Україна потребує більше, ніж волонтерство та зухвалість, щоб захистити свою версію демократії. Путін не може розгромити Україну у військовому плані, але може продовжувати тиск, руйнувати українську цивільну інфраструктуру, чекати, поки союзники України втомляться, підбурювати українську громадськість до повстання проти уряду, а потім перемогти за замовчуванням.
Часто цю фазу бойових дій, що зараз триває, описують як «війну на виснаження», ніби єдине, що визначатиме результат, – це кількість снарядів. Але хоча кількість снарядів має значення, війна також має важливий наративний та психологічний компонент, пише Енн Епплблаум (Anne Applebaum) у своїй колонці для The Atlantic.
Разом з ракетними атаками України офіційні особи Кремля зараз телеграфують усім – західним політикам і журналістам, Україні, російському народу – що вони можуть стерпіти 300 тисяч жертв і значні втрати обладнання, що економіка їхньої країни процвітає, що вони готові присвятити половину національного бюджету на оборонне виробництво на невизначений термін.
Два роки тому, в перші тижні після повномасштабного вторгнення, звичайні люди скидалися на окуляри нічного бачення, менеджери шикарних бістро мобілізувалися, щоб годувати війська, чоловіки везли своїх дітей до кордону, а потім поверталися додому, щоб воювати в територіальній армії. Тепер волонтерство, зухвалість і дика енергія, які протягом останніх двох років вели армію і суспільство вперед, мають бути трансформовані в системи, інституції та правила. Україні потрібна не просто найентузіастичніша армія, а найкраще керована армія. Україні потрібні не просто розумні інженери, які будують інноваційні морські безпілотники, а найсучасніша оборонна промисловість в Європі, якщо не у світі. Нарешті, українському уряду потрібно викорінити всі залишки корупції та неефективного управління і переконати своїх союзників у тому, що він це зробив.
Я не вигадала цих рекомендацій. Я почула їх у Києві наприкінці минулого місяця від Рустема Умерова, нового міністра оборони України, пише Енн Епплблаум. Для стороннього спостерігача Умеров може здатися дивним вибором на цю посаду. Народившись у 1982 році в Узбекистані, куди Сталін відправив кримськотатарську родину Умерова у 1944 році, Умеров повернувся до Криму з батьками лише у 1991 році, коли Україна стала незалежною від Москви. Коли він був ще дуже молодим, Умеров зрозумів, що таке бути тим, кого зараз називають біженцем.
Його спогади про переселення і приналежність до мусульманської татарської меншини в Україні могли б змусити його відчути себе виключеним або відчуженим. Натомість він провів чітку лінію від свого дитячого досвіду вигнання до своєї нинішньої ролі в захисті України. Ще зі студентських років він розумів, що татари будуть у безпеці лише тоді, коли Крим буде частиною демократичної, толерантної України, а демократична, толерантна Україна буде гарантована лише тоді, коли Україна буде частиною Європи. Він був прихильником членства України в НАТО і Європейському Союзі, коли ця позиція не була особливо популярною.
Після російської окупації Криму у 2014 році, коли багато татар знову були вигнані з рідних домівок, Умеров став адвокатом кримських політв'язнів, безпосередньо ведучи переговори про їхнє звільнення. Починаючи з лютого 2022 року, він знову кілька разів виступав одним з посередників України з Росією, а також з Туреччиною та країнами Перської затоки як на офіційному, так і на неофіційному рівнях.
На цьому шляху він здобув репутацію компетентного фахівця, пише Епплблаум. Він володіє турецькою, англійською, російською та українською мовами, має широке коло контактів, не має претензій і драматизму.
Україна потребує всього і постійно: артилерійських снарядів, зимового взуття, літаків F-16. Визначення пріоритетності потреб армії, втілення їх у конкретні закупівлі та координація із західними компаніями та зростаючою оборонною промисловістю України – це складна управлінська проблема, яка потребує більше, ніж одного рішення.
Умеров назвав декілька з них, зокрема, укладання 10-річних контрактів, які допоможуть як вітчизняним, так і іноземним компаніям планувати довгострокову перспективу, а також проведення інвестиційних конференцій, покликаних заохотити західні компанії до прямої співпраці з Україною. Говорячи про ці зміни, він часто посилається на "правила ОЕСР" і "стандарти НАТО". Він також говорить про "системи" та "прозорість". Це не просто модні слова. Подальше існування України залежить від того, чи будуть вони означати щось реальне.
Найважливіше завдання Умерова – найважливіше завдання України. Воно стосується людей, а не взуття та куль. Україні потрібно набирати та навчати більше солдатів, а також давати ветеранам відпочинок від бойових дій. Страх і параноя щодо військової служби зростають; з'являються повідомлення про те, що людей примушують йти в армію, а інші намагаються пробратися через кордони та переплисти річки, щоб ухилитися від мобілізації. Умеров розуміє це, знову ж таки, і як наративну проблему, і як реальну.
Він хоче змінити тон розмови: "Це не покарання, – каже він про військову службу. "Це – честь". Але всі бояться невідомості, каже він мені, а зараз військова служба пов'язана з великою кількістю невідомого. "Люди повинні розуміти, як їх будуть навчати, як їх будуть годувати, як про них будуть піклуватися під час операції. А потім – як вони будуть виходити". Деталі все ще залишаються предметом дискусій, але він хоче покласти край невизначеності, обговорити нові правила з військовими та парламентом, створити національну базу даних військовослужбовців, а потім надати всім громадянам призовного віку чіткий набір варіантів.
Умеров також вважає, що для того, щоб Україна вистояла в наративній війні, яку веде Росія, українські політичні дебати потребують "декомпресії". Передбачуване суперництво між президентом України Володимиром Зеленським та головнокомандувачем Збройних сил Валерієм Залужним отримало багато ефірного часу в українських ЗМІ. Умерова вважають одним з тих, хто зближує цих двох чоловіків.
Коли я запитала його про тертя між ними, він відповів, що просто хоче, щоб ці дискусії стали менш хвилюючими: "Це також нормально, знаєте, що між людьми бувають розбіжності. Я маю на увазі, що є загальна єдність, всі хочуть виграти війну, але можуть бути різні думки". Замість того, щоб політизувати розбіжності або робити з них фетиш, "ми повинні зосередитися на цілях, стратегічних цілях, військових цілях".
Жодне з цих завдань не є простим, і будь-яке з них може поставити під загрозу більші, багатші та менш войовничі країни. Росія має набагато більше населення, але вчинила безлад з мобілізацією, яку зараз проводить приховано, примушуючи етнічні меншини та навіть іноземців з робочими візами служити у своїй армії. Європейські демократії досі не змогли швидко наростити внутрішнє військове виробництво, навіть перед обличчям зростаючої екзистенціальної загрози з боку Росії.
Але ставки у нас не однакові. Боротьба України проти Росії завжди була цивілізаційним зіткненням – між відкритим суспільством і закритим, правовим суспільством і диктатурою. Українці досі роблять ставку на те, що їхня версія демократії не просто привабливіша за російську автократію, але й ефективніша. На виході з офісу Умерова я зустріла кількох його молодших колег, які жартували про те, як незрозуміло звучать вирази на кшталт "інституційна трансформація" для багатьох українців, особливо, для старших працівників величезного апарату, яким є Міністерство оборони. На думку авторки, вони спробують пояснити та врешті-решт здійснити цю інституційну трансформацію і виграти війну. Якщо вони вірять у майбутнє України, то і ми повинні вірити.
Стаття подана з незначними скороченнями оригінального тексту
Наші інтереси:
Цікаво знати, як сприймають нашу війну і політичні процеси в Україні іноземні історики та політологи, яким є Енн Епплблаум.
Якби в Ісуса був інтернет, він організував би дистанційне навчання. Проте є речі, які вимагають обов'язкової фізичної присутності. Для того, щоб спрацював палінгенетичний кокон, час від часу треба...
