«Дивні війни» Вінстона Черчілля

---

«Було б великим упущенням вважати, що світова фінансова олігархія в роки Другої світової війни виступала єдиним блоком, що між окремими її групами не було протиріч з приводу цілей, планів і способів ведення війни. Перш за все, кидаються в очі протиріччя між англійським капіталом (втіленням його є Ротшильди) і американським капіталом (втіленням його виступають Рокфеллери). Перший спирався на потужну колоніальну систему і статус Лондона як світового фінансового центру. Другий прагнув відібрати у англійського капіталу обидві ці переваги» [1].

«Подвійна позиція В. Черчилля часом викликає деяке здивування. Адже саме Черчилль був автором тієї політики, яку тепер здійснював Чемберлен, і саме Черчилль в 1930-і роки несподівано став самим лютим опонентом прем'єр-міністра. Один з основних і непримиренних організаторів інтервенції, який прагнув, за його власними словами, за всяку ціну «задушити більшовиків в колисці», тепер, захищаючи союз з ними, вступав в прямий конфлікт з урядом» [2].

---

Сер Вінстон Леонард Спенсер-Черчилль (англ. Winston Leonard Spencer-Churchill; 30 листопада 1874 — 24 січня 1965) — державний діяч Великої Британії, письменник, найбільше відомий як прем'єр-міністр цієї країни у роки Другої світової війни, лауреат Нобелівської премії з літератури 1953 року.

---

Невілл Чемберлен (18 березня 1869 — 9 листопада 1940) — британський державний діяч, прем'єр-міністр Великої Британії (1937—1940 рр., лідер Консервативної партії «Торі»). 60-й Прем'єр-міністр Великої Британії 1937—1940 років.

---

Примітним є той факт, що після виступу Черчилля зі словами: «Без ефективного фронту на сході не може бути ніякої ефективного захисту наших інтересів на заході, а ніякого ефективного фронту на сході не може бути без Росії», редактор Evening Standard розірвав контракт з Черчиллем, пояснивши політику, що його «погляди на зовнішню політику абсолютно очевидно суперечать поглядам нації», що почасти й спричинило за собою політичне банкрутство Черчилля в 1938 році. І потрібно додати слова самого Черчилля, який з 1932 року мріяв: «... підпорядкувати своїй владі колишню російську імперію – це не тільки питання військової експедиції, це питання світової політики... матеріально цілком можливо, але в моральному відношенні – це занадто відповідальна задача, щоб її могли виконати одні лише переможці. Здійснити її ми можемо лише за допомогою Німеччини... » [3] [4]. Таке розуміння, мабуть, прийшло до нього на основі сімейного досвіду, – власними силами «підпорядкувати своїй владі російську імперію» намагався дід прем'єр-міністра герцог Мальборо, склавши голову під Балаклавою під час Кримської компанії [5], що додає до відношення Черчилля ще й особисту вендету.

Подвійна політика Черчилля визначається його двоїстим становищем: з одного боку він представляв інтереси англійського істеблішменту в цілому, з іншого – всередині цього істеблішменту був особливо близький саме до Ротшильда, але обидві сторони були, за висловом Г. Препарата про англійську довоєнну політику, «складовими частинами одного і того ж шахрайства... ».

***

Вінстон Леонард Спенсер Черчилль почав кар'єру як військовий журналіст. Як згадував у своїй книзі Аллен Даллес, великі розвідувальні структури утримувалися не урядом, «а приватною фірмою, банкірським будинком Ротшильда». Вирушаючи кореспондентом спостерігати за ходом Греко-турецької війни 1897 року, майбутній прем'єр-міністр повідомив матері: «Лорд Ротшильд для мене все влаштував. Він знає абсолютно всіх» [6].

Стосунки з «придворними факторами» у Черчилля почалися ще з герцога Мальборо, коли його інтендантом під час війни за іспанську спадщину був Соломон де Медіна, який став в Англії першим рицарем, що сповідував іудаїзм. В обмін на контракти з постачання Медіна «відкочував» герцогу 6 тисяч фунтів на рік, давши про це офіційні свідчення в Комісії по рахункам. Мартін Гілберт зазначає, що це було скандальною, но звичайною практикою відносин між постачальником і командуванням [7], а про більш пізні стосунки офіційний біограф Черчилля пише: «Батько Вінстона Черчілля, лорд Рендольф Черчилль був відомій своєю тісною дружбою з євреями» [8]. «Тісна дружба» закінчилася тим, що після смерті Рендолф Черчилль залишився винен Ротшильду величезну по тим грошам суму – 66000 фунтів стерлінгів [9].

