Томаш (Хома або Тимко, як він сам себе називав) Падурра (1801-1871) вважав себе українсько-польським поетом. За життя видав він два збірники своїх віршів: Pienia Tomasza Padurry (Львів, 1842) і Ukrainki (Варшава, 1844). Писав українські тексти латинкою. Усе своє життя провів у мандрах, переважно в маєтках польських дідичів Поділля та Волині.
Головною темою його творів було життя козацтва, кровопролитні бої і походи. Кращими здобутками Падурри вважають думи-пісні, написані під сильним впливом народних українських пісень. Деякі з них стали народними. Наприклад "За Сибіром сонце сходить", яку приписували потім подільському "Робін Гудові", Устиму Кармалюку.
Через написання своїх поезій латинською абеткою Падурра поширював їх в середовищі польської шляхти. Тимко сам виконував свої пісні. Талановитий музикант-торбаніст, який умудрявся одночасно співати, грати й добре танцювати, запалюючи слухачів незвичайним темпераментом і торкаючись їх сердець романтичним ліризмом написаних ним мелодій, користувався великою популярністю у 20-40-х роках ХІХ сторіччя.
Живучи в Україні, він полюбив її народ, біди й радості якого сприймав як свої власні. Він любив одягати український національний стрій і подорожувати селами та містечками зі своїм незмінним супутником -- торбаном, музичним інструментом, схожим як до західноєвропейської лютні, так і до української бандури.
Падурра писав вірші українською та польською мовами і був патріотом обох народів. Як писав С. Щеголєв у книзі "Український рух як сучасний етап південно-руського сепаратизму" (1912), у 1824 році князь Яблоновський, представник "Польського патріотичного товариства", почав особливо енергійні переговори з декабристами. Результатом його зусиль став підпільний з'їзд польських і російських змовників у Житомирі на початку 1825 року. На цьому "слов'янському зібранні" нібито був і Кіндрат Рилєєв. На з'їзді порушили і схвалили питання про незалежність Малоросії, що поляки вважали необхідним "для справи загальної волі".
"Хома Падурра, головний оратор на цю тему, не придумав для українського націоналізму жодного іншого виразу, окрім старого козацького. На його думку, щоб підняти народ, треба лише нагадати йому "козацьку славу". У цій справі він і почав потім, разом з іншим поміщиком Ржевуським ("отаман Ревуха"), пропаганду серед українського населення. У Саврані вони заснували "школу лірників", навчаючи зібраних народних співців гри на інструментах і текстів патріотичних козацьких пісень, складених Падуррою і покладених на музику Ржевуським. Підготувавши цілу партію таких співців, вони пустили їх по шинках, вечірницях й інших збіговиськах простого люду", -- писав Щеголєв.
У Львові "Осолінеум" 1874 року видав польською мовою книжечку "Листи Тимка Падуррри", з якої можна докладніше дізнатись про цю непересічну людину.
Тимко Падурра народився в Іллінцях (Вінницька обл. в Україні) 21 грудня 1801р. Помер в Козятині.
Родина Падурри не була суто польського походження. Походили із слов'ян Закарпаття. Поет Гощинський теж народився в Іллінцях, а батько Северина був хрещеним Тимка Падурри. Разом виростали і вчились, хоч Гощинський був дещо старший. Разом вчились у Вінниці і Кременецькому ліцеї. Падурра ще студентом співав українські пісні та балади. З товаришами розмовляв тільки українською мовою. З поетів найбільший вплив мав на нього Байрон. Пізніше сам себе називав українським Байроном.
Після смерті батька змушений самостійно закінчувати навчання і забезпечувати себе. 1832 року постановив написати історію України у піснях народною мовою, котру вважав рідною. Крім написання історії в піснях, баладах і думах, досліджував різні рукописи, що стосувались України. Рукописи давав йому зокрема генерал військ польських Вашковський, товариш і приятель Костюшка.
Найпопулярнішою була його поезія 1832-1842 років, а пізніше видавці приписували його твори іншим авторам. Друкував мало, хоч у Варшаві виходили деякі його вірші, а також прозовий твір під назвою "Іван Мазепа", що був вміщений у бібліотеці Осолінських (том IV). У нього було багато текстів, котрих не друкував. Наприклад "Дії польської Козаччини".
Падурра був визнаним народним поетом, що писав двома мовами -- українською і польською. Тільки Петербургу не подобалось, що він пише українською. Перший його твір був присвячений, як вважав, найбільшому, хоч і нещасливому, гетьманові Іванові Мазепі і називався "Лірник". Наступний твір мав назву "Козак":
Pokotywsia misiac w chmari
Swyszcze burja po horach
Posunulys niczni mary
Prospalysia w czaharach...
Саме у такій транскрипції писав свої поезії Тимко Падурра.
Інформацію черпав не з друкованих книг, а з рукописів, народних оповідань, з пісень лірників. Падурра став настільки українським патріотом, що у своєму вірші "Сzарка", закликає вирізати шляхту і повернутися до природного життя. Польський поет Северин Гощинський теж твердо підтримував і вихваляв Гонту та Залізняка. Щиро приймали Падурру магнати Ржевуські, Потоцькі в Умані та багато інших визначних людей.
Маючи доступ до владних людей переглядає поет різні родинні архіви і приватні бібліотеки, роблячи для себе виписки. Найбільше скористав Падурра з багатих зібрань Київського митрополита Євгенія Болховітина, або, як Падурра пише, Боговітина.
За версією Падурри, поляки і українці є нібито одного роду -- з полян. Але з часом після навали варягів на наддніпрянські землі і прийняття наддніпрянцями східної православної релігії з'явилась між ними різниця. Західних полян стали називати ляхами, а східних -- козаками. Польщу вважав Падурра своєю батьківщиною, а Україну, котра на той час була складовою Польщі, вважав своєю рідною землею.
Козаччину, на його думку, створили на Дніпрі різні втікачі з Литви, Туреччини, татари, волохи. Вони прийняли мову і релігію українців. Устрій був демократичний, республіканський.
В Козаччині взяли верх власне люди не слов'янського походження, низовики-косої, на чолі котрих став Богдан Хмельницький, теж не слов'янського роду.
У рукописах, які показав митрополит Євгеній, Падурра знайшов докази, що Хмельницький був сином Берка, вихрещеним у місті Хмільнику на Поділлі. Тому й наступили пізніші криваві війни між братами полянами -- ляхами і козаками, котрі вміло Москва, теж не слов'янського походження, використала на свою користь.
Після кількох битв хотів примирити ляхів з козаками Барабаш, але Хмельницький підступним способом позбавив його життя. Його довірена особа, циган, або волох Дженджула убив його вві сні. Схожим способом позбувся і решти барабащуків, а з намови Москви провадив далі війну з Польщею, нібито за релігійний утиск православ'я, котрого, як пише Падурра, ніколи не було. Проти Хмельницького виступав полковник, а потім гетьман Павло Тетеря. Власне Тетеря правдоподібно був автором цих рукописів, власником яких став митрополит Євгеній і з яких черпав відомості Падурра.
Визволити Україну хотів вихованець Тетері і Сірка гетьман Іван Мазепа --найблагородніша особа в діях давньої України. Народ йшов за ним, але здеморалізована Москвою старшина не підтримала. Україна потрапила у ще більшу неволю.
Падурра пізніше написав ще такі твори: "Конашевич", "Мурашко", "Рожинський", "Сірко", "Тетеря", "Роман з Кошири" (Сангушко) та інші. Від усіх творів віє якийсь сумний жаль за славною минувшиною України і Козаччини, якийсь "плач української ліри".
