тримав очі ледь розплющеними. Двоє яскравих пташиних овалів – очі старої – здавалось, збільшуються і світяться, коли дивляться у його очі.

- Спи добре, хитрий маленький негіднику, – сказала стара. – Завтра тобі потрібні будуть всі твої здібності, щоб зустрітися з моїм ґом джабаром.

І вона пішла, виштовхуючи його матір з кімнати і зачиняючи двері сильним твердим ударом.

Серед усього безладу, протягом цього часу змін, стара була найдивовижнішою істотою, яку він колись бачив.

“Ваша Превелебність”.

І те, як вона називала його мати Джесіку, – наче вона звичайна дівка-прислужниця, а не леді з Бене Джесеріт, кохана герцога і мати герцогського спадкоємця.   

Чи ґом джабар – це щось з Аракісу? Що я ще маю знати перед тим, як ми туди поїдемо? – думав він. Він урочисто промовив дивні слова:

- Ґом джабар. Квісац Гадерах.

Ще стільки всього треба було вивчити. Арракіс буде зовсім іншим місцем, дуже відмінним від Каладана, тож розум Пола паморочився від нових знань.  

“Арракіс – Дюна – Пустельна планета”.

Туфір Гават, майстер, що навчав асасинів у його батька, пояснив: їхні смертельні вороги Гарконнени пробули на Аракісі вісім років, тримаючи планету у квазі-феодальному володінні, в рамках контракту компанії ЧОАМ з видобутку геріатричної спеції, меланжу. Зараз Гарконнени покидають планету, будучи заміненими Домом Атрейдесів у результаті очевидної феодальної перемоги герцога Літо.

Ще Гават сказав, що їхня поява на планеті містить смертельну небезпеку, адже герцог Літо був популярним серед Великих Домів Земельної Ради. «Популярна людина пробуджує ревнощі сильних світу цього», – сказав Гават.  

“Аракіс – Дюна – Пустельна планета”.

Пол заснув, щоб побачити сон про печеру на Аракісі, мовчазних людей навколо нього, що рухалися у тьмяному світлі куль, які світилися. Там було урочисто і було схоже на собор. Він чув слабкий звук води, що капає.  

Навіть залишаючись у цьому сні, Пол знав, що запам’ятає його після пробудження. Він завжди пам’ятав сни, які були передбаченнями. Сон зник.

Пол прокинувся, відчувши себе у теплі свого ліжка, розмірковуючи і розмірковуючи.

Цей світ замку Каладан, у якому нема ігр і компаньйонів його віку, можливо, не заслуговував того, щоб за ним сумувати на прощання. Доктор Юе, його вчитель, натякнув, що фафрелахська класова система не жорстко охороняється на Арракісі.

Планета прихистила людей, які жили на краю пустелі без каїдів чи башарів, які б ними командували: люди волі і піску, які називалися вольниками, не згадувалися в жодному переписі Імперського регейта.

“Аракіс – Дюна – Пустельна планета”.

Відчувши власну напруженість, Пол вирішив попрактикувати один з уроків для розуму й тіла, якому навчила його мати. Три швидкі подихи, мов спусковий гачок, дали реакцію: він впав у плаваючу свідомість… концентрація свідомості… аортальне розширення… уникнення несфокусованого механізму свідомості… щоб бути у свідомості за власним вибором… кров збагатилася і швидко полилася по перевантаженим ділянкам… не можливо отримати їжу – безпеку – свободу тільки інстинктом…  свідомість тварини не розширюється за рамки поточного моменту, як і не досягає усвідомлення, що жертви можуть вимерти… тварина руйнує і не виробляє…  тваринні задоволення залишаються близькими до рівня відчуттів і оминають сприйняття…  людська істота потребує решітки на задньому плані, через яку можна бачити її всесвіт…  сфокусована власним вибором свідомість  формує твою решітку…  фізична недоторканність слідує за нервово-кров’яним потоком відповідно до найглибшого усвідомлення потреб клітини… всі речі, клітини, сутності є мінливими у прагненні до постійності потоку всередині…

Знову, знову і знову в середині плаваючої свідомості Пола крутився цей урок. Коли світанок торкнувся жовтим світлом підвіконня кімнати Пола, він це відчув через закриті очі, розплющив їх, почувши відновлену метушню і поспіх у замку, бачачи знайомі візерунчасті балки стелі його кімнати.