Згаданий близький до британської корони, Ернест Кассель керував фінансами молодого Черчилля. «Нетті» Ротшильд бував гостем батька майбутнього прем'єр-міністра і навпаки. Вперше Вінстон Черчилль відвідав маєток лорда Ротшильда в Трінг-Парку в дев'ятнадцятирічному віці. Згодом Черчилль близько товаришував з Лайонелом Ротшильдом [10]. Черчилль спостерігав за значною частиною військових конфліктів свого часу: повстання на Кубі, в Індії, в Афганістані, перемога над бурами, для яких він згодом писав «демократичну» конституцію [11]. Перед поїздкою в Південну Африку в 1899 році утримання Черчилля від Ротшильда і Касселя дорівнювало «річному доходу сім'ї середнього класу тих років» [12]. Його політична кар'єра також була стрімкою: у тридцять років він – віце-міністр колоній, а в тридцять чотири – міністр торгівлі [13], в кінці Першої світової – міністр озброєнь [14].

Як писав А. Дугін: «Черчилль спирався у своїй політичній кар'єрі на право-сіоністські кола Великобританії і США» [15]. За твердженням газети Sun, Черчилль за вказівкою Ротшильда протидіяв закону про посилення імміграційного законодавства [16]. У 1905 році майбутній президент Ізраїлю Хаїм Вейцман слухає на мітингу виступ міністра у справах колоній Черчілля, через п'ять років оратор підпише папери про натуралізацію Вейцмана вже як міністр внутрішніх справ [17]. У Першу світову війну перший президент Ізраїлю буде завідувати лабораторією британського адміралтейства з виробництва вибухових речовин. У парламенті Черчилль «приєднався до неформального, але впливового комітету» до складу якого входив Джеймс Ротшильд [18]. У 1922 році Черчилль не тільки виступає в Палаті громад з промовою на захист британської сіоністської політики в Палестині, але і готує відповідне положення для Ліги Націй [19].

«Ідеал, який сповідують сіоністи, – сказав Черчилль на зустрічі з прем'єр-міністрами домініонів, – це дуже високий ідеал, і, зізнаюся, він викликає мою щиру особисту симпатію», на його думку «Великобританія повинна бути дуже пунктуальною» в дотриманні зобов'язань Декларації Бальфура [20]. Значно пізніше барон Джеймс Ротшильд визнається в листі Черчиллю: «У 1921 році ви заклали фундамент єврейської держави, відокремивши королівство Абдулли від решти Палестини» [21].

20 серпня 1941 Черчілль пояснював Рузвельту: «Я як найтісніше пов'язані з сіоністської політикою, будучи одним з її авторів» [22], а в листах Хаїму Вейцману він називав себе «старим сіоністом» [23].

Свою політику по відношенню до арабів Черчилль, звертаючись до Палестинської Королівської комісії в 1937 році, пояснював так: «Я не вважаю, що собака на сіні має якесь право на сіно, хоч вона і довго на ньому лежала. Я не визнаю за нею такого права. Я не визнаю, що велика несправедливість була здійснена по відношенню до червоних індіанців Америки або чорних аборигенів Австралії. Я не визнаю, що несправедливість була здійснена по відношенню до цих людей, тому що більш сильна раса, чистіша раса, мудріша раса, скажімо так, прийшла і зайняла їх місце» [24].

Одним з перших рішень Черчилля на посаді прем'єр-міністра був наказ про виведення британських військ з Палестини [25], він послідовно просував політику відмови Британії від Палестини [26].

«Я сам абсолютно переконаний, що справа сіонізму – з числа тих, що приносять добро всьому світу, а не тільки єврейського народу», – виступав він перед єврейської делегацією. Через відверто просіоністську політику Черчилль зазнав невдачі при спробі балотуватися в парламент в 1923 році. «Де б не виступав Черчилль, він постійно стикався із звинуваченнями в тому, що під час війни він надавав заступництво багатим євреям-бізнесменам, дозволяючи їм отримувати незаконні доходи», – коментує ситуацію М. Гілберт [27].

