Оксана Забужко: "Я би зробила референдум за продовження терміну чинності повноважень діючого президента"

Уривки з інтерв’ю, яке взяла Зоя Казанжи у Оксани Забужко.  

Оксана Забужко нещодавно отримала Шевченківську премію за книгу "І знов я влізаю в танк...". Варто нагадати, що сама Оксана Забужко завжди ставилася скептично до існування премії в такому «совєцькому», як вона це називає, форматі та вважала її рудиментом досі не померлої радянщини.

Але сьогодні – не про це. Про гібридну війну, про те, як зберегти державу і про нашу роль у величезній драмі народів. 

Оксана Забужко: У нас молода, неустояна, несформована, недоліплена держава, з купою проблем – внутрішніх, психологічних, ідентичнісних і отих, коли права рука не знає, що робить ліва, координації немає, мозок напівпаралізований, глибокий інсульт, але рефлекси є, і шанси на ноги стати є, тільки ніхто не лікує: як воно стягнеться докупи, так і стягнеться. І в цих умовах ми продовжуємо, з ясними очима, брехати і вдавати, що нічого не відбувається! Я була в Наглядовій раді одного поважного Фонду. Приходить звіт із назвою «Конфлікт на Донбасі». Я не можу прийняти такий звіт, вибачте. У нас немає конфлікту на Донбасі. І референдуму в Криму в нас не було. У нас на Донбасі є 1-й і 2-й армійські корпуси Южного військового округу Російської федерації! Давайте називати речі своїми іменами. У нас наразі немає іншої agenda, окрім зберегти державу. Інша agenda є у власників телеканалів. І вона дуже відрізняється від державної й від суспільної.

Що з цим робити?

Хороше питання. Бо зі ЗМІ наразі нічого не зробиш. Болгари плакалися ще в 2012 році, що в них, під шумок медійної реформи, росіяни взяли під контроль усі телеканали, і вони нічого не можуть із тим зробити. Болгарія в ЄС, незалежна країна. Яка вона незалежна? Увімкніть телевізор – і ви побачите, який це совок. Тому там футболки з Путіним на всіх курортах. А болгарська інтелігенція, політичні еліти тільки руками розводять, бо якщо держава тепер спробує якось узяти інформполе під свій контроль, це ж буде скандал на цілий світ! Ми тільки зараз розуміємо, що в цій гібридній війні Росія використовує демократію на свою користь. Політичне айкідо, коли вашу ж силу використовують проти вас. Ніби всі це розуміють, але що ти можеш зробити, коли всі телеканали твоєї країни працюють проти тебе?! Що в цих умовах можна зробити? У нас онде навіть із Суспільним, бачте, не виходить. Здавалось би, Суспільне, яке б мало обслуговувати інтереси українського суспільства, за наші з вами гроші існує, але там просто факап за факапом. Коли у програм менше переглядів, ніж у мене на ФБ, ну то даруйте. Я їх підтримувала інформаційно. Але вважаю, що в таких випадках дирекцію треба брати під білі руці і звільняти. Поборотися за Суспільне можна було б. Це питання підбору кадрів.

А за великим рахунком, на далеку стратегічну перспективу – треба робити велику медійну реформу й розкуркулювати наших олігархів, щоб повернути українському народу його інформаційне поле. У нас як у держави задача підвищеної трудності. Нам треба в 21 столітті вигравати війну, маючи на своїй власній території, у тилу, гру проти себе. Маючи противника не на порозі навіть, а в себе в ліжку. А це безпрецедентні умови. Говорити, які ми погані й дурні, є сенс тільки тоді, коли розуміти всі умови, у які нас поставлено. Постукаємо по дереву і подивимося, як воно все відбуватиметься на цих виборах. Насправді, як говорив Гуска у п’єсі Куліша, «нам треба їх передихати». Тільки тоді, коли там, у Росії, почне тріщати, тільки тоді ми побачимо, які метастази в нас насправді фінансуються звідти. Тільки тоді повилазять із-за спин олігархів всі ті марії столярови, які в дійсності нас контролюють. Тоді відбудеться відсихання метастазів. От тоді ми дуже здивуємося, які тут у нас гнізда цих гельмінтів. Як просякнуті ними наші структури. І це не тільки в нас, це й на Заході так. Тільки Захід енергійніше од нас вовтузиться, і зараз по цілому світу починають ці метастази на яв вилазити. Так що й вибори ці треба «передихати». Фори, фори нам треба, ще кілька років фори. Нам потрібний час. Час на нашу стійкість. Немає такої трибуни, з якої можна це пояснити людям.

«У величезній драмі народів нам розписана надзвичайна серйозна й центрова роль, до якої ми ще навіть не почали готуватися»

Ми виходимо з минулого століття, у якому нас мало би не бути. Ми входимо зараз у своє століття, у якому ми маємо бути і в якому нам розписана на історичній сцені, у величезній драмі народів надзвичайна серйозна й центрова роль, до якої ми ще навіть не почали готуватися. Бо в нас же все інтуїтивно, все навпомацки, все стихійно. Вже пора включати голову, бо тут ідеться про стратегеми. Ми зараз у центрі, Україна на передньому фронті серйозної, великої світової битви, яка дуже переформатує людство. Я певна, що в найближчому десятилітті й мапа світу буде мінятися. Ми – оте саме сонячне сплетіння, «дих», вузлик, у якому зараз твориться історія. На нас покладаються дуже серйозні цивілізаційні задачі. Кажучи словами В’ячеслава Липинського, який цитував одного мудрого галицького селянина: «Відай, пан-Біг хоче з нас мати остру і добру сокиру, коли нас так твердо гартує». В 2014-15-му ми встояли, але ж випробування на тому не кінчаються, вони герелицею йдуть. Ми пройшли над прірвою, а мали рухнути. Все для цього було виставлено, щоб рухнули.

Що тримає на плаву Оксану Забужко і дає оптимізм?

Я не знаю, чи це оптимізм. але це ж кайф – спостерігати за поступом історії й могти брати в тому участь! Ми починали говорити про Київ – мертве місто 70-х років, у якому нічого не відбувалося. Коли в жовтні 90-го я вперше побачила на Майдані, тоді ще площі Жовтневої революції, студентські палатки, і там голодувала молодь, усього років на 5 молодша за нас із Соломією Павличко, я Соломії сказала: слухай, а це ж уже нове покоління. Усього 5 років різниці – але в них була нормальна, соціально-повноцінна юність, якої в нас не було. У нас узагалі не було почуття соціальності, нам довелося його в собі відрощувати, від Майдану до Майдану. А в росіян його досі немає. От із того 90-го року – це ж дистанція всього в одне покоління! І це, зважте, на тлі нових глобальних загроз, про які ми ще навіть не починали з вами говорити. Ми не чіпали освіти, не чіпали процесу тотальної «дебілізації людства». Про що моя книжка «І знов я влізаю в танк» – про саме цю, глобальну інформаційну війну, про бомбардування мізків, про розпад зв’язків у людській свідомості, про покоління, яке перейшло на гаджети і в якого пам’ять акваріумної рибки, яке вже не може втримати в умі довгого забужчиного речення, про тунельний простір уваги.