Двері передпокою відчинилися, і з’явилася його мати – її волосся, наче темна бронза, було зібране чорною стрічкою на маківці, овальне обличчя було незворушне, а зелені очі дивилися урочисто.   

-   Ти прокинувся, – сказала вона. – Добре спав?

-   Так.

Він роздивився її з ніг до голови і побачив натяк на напруження у її плечах, коли вона вибирала для нього одяг з полиць стінної шафи.

Інший би не вловив цього напруження, але вона вчила його спостерігати за дрібницями. Вона повернулася, тримаючи для нього напівофіційний жакет.

На ньому над нагрудною кишенею була червона емблема яструба Атрейдесів.

-   Поквапся і одягнись, – сказала вона. – Превелебна мати чекає.

Колись вона наснилася мені, – сказав Пол. – Хто вона?

-   Вона була моєю вчителькою в школі Бене Джесеріт. Зараз вона правдомовець імператора. І Пол…. – вона завагалася. – Ти маєш розказати їй про твої сни.

-   Розкажу. Вона є причиною того, що ми отримали Аракіс?

-   Ми ще не отримала Арракіс, – Джесіка струсила пил зі штанів, повісила їх разом з піджаком на підставку для одягу позаду його ліжка. – Не тримай Превелебну матір в очікуванні.

Пол сів, обхопивши коліна.

-   Що таке ґом джаббар?

Знову навчання, яке він від неї отримав, допомогло побачити її ледве помітне вагання, нервову зраду він розцінив як страх.

Джесіка перетнула кімнату, ривком широко відкрила штори, пильно подивилася через річкові сади на гору Сюбі.

-   Ти дізнаєшся про… ґом джаббар досить скоро, – сказала вона.

Він почув страх у її голосі, і це його здивувало. Джесіка говорила, не повертаючись:

-  Превелебна мати чекає у моїй ранковій кімнаті. Прошу, поквапся.

Превелебна мати Ґейюс Гелен Мохайєм сиділа у кріслі, що було оббито декоративною тканиною, спостерігаючи за наближенням матері і сина. Вікна з обох боків від неї дивилися на південний вигин річки і зелені фермерські землі, якими володіла сім’я Атрейдесів, але Превелебна мати не звертала уваги на краєвид. Цього ранку вона відчувала свій вік, а це більше, ніж просто дратує. У цьому вона звинувачувала космічну подорож і співробітництво з тою огидною Космічною гільдією та її таємні шляхи. Але то було завданням, що вимагало особистої уваги з боку сестри Бене Джессеріт з її даром бачення. Навіть правдомовець падішаха-імператора не могла б ухилитися від тої відповідальності, коли зобов’язання кличе приїхати.

“Чорт забирай цю Джесіку!” – думала Превелебна мати. – “Якби вона народила нам дівчинку, як їй було наказано!”

Джесіка зупинилася за три кроки перед кріслом, опустилася у невеликому реверансі, ніжний порух лівої руки по лінії спідниці. Пол коротко вклонився, як навчив його вчитель танців, – так  роблять, «коли не певний щодо статусу іншого».

Нюанс Полового привітання не пропустила повз своєї уваги  Превелебна мати. Вона сказала:

-  Він обережний, Джесіко.

Рука Джесіки лягла на плече Пола, стиснувши його. Страх серцебиттям пульсував крізь її долоню. Потім вона опанувала собе.

-  Так він був навчений, Ваша превелебносте.

“Чого вона боїться?” – запитував себе Пол.

Стара вивчила Пола своїм майстерним миттєвим поглядом: обличчя овальне, як у Джесіки, але міцні кістки… волосся – чорне-пречорне, як у герцога, але лінія брів, як у діда по материнській лінії, якого не можна називати, і отой гордовитий ніс, форма зелених очей, які пронизливо дивляться на тебе – прямо, як у старого герцога, діда по батьківській лінії, який помер.  

«Тепер там був чоловік, який знав силу бравади – навіть у смерті», – подумала Превелебна мати.

-  Навчання – це одне, – сказала вона. – Основний складник – інше. Побачимо.

Старі очі метнули суворий погляд на Джесіку.

-  Залиш нас. Я наказую тобі попрактикувати медитацію миру.

Джесіка забрала руку з плеча Пола.

-  Ваше Превелебносте, я…

-  Джесіко, ти ж знаєш, що це треба зробити.

