9 березня – День народження Тараса Шевченка. В цей день зазвичай звучать пафосні слова про великого українського поета та цитують рядки його творів. Про Шевченка згадують не тільки як про художника і поета, але і як про революціонера-демократа! Не буду коментувати, бо ж у часи СРСР комуністична ідеологія його дуже вправно використовувала саме як революціонера.
Багато того, що писав Шевченко, залишилося актуальним. Його сьогодні цитують, публікують уривки з його віршів та поем.
Сучукрліт як явище постав із постколоніальної свідомості, і як тільки ця свідомість перестане домінувати в нашому суспільстві, відбудеться прорив і в літературі. А Тарас Шевченко в нас один на всі віки й іншого не буде, пише українська письменниця Галина Пагутяк.
Після здобуття Незалежності замість Відродження, на пульсі якого мала тримати руку держава, ми отримали в культурі цирк, схожий на той, що зараз у політиці. Була оголошена анафема вчителям, які «відвернули дітей від української літератури», радянським історикам літератури, шароварам, Гімну і навіть вишиванкам. Практично на 30 років було зупинено розвиток україноцентричної культури на користь псевдоєвропейської чи то пак космополітичної.
З Шевченком теж намагались розправитись, але він – міцний горішок. Зараз ті, хто вимагав зняти з нього кожуха чи перетворити на пияка і міфотворця, після двох Майданів замовкли і потрохи робляться патріотами на кон’юнктурній основі. Я впевнена, що то була спланована спецоперація КДБ по дискредитації української національної культури, і вона наробила чимало лиха. В останні роки голосили здебільшого про політкоректність та толерантність, без яких не пустять на світовий книжковий ринок. Але й те скінчилось. Кров – не вода. Запах крові на Хрещатику досі не вивітрився.
Аристократизм Шевченка і Франка, як Лесі Українки чи Ольги Кобилянської сягає корінням шляхетського стану і шляхетської традиції, суть якої полягає не в дурному гонорі, а в почутті гідності: шляхтичами не народжуються, а стають. Замість царського гранту Шевченко отримав солдатчину і заслання, замість професорської кафедри у Відні Франка на очах нагуєвицького бидла повели в кайданах до Стрия (не односільчан, а бидла, яке досі його зневажає, не згірше ніж рафіновані члени української філії Пен-клубу, тільки не вміє висловитись так кучеряво). Як прийняли потім мученицьку смерть з рук Сталіна саме аристократи, а не плебеї. Саме плебеї, готові писати будь-що на будь-чиє замовлення, отримали колосальну підтримку медіа за вміння проходити між краплями дощу і влаштовувати сороміцькі епатажі, й мають її досі за інерцією. Вони вигідні постколоніальному режиму. Для незручних залишаються самвидав і фейсбук.
З ким би був зараз Шевченко – не треба навіть вгадувати. Він досі залишається найнадійнішим гарантом національної безпеки і варт більше, ніж ціле військо чи дипломатичний корпус. Довіртеся його чуттю – він ніколи не помиляється.
Наші інтереси:
В пам'ять про Тараса Шевченка, який і сьогодні є прикладом і слова якого резонують з думками українців.
Пряма і точна цитата з Гіперборійської інструкції про здобуття керованої молодості є майже в кожній українській родині. Саме з неї починається вчення Ісуса Хреста про перенародження та вічне життя...
Тарас Шевченко в нас один на всі віки й іншого не буде, — Пагутяк
Світ:
9 березня – День народження Тараса Шевченка. В цей день зазвичай звучать пафосні слова про великого українського поета та цитують рядки його творів. Про Шевченка згадують не тільки як про художника і поета, але і як про революціонера-демократа! Не буду коментувати, бо ж у часи СРСР комуністична ідеологія його дуже вправно використовувала саме як революціонера.
20030902.jpg
Багато того, що писав Шевченко, залишилося актуальним. Його сьогодні цитують, публікують уривки з його віршів та поем.
Сучукрліт як явище постав із постколоніальної свідомості, і як тільки ця свідомість перестане домінувати в нашому суспільстві, відбудеться прорив і в літературі. А Тарас Шевченко в нас один на всі віки й іншого не буде, пише українська письменниця Галина Пагутяк.
Після здобуття Незалежності замість Відродження, на пульсі якого мала тримати руку держава, ми отримали в культурі цирк, схожий на той, що зараз у політиці. Була оголошена анафема вчителям, які «відвернули дітей від української літератури», радянським історикам літератури, шароварам, Гімну і навіть вишиванкам. Практично на 30 років було зупинено розвиток україноцентричної культури на користь псевдоєвропейської чи то пак космополітичної.
З Шевченком теж намагались розправитись, але він – міцний горішок. Зараз ті, хто вимагав зняти з нього кожуха чи перетворити на пияка і міфотворця, після двох Майданів замовкли і потрохи робляться патріотами на кон’юнктурній основі. Я впевнена, що то була спланована спецоперація КДБ по дискредитації української національної культури, і вона наробила чимало лиха. В останні роки голосили здебільшого про політкоректність та толерантність, без яких не пустять на світовий книжковий ринок. Але й те скінчилось. Кров – не вода. Запах крові на Хрещатику досі не вивітрився.
Аристократизм Шевченка і Франка, як Лесі Українки чи Ольги Кобилянської сягає корінням шляхетського стану і шляхетської традиції, суть якої полягає не в дурному гонорі, а в почутті гідності: шляхтичами не народжуються, а стають. Замість царського гранту Шевченко отримав солдатчину і заслання, замість професорської кафедри у Відні Франка на очах нагуєвицького бидла повели в кайданах до Стрия (не односільчан, а бидла, яке досі його зневажає, не згірше ніж рафіновані члени української філії Пен-клубу, тільки не вміє висловитись так кучеряво). Як прийняли потім мученицьку смерть з рук Сталіна саме аристократи, а не плебеї. Саме плебеї, готові писати будь-що на будь-чиє замовлення, отримали колосальну підтримку медіа за вміння проходити між краплями дощу і влаштовувати сороміцькі епатажі, й мають її досі за інерцією. Вони вигідні постколоніальному режиму. Для незручних залишаються самвидав і фейсбук.
З ким би був зараз Шевченко – не треба навіть вгадувати. Він досі залишається найнадійнішим гарантом національної безпеки і варт більше, ніж ціле військо чи дипломатичний корпус. Довіртеся його чуттю – він ніколи не помиляється.
В пам'ять про Тараса Шевченка, який і сьогодні є прикладом і слова якого резонують з думками українців.
Зверніть увагу
Мова Сенсар – головний інструмент заснування нового світу. З чого почнемо формування словника?