Дві знакові історії наруги московської церкви над українцями

Травень 1991-го року. Наруга комуністичного режиму

Травень місяць в СРСР посідав перше місце за кількістю комуністичних свят з яскравим політичним забарвленням. В народі вони називалися червоними святами, або червоними датами. Сказати про них, як про комуністичні свята було мало. Це були ритуали, які з року в рік створювали імідж компартії, формували свідомість в необхідному напрямку: компартія – це єдина сила, яка може  зробити народ щасливим.

Явним дисонансом червоним святам були річниці перепоховання великого українського поета Тараса Шевченка на Чернечій горі у Каневі, які щорічно відзначалися 22 травня. Ставлення царського уряду та правлячої комуністичної партії до святкувань дня  народження великого Кобзаря чи відзначення річниць його перепоховання було завжди  негативним. Відвідування  могили поета під час цих заходів розцінювалося всіма російськими режимами як прояв українського націоналізму, який загрожував єдності і неподільності імперії. Якщо царський режим ставився негативно щодо проведення будь-яких заходів, що були пов’язані з ім’ям Кобзаря, то комуністичний режим проводив агресивну, войовничу політику, не допускаючи ніяких компромісів.

Не став винятком і 1991-й рік, коли Україна відзначала 130-ту річницю перепоховання українського поета. Правляча комуністична партія використала цю річницю для розпалювання національно-релігійної ворожнечі, в котрий раз скориставшись перевіреним століттями правилом римських імператорів: «Розподіляй і владарюй!». Канівська міська Рада задовольнила клопотання митрополії Української православної церкви Московського патріархату провести релігійну процесію від причалу в м. Каневі до Успенського собору, хресний хід від собору до могили Тараса Шевченка і богослужіння священиків цієї церкви на самій могилі з 8-ї ранку до 20-ї години вечора. Доцільність останнього заходу була більш ніж сумнівна, оскільки безпрецедентне за тривалістю богослужіння біля могили унеможливило проведення світських заходів і богослужінь духовенства інших церков, зокрема, Української автокефальної православної церкви.

Власне кажучи, цього і добивалася компартійна влада, бо вважала діяльність УАПЦ ворожою радянській владі на Україні, адже ця церква проповідувала на українській мові Божу віру, та ще й відстоювала ідею незалежності України. В репутації виконавця задуманої акції не треба було сумніватися, адже Російська православна церква вже багато десятиліть тому перетворилася на філію НКВД-МГБ-КДБ в боротьбі проти УАПЦ. Спільна мета, – збереження «єдіної і нєдєлімой імперії», об’єднувала церкву і таємний каральний заклад, який в СРСР набув сумної слави цензора і жандарма в боротьбі проти будь-яких свобод.

Вже з раннього ранку 22 травня вхід на Тарасову гору був заблокований міліцією і семінаристами РПЦ. При цьому оргкомітет при Канівському міськвиконкомі вдався до брехні, розвісивши перед входом на Тарасову гору оголошення, що доступ громадянам заборонено за розпорядженням адміністрації Шевченківського національного заповідника. З 9-ї години ранку почалося підсилене потужною апаратурою богослужіння, яке велося під охороною міліції впродовж багатьох годин. Воно відбувалося всупереч заходам, які планувалися адміністрацією заповідника і були погоджені попередньо в міському комітеті КПРС та міськвиконкомі. Згідно плану проведення заходів, богослужіння РПЦ передбачалося з 18-ї години. Стало очевидним, що оргкомітет використав його як привід для недопущення до могили Кобзаря приїжджих.

Крізь шеренги міліціонерів і семінаристів не змогли пробитися навіть працівники Шевченківського національного заповідника. Міліція заступила дорогу членам родин громади «Шевченкові нащадки», народним хорам і співцям-бандуристам, а також іноземним гостям. Абсурдною була заборона покласти квіти до могили Кобзаря школярам з Галичини, які зі сльозами благали пропустити їх, бо чекати до 20-ї години не могли за браком часу. Вони теж змушені були їхати додому, так і не дійшовши до  могили поета. Навіть учасники походу-реквієму «Останнім шляхом Кобзаря», які принесли землю зі Смоленського цвинтаря у Ленінграді та посмертну маску Т.Шевченка, було заборонено пройти до могили.