Пол поглянув на мати, спантеличений.

Джесіка випрямилася:

- Так. Звичайно.

Пол знову подивився на Превелебну мати. Ввічливість і очевидне благоговіння його матері перед цією старою викликало обережність. Все ж він відчував сердите передчуття у страхові, який йшов від матері.

-   Пол… – Джесіка глибоко вдихнула. – Це випробування, яке ти зараз маєш пройти….  дуже важливе для мене.

-  Випробування? – Він подивився на неї.

-  Пам’ятай, що ти – син герцога, – сказала Джесіка. Вона розвернулася і вийшла з кімнати разом із сухим шурхотом спідниці. Двері твердо закрилися за нею.  

Пол подивися в обличчя старої, стримуючи свій гнів.

-  Чи хтось отак випроводжає пані Джесіку, наче вона служка?

Посмішка промайнула у кутках зморщеного старого рота.

-  Пані Джесіка й була моєю служкою, хлопче, протягом чотирнадцяти років в школі.

Вона кивнула.

-  Причому доброю служкою. А тепер ти підійди сюди!

Команда, наче батогом, уперіщила по ньому. Пол зрозумів, що підкоряється, ще до того, як зміг подумати про це.

«Використовує на мені свій Голос», – подумав він. Він зупинився за її жестом і став поруч її колін.

-   Бачиш це? – запитала вона. Зі складок свого одіяння вона підняла зелений металічний куб зі стороною близько п’ятнадцяти сантиметрів. Вона повертіла ним, і Пол побачив, що одна сторона була відкритою – чорна і дивно лячна. У ту відкриту чорноту не проникало світло.

-   Поклади у коробку свою праву руку, – сказала вона. Страх пройшов крізь Пола. Він почав відходити назад, але стара сказала: «Оце так ти слухаєшся свою матір?»

Він поглянув у її пташино-яскраві очі.

Повільно, відчуваючи примус і нездатність протистояти, Пол поклав свою руку в коробку. Спочатку він відчув холод, як тільки темрява огорнула його руку, потім слизький метал торкнувся пальців і почалося поколювання, наче рука оніміла.

Хижий погляд наповнив риси обличчя старої. Вона підняла свою праву руку з коробки і тримала її збоку біля шиї Пола. Він побачив блиск метала і почав було повертатися до нього.

-  Стоп! – відрізала вона.

«Знову використовує Голос!» Він повернув свою увагу знову на її обличчя.

-  Я тримаю біля твоєї шиї ґом джаббар, – сказала вона. Ґом джаббар, свавільний ворог. Це голка з краплею отрути на кінчику. Ах-ах! Не виривайся, бо відчуєш ту отруту.

Пол спробував ковтнути пересохлим горлом. Він не міг відвернути свою увагу від старого, зі шрамами, обличчя, блискучих очей, блідих ясен навколо зубів зі срібла, що виблискували, коли вона говорила.

-  Син герцога має знатися на отрутах, – сказала вона. – Це ж спосіб нашого життя, чи не так? Мускусна отрута - для напоїв, аумас – для їжі. Швидкі отрути і повільні, й отрути, які середньої дії. А ця нова – для тебе. Ґом джаббар. Він вбиває тільки тварин.

Гордість перемогла страх Пола:

-  Ви насмілилися припускати, що син герцога – тварина? – зажадав відповіді Пол.

-  Давай скажемо так: я припускаю, що ти можеш бути людиною, – сказала стара. – Стережися! Я попереджаю тебе не намагатися сіпатися. Я стара, але моя рука зможе увігнати цю голку в твою шию до того, як ти від мене втечеш.

-  Хто ви? – прошепотів він. – Як вам вдалося обманути мою мати, щоб вона мене залишила наодинці з вами? Ви від Гарконненів?

-  Гарконненів? Боже борони! Ні. А тепер помовчи.

Сухий палець торкнувся його шиї, і він заглушив мимовільне бажання відстрибнути.

-  Добре, – сказала вона. – Ти пройшов перше випробування. Тепер ось решта: якщо ти забереш свою руку з коробки, ти помреш. Це – єдине правило. Тримай руку в коробці - і живи. Забирай руку - і помирай.

Пол глибоко вдихнув, щоб вгамувати своє тремтіння.

-   Якщо я крикну, тут будуть слуги за секунду, і помрете ВИ.

