На написання цього листа мене надихнуло інтерв’ю в ЗМІ одного з командирів 95 оаембр з позивним «Купол», очевидно, одного з командирів батальйонів. Це інтерв’ю підтвердило мою думку про те, що в військах АТО системне бачення існуючих проблем та шляхів виходу з них в цілому викристалізувалось, мої однодумці в військах є і їх очевидно немало. Опираючись на свої знання та досвід, спробую їх конкретизувати, розширити та деталізувати.
Перша, кричуща проблема – професійна і моральна невідповідність стратегічних (Генеральний штаб, Командування сухопутних військ) та оперативних (оперативні командування й сформовані на їх базі управління секторів військ АТО) штабів тим завданням, які перед ними стоять, ними вирішуються або не вирішуються.
В професійному плані, через майже рік війни, це ще в значній мірі штаби мирного часу, набиті кадрами, які отримали свої посади ще в мирний час, за критеріями відбору, які були далекі від потреб стратегічного та оперативного планування й бойового управління військами. Як наслідок це в значній мірі професійні нікчеми, пристосуванці і кар’єристи мирного часу. Військовослужбовці «Печерського військового округу», які капіталізували свої службові та корупційні зв’язки в право й можливість служити і жити в Києві та інших великих містах України. Беру на себе право це стверджувати як людина, яка особисто знає багатьох з цих офіцерів, з ними навчалась в військовій академії, проходила службу в оперативних штабах, дотикалась з ними, їх діяльністю і бездіяльністю як ще в мирний час, так і за час участі в АТО.
Основні претензії до кадрового складу стратегічних та оперативних штабів Збройних сил наступні:
- кричуща стратегічна й оперативна безграмотність, як наслідок корупційного розвалу академічної військової освіти в Україні, деградації командирської і професійної підготовки генералів й офіцерів через її незначущість в критеріях їх кар’єрного росту; обґрунтувати дану тезу готовий конкретно, по кожному епізоду і бойовій операції в ході АТО, свою компетенцію в даних питаннях готовий підтвердити перед ким завгодно на будь якому рівні;
- значна організаційна нездатність в багатьох сферах військової діяльності, що має коріння в широко присутній професійній і моральній непридатності офіцерів – кар’єристів мирного часу до служби штабів в умовах бойової роботи;
- відрив стратегічних, а особливо – оперативних штабів від підпорядкованих військ; офіцери оперативних штабів (за деякими приємними виключеннями), і зокрема прямі командири, начальники та керівники, в військах працюють вкрай неохоче, породжуючи обґрунтовані підозри в їх персональному боягузтві, реальною обстановкою не володіють і не хочуть володіти, своїх підпорядкованих військ не знають, і як наслідок, або не вірять в них, або визначають нереальні бойові завдання;
- параліч управлінської функції; оперативні штаби принципами, способами, формами бойового управління військами володіють слабо, не спромоглися розгорнути в зоні АТО повноцінну систему управління, намагаються управляти військами як в мирний час, через складання великої кількості красивих і розлогих телеграм, абсолютно відірваних за змістом від реалій, та вимагання чисельних безглуздих доповідей, циркуляції каналами бойового управління потоків зайвої, а часом і злочинно зайвої інформації; часті ротації керівного та забезпечуючого офіцерського складу на оперативних пунктах управління негативно впливають на вироблення й підтримання культури управлінської (штабної) роботи;
- не володіння реальною обстановкою за всіма її елементами, що стало основою їх оперативної нездатності; стратегічні і оперативні штаби достовірною інформацією про противника не володіють, реальні можливості своїх військ не знають, характер впливу на дії військ реальної місцевості та кліматичних умов не вивчають;
- нерозуміння критичного значення розвідки та її результатів для ефективності застосування військ і сил, неспроможність ефективно організувати основні види розвідки – військову, артилерійську, і, очевидно, й оперативну;
- нерозуміння військового значення стратегічної, оперативної та тактичної ініціативи, свідома відмова від боротьби за ініціативу на всіх рівнях, бездарна здача ініціативи противнику;
- нерозуміння військового значення введення противника в оману, не володіння формами, прийомами та способами його практичного застосування в конкретних умовах, що склалися;
- явно проглядаємий в діях військового керівництва стратегічного і оперативного рівня страх перед противником, як інтегральний наслідок їх зневір’я в своїх підпорядкованих військах та своєї управлінської і організаційної нездатності, що дозволяє військово – політичному керівництву противника ефективно застосовувати для досягнення своїх цілей такий несистемний фактор, як блефування;
- організаційно штатна структура штабів нераціональна, надлишкова.