Падурра мріяв про повстання проти Московії. І з цим планом поділився з графом Ревуцьким, котрий підтримав його. Для того, щоб козаки допомогли полякам у боротьбі, пішов будити український народ з лірою, з його мовою і піснею по всій Козаччині. Дійшов аж до Кубані. Написав тоді вірші "Реєстровий", "Козак", "Кошовий", "Запорожець", "Золота Борода", "Чорноморець", думи: "Гордієнко", "Дашкович", "Барабаш", "Мазепа", "Свірговський", "Чайка", "Бурлака".
Після поразки польського повстання 1831 року занепав Падурра трохи духом і поселився у Махнівці разом з братами і сестрами. Перекладав на українську відомих поетів. Був у Празі на з'їзді слов'янських народів 1848 року. Написав тоді вірш "Гетьманці".
У 1855 р. в Білій Церкві виникло повстання проти Росії шести тисяч простого люду, фактично беззбройного, воно тривало 14 днів, домагаючись волі (відоме під назвою "Київська козаччина"). Переполошений Петербург відповів гарматним і кількатисячним карабінним вогнем. Шістсот осіб загинуло зразу, інших 600 поранили, 700 полонили, решта розбіглось. Один селянин, котрого вважали керівником повстання, на допиті казав: "Нема що говорити. В тридцять першому году ми були дурні, що з панами не стали разом, а тепер пани дурні, що з нами не держали".
Ми з віка не мали пана,
Не будем мати і хана!
Честь духам предків, смерть гостям,
Слава нам і нашим костям!
Падурра до своїх українських віршів, котрі не дуже хотіли друкувати з огляду на мову і зміст, мусів робити до них багато пояснень і приписок. Із цих великих пояснень вирішив видати окремі твори, роблячи вченому світові свою прислугу, написавши: "Українські козаки", "Богдан Хмельницький", "Іван Сірко", "Іван Мазепа", "Уманська різня", але ці твори ніхто не хотів друкувати.
Доживав свого віку вже напівзабутим. Помер у Мар'яна Васютинського, який ним старанно опікувався, в Козятині 20 вересня 1871 року. Поховали його в Махнівці Мурованій на Київщині.
В тему:
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Це концентрований виклад і озвучення статті про принцип чотирьох стадій розвитку живих істот. З погляду Євангелія, звичайна людина не є вершиною людської еволюції. Це лише підготовчий етап переходу...
Тимко Падурра - співець козацької нації
Світ:
Через написання своїх поезій латинською абеткою Падурра поширював їх в середовищі польської шляхти. Тимко сам виконував свої пісні. Талановитий музикант-торбаніст, який умудрявся одночасно співати, грати й добре танцювати, запалюючи слухачів незвичайним темпераментом і торкаючись їх сердець романтичним ліризмом написаних ним мелодій, користувався великою популярністю у 20-40-х роках ХІХ сторіччя.
Живучи в Україні, він полюбив її народ, біди й радості якого сприймав як свої власні. Він любив одягати український національний стрій і подорожувати селами та містечками зі своїм незмінним супутником -- торбаном, музичним інструментом, схожим як до західноєвропейської лютні, так і до української бандури.
Падурра писав вірші українською та польською мовами і був патріотом обох народів. Як писав С. Щеголєв у книзі "Український рух як сучасний етап південно-руського сепаратизму" (1912), у 1824 році князь Яблоновський, представник "Польського патріотичного товариства", почав особливо енергійні переговори з декабристами. Результатом його зусиль став підпільний з'їзд польських і російських змовників у Житомирі на початку 1825 року. На цьому "слов'янському зібранні" нібито був і Кіндрат Рилєєв. На з'їзді порушили і схвалили питання про незалежність Малоросії, що поляки вважали необхідним "для справи загальної волі".