У 1924 році Черчилль несподівано для себе став канцлером казначейства. На новій посаді, не маючи жодних фінансових знань, він був керований своїм другом Монтегю Норманом, а той був близький раднику Банку Англії серу Генрі Стракошу. Стракош був вихідцем з моравських євреїв, зробив капітал на золотих копальнях Південної Африки і природно був близьким другом лорда Ротшильда. Виконана рішенням Черчилля прив'язка фінансової системи Англії до золотого стандарту призвела до дефляції, економічного спаду, масового безробіття і загального страйку 1926 року [28] [29], після чого «мавр, що зробив свою справу» був списаний в політичний утиль. Як згадував посол у Великобританії І. Майський: «До того моменту, коли ми зустрілися з Черчиллем в будинку Ванситартів, він уже п'ять років не займав ніяких міністерських посад, формально залишаючись лише звичайним депутатом парламенту. Забігаючи трохи наперед, скажу, що на цьому «низькому рівні» Черчилль перебував до самого початку Другої світової війни. Правляча консервативна партія явно не хотіла пускати його до вершин влади. У чому була справа?» [30].

Справа була в тому, що після розірвання контракту з Evening Standard в лютому 1938 року Черчилль виявив у себе масу неоплачених податків і 18000 фунтів боргу, в результаті чого довелося виставити на продаж придбаний в 1921 році маєток Чартвелл. Клопотати за Черчилля взявся засновник оновленої версії Financial Times Бренд Брекен, в результаті на сцені з'явився новий «радник» Черчилля Генрі Стракош, який оплатив 18162 фунта стерлінгів для збереження власності на Чартвелл, надав Черчиллю безповоротну «позику» в розмірі 150000 фунтів стерлінгів, і взявся далі оплачувати його борги протягом трьох років [31] [32] [33].

22 липня 1936 року Черчилль був присутній на вечері, де нафтовий магнат Роберт Коен (Robert Cohen) запропонував організувати фонд, що почався з 50000 фунтів стерлінгів, для використання майбутнього прем'єр-міністра проти Німеччини. Так стартувала група The Focus [34], зареєстрована в Лондоні за адресою Фліт-стріт (Fleet-street) № 54, і в якій не останню роль грав банкірський дім Ротшильдів. Крім Стракоша до вирішення фінансових проблем Черчілля підключилися інші члени групи на кшталт кінопродюсера Олександра Корда [35] [36].

Як пише Пітер Педфілд: «Рада був організована євреями спільно з профспілками для боротьби проти нацизму. Основну фінансову підтримку надавали британські євреї, головними джерелами розвідувальних даних служили єврейські банківські зв'язки і німецькі євреї... Бивербрук, ймовірно, не помилився, коли в 1938 році писав, що в Британії проти зближення з Німеччиною працювали, щонайменше, 20000 німецьких євреїв» [37].

---

Вільям Максуелл Ейткен, 1-й барон Бівербрук (англ. Max Aitken, 1st Baron Beaverbrook, 25 травня 1879, Онтаріо, Канада – 9 червня 1964, графство Суррей, Великобританія) – англійський і канадський політичний діяч, міністр, видавець, підприємець і меценат. Член Таємної ради Великобританії. Кавалер ордена Суворова 1-го ступеня (нагорода СРСР).

---

Роберт Коен починав трудову кар'єру в компанії Shell Company, з'єднавши засновану Маркусом Самуелем (Marcus Samuel) компанію з Royal Dutch Oil Company. Сімейство Самуель родинно сімейству Монтефіоре [38] [39] [40], а останні, в свою чергу, Ротшильдам. Тому не дивно, що більшу частину трудового шляху Роберт Коен присвятив африканським компаніям, близьким до видобутку золота [41] [42].

Уже після смерті Черчилля в Англії з'явилася традиція зображати бульдогів з людським обличчям і незмінною сигарою в зубах, так званий «Черчилль у плоті» [43], а в той час короткий поводок на прообраз «бульдога, що б'ється під килимом» накинув лорд Натаніель Майер Віктор Ротшильд. Офіційно викладач Кембриджа і голова Британської сільськогосподарської науково-дослідницької ради, він також був координатором наукової роботи Royal Dutch Shell, спонсорські транші для NSDAP якої становили мільйони гульденів. Маючи не останнє відношення до англійської розвідки, Віктор Ротшильд завідував секретною лабораторією хімічної і біологічної зброї, одночасно, що найцікавіше, відповідаючи за перевірку їжі нового прем'єр-міністра [44], що однозначно додавало Черчиллю зговірливості [45]. Віктор Ротшильд спочатку курирував довоєнну команду Черчилля, що боролася «проти курсу умиротворення» [46].

