Комплекс меншовартості. Чому українці завжди шукають зраду

Справа в тому, що подібний поділ будь-якої події чи явища є глибоко невірним та навіть шкідливим. Це нагадує підлітковий поділ світу на виключно чорне та біле, правильне й неправильне, добре чи погане. Надто ж небезпечною зрада є в питаннях політики та геополітики, пише Богдан Буткевич на Еспресо.

Адже з таким підходом ми ніколи не зможемо стати суб’єктом, а не об’єктом політики. До того ж, за допомогою зради дуже легко маніпулювати та доводити до стану істеричного розладу суспільство. Чим, власне, постійно користується ворог з Москви.

Найсвіжішій приклад – саміт G-20 та зустріч Трампа з Путіним. Яким вовком тамбовським завили всі любителі легких лайків на киданні лайна на вентилятор. Все, Україну зливають, Трамп домовився з Путіним, Трамп посмів щось говорити про Україну на зустрічі з Меркель та Макроном, чому нас туди не запросили, нас зливають.

Потім, щоправда, виявляється, що ніхто нікого не зливав, що ніхто з ніким не домовився за нашою спиною, що навпаки ніби й підтримали, й Росію черговий раз закликали припинити агресію, і так далі, і так далі. Однак величезна купа, здавалось би, адекватних людей настільки звикла в усьому бачити зраду, що її вже навіть в реальності непотрібно.

Давайте відслідкуємо, як гарно навчилася використовувати Росія цей наш тренд. Ще не закінчився саміт, а вже весь медведчуківський пул «експертів» побіг на н’юзвани та вєсті, де швиденько стали кричати всі вищевказані тези про «нас зливають».

Чи робили б вони це, якби не було відповідної аудиторії, готової рознести кожне слово їхнє слово? Ні, я зараз навіть не про вату. Звичайно, робили б. Але питання у ефективності. Так само, варто згадати збирачів лайків в інтернеті, яких чимало розвелося та навіть зробило на цьому кар’єру, починаючи з 2014 року. 

Комплекс неповноцінності постійно вимагає підгодовувати себе свіжими підтвердженнями власної ницості та вбогості. Тому й в кожному неоднозначному інформаційному приводі подібні люди вбачають зливання.

А тепер давайте враховувати, що подібний комплекс неповноцінності й досі панує над українським соціумом і в державницькому плані. Ще зовсім недавно ми постійно відчували та рефлексували на свою меншовартість навіть щодо РФ, не кажучи вже про країни Заходу.

За цим постійними емоційними криками та буркотінням, натомість, втрачається справжній сенс подій та явищ.

Знову повертаємося до G-20 та ставлення до нас США. Замість криків про «нас зливають» краще б звернули увагу на нещодавню заяву державного секретаря США Тіллерсона, яка звучить так: «Нам нема сенсу боротися за тіло української держави, в тому числі на Сході, якщо воно втратить свою душу через корупцію».

Це я до чого? Та до того, що об’єктів для нищівної критики в сучасній Україні стільки, що очі розбігаються. І що та сама нинішня влада дає стільки приводів для неї, що навіть нема сенсу на цьому зупинятися. І абсолютна правда, що за останні 3 роки бажання кричати та вити від безвиході чи болю охоплювало кожного, хто хоч трохи небайдужий до подій в країні.

Однак, не дозволяйте емоціям брати гору над розумом. Не дозволяйте собі, навіть якщо ви бачите якусь негативну інформацію, одразу робити широкі швидкі висновки. Вивчіть тему, дізнайтесь про зворотній бік медалі, вивчіть учасників події чи їх інтереси. А вже потім кричіть про зраду. Краще ж взагалі не кричати, а тихо й впевнено говорити. Й тільки потім бити.