"Хома Падурра, головний оратор на цю тему, не придумав для українського націоналізму жодного іншого виразу, окрім старого козацького. На його думку, щоб підняти народ, треба лише нагадати йому "козацьку славу". У цій справі він і почав потім, разом з іншим поміщиком Ржевуським ("отаман Ревуха"), пропаганду серед українського населення. У Саврані вони заснували "школу лірників", навчаючи зібраних народних співців гри на інструментах і текстів патріотичних козацьких пісень, складених Падуррою і покладених на музику Ржевуським. Підготувавши цілу партію таких співців, вони пустили їх по шинках, вечірницях й інших збіговиськах простого люду", -- писав Щеголєв.
У Львові "Осолінеум" 1874 року видав польською мовою книжечку "Листи Тимка Падуррри", з якої можна докладніше дізнатись про цю непересічну людину.
Тимко Падурра народився в Іллінцях (Вінницька обл. в Україні) 21 грудня 1801р. Помер в Козятині.
Родина Падурри не була суто польського походження. Походили із слов'ян Закарпаття. Поет Гощинський теж народився в Іллінцях, а батько Северина був хрещеним Тимка Падурри. Разом виростали і вчились, хоч Гощинський був дещо старший. Разом вчились у Вінниці і Кременецькому ліцеї. Падурра ще студентом співав українські пісні та балади. З товаришами розмовляв тільки українською мовою. З поетів найбільший вплив мав на нього Байрон. Пізніше сам себе називав українським Байроном.
Після смерті батька змушений самостійно закінчувати навчання і забезпечувати себе. 1832 року постановив написати історію України у піснях народною мовою, котру вважав рідною. Крім написання історії в піснях, баладах і думах, досліджував різні рукописи, що стосувались України. Рукописи давав йому зокрема генерал військ польських Вашковський, товариш і приятель Костюшка.
Найпопулярнішою була його поезія 1832-1842 років, а пізніше видавці приписували його твори іншим авторам. Друкував мало, хоч у Варшаві виходили деякі його вірші, а також прозовий твір під назвою "Іван Мазепа", що був вміщений у бібліотеці Осолінських (том IV). У нього було багато текстів, котрих не друкував. Наприклад "Дії польської Козаччини".
Падурра був визнаним народним поетом, що писав двома мовами -- українською і польською. Тільки Петербургу не подобалось, що він пише українською. Перший його твір був присвячений, як вважав, найбільшому, хоч і нещасливому, гетьманові Іванові Мазепі і називався "Лірник". Наступний твір мав назву "Козак":
Pokotywsia misiac w chmari
Swyszcze burja po horach
Posunulys niczni mary
Prospalysia w czaharach...
Саме у такій транскрипції писав свої поезії Тимко Падурра.
Інформацію черпав не з друкованих книг, а з рукописів, народних оповідань, з пісень лірників. Падурра став настільки українським патріотом, що у своєму вірші "Сzарка", закликає вирізати шляхту і повернутися до природного життя. Польський поет Северин Гощинський теж твердо підтримував і вихваляв Гонту та Залізняка. Щиро приймали Падурру магнати Ржевуські, Потоцькі в Умані та багато інших визначних людей.
Маючи доступ до владних людей переглядає поет різні родинні архіви і приватні бібліотеки, роблячи для себе виписки. Найбільше скористав Падурра з багатих зібрань Київського митрополита Євгенія Болховітина, або, як Падурра пише, Боговітина.
За версією Падурри, поляки і українці є нібито одного роду -- з полян. Але з часом після навали варягів на наддніпрянські землі і прийняття наддніпрянцями східної православної релігії з'явилась між ними різниця. Західних полян стали називати ляхами, а східних -- козаками. Польщу вважав Падурра своєю батьківщиною, а Україну, котра на той час була складовою Польщі, вважав своєю рідною землею.
Козаччину, на його думку, створили на Дніпрі різні втікачі з Литви, Туреччини, татари, волохи. Вони прийняли мову і релігію українців. Устрій був демократичний, республіканський.
