Учасники «оксамитових революцій» кінця 80-х без інтернету та мобільних телефонів знищили тоталітрані режими. «Весна народів» 1848 - 49 років набула практично панєвропейського характеру у епоху, коли електричний телеграф робив перші несміливі кроки. Протести ж 2010-х, на які люди виходять за допомогою соцмереж, як правило закінчують символічними поступками влади. Чи можна розглядати нинішні масові протести лише як гігантські свистки у паровому котлі?
Словосполучення «масові протести» у 2000-ні роки викликало чітку асоціацію з «кольоровими революціями». Гібридний режим, що маніпулює демократичними процедурами, накопичення суспільного незадоволення, фальсифікації під час виборчої кампанії – і натовпи протестуючих на вулицях столиці. У новому десятилітті щось подібне відбулося у Росії взимку 2011 – 2012 року, коли Володимир Путін продемонстрував, що не лише повернеться у президентське крісло, але й не має жодних намірів ослаблювати «суверенну демократію».
Але події у Росії лише невеличкий епізод у всесвітньому підйомі протестного руху 2011 – 2013 років. «Арабська весна», яка охопила цілий регіон. Акція «Окупуй Уолл-Стріт», що започаткувала глобальний протестний рух «Окупуй разом», найбільш потужний у «ядрі» капіталістичної системи – США. Соціальні протести в країнах ЄС, найсильніші там, де вимога «затягти паски» лунає від еліт, які розглядаються населенням як корумповані, як от в Іспанії та Болгарії. Навіть динамічні Бразилія та Туреччина не уникли масових виявів народного невдоволення.
Звичайно, у протестів у кожній країні наявні певні місцеві причини, як от криза легітимності світських автократій у Єгипті, Тунісі, Сирії та Лівії або недовіра секуляризованої частини суспільства до правлячої ісламістської партії у Туреччині. Але чинником, що «змінив правила гри», безперечно стала глобальна фінансово-економічна криза.
Йдеться не лише про безпосередні соціальні наслідки, такі, як безробіття, зниження доходів чи скасування пільг. Без «соціальної анестезії» у вигляді економічного зростання, яке давало надію на вирішення проблем «колись потім», набагато гостріше стала відчуватися слабка підзвітність, а в багатьох країнах і відверта корумпованість політиків, недостатня ефективність державних органів та зростаюча нерівномірність розподілу соціальних благ.
Не менш важливим стало усвідомлення багатьма ефемерності власного відносного благополуччя, відсутності гарантій на майбутнє та можливості самому контролювати власне життя. Внаслідок цього нечисленні лави тих, для кого протест є способом життя, поповнилися щільними колонами ще вчора цілком аполітичних громадян.
Спільним у масових протестів у різних країнах не лише причини, але й форми прояву. Перше, що впадає в око – комунікативна складова, яка дозволила з’явитися лейблові «фейсбук – » та «твіттер - революції». Беззаперечно, інтернет-комунікації - корисний засіб координації дій протестуючих, донесення їх позиції до співгромадян та глобальної аудиторії. Приміром, поширення інформації через соціальні мережі зробило абсолютно неефективною тактику замовчування протестів у Стамбулі турецьким телебаченням. Та й «Окупуй Уолл-Стріт» спочатку не отримала значної уваги з боку традиційних ЗМІ.
З іншого боку, вплив інтернет-комунікацій свідомо та несвідомо перебільшується і «революціонерами – блогерами», і «реакціонерами» - політиками та представниками спецслужб гібридних та авторитарних режимів.
Перші прагнуть підвищити власний статус. Другі – пояснити, як у їх «чудовій країні» таке трапилось,. Треті – доводять власну корисність своїм політичним босам та обґрунтовують необхідність розширення своїх повноважень з контролю інтернет-активності. Варто пам’ятати, що учасники «оксамитових революцій» кінця 80-х. впоралися і без Інтернету та мобільних телефонів, а заворушення «Весни народів» 1848 - 49 років набули практично панєвропейського характеру у епоху, коли електричний телеграф робив перші несміливі кроки.