Кілька представників адміністрації заповідника зуміли проникнути через кордон міліції і звернулися до священиків РПЦ з проханням зробити о 13-й годині перерву, щоб прибулі шанувальники Т.Шевченка змогли виконати «Заповіт». Прохання було відхилено, а коли тисячі людей підхопили виконуваний хором «Заповіт», додана потужність підсилювачів заглушила все довкола речитативом молитов на російській «общепринятой» мові…

22 травня 1991 року, день 130-ї річниці перепоховання Кобзаря, стався факт цинічної наруги комуністичного режиму над національними почуттями та пам’яттю українського народу. Цього разу вибухівка не підкладалася під постамент пам’ятника, як це було вчинено з пам’ятниками  С.Бандері  чи Є.Коновальцю. Людей просто не допустили до національної святині, наплювавши на будь-яку мораль та законність.

Із телеграми Голові Верховної Ради УРСР Кравчуку Л.М.

від колективу  Шевченківського національного заповідника.

«Хранителі усипальниці Великого Кобзаря глибоко обурені наругою, скоєною на могилі Тараса Шевченка представниками Української православної церкви Московського партіархату, правоохоронними органами з відома органів радянської влади в день 130-ї річниці його поховання на Чернечій горі.

22 травня тисячі шанувальників Великого кобзаря з усієї України, численні гості з республік та із-за кордону не мали можливості вшанувати пам’ять Генія…

Вважаємо недопустимим: усунення колективу національного Заповідника від виконання прямих обов’язків по збереженню Шевченківського меморіалу, створенню належних умов для відвідувачів; передачу обов’язків хранителів усипальниці Великого кобзаря правоохоронним органам.

Ми протестуємо проти використання національної святині для зведення  рахунків політичних сил та вимагаємо притягти до відповідальності посадових осіб, які день єднання, взаєморозуміння, єдиномислія і братолюбія перетворили на  день розбрату і ворожнечі  народу України.

Просимо  оголосити текст телеграми на сесії Верховної Ради України».

Російська православна церква. Історична довідка

Впродовж століть – від московського царя Івана Грозного і далі – в Російській імперії від царя Петра І знищувалася церква віруючих і творилася церква влади. Між царською Росією та радянською насправді нічого змінилося: чиновники в рясах поступилися місцем «священикам» у погонах. Позбавлена впродовж століть моральної автономії, одержавлена Російська (московська) Церква не змогла виховати відпорність суспільства до системного насильства над ним з боку деспотичної влади.

Не дивно, що Російська Церква проголосила анафему будівничому української церкви та української освіти, провіднику свободи і соборності своєї нації, архітектору європейської України гетьману Іванові Мазепі. Лише Мазепа зміг вирвати Україну з хаосу Руїни, знайшов компроміси з протиборчими таборами, будував і створював, перемагав і об’єднував, вів українців до свободи. Це було небезпечно для існування деспотичної Російської імперії, тому анафема українському гетьману залишилась на багато століть.

Таку ж анафему Російська Церква проголосила російському письменнику Льву Толстому, який насмілився назвати російську церкву обскурантистською. В романі «Воскресение» російське духовенство було назване «бездушним церковним чиновництвом, що допомагає владі визискувати людей».

Толстой у своїй відповіді Святійшому Синоду сам відрікся від Російської Церкви. Але для того, щоб врятувати в собі християнина: «То, что я отрекся от церкви, называющей себя православной, это совершенно справедливо. Но отрекся я от нее не потому, что я восстал на Господа, а напротив, только потому, что всеми силами души желал служить ему. (...) я убедился, что учение церкви есть теоретически коварная и вредная ложь, практически же собрание самых грубых суеверий и колдовства, скрывающее совершенно весь смысл христианского учения: (...) Бога же – духа, Бога – любовь, единого Бога – начало всего, не только не отвергаю, но ничего не признаю действительно существующим, кроме Бога, и весь смысл жизни вижу только в исполнении воли Бога, выраженной в христианском учении (...)». Тобто Толстой вилучив російське православ’я з християнства.

Власне, саме з Святійшого Синоду Петра І вийшли церковні ієрархи, що співпрацювали з російськими більшовиками на кістках своїх розстріляних і закатованих побратимів. І на руїнах знищених, пограбованих, спаплюжених церков називали Сталіна «Богоданным Вождем» та «Новым Константином», зазначаючи в церковних календарях державні свята поряд з церковними.

Передувала створенню Синоду ще одна інституція. Вирісши в Німецькій слободі, ненавидячи церкву і православну віру, цар Петро І, аби посіяти серед народу, перейменованого з московського на «русский», презирство до церкви, створив «Всешутейший, Всепьянейший и Сумасброднейший Собор» – «орден» періодичних оргій, що збігалися якраз із церковними святами. На цих «соборах» московський цар і його поплічники топили жах від власних тортур та екзекуцій у горілчаному і сексуальному угарі, перекладаючи церковні ритуали на блюзнірську пародію, а церковнослов’янську мову – на такий рідний сьогоднішньому політичному (і не тільки) і російському і українському сьогоденню мат.

Українському поету Тарасу Шевченку Російська Церква не проголосила анафему, але вважала небезпечним вільнодумцем, як і графа Льва Толстого, оскільки своїми віршами він підривав основи «єдіной і нєдєлімой» Російської імперії…

Могила Патріарха Київського і всієї України-Руси Володимира (Романюка) біля Софіївського монастиря

18 липня 2015-го року. Хроніка «чорного вівторка»

У липні 1995 року під час прогулянки в парку київського ботанічного саду помер Патріарх Київський і всієї України-Руси Володимир. З огляду на престиж церкви ховати Патріарха треба було в Лаврі чи у Святій Софії, але безбожна посткомуністична влада заперечила і запропонувала для поховання місце на Байковому цвинтарі, де були поховані всі видатні компартійні діячі. Синод відхилив цю пропозицію. Згодом було запропоновано поховати Патріарха біля Володимирівського собору. Цим московська церква і кремлівська імперська влада дала зрозуміти українцям, що вважає Володимира мирянином і не визнає Київський патріархат за церкву. Синод УПЦ Київського патріархату довго вагався прийняти рішення, та на останній нараді було прийнято рішення поховати тіло Патріарха на території Святої Софії.

Подальші події, що сталися 18 липня 1995 року під час поховання Патріарха Володимира в Києві, були грубим втручанням номенклатурної влади у церковне життя. Участь у похоронній процесії приймали члени УНА-УНСО, які прорвали перший міліцейський кордон на шляху до Святої Софії. Оскільки брама дзвіниці була замкнена, учасники вирішили поховати тіло Патріарха біля брами, ломами вдовбавши в асфальті яму.

Коли учасники почали опускати труну в могилу, декілька сотень міліціонерів, що розташувались за брамою Святої Софії, почали наступ. Було чути, як один з міліцейських начальників віддавав наказ: «Натовп – бити, унсовців - калічити».  Двері брами прочинились, і звідти посунули сотні міліціонерів. Це був основний напрям атаки на учасників похоронної процесії. Унсовці витримали півтори хвилини, відбиваючись лопатами і кидаючи шматки асфальту та каміння в нападників. Кількох чоловік, які засипали могилу руками міліціонери били кийками по спинах. Натовп розбігся по майдану. Міліціонери наздоганяли задніх, збивали з ніг на землю й довго топтали. Тих, кого вдалося захопити, тягнули всередину брами і там били.

За півгодини весь майдан був очищений від натовпу і оточений міліцейським кільцем. Згодом було прийнято рішення залишити все як є. Войовнича посткомуністична номенклатура, що на той час була при владі, цим ганебним актом лише підтвердила своє прагнення бачити УПЦ КП, на зразок російської, придатком до держави, її інституцією, яку вона, номенклатура може використовувати для вирішення своїх політичних проблем.

Імідж України як цивілізованої держави 18 липня на Софійській площі був підірваний з дивовижною майстерністю і добре вивіреним розрахунком. У той час, коли Україна готувалася увійти до Ради Європи, коли на неї, завдяки участі і стриманій позиції щодо балканської кризи, почали дивитися як на фактор стабільності і навіть звертатися з посередництвом (як Молдова і Придністров’я), варварське побоїще 18 липня 1995 року завдало непоправної втрати престижу України, звело нанівець усі досягнення української дипломатії та підірвало віру в Українську державу всередині країни.

Липень. Непросте становлення київського православ’я

Побоїще, яке побачили українські та зарубіжні телеглядачі 18 липня 1995 року під час поховання Патріарха Київського і всієї України-Руси Володимира (Романюка), було жахливим і увійшло в історію України як знаменна ілюстрація тієї кризи, що охопила посткомуністичне українське суспільство. Здавалося, сутичка виникла на порожньому місці, але це було не так, бо за трагічними подіями у Києві крилося протистояння не просто між Московським та Київським патріархатами, а  між незалежною Україною і імперською Росією за право українського народу самостійно вирішувати свою долю.

 Протистояння між Українською православною та Російською православною церквами після проголошення незалежності складалося не на користь Київського патріархату, бо за плечима патріаршої Москви були визнання з боку християнського світу, усталеність історичної традиції і авторитет, підкріплений владою постімперської Росії. За плечима патріаршого Києва була лише історична справедливість, яка ще не була підкріплена авторитетом молодої постколоніальної держави, якою керувала вчорашня компартійна номенклатура.

У християнському світі Українська православна церква - Київський патріархат (УПЦ КП) в 90-ті роки ХХ століття вважалася неканонічною, як рівно і друга патріарша автокефальна православна церква – УАПЦ. Окремішність київського християнства була лише задекларована, але богословськи ще не окреслена і ще не мала у світі авторитету.

Українська православна церква – Київський патріархат виникла на дуже простій візії: Українська держава для утвердження своєї незалежності повинна підтримати Київський патріархат так само, як це постійно робила і робить Російська держава щодо Московського патріархату. Митрополит Філарет, проголошуючи автокефалію Української церкви мислив, що твердою державницькою рукою українське православ’я буде зорганізоване, відділене від московського і відповідно йому протиставлене. Філарет підійшов до справи прагматично: запропонував, не чекаючи «милості від природи», застосувати засоби адміністративного примусу, які усіх мають поставити перед доконаним фактом. За президентства Леоніда Кравчука певний час так і було, навіть на шкоду іншим церквам, а найбільше – Українській автокефальній православній церкві (УАПЦ). Однак навіть тоді така візія Київського патріархату повисла у повітрі: розворот УПЦ від Москви не вдався, бо за митрополитом Філаретом пішла лише незначна частина релігійних громад. У цьому була значна вина самого митрополита, який десятиліттями і аж до проголошення незалежності, піддавав анафемі найменший натяк на автокефалію. Не вдався й філаретівський «аншлюс» тодішньої автокефальної церкви Патріарха Мстислава: після важкої боротьби УАПЦ добилася офіційного відновлення свого Статуту. Тобто у Київського патріархату від самого початку виявилося принаймні два престоли, навіть якщо не брати до уваги, що святоюрський престол Української греко-католицької церкви (УГКЦ) був складений із того ж самого київського дорозкольного матеріалу.

За таких умов українській посткомуністичній владі не залишалося нічого, як зайняти нейтральну позицію щодо інших церков. В умовах України це була єдино прийнятна позиція, оскільки всяка інша була б, за словами покійного Патріарха Мстислава, «грубим втручанням держави у справи церкви». Позбавлена адміністративної підтримки, УПЦ КП почала втрачати свої позиції. Такий стан справ частина народних депутатів та ієрархів церкви пояснювали фактичним сприянням з боку уряду, а пізніше – новообраним Президентом Л.Кучмою, Московському патріархатові.