-   Слуг не пропустить твоя мати, яка стоїть охоронцем поза дверима. Залежить від тебе. Твоя мати пережила це випробування. Зараз твоя черга. Май гідність. Ми рідко це застосовуємо для людських дітей.

Допитливість знизила страх Пола до керованого рівня. Він чув правду в голосі старої, не можна цього заперечувати. Якщо там стояла на охороні мати… якби це і справді було випробування… Але що б це не було, він знав, що його спіймали, він у пастці, у яку його загнала рука біля шиї, ґом джаббар. Він згадав відповідь з “Літанії проти страху”, як навчила його мати, взявши з ритуалу Бене Джессеріт. “Я не маю боятися. Страх – це вбивця розуму. Страх – це маленька смерть, що приносить повне знищення. Я зустрінуся зі страхом. Я дозволю пройти йому крізь мене і через мене. А коли він пройде, я поверну внутрішнє око, щоб подивитися на його шлях. Там, де пройшов страх, – там нічого не буде. Тільки я залишуся”.

Він відчув, що спокій повертається і сказав:

-   Продовжуймо, бабцю.

-   Бабцю?! – огризнулася вона. – В тебе є сміливість, і цього не можна заперечити. Що ж, побачимо, серрр.

Вона нахилилася близько, понизила голос майже до шепоту:

-   Ти відчуватимеш біль у цій руці, що в середині коробки. Біль. Але! Забереш руку, і я торкнуся твоєї шиї моїм ґом джаббаром – смерть така швидка, як падіння голови людини від удару сокири. Забереш руку, і ґом джаббар забере тебе. Зрозумів?

-   Що у коробці?

-   Біль.

Він відчув у своїй руці поколювання, що збільшувалося, міцніше стиснув губи. «Як це могло б бути випробуванням?» – задавався він питанням. Поколювання перейшло у свербіж.

Стара сказала:

-   Ти чув, що є тварини, які відгризають собі ногу, щоб втекти з пастки? Це – така собі хитрість тварини. Людина ж залишиться у пастці, перетерпить біль, симулюючи смерть, щоб вбити того, хто зловив її у пастку, і усунути загрозу для свого роду.

Свербіж став злегка пекучим.

-   Чому ви це робите? – він домагався відповіді.

-   Щоб визначити, чи ти людина. Мовчи.

Пол стиснув ліву руку в кулак, коли відчув, що інша рука стала пекти сильніше. Пекучість зростала повільно – пекло дужче і дужче. Він відчув, як нігті пальців вільної руки кусають долоню. Він спробував зігнути пальці руки, яка пекла, але не зміг поворухнути ними.

-   Пече! – прошепотів він.

-   Мовчи!

Біль пульсувала по всій руці. Піт виступив на чолі. Кожна фібра кричала, щоб він вийняв руку з палаючої ями… але… ґом джаббар. Не повертаючи голови, він спробував рухати очима, щоб побачити жахливу голку біля його шиї. Він відчував, що дихає, задихаючись, намагався уповільнити дихання, але не зміг.

Біль! Його світ спорожнів, лишилася тільки та рука, охоплена страшним болем, і старе обличчя в декількох дюймах від нього, що пильно на нього дивилося.

“Пече! Пече!”

Він подумав, що відчуває, як шкіра закручується чорними кучерями на його конаючій руці, плоть хрустить і відвалюється від кісток, які тільки й залишилися.

Скінчилося! Наче вимкнувся вимикач, біль припинився. Пол відчув свою праву руку тремтячою, відчув себе мокрим від поту.

-  Досить, – пробурчала стара. – Кул увагад! Так довго ще не витримувала жодна дитина жіночої статі. Напевне, я хотіла, щоб ти провалив випробування.

Вона відкинулася назад, забираючи від його шиї ґом джаббар.

-   Вийми свою руку з коробки, молода людино, і подивися на неї.

Він боровся з болючим тремтінням, витріщився на порожнечу без світла, у якій, здається, залишалася його рука за власною волею. Пам’ять про біль стримувала кожен рух. Розум йому казав, що він вийме з коробки не руку, а почорнілий обрубок.

-  Роби! – різко сказала вона.

Він ривком забрав руку з коробки і витріщився на неї зі здивуванням. Жодної ознаки. Жодної ознаки страждань плоті. Він підняв руку, повернув нею, зігнув пальці.

