Новий світовий порядок Америки офіційно мертвий - Bloomberg

В американській зовнішній політиці нарешті стався історичний злам. Протягом приблизно 25 років після закінчення холодної війни однією з головних тем американської політики була спроба глобалізації ліберального міжнародного порядку, яка початково переважала на Заході після Другої світової війни.

Вашингтон сподівався вирішити це завдання шляхом глибокої інтеграції в дану систему своїх потенційних противників, а саме Росії та Китаю, так щоб у них більше не виникло бажання чинити опір.

Мета полягала у тому, щоб з допомогою економічних та дипломатичних стимулів заманити всі основні світові держави в систему, яка буде їх задовольняти - і в якій тим не менше засадничо переважатимуть Сполучені Штати та американські цінності.

Це була смілива ідея, заснована на уявленні про те, що Росія і Китай йдуть по шляху політичної та економічної лібералізації, і що в кінцевому підсумку їх можна привернути до того способу визначення власних інтересів, який збігається з американськими.

Однак цей проект сьогодні очевидним чином зайшов у глухий кут. Нова мета американської стратегії тепер передбачає не інтеграцію між собою великих держав-суперників у справжній глобальний світовий порядок, а захист існуючої міжнародної системи - успішної, хоча фактично неповної - від їх руйнівного впливу.

Прийняти такий висновок нелегко, адже він повністю суперечить тому незвичайному оптимізму, який характеризував епоху після холодної війни. Коли протистояння наддержав завершилося, демократія та вільні ринки почали розповсюджуватися зі швидкістю лісових пожеж, стіни рушились, зникали геополітичні бар'єри.

Навіть  Росія і Китай (одна - давній геополітичний суперник Америки, інша - майбутня велика держава) проявили інтерес до інтеграції та більш тісного співробітництва зі світовим співтовариством під керівництвом США.

Просування цього сценарію стало головною турботою американської політики. США прагнули поглибити дипломатичні стосунки з Росією Бориса Єльцина та сприяти проведенню демократичних та ринкових реформ, хоча водночас були обтяжені на випадок можливого російського реваншизму та європейської нестабільності, надаючи членство в НАТО країнам колишнього Варшавського договору.

Аналогічним чином, Вашингтон здійснив "всеосяжне втягнення" Китаю, зосередившись на інтеграції Пекіна у світову економіку та спонукавши його взяти на себе більш активну роль у регіональній та міжнародній дипломатії.

Ідея полягала в тому, що більш багатий Китай у кінцевому підсумку стане більш демократичним Китаєм, тому що зростаючий чисельно середній клас розпочне чинити на  державну ланку тиск, вимагаючи політичних реформ. Інтеграційна політика Америки одночасно збиралася забезпечити Пекін своєю часткою в існуючому ліберальному порядку на чолі  з США і тим самим усунути приводи до його спростування.

За описом адміністрації президента Білла Клінтона цей підхід базувався на "прагненні обох країн до участі у світовій економіці та глобальних інститутах і передбачав, що кожна країна буде користуватися перевагами інтеграції, при цьому беручи на себе відповідні зобов'язання".

Ця стратегія, яку заступник держсекретаря США Роберт Зелік в 2005 році назвав моделлю "відповідальних зацікавлених сторін", відобразила давню мрію завжди залишити напружене геополітичне та ідеологічне протиборство XX століття.

Однак, як показує останнє десятиліття - спочатку в Росії, а тепер і в Китаї - цей підхід базувався на двох припущеннях, які не витримали випробування реальністю.

Перше з них про те, що Китай та Росія дійсно неухильно йшли до економічного та політичного лібералізму західного типу.

В кінці 1990-х років, на тлі економічної кризи та політичного хаосу, російські реформи загрузли. Протягом наступних 15 років Владімір Путін поступово відновив керівну модель все більш відвертої політичної авторитарності та таємної змови між державою та основними діловими кругами.