Як Україна має змінитися, якщо хоче перемогти. Українському уряду потрібно викорінити корупцію та неефективне управління
Категорія:
Світ:
Спецтема:
Україна потребує більше, ніж волонтерство та зухвалість, щоб захистити свою версію демократії. Путін не може розгромити Україну у військовому плані, але може продовжувати тиск, руйнувати українську цивільну інфраструктуру, чекати, поки союзники України втомляться, підбурювати українську громадськість до повстання проти уряду, а потім перемогти за замовчуванням.
24011104.jpg
Часто цю фазу бойових дій, що зараз триває, описують як «війну на виснаження», ніби єдине, що визначатиме результат, – це кількість снарядів. Але хоча кількість снарядів має значення, війна також має важливий наративний та психологічний компонент, пише Енн Епплблаум (Anne Applebaum) у своїй колонці для The Atlantic.
Разом з ракетними атаками України офіційні особи Кремля зараз телеграфують усім – західним політикам і журналістам, Україні, російському народу – що вони можуть стерпіти 300 тисяч жертв і значні втрати обладнання, що економіка їхньої країни процвітає, що вони готові присвятити половину національного бюджету на оборонне виробництво на невизначений термін.
Два роки тому, в перші тижні після повномасштабного вторгнення, звичайні люди скидалися на окуляри нічного бачення, менеджери шикарних бістро мобілізувалися, щоб годувати війська, чоловіки везли своїх дітей до кордону, а потім поверталися додому, щоб воювати в територіальній армії. Тепер волонтерство, зухвалість і дика енергія, які протягом останніх двох років вели армію і суспільство вперед, мають бути трансформовані в системи, інституції та правила. Україні потрібна не просто найентузіастичніша армія, а найкраще керована армія. Україні потрібні не просто розумні інженери, які будують інноваційні морські безпілотники, а найсучасніша оборонна промисловість в Європі, якщо не у світі. Нарешті, українському уряду потрібно викорінити всі залишки корупції та неефективного управління і переконати своїх союзників у тому, що він це зробив.
Я не вигадала цих рекомендацій. Я почула їх у Києві наприкінці минулого місяця від Рустема Умерова, нового міністра оборони України, пише Енн Епплблаум. Для стороннього спостерігача Умеров може здатися дивним вибором на цю посаду. Народившись у 1982 році в Узбекистані, куди Сталін відправив кримськотатарську родину Умерова у 1944 році, Умеров повернувся до Криму з батьками лише у 1991 році, коли Україна стала незалежною від Москви. Коли він був ще дуже молодим, Умеров зрозумів, що таке бути тим, кого зараз називають біженцем.
Його спогади про переселення і приналежність до мусульманської татарської меншини в Україні могли б змусити його відчути себе виключеним або відчуженим. Натомість він провів чітку лінію від свого дитячого досвіду вигнання до своєї нинішньої ролі в захисті України. Ще зі студентських років він розумів, що татари будуть у безпеці лише тоді, коли Крим буде частиною демократичної, толерантної України, а демократична, толерантна Україна буде гарантована лише тоді, коли Україна буде частиною Європи. Він був прихильником членства України в НАТО і Європейському Союзі, коли ця позиція не була особливо популярною.
Після російської окупації Криму у 2014 році, коли багато татар знову були вигнані з рідних домівок, Умеров став адвокатом кримських політв'язнів, безпосередньо ведучи переговори про їхнє звільнення. Починаючи з лютого 2022 року, він знову кілька разів виступав одним з посередників України з Росією, а також з Туреччиною та країнами Перської затоки як на офіційному, так і на неофіційному рівнях.
На цьому шляху він здобув репутацію компетентного фахівця, пише Епплблаум. Він володіє турецькою, англійською, російською та українською мовами, має широке коло контактів, не має претензій і драматизму.
Україна потребує всього і постійно: артилерійських снарядів, зимового взуття, літаків F-16. Визначення пріоритетності потреб армії, втілення їх у конкретні закупівлі та координація із західними компаніями та зростаючою оборонною промисловістю України – це складна управлінська проблема, яка потребує більше, ніж одного рішення.