- Біль стимулюють нерви, – сказала вона. – Біль, – вона фиркнула, – не може скалічити потенційних людей. Хоча є і такі, хто б багато віддав за секрет цієї коробки.

Вона засунула її у складки свого плаття.

-   Але ж біль… –  сказав він.

-   Біль, – фиркнула вона. – Людина може проігнорувати будь-який свій нерв у тілі.

Пол відчув, що його ліва рука болить, випростав стиснуті пальці, подивився на чотири криваві позначки у місцях, де нігті впилися у долоню. Він опустив руку вздовж свого тіла, поглянув на стару.

-  Ти це колись робила з моєю матір’ю?

-  Ти колись просіював пісок через сито? – запитала вона. Тангенціальний слеш її питання вразив його розум, і він усвідомив: пісок крізь сито. Він кивнув.  

Ми, Бене Джесеріт, просіюємо людей, щоб знайти Людей.

Він підняв праву руку, воліючи згадати біль.

-  І це все, що для цього потрібно? Біль?

-  Я спостерігала за тобою під час болю, хлопче. Біль – це просто вісь випробування. Твоя мати розповідала тобі про наші способи спостереження. Я бачу на тобі ознаки її навчання. Наше випробування – це криза і спостереження.

Він почув цьому підтвердження у її голосі, тоді сказав:

-  Це правда.

Вона витріщилася на нього.

“Він відчуває правду! Може це – Він? Може і справді це – Він? Вона загасила хвилювання, нагадуючи собі: Надія затьмарює спостереження».

-   Ти знаєш, коли люди вірять у те, що говорять, – сказала вона.

-   Я це знаю.

Гармоніка здатності, що підтверджувалася неодноразовим випробуванням, була в його голосі.

-   Може, ти і є Квізац Гадерах? Сядь, маленький братику, тут біля моїх ніг.

-   Я краще постою.

-   Твоя мати колись сиділа біля моїх ніг.

-   Я – не моя мати.

-   Ти нас трохи ненавидиш, так? – вона глянула у напрямку дверей і крикнула:

-   Джесіко!

Двері розчахнулися, і Джесіка вже стояла, важкими очима пильно вдивляючись у кімнату. Її суворість розтанула, як тільки вона побачила Пола. Їй вдалося легко посміхнутися.

-   Джесіко, ти колись припиняла мене ненавидіти? – запитала стара.

-   Я вас і люблю, і ненавиджу, – сказала Джесіка. – Ненависть – це від болю, який я ніколи не повинна забувати. Любов – це…

-   Просто факт, – сказала стара, але її голос був лагідним. – Зараз можеш увійти, але залишайся мовчазною. Зачини двері і подбай, щоб ніхто нас не перервав.

Джесіка ступила в кімнату, закрила двері і стала спиною до них. «Мій син живий, – подумала вона. – Мій син живий, і він – людина. Я знала, що так і буде, але… Тепер я можу продовжувати жити».

Відчувалися важкі і реальні двері позаду її спини. Все в кімнаті було безпосереднім і давило на її відчуття.  «Мій син живе».

Пол подивився на свою мати. Вона казала правду. Він захотів піти геть і побути на самоті і обдумати цей досвід, але знав, що він не може піти до тих пір, поки його не відпустять. Стара отримала над ним владу. Вони говорили правду. Його мати пройшла це випробування. Можливо, в цьому було його жахливе призначення. Біль і страх були страшними. Він зрозумів ці страхітливі цілі – вони діяли проти всіх не таких. Ці цілі були їхньою власною необхідністю. Пол відчув, що пройнявся цим жахливим призначенням. Він ще не знав, у чому це призначення полягало.

-  Колись, хлопче, – сказала стара, – ти також будеш стояти поза дверима, як твоя мати, що є мірилом діяння.

Пол подивися вниз на руку, що зазнала болю, потім – на Превелебну Мати. Звук її голоса відрізнявся від того, який він коли-небудь чув у своєму житті. Слова були блискуче викладені. Наче лезом відшліфовані. Він відчув, що міг би поставити їй будь-яке запитання і отримати відповідь, що підняла б його над цим плотським світом у якусь вищу царину.

-  Чому ви випробовуєте людей? – запитав він.

-  Щоб звільнити.

-  Звільнити?

Колись люди віддали процес думання машинам, сподіваючись, що це їх звільнить. Але це дозволило іншим людям, які управляють машинами, поневолити їх.