«Старий сіоніст» Черчилль також підтримував контакти з радником Рузвельта Бернардом Барухом, якого під час своєї поїздки в США в 1929 році він відвідав, перш ніж відправитися в Білий дім [47]. Існує думка, що саме Барух за допомогою британського «візаві» лорда Бивербрука повернув Черчілля у велику політику [48].

Під час Першої світової Бивербрук завідував Бюро друку, що входять в структуру відділу пропаганди [49].

«Навесні 1939 року таємний емісар Рузвельта, верховний суддя Фелікс Франкфуртер – людина, близька до Американського єврейського комітету, який, в свою чергу, стояв за спиною «Фокуса», – наніс візит до Лондона. Незабаром після його від'їзду з британської столиці Черчилль повів гучну пропагандистську кампанію. На авансцену британської політики виштовхнули тепер партію війни, що жадала помірятися з Гітлером силами на поле бою».

Ротшильди втрачали свої позиції в Європі, а Черчилль був партію нової світової пожежі для перездачі карт історії. На початку 1939 року він писав Бернарду Баруху: «Війна почнеться дуже скоро. Ви будете командувати парадом звідси» [50].

Завданням Черчилля було відвести удар від англійських Ротшильдів, для чого, як доповідав в 1938 році посол Дирксен: «Черчилль зі своїми прихильниками бачить найлегшу можливість звалити Чемберлена і самому стати при владі...».

З донесення посла Німеччини в Великобританії Г. Дірксена в МЗС Німеччини, 10 червня 1938 р.: «За останні місяці була небувала дотепер, гарячкова, що відрізняється послідовністю, діяльність трьох основних рушійних сил – єврейства, Комуністичного Інтернаціоналу і націоналістичних груп в окремих країнах, – спрямована на знищення Німеччини шляхом розв'язування війни проти неї з боку світової коаліції до того, як вона зуміє відновити своє становище в якості світової держави; ці сили давно не діяли з такою послідовністю і гарячковістю, як в останні місяці» [51].

Обійнявши посаду прем'єр-міністра, 22 травня 1940 року Черчилль віддав наказ про арешт і взяття під варту без суду і слідства члена правого крила парламенту Арчібальда Моля Ремсея і лідера Британського союзу фашистів, сера Освальда Мослі. Через три дні був звільнений засновник внутрішньої служби безпеки MI-5, сер Вернон Келл, після чого зусиллями заступника директора MI-5 Гая Лидделла в службі контррозвідки з'явилася «кембріджська п'ятірка».

---

Вернон Джордж Уоллегрейв Келл (21 листопада 1873 – 27 березня 1942) – засновник і перший директор Служби безпеки Британської Імперії (МІ-5), генерал-майор.

---

---

Де Курсі, один з редакторів Review of World Affairs писав про них: «Цих блискучих молодих людей Ротшильд бачив в Кембриджі, кожен з них мав ту чи іншу слабкість, і він не забував використовувати її в своїх інтересах, вважаючи, що вони проберуться в більш високі сфери».

---

Натаніель Майер Віктор Ротшильд, 3-й барон Ротшильд (англ. Nathaniel Mayer Victor Rothschild, 31 жовтня 1910 – 20 березня 1990) – представник сімейства Ротшильдів. У Трініті-коледжі Ротшильд приєднався до закритого інтелектуального суспільства Кембриджських Апостолів. Там він подружився з майбутніми радянськими шпигунами Гаєм Берджесс і Ентоні Блантом, з якими ділив квартиру в Лондоні, а також з Кімом Філбі.

---

Філбі Гарольд Адріан Рассел (Кім) (англ. Harold Adrian Russell "Kim" Philby, 1 січня 1912 Амбала, Індія — 11 травня 1988, Москва) — один з керівних офіцерів британської розвідки, одночасно підпільний комуніст та радянський шпигун, який працював на розвідку СРСР з 1933 року. 23 січня 1963 Філбі нелегально переправляють до СРСР.