Важливішою була інша спільна риса нещодавніх протестних кампаній. Це їх децентралізована природа, відсутність визнаних лідерів, небажання протестуючих ставати учасниками нових ієрархій. «Cистемні» опозиційні організації (партії, профспілки, громадські органіації) не були організаторами акцій, а долучалися до них уже після набуття протестами масового характеру. У більшості випадків протестуючі прагнули зберегти «надпартійний» чи навіть «неполітичний» характер акцій, натомість наголошували на об’єднанні зусиль представників різних соціальних прошарків, що брали участь у протестних заходах.
Значною мірою відповідна суспільна консолідація, яка уможливила перебування в одних колонах ісламістів і лібералів у Каїрі, ортодоксальних захисників вільного ринку і лівих активістів у Москві, турецьких націоналістів і курдів у Стамбулі, стала наслідком крайньої розмитості програмних вимог. Було чітко зрозуміло «проти чого» люди вийшли на вулиці, але вони не пропонували спосіб досягти бажаного.
Звичайно, у Росії чи у Північній Африці очевидною вимогою стала демократизація політичних систем. Але у країнах, де на якість виборів не нарікають, конкретних політичних чи економічних рецептів виправлення ситуації запропоновано не було. На відміну ситуації після Великої депресії у 30-х років минулого століття, невдоволене своїм становищем населення не має вираженої ідеологічної альтернативи пануючим ліберальним установкам.
Частковим винятком для мусульманських країн є політичний іслам, але у радикальній версії він не має достатньої підтримки, а у поміркованій фактично може розглядатися як регіональна адаптація політичного мейнстріму.
Звісно, те, що протестуючі 2010-х мають імунітет до ідеологічної індоктринації, скоріше тішить, ніж засмучує. Проте відсутність позитивної програми суттєво знижує потенціал безпосереднього впливу масових протестних акцій. Залишається надто широке поле для маневру існуючим політичним елітам, які завжди можуть заявити, що зробили усе можливе за даних умов.
Звичайно, можна спробувати змінити керманичів. Але на тлі глобальної економічної кризи ротація правлячих і опозиційних сил у демократичних країнах вже і так відбулася. Там, де з демократією проблеми, серед опозиції зазвичай немає лідерів, які викликають беззастережні симпатії протестуючих. На Болотній площі у Москві, на відміну від київського Майдану, не було не лише наметів, але й російського аналогу Віктора Ющенка.
Набуття протестами масового характеру створювало в учасників добре знайоме українцям почуття ейфорії від атмосфери єднання, усвідомлення того, що «разом нас багато!». Людям на вулицях здавалося, що позитивні зміни неминучі. Проте безпосередні наслідки численних протестних кампаній наразі виглядають непереконливими. Поступки влади були зазвичай символічними.
Навіть там, де протестуючі домоглися дострокового припинення повноважень непопулярного керівництва держави, сама політико-економічна система по суті не змінилась. Глибинні проблеми, які викликали суспільне невдоволення, не були вирішені.
Мабуть, найбільш показовим прикладом є Болгарія. У лютому цього року обурені високими рахунками енергетичного монополіста громадяни масовими протестами домоглись відставки правоцентристського уряду Бойко Борисова, який не зміг впоратися з проблемами бідності і безробіття. Проте вже з середини червня протести поновилися через спробу нового коаліційного уряду на чолі з соціалістичною партією призначити керівником державного агентства з національної безпеки контраверсійного медіа-магната. Хоч призначення зірвалося, громадяни й досі продовжують вимагати відставки уряду, що втратив їх довіру.
То чи можна розглядати масові протести початку 2010-х лише як гігантські свистки у паровому котлі, які дозволили знизити тиск невдоволення і нічого більше? Такий погляд видається надто песимістичним. Жодне потужне соціальне явище не минає безслідно. Просто ці зміни будуть не такими швидкими та однозначними, як про це мріяли молоді (і не дуже) люди, які вийшли на вулиці власних міст.
Стратегія палінгенезії полягає не в тому, щоб поборювати старий світ, а в тому, щоб використовувати його як ресурс для власного розвитку. Чеснота милосердя дозволяє вчитися у ворогів і...