І покійний Патріарх Володимир, і єпископат УПЦ КП, і група народних депутатів, яка їх підтримувала, - усі бачили свою церкву як українську модель Московського патріархату, зліплену за тим самим взірцем «державної церкви». Такий був задум автокефального розвороту митрополита Філарета, таку ж позицію відстоював покійний Патріарх Володимир. Але така позиція суттєво відрізнялася від позиції Патріарха Мстислава, який мав іншу візію церкви, що була б автономною щодо держави.

Так було закладено основи того конфлікту, який стався на майдані Святої Софії у липні 1995-го року. УПЦ КП бачило себе репрезентантом усього українського православ’я, єдиним представником київського патріаршого престолу. УПЦ КП дії промосковської української влади оцінила однозначно як антиукраїнськими і промосковськими і сприйняла як приниження Київського патріархату в цілому.

Після липневих подій у Київі українська влада постала перед прийняттям рішення щодо організації державного Пантеону. Ідея облаштування його в крипі Святософійського храму видавалася вмотивованою і прийнятною. Посилання ж влади на статус заповідника ЮНЕСКО видавався дещо надуманим, оскільки на його території вже було поставлено пам’ятник Нестору-літописцю без узгодження з цією міжнародною організацією. Коли вже пролилася кров на майдані Святої Софії, президент Л.Кучма, ставленик Москви, категорично застеріг, що поховання Патріарха на території Софіївського собору виключається. Отже, в силі залишалося рішення уряду (яким на той час керував генерал КГБ Євген Марчук) про погребання глави українського православ’я на Байковому цвинтарі, де були поховані найвищі урядові і відомі діячі, в тому числі й компартійні чиновники. Поховання ж Патріарха, борця за свободу України, разом з її гнобителями було наругою над його пам’яттю.

Ні світська влада ні церкви ще не дійшли до розуміння того, що важливим було те, щоб у Святій Софії ховали всіх найвищих ієрархів церков київської традиції, якщо буде таким їхній заповіт або рішення синодів. Ця передумова видавалася обов’язковою, адже за проблемою місця поховання стояла значно глибша проблема: кому належатимуть храм Святої Софії і пріоритет у репрезентації київського православ’я? Софіївський Собор був спільним надбанням Київського християнства, і його не можна було передавати у власність якійсь частині розколеної церкви святого Володимира. Храм Святої Софії справедливо було вручити лише тому ієрархові, який насправді виявив би мудрість і примирив усіх українських християн.

Липневі події лише підтвердили просту істину, що національні інтереси України у церковній площині не ідентичні інтересам ворожого протистояння з Московською патріархією. Відповідь Української церкви на ворожість і політичну провокативність Московської патріархії мала бути передусім християнською. Тільки так можна було перемогти. Але народні депутати посттоталітарного українського парламенту не вірили у християнські засоби. Натомість допомога церкві без віри у її християнську місію була дуже небезпечним перенесенням політичних методів на невластиве до цього релігійне життя. Митрополит Філарет майже довів, що він може бути політичним союзником певних опозиційних груп. Але очевидним був той факт, що він не може стати тим фундаментом, на якому мав постати величний і одухотворений Київський патріархат.

Липневі події висвітили в українському суспільстві не тільки розколене християнство, а й розколену світську владу, яка відверто відстоювала інтереси церкви іноземної держави – Московського патріархату. Кривава сутичка була ніби запрограмована присутністю ЗМОПу і загонів УНА-УНСО. Обидві ці сили вже мали між собою певні порахунки. В результаті – всі учасники конфлікту стали заручниками зведення цих порахунків. Християнський вимір зовсім випав того дня, поступаючись місцем політичному. Обидві сторони зробили ставку на те, щоб увесь світ побачив злочинну суть протилежної сторони. Однак у посттоталітарному українському суспільстві ще погано знали світ і особливості християнської віри: світ, що вражено розглядав кадри телекомпанії CNN, врешті-решт запам’ятав лише те, що українські християни ще не доросли до патріаршої гідності…