В Китаї економічний ріст і інтеграція в світову економіку не привели до "неминучої" політичної лібералізації. Замість цього правляча Комуністична партія використовувала швидкі темпи економічного зростання як спосіб придбання легітимності та відкупу від інакодумства.

В останні роки політична система Китаю фактично стала більш авторитарною: уряд старанно тисне на правозахисну діяльність та незалежну громадянську активність, а централізація влади досягла небачених протягом кількох десятиліть масштабів.

Друге припущення полягало в тому, що ці держави можна привернути до визначення своїх власних інтересів у тому вигляді, який був зручним для США.

 Але біда в тому, що Росія і Китай ніколи не хотіли повністю взяти американський ліберальний порядок і ідеї, які повинні були здаватися загрозою диктаторським режимам. Тому, як тільки Пекін і Москва отримали або повернули собі право оскаржувати цей порядок, вони не забули це зробити.

В останнє десятиліття Росія силою і залякуванням прагне до перегляду післявоєнного європейського устрою, найбільш яскраві приклади тому - вторгнення в Грузію в 2008 році і в Україну в 2014 році.

Уряд Путіна також активно намагається підірвати ключові інститути ліберального порядку, такі як НАТО і Європейський союз, крім того він агресивно втручається у вибори і внутрішньополітичні справи західних держав.

Китай, зі свого боку, з радістю користується перевагами включення в світову економіку, тим часом він все частіше прагне домінувати на своїй морській периферії, пригнічує і залякує сусідів, починаючи з В'єтнаму і закінчуючи Японією, і послаблює альянси США в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.

Американські офіційні особи сподівалися, що з часом запропонована ними система задовольнить Москву і Пекін і вони будуть прагнути до збереження статус-кво. Замість цього, як писав Томас Райт (Thomas Wright) з Інституту Брукінгса, ці держави поводяться в дусі класичного ревізіонізму.

Таким чином, епоха інтеграції підійшла до кінця в тому сенсі, що сьогодні нема реалістичної короткострокової перспективи залучення Росії або Китаю в очолювану Америкою систему. Однак це не означає, що тепер Америка приречена на війну з цими країнами або що вона повинна прагнути до повної ізоляції обох держав.

Добре це чи погано, але торгівля між США і Китаєм продовжує мати життєво важливе значення для американського процвітання і здоров'я світової економіки; співпраця Вашингтона і Пекіна - і навіть Вашингтона і Москви - необхідна для вирішення міжнародних дипломатичних завдань, таких як поширення ядерної зброї та зміна клімату.

Насправді все це означає, що США повинні засвоїти більш жорсткий і менш честолюбний підхід до стосунків з великими державами і до міжнародної системи. Менш честолюбний в тому сенсі, що їм потрібно відмовитися від тої ідеї, що ліберальний порядок дійсно набуде глобального характеру або що незабаром він включить в себе всі основні держави. Тоді як жорсткість цього підходу буде заснована на розумінні того, що для захисту існуючого порядку перед обличчям викликів з боку ревізіоністських держав будуть потрібні більш енергійні зусилля.

Буде потрібно зробити важкі, але необхідні кроки: наприклад, здійснити військові інвестиції, необхідні для зміцнення влади США і стримування у Східній Європі і західній частині Тихого океану, а також удосконалювати можливості, необхідні для протидії китайському примусу і політичним диверсіям, які Росія проводить щодо своїх сусідів. Це потребує згуртування старих і нових партнерів перед загрозою, яку представляє російський і китайський експансіонізм.

Перш за все, це буде означати визнання того, що стосунки між великими державами вступають в період найбільшої небезпеки і напруженості і що готовність до великих витрат і ризиків стане ціною боротьби з ревізіоністськими проявами і збереженням американських інтересів.

Коротше кажучи, повністю інтегрований світ сьогодні є недосяжною метою. Успішний захист існуючого міжнародного порядку, який США успішно побудували і очолювали протягом багатьох років, буде достатнім на сьогодні завданням  і звершенням.