В Козаччині взяли верх власне люди не слов'янського походження, низовики-косої, на чолі котрих став Богдан Хмельницький, теж не слов'янського роду.
У рукописах, які показав митрополит Євгеній, Падурра знайшов докази, що Хмельницький був сином Берка, вихрещеним у місті Хмільнику на Поділлі. Тому й наступили пізніші криваві війни між братами полянами -- ляхами і козаками, котрі вміло Москва, теж не слов'янського походження, використала на свою користь.
Після кількох битв хотів примирити ляхів з козаками Барабаш, але Хмельницький підступним способом позбавив його життя. Його довірена особа, циган, або волох Дженджула убив його вві сні. Схожим способом позбувся і решти барабащуків, а з намови Москви провадив далі війну з Польщею, нібито за релігійний утиск православ'я, котрого, як пише Падурра, ніколи не було. Проти Хмельницького виступав полковник, а потім гетьман Павло Тетеря. Власне Тетеря правдоподібно був автором цих рукописів, власником яких став митрополит Євгеній і з яких черпав відомості Падурра.
Визволити Україну хотів вихованець Тетері і Сірка гетьман Іван Мазепа --найблагородніша особа в діях давньої України. Народ йшов за ним, але здеморалізована Москвою старшина не підтримала. Україна потрапила у ще більшу неволю.
Падурра пізніше написав ще такі твори: "Конашевич", "Мурашко", "Рожинський", "Сірко", "Тетеря", "Роман з Кошири" (Сангушко) та інші. Від усіх творів віє якийсь сумний жаль за славною минувшиною України і Козаччини, якийсь "плач української ліри".
Падурра мріяв про повстання проти Московії. І з цим планом поділився з графом Ревуцьким, котрий підтримав його. Для того, щоб козаки допомогли полякам у боротьбі, пішов будити український народ з лірою, з його мовою і піснею по всій Козаччині. Дійшов аж до Кубані. Написав тоді вірші "Реєстровий", "Козак", "Кошовий", "Запорожець", "Золота Борода", "Чорноморець", думи: "Гордієнко", "Дашкович", "Барабаш", "Мазепа", "Свірговський", "Чайка", "Бурлака".
Після поразки польського повстання 1831 року занепав Падурра трохи духом і поселився у Махнівці разом з братами і сестрами. Перекладав на українську відомих поетів. Був у Празі на з'їзді слов'янських народів 1848 року. Написав тоді вірш "Гетьманці".
У 1855 р. в Білій Церкві виникло повстання проти Росії шести тисяч простого люду, фактично беззбройного, воно тривало 14 днів, домагаючись волі (відоме під назвою "Київська козаччина"). Переполошений Петербург відповів гарматним і кількатисячним карабінним вогнем. Шістсот осіб загинуло зразу, інших 600 поранили, 700 полонили, решта розбіглось. Один селянин, котрого вважали керівником повстання, на допиті казав: "Нема що говорити. В тридцять першому году ми були дурні, що з панами не стали разом, а тепер пани дурні, що з нами не держали".
Ми з віка не мали пана,
Не будем мати і хана!
Честь духам предків, смерть гостям,
Слава нам і нашим костям!
Падурра до своїх українських віршів, котрі не дуже хотіли друкувати з огляду на мову і зміст, мусів робити до них багато пояснень і приписок. Із цих великих пояснень вирішив видати окремі твори, роблячи вченому світові свою прислугу, написавши: "Українські козаки", "Богдан Хмельницький", "Іван Сірко", "Іван Мазепа", "Уманська різня", але ці твори ніхто не хотів друкувати.
Доживав свого віку вже напівзабутим. Помер у Мар'яна Васютинського, який ним старанно опікувався, в Козятині 20 вересня 1871 року. Поховали його в Махнівці Мурованій на Київщині.
Зверніть увагу
Євангеліє про перехід до надлюдини: основи метаморфозу та палінгенезії – Добре Знання (+аудіо)