Цунамі протесту: від Бразилії до Росії. Та чи будуть зміни?
Світ:
Спецтема:
Учасники «оксамитових революцій» кінця 80-х без інтернету та мобільних телефонів знищили тоталітрані режими. «Весна народів» 1848 - 49 років набула практично панєвропейського характеру у епоху, коли електричний телеграф робив перші несміливі кроки. Протести ж 2010-х, на які люди виходять за допомогою соцмереж, як правило закінчують символічними поступками влади. Чи можна розглядати нинішні масові протести лише як гігантські свистки у паровому котлі?
13082101e-protest.jpg
Словосполучення «масові протести» у 2000-ні роки викликало чітку асоціацію з «кольоровими революціями». Гібридний режим, що маніпулює демократичними процедурами, накопичення суспільного незадоволення, фальсифікації під час виборчої кампанії – і натовпи протестуючих на вулицях столиці. У новому десятилітті щось подібне відбулося у Росії взимку 2011 – 2012 року, коли Володимир Путін продемонстрував, що не лише повернеться у президентське крісло, але й не має жодних намірів ослаблювати «суверенну демократію».
Але події у Росії лише невеличкий епізод у всесвітньому підйомі протестного руху 2011 – 2013 років. «Арабська весна», яка охопила цілий регіон. Акція «Окупуй Уолл-Стріт», що започаткувала глобальний протестний рух «Окупуй разом», найбільш потужний у «ядрі» капіталістичної системи – США. Соціальні протести в країнах ЄС, найсильніші там, де вимога «затягти паски» лунає від еліт, які розглядаються населенням як корумповані, як от в Іспанії та Болгарії. Навіть динамічні Бразилія та Туреччина не уникли масових виявів народного невдоволення.
Звичайно, у протестів у кожній країні наявні певні місцеві причини, як от криза легітимності світських автократій у Єгипті, Тунісі, Сирії та Лівії або недовіра секуляризованої частини суспільства до правлячої ісламістської партії у Туреччині. Але чинником, що «змінив правила гри», безперечно стала глобальна фінансово-економічна криза.
Йдеться не лише про безпосередні соціальні наслідки, такі, як безробіття, зниження доходів чи скасування пільг. Без «соціальної анестезії» у вигляді економічного зростання, яке давало надію на вирішення проблем «колись потім», набагато гостріше стала відчуватися слабка підзвітність, а в багатьох країнах і відверта корумпованість політиків, недостатня ефективність державних органів та зростаюча нерівномірність розподілу соціальних благ.
Не менш важливим стало усвідомлення багатьма ефемерності власного відносного благополуччя, відсутності гарантій на майбутнє та можливості самому контролювати власне життя. Внаслідок цього нечисленні лави тих, для кого протест є способом життя, поповнилися щільними колонами ще вчора цілком аполітичних громадян.
Спільним у масових протестів у різних країнах не лише причини, але й форми прояву. Перше, що впадає в око – комунікативна складова, яка дозволила з’явитися лейблові «фейсбук – » та «твіттер - революції». Беззаперечно, інтернет-комунікації - корисний засіб координації дій протестуючих, донесення їх позиції до співгромадян та глобальної аудиторії. Приміром, поширення інформації через соціальні мережі зробило абсолютно неефективною тактику замовчування протестів у Стамбулі турецьким телебаченням. Та й «Окупуй Уолл-Стріт» спочатку не отримала значної уваги з боку традиційних ЗМІ.
З іншого боку, вплив інтернет-комунікацій свідомо та несвідомо перебільшується і «революціонерами – блогерами», і «реакціонерами» - політиками та представниками спецслужб гібридних та авторитарних режимів.
Перші прагнуть підвищити власний статус. Другі – пояснити, як у їх «чудовій країні» таке трапилось,. Треті – доводять власну корисність своїм політичним босам та обґрунтовують необхідність розширення своїх повноважень з контролю інтернет-активності. Варто пам’ятати, що учасники «оксамитових революцій» кінця 80-х. впоралися і без Інтернету та мобільних телефонів, а заворушення «Весни народів» 1848 - 49 років набули практично панєвропейського характеру у епоху, коли електричний телеграф робив перші несміливі кроки.
Важливішою була інша спільна риса нещодавніх протестних кампаній. Це їх децентралізована природа, відсутність визнаних лідерів, небажання протестуючих ставати учасниками нових ієрархій. «Cистемні» опозиційні організації (партії, профспілки, громадські органіації) не були організаторами акцій, а долучалися до них уже після набуття протестами масового характеру. У більшості випадків протестуючі прагнули зберегти «надпартійний» чи навіть «неполітичний» характер акцій, натомість наголошували на об’єднанні зусиль представників різних соціальних прошарків, що брали участь у протестних заходах.
Значною мірою відповідна суспільна консолідація, яка уможливила перебування в одних колонах ісламістів і лібералів у Каїрі, ортодоксальних захисників вільного ринку і лівих активістів у Москві, турецьких націоналістів і курдів у Стамбулі, стала наслідком крайньої розмитості програмних вимог. Було чітко зрозуміло «проти чого» люди вийшли на вулиці, але вони не пропонували спосіб досягти бажаного.
Звичайно, у Росії чи у Північній Африці очевидною вимогою стала демократизація політичних систем. Але у країнах, де на якість виборів не нарікають, конкретних політичних чи економічних рецептів виправлення ситуації запропоновано не було. На відміну ситуації після Великої депресії у 30-х років минулого століття, невдоволене своїм становищем населення не має вираженої ідеологічної альтернативи пануючим ліберальним установкам.
Частковим винятком для мусульманських країн є політичний іслам, але у радикальній версії він не має достатньої підтримки, а у поміркованій фактично може розглядатися як регіональна адаптація політичного мейнстріму.
Звісно, те, що протестуючі 2010-х мають імунітет до ідеологічної індоктринації, скоріше тішить, ніж засмучує. Проте відсутність позитивної програми суттєво знижує потенціал безпосереднього впливу масових протестних акцій. Залишається надто широке поле для маневру існуючим політичним елітам, які завжди можуть заявити, що зробили усе можливе за даних умов.
Звичайно, можна спробувати змінити керманичів. Але на тлі глобальної економічної кризи ротація правлячих і опозиційних сил у демократичних країнах вже і так відбулася. Там, де з демократією проблеми, серед опозиції зазвичай немає лідерів, які викликають беззастережні симпатії протестуючих. На Болотній площі у Москві, на відміну від київського Майдану, не було не лише наметів, але й російського аналогу Віктора Ющенка.
Набуття протестами масового характеру створювало в учасників добре знайоме українцям почуття ейфорії від атмосфери єднання, усвідомлення того, що «разом нас багато!». Людям на вулицях здавалося, що позитивні зміни неминучі. Проте безпосередні наслідки численних протестних кампаній наразі виглядають непереконливими. Поступки влади були зазвичай символічними.
Навіть там, де протестуючі домоглися дострокового припинення повноважень непопулярного керівництва держави, сама політико-економічна система по суті не змінилась. Глибинні проблеми, які викликали суспільне невдоволення, не були вирішені.
Мабуть, найбільш показовим прикладом є Болгарія. У лютому цього року обурені високими рахунками енергетичного монополіста громадяни масовими протестами домоглись відставки правоцентристського уряду Бойко Борисова, який не зміг впоратися з проблемами бідності і безробіття. Проте вже з середини червня протести поновилися через спробу нового коаліційного уряду на чолі з соціалістичною партією призначити керівником державного агентства з національної безпеки контраверсійного медіа-магната. Хоч призначення зірвалося, громадяни й досі продовжують вимагати відставки уряду, що втратив їх довіру.
То чи можна розглядати масові протести початку 2010-х лише як гігантські свистки у паровому котлі, які дозволили знизити тиск невдоволення і нічого більше? Такий погляд видається надто песимістичним. Жодне потужне соціальне явище не минає безслідно. Просто ці зміни будуть не такими швидкими та однозначними, як про це мріяли молоді (і не дуже) люди, які вийшли на вулиці власних міст.
Зверніть увагу
Чи треба любити ворогів, або 5 проявів сили, що відрізняють людину від людиноподібної тварини – Нагірна проповідь