Не «що?», а «як?»: істинне розуміння двох найбільших заповідей аріянства (+аудіо)

Аудіоверсія: Не «що?», а «як?»: істинне розуміння двох найбільших заповідей аріянства

Люди залізної доби

Намагаючись зрозуміти сенс євангельського послання сучасному кризовому людству, ми неминуче сприймаємо його очима людей Залізної доби. Людей, які пережили тривалий системний геноцид, під час якого в нас винищувалося все людське. Ми нагадуємо кінематографічного Нео, який щойно звільнився з Матриці – він слабкий тілом, переляканий і не знає своїх можливостей.

Інша справа, що розуміння свого жалюгідного стану приходить тільки до тих, хто почав виправлення власних деформацій, зайнявся самоочищенням від інформаційного бруду та паразитичних програм. Для всіх інших нинішній масовий ненормальний стан ментального, економічного, харчового і політичного рабства сприймається як природна норма.

Як треба любити

Яскравим прикладом впливу залізної доби є сприйняття сучасною людиною двох найбільших заповідей аріянства. Як ми вже з’ясували, вони були відомі принаймні з часів Ноя і заснованої ним Трипільської цивілізації. У формулюванні Ісуса Хреста вони звучать так:

«Люби господа, бога твого, всім серцем твоїм, усією душею твоєю,  всією силою твоєю і всією думкою твоєю: це найбільша й найперша заповідь. А друга подібна до неї: люби ближнього твого, як себе самого. Іншої, більшої від цих, заповіді нема» (Матвій 22.34–39, Марко 12.28–31, Лука 10.25–26).    

Настанова любити внутрішнього бога і свого ближнього з погляду сучасної постгеноцидної людини, виглядає як щось революційне. Проте для Золотої доби, коли були сформульовані ці заповіді, поняття любові було природною нормою і до нього не треба було закликати.

Відтак ці дві заповіді не закликають до того, щоб любити. Вони навчають, ЯК ТРЕБА ЛЮБИТИ:  

«Люби господа, бога твого, всім серцем твоїм, усією душею твоєю,  всією силою твоєю і всією думкою твоєю: це найбільша й найперша заповідь. А друга подібна до неї: люби ближнього твого, як себе самого. Іншої, більшої від цих, заповіді нема».

Щоб зрозуміти, про що йдеться, треба визначитися з термінами. Почнімо з любові.

Що таке любов

Ми вже знаємо, що любов – це прагнення бути в єдності з об’єктом любові і бажання йому добра. Тут обов’язкові обидва компоненти – якщо ми не бажаємо добра і єдності одночасно, то це не любов. 

Перша заповідь навчає, як має здійснюватися наша любов (тобто прагнення добра і єдності) до своєї божественної сутності – нашого первинного Я, внутрішнього бога, ідеалу гармонії, краси і святості. Ми повинні любити наше божественне Я всім нашим духом (світогляд і воля), всією душею (логіка й емоції), всією силою (максимально інтенсивно) і всією думкою (весь час).   

Ближні – це ті, кого ми любимо

А тепер треба дати визначення поняттю «ближній». З самої конструкції цього слова очевидно випливає, що ближній – це той, хто нам близький. Причому близький не в якомусь одному аспекті (наприклад, через спільні захоплення чи роботу), а на всіх рівнях – духовному (світоглядно), психічному (інтелектуально) і фізичному (генетично, расово). 

– Тому ми повинні любити ближнього?

– Ми нічого не повинні. До людини, яка нам близька на всіх трьох рівнях, автоматично виникає любов, тобто прагнення добра і єдності. Більше того, наявність любові є визначальним критерієм того, що людина є для нас ближнім. Подібне притягується до подібного: ближній – це той, кого ми любимо. Це обов’язкова умова і головна ознака ближнього. Натомість усвідомлення духовної, психічної та фізичної подібності є орієнтирами, які підтверджують, що це саме любов, а не тимчасове захоплення, помилка чи збочення. 

Не всі, кого ми любимо, є ближніми. Але до всіх ближніх відчуваємо резонанс любові: прагнемо з ними бути разом і робити їм добро. Якщо когось не любимо (не відчуваємо резонанс), то це не ближні. 

Притча про люблячого самарянина

Про те, що ближні – це ті, кого ми любимо, дається пряма вказівка у притчі про милосердного, тобто люблячого самарянина. Слово «милосердя» означає вищий прояв любові – йдеться про божественну любов-агапе, яка не потребує взаємності, подяки чи винагороди. Так от, у цій притчі ближнім для пораненого був самарянин-арієць – «Той, хто вчинив над ним милосердя» (Лука 10.37). Він це зробив не з обов’язку, а з любові – тому, що побачив у потерпілому свого ближнього – подібного до себе.

З цієї притчі не слідує, що допомагати треба тільки ближнім. З неї слідує те, що ближнім обов’язково треба допомагати. Усвідомлення цієї стратегії формує солідарність шляхетних людей і є джерелом їхньої групової ефективності.

Як ставитися до ближнього

Друга заповідь навчає, ЯК ТРЕБА ЛЮБИТИ БЛИЖНЬОГО: як себе самого. Це означає, що до ближнього треба ставитися так само, як до себе. Як шляхетна людина ставиться до себе? Вона піклується про себе, прагне до пізнання свого внутрішнього Я, всебічно розвивається, докладає систематичних зусиль до самовдосконалення, ставиться до себе вимогливо, щоб ставати тим, ким маєш бути – реалізованою людиною (арієм), а далі – боголюдиною. Так само треба ставитися до ближнього – з любов’ю, вимогливістю, заохоченням до розвитку. Що бажаєш собі – бажай ближньому, що вимагаєш від себе – вимагай від ближнього, що робиш собі – роби ближньому.  

Легко побачити, що друга найбільша заповідь – це концентроване формулювання Золотого правила етики.

Спільнота ближніх

Але це ще не все. Між подібними сутностями у Всесвіті автоматично виникає невидимий, але суттєвий зв’язок. Це пояснюють тим, що подібні сутності мають однакову частоту вібрацій – їхні «передавачі» і «приймачі» працюють «на одній хвилі».  

Звідси практичний висновок: якщо ти вдосконалюєшся, то допомагаєш вдосконалитися своїм ближнім, тобто людям, подібним на тебе. І навпаки, якщо ти робиш для себе щось шкідливе, то разом з цим ти шкодиш усій спільноті ближніх.

Ось так треба розуміти дві найбільші заповіді аріянства.

Радіймо! 

Продовження: Божественне сонце Ра: символіка внутрішнього бога в арійській традиції