---

«П'ятірку» Кіма Філбі пов'язують з «Товариством апостолів», яке з'явилося на початку XX століття, і яке Педфілд охарактеризував як людей, що «протиставили свою мораль громадській», а англійський поет Альфред Теннісон назвав «таємним товариством взаємного захоплення». Двоє з них, Ентоні Блант, агент радянської розвідки, і Гай Берджесс, якого Віктор Ротшильд влаштував главою відділу диверсій «D» (Destruction) англійської розвідки, під час війни проживали в будинку банкіра [52] [53].

Співпраця Ротшильдів з СРСР через п'ятірку Кіма Філбі іноді пояснюють «захопленням комуністичними ідеями» [54], але, ймовірно, що реальна причина криється в тому, що Ротшильди бачили в СРСР сильного союзника, якого можна було використовувати і тому важливо мати з ним неформальні зв'язки з метою збору інформації та впливу на відносини між СРСР і іншими країнами, перш за все США.

Також Черчилль відправив у відставку міністра інформації Джона Рейта, директора та ідеолога громадської британської компанії ВВС, на якій Рейт не дозволяв з'являтися Черчиллю попередні десять років. Досить навести запис з щоденника Рейта, зроблений в 1939 році після анексії Чехословаччини: «Гітлер вражає своєю чудовою ефективністю», – щоб зрозуміти, що він, крім того, був з іншого табору [55] [56].

Тепер новий прем'єр-міністр подбав про те, щоб місце міністра інформації в уряді дісталося тому, хто раніше клопотався про його фінансовий стан – Брендану Брекену (Brendan Bracken), під чиїм начальством трудився Джордж Оруелл. Невідомо чи надихнуло письменника реальне місце роботи на створення образу «міністерства правди» з відомого роману «1984» [57], однак військовий кореспондент, який працював в складі командування «союзників» Д. Крамінов стверджує, що розповсюджувана Черчиллем думка ніби у майбутній війні «буде дивом, якщо Росія утримається шість тижнів» новому прем'єр-міністру «була передана його інтимним другом Бренданом Брекеном».

Важко сказати, що вкладав автор в поняття «інтимний друг», видаючи книгу в 1960 році, але лідер Консервативної партії Гарольд Макміллан порівнював Черчилля і Брекена зі «щасливою парою подружжя», в той час як справжня дружина Клементина Черчилль скаржилася на Брекена, що той «забирає у неї чоловіка». В Англії багато хто вважав, що Брекен гомосексуаліст [58], підозри, що підігріваються тим, що той ніколи не був одружений [59]. Другом Черчилля, у якого той часто гостював, був також Пилип Сассун [60], син Аліни Кароліни де Ротшильд (Aline Caroline de Rothschild) і Едварда Сассун (Edward Sassoon) [61], чиє сімейство було одним з основних контролерів опіумних поставок в Китай. Як і Брекен Пилип не був одружений і взагалі не дуже цікавився жінками [62]. Крім того, існують мемуари близької до Черчілля Віолетт Картер (Violett Bonham Carter), в яких прем'єр-міністр зізнається їй, що «наряди дуже важливі для його самопочуття» в силу чого він носив білизну з «чудового жіночого шовку» [63].

З розмови з керівником націонал-соціалістичної організації в Данцигу А. Форстером Черчилль дізнається, що «в Німеччині ніхто не думає про війну, що перед ними стоять колосальні соціальні і культурні завдання, які зажадають багатьох і багатьох років для свого здійснення», що «Гітлер не раз пропонував роззброїтися при відповідних заходах інших націй», а також «що він не бачить ніякої реальної підстави для конфлікту між Англією і Німеччиною» [64]. Але для частини британського істеблішменту війна була єдиним варіантом зламати світовий порядок, що будується, в якому інтереси британського клубу і зокрема Ротшильдів не були враховані до кінця. Саме тоді Черчилль починає збирати Grand Alliance для гранд-війни [65], крім кадрових перестановок їм була розпущена Група Імперської поліції, впливові члени якої чинили опір вступу у війну з Німеччиною [66].

Посилання:

[1] В. Ю. Катасонов. «О проценте ссудном, подсудном, безрассудном. «Денежная цивилизация» и современный кризис».

[2] В. В. Галин. «Политэкономия войны. Заговор Европы».

[3] П. Пэдфилд. «Секретная миссия Рудольфа Гесса».