Умеров назвав декілька з них, зокрема, укладання 10-річних контрактів, які допоможуть як вітчизняним, так і іноземним компаніям планувати довгострокову перспективу, а також проведення інвестиційних конференцій, покликаних заохотити західні компанії до прямої співпраці з Україною. Говорячи про ці зміни, він часто посилається на "правила ОЕСР" і "стандарти НАТО". Він також говорить про "системи" та "прозорість". Це не просто модні слова. Подальше існування України залежить від того, чи будуть вони означати щось реальне.
Найважливіше завдання Умерова – найважливіше завдання України. Воно стосується людей, а не взуття та куль. Україні потрібно набирати та навчати більше солдатів, а також давати ветеранам відпочинок від бойових дій. Страх і параноя щодо військової служби зростають; з'являються повідомлення про те, що людей примушують йти в армію, а інші намагаються пробратися через кордони та переплисти річки, щоб ухилитися від мобілізації. Умеров розуміє це, знову ж таки, і як наративну проблему, і як реальну.
Він хоче змінити тон розмови: "Це не покарання, – каже він про військову службу. "Це – честь". Але всі бояться невідомості, каже він мені, а зараз військова служба пов'язана з великою кількістю невідомого. "Люди повинні розуміти, як їх будуть навчати, як їх будуть годувати, як про них будуть піклуватися під час операції. А потім – як вони будуть виходити". Деталі все ще залишаються предметом дискусій, але він хоче покласти край невизначеності, обговорити нові правила з військовими та парламентом, створити національну базу даних військовослужбовців, а потім надати всім громадянам призовного віку чіткий набір варіантів.
Умеров також вважає, що для того, щоб Україна вистояла в наративній війні, яку веде Росія, українські політичні дебати потребують "декомпресії". Передбачуване суперництво між президентом України Володимиром Зеленським та головнокомандувачем Збройних сил Валерієм Залужним отримало багато ефірного часу в українських ЗМІ. Умерова вважають одним з тих, хто зближує цих двох чоловіків.
Коли я запитала його про тертя між ними, він відповів, що просто хоче, щоб ці дискусії стали менш хвилюючими: "Це також нормально, знаєте, що між людьми бувають розбіжності. Я маю на увазі, що є загальна єдність, всі хочуть виграти війну, але можуть бути різні думки". Замість того, щоб політизувати розбіжності або робити з них фетиш, "ми повинні зосередитися на цілях, стратегічних цілях, військових цілях".
Жодне з цих завдань не є простим, і будь-яке з них може поставити під загрозу більші, багатші та менш войовничі країни. Росія має набагато більше населення, але вчинила безлад з мобілізацією, яку зараз проводить приховано, примушуючи етнічні меншини та навіть іноземців з робочими візами служити у своїй армії. Європейські демократії досі не змогли швидко наростити внутрішнє військове виробництво, навіть перед обличчям зростаючої екзистенціальної загрози з боку Росії.
Але ставки у нас не однакові. Боротьба України проти Росії завжди була цивілізаційним зіткненням – між відкритим суспільством і закритим, правовим суспільством і диктатурою. Українці досі роблять ставку на те, що їхня версія демократії не просто привабливіша за російську автократію, але й ефективніша. На виході з офісу Умерова я зустріла кількох його молодших колег, які жартували про те, як незрозуміло звучать вирази на кшталт "інституційна трансформація" для багатьох українців, особливо, для старших працівників величезного апарату, яким є Міністерство оборони. На думку авторки, вони спробують пояснити та врешті-решт здійснити цю інституційну трансформацію і виграти війну. Якщо вони вірять у майбутнє України, то і ми повинні вірити.
Стаття подана з незначними скороченнями оригінального тексту
Цікаво знати, як сприймають нашу війну і політичні процеси в Україні іноземні історики та політологи, яким є Енн Епплблаум.
Зверніть увагу
Як створити ельфійський соціальний кокон: що каже Добре Знання – самовчитель з палінгенезії (+аудіо)