«Ти не зробиш машину подобою твого розуму»,  – процитував Пол.

-  Прямо з Бутлеріанського Джахаду і Собороної Оранжевої Книги, – сказала вона. – Але ось, що б сказала нам Книга: «Ти не зробиш машину, яка б імітувала  людський розум». – У тебе був ментат для навчання?

-  Я вчився з Туфір Гаватом.

-  «Велике повстання забрало милиці, – сказала вона. – Це змусило розум людей розвиватися. З’явилися школи, щоб тренувати людські таланти.

-  Школи Бене Джессеріт?

Вона кивнула.

-  У нас є двоє головних, що вижили з тих давніх шкіл, – це Бене Джессеріт і Космічна гільдія. Космічна гільдія, як ми думаємо, робить наголос майже на чистій математиці. Бене Джессеріт виконує іншу функцію.

-  Політика, – сказав він.

Кул увагад! – сказала стара. Вона послала суворий погляд Джесіці.

-  Я не казала йому, Ваше Превелебносте, – сказала Джессіка.

Превелебна Мати повернула свою увагу до Пола.

-  Ти дійшов цього висновку, знаючи на диво мало підказок, – сказала вона. – Звичайно, політика. Первинну школу Бене Джессеріт направляли ті, хто бачив усю важливість безперервної нитки у людських справах.

Вони побачили, що не може бути ніякої безперервності, якщо б не розділити людську породу і тваринну – в цілях виведення кращого потомства.

Раптом слова старої втратили для Пола їхню особливу гостроту. Він відчув злочин проти того, що його мати називала інстинктом правоти. Не те, щоб стара брехала йому, – очевидно, що вона вірила у те, що казала. То було щось глибше, щось пов’язане з його жахливим призначенням.

Він сказав:

-  Але моя мати казала мені, що багато хто в школах Бене Джесеріт не знають своїх предків.

-  Генетичні лінії є завжди у наших записах, – сказала вона. – Твоя мати знає, що вона має походження або Бене Джессеріт, або ж прийнятного для нас роду.

-  Тоді чому вона не могла узнати, хто її батьки?  

-  Хтось знає, хтось ні. Може, ми б захотіли, наприклад, схрестити її з близьким родичем, щоб отримати домінанту у якійсь генетичній рисі. У нас багато причин.

Знову Пол відчув злочин проти правоти. Він сказав:

-  Ви багато на себе берете.  

Превелебна мати прискіпливо на нього подивилася: «Чи я чую критику у його голосі?»

-  Ми несемо важкий тягар, – сказала вона.

Пол відчував, як все більше і більше приходить до тями після шоку випробування. Він зміряв її своїм пильним поглядом і сказав:

Ви сказали, що я, можливо, Квізац Гадерах. Що це – людський ґом джаббар?

-   Пол, – сказала Джесіка. – Ти не маєш таким тоном…  

-   Я впораюся із цим,  Джесіко, – сказала стара. – Тепер, хлопче, скажи,  ти знаєш про ліки правдомовця?

-   Ви їх приймаєте, щоб покращити здатність визначити брехню,  – сказав він. – Мати розказувала мені.

-   Ти колись бачив транс правди?

-   Ні, – він захитав головою.

-   Ліки небезпечні, – сказала вона. – Але вони дають розуміння. – Коли правдомовець обдарований цими ліками, він може у своїй пам’яті – у пам’яті свого тіла – побачити багато місць. Ми бачимо так багато шляхів минулого, але тільки жіночих шляхів.  

В її голосі з’явилася нотка смутку.

-   Все ще є такі місця, які жінка-правдомовець не може побачити. Воно нас відштовхує, залякує. Кажуть, що одного дня прийде чоловік і знайде у дарі ліків своє внутрішнє око. Він загляне туди, куди ми не можемо – і в жіноче, і в чоловіче минуле.

-   Ваш Квізац Гадерах?

-   Так, той самий, хто може бути одночасно у багатьох місцях – Квізац Гадерах. Багато чоловіків пробували ліки…  Дуже багато, але в них не вийшло.

-   Вони пробували і не досягали успіху? Всі?

-   О, ні. – Вона захитала головою. – Вони пробували і помирали. 

Переклад з англійської: Олена Каганець, Дмитро Ткачук

Продовження: Розділ другий.