[4] В. Галин, названный труд.

[5] http://www.c-cafe.rU/days/bio/8/044.php

[6] H. Хаггер «Синдикат»

[7] М. Гилберт, названный труд.

[8] Там же.

[9] П. Пэдфилд, названный труд.

[10] М. Гилберт, названный труд.

[11] http://ru.wikipedia.org/wiki/Чepчилль>_Уинcтoн

[12] М. Гилберт, названный труд.

[13] В. Молодяков. «Несостоявшаяся ось: Берлин-Москва-Токио».

[14] М. Гилберт, названный труд.

[15 ] http://imperium.lenin.ru/EOWN/eown5/41jews_and_.html

[16] М. Гилберт, названный труд.

[17] http://evreimir.com/21379/

[18] М. Гилберт, названный труд.

[19] http://evreimir.com/21379/

[20] М. Гилберт, названный труд.

[21] http://evreimir.com/21379/

[22] М. Гилберт, названный труд.

[23] David Irving. «Churchill’s War».

[24] http://himmelwerft.livejournal.eom/14308.html

[25] H. Хаггер, названный труд.

[26] М. Гилберт, названный труд.

[27] Там же.

[28] http://ru.wikipedia.org/wiki/Чepчилль>_Уинcтoн

[29] H. Хаггер, названный труд.

[30] И. Майский «Кто помогал Гитлеру» (Из воспоминаний советского посла).

[31] П. Пэдфилд, названный труд.

[32] H. Хаггер, названный труд.

[33] http://en.wikipedia.org/wiki/Brendan_Bracken._1 st_Viscount_ Bracken

[34] М. Уолш «Сведение к варварству» Michael Walsh «Round one to the barbarian» http://www.bibiebelievers.org.au/roundone.htm

[35] В. Молодяков, названный труд.

[36] David Irving. «Churchill’s War».

[37] П. Пэдфилд, названный труд.

[38] http://en.wikipedia.org/wiki/Robert_Waley_Cohen

[39] http://en.wikipedia.org/wiki/Sam_Waley-Cohen

[40] http://en.wikipedia.org/wiki/Marcus_Samuel,_3rd_Viscount_ Bearsted

[41] http://en.wikipedia.org/wiki/Robert_Waley_Cohen

[42] http://en.wikipedia.org/wiki/African_&_Eastern_Trade_ Corporation

[43] http://www.bulldogcity.ru/bulldog/istoriya/cat1 _7.html

[44] http://base.ijc.ru/i_god21 .html

[45] H. Хаггер, названный труд.

[46] П. Пэдфилд, названный труд.

[47] H. Хаггер, названный труд.

[48] http://www.russiapost.su/archives/4010

[49] К. Стюарт. «Тайны Дома Крю. Английская пропаганда в Мировую войну 1914-1918 гг.»

[50] H. Хаггер, названный труд.

[51] Документы и материалы кануна Второй Мировой Войны. Том 1. 1937-38 гг.

[52] П. Пэдфилд, названный труд.

[53] http://www.vestnik.com/issues/97/0916/win/kashlin.htm

[54] http://base.ijc.ru/i_god21 .html

[55] А. Зубок. «Телевизионный бизнес».

[56] http://blogotv.ru/?p=1676

[57] http://en.wikipedia.org/wiki/Brendan_Bracken,_1st_Viscount_ Bracken

[58] http://www.winstonchurchill.org/support/the-churchill-centre/ publications/finest-hour/issues-109-to-144/no-113/615-brendan-bracken- the-fantasist-whose-dreams-came-true

[59] http://en.wikipedia.org/wiki/Brendan_Bracken,_1st_Viscount_ Bracken

[60] М. Гилберт, названный труд.

[61] http://en.wikipedia.org/wiki/Sir_Philip_Sassoon,_3rd_Baronet

[62] http://www.liveinternet.ru/users/deydra/post164472888/

[63] М. Уолш «Сведение к варварству» Michael Walsh «Round one to the barbarian» http://www.bibiebelievers.org.au/roundone.htm

[64] Документы и материалы кануна Второй Мировой Войны. Том 1. 1937-38 гг.

[65] В. Молодяков, названный труд.

[66] П. Пэдфилд, названный труд.

---

Джерела:

Перетолчин Д. Ю. Мировые элиты и Британский рейх во Второй мировой войне. 2015.

---