Вирішення даної проблеми лежить в царині кадрової політики. Нездатні військово-управлінські кадри потребують негайної і безжальної заміни. Бо їх управлінська нездатність обертається невиправданими жертвами на фронті, принизливими поразками, що відразу відображаються на морально-психологічному стані суспільства та умовах ведення політики урядом.
Методичні рекомендації в вирішенні даної проблеми є наступними.
1) Стратегічні та оперативні штаби є основою, хребтом збройних сил як організованої системи. Найбільшою методичною помилкою в реформуванні цілісної системи було б надати їй право реформувати саму себе. Будь яка організована система суттєво змінювати сама себе неспроможна за визначенням. Це науковий висновок загальної теорії систем, який абсолютно підтверджується практикою. Все закінчиться в кінці кінців максимум косметичними реформами системи, які не зачеплять її принципових суттєвих основ. Суттєво реформувати управлінський апарат Збройних сил України можливо тільки під зовнішнім по відношенню до нього управлінням. Цю роль повинен взяти на себе політичний апарат держави, який має швидко виробити сталі принципи й форми реформування, методи та часові показники його здійснення, стійко керувати та контролювати процес.
2) Збройні сили України як цілісна система знаходиться в класичній передреволюційній ситуації, коли низи, які пройшли випробування реаліями бойових дій та бойових буднів, вже не можуть та не згодні воювати під таким керівництвом, а верхи не спроможні суттєво перебудувати свою роботу. Так чи інакше криза військового управління обов’язково, відповідно до діалектичних законів розвитку, закономірно має вирішитися, оскільки цілісна система збройних сил не може існувати в такому кричуще неефективному стані. Це ще один аргумент для політичного керівництва негайно очолити процес рішучого реформування збройних сил. Інакше, якщо процес піде революційним шляхом, наслідки можуть бути важко передбачуваними. Маса мобілізованих схильна встромити багнети в землю і розійтися по домівках, а маса ідейних добровольців схильна встромити багнети в першу чергу в політичний апарат держави, який в кінці кінців є відповідальним за всі процеси, в тому числі і в збройних силах.
ФАХІВЦІ АМЕРИКАНСЬКОЇ АНАЛІТИЧНОЇ КОМПАНІЇ STRAFOR ОПУБЛІКУВАЛИ МОЖЛИВІ СЦЕНАРІЇ ПОДАЛЬШОЇ РОСІЙСЬКОЇ АГРЕСІЇ В УКРАЇНІ: 1 — ЗАХОПЛЕННЯ НАЗЕМНОГО КОРИДОРУ ДО КРИМУ; 2 — ЗАХОПЛЕННЯ ВСЬОГО ПРИЧОРНОМОРСЬКОГО УЗБЕРЕЖЖЯ З ВИХОДОМ НА ПРИДНІСТРОВ’Я; 3 — ЗАХОПЛЕННЯ ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ / З САЙТА BUSINESSINSIDER.COM
Сучасне військове керівництво, частково усвідомлюючи ситуацію, намагається стравлювати пар, плануючи звільняти в запас практично під нуль масу мобілізованих солдатів і офіцерів, що отримали бойовий досвід. Хоча логіка інтересів війни диктує необхідність боротися за ці підготовлені обстріляні кадри, мотивуючи їх залишатись в рядах армії.
3) Методологічний підхід «коней на переправі не міняють» в існуючій ситуації і по відношенню до існуючого кадрового складу військових органів управління стратегічного й оперативного рівня є непридатним, оскільки ці «коні» нездатні тягнути віз війни до протилежного берегу, який називається «перемога», через свою професійну й моральну непридатність, не бачать шляхів до неї, в підпорядковані війська і їх перемогу відверто не вірять, противника панічно бояться і залякують ним суспільство.
4) Кадровим резервом для укомплектування військових органів управління оперативного і стратегічного рівня є офіцери військової ланки, в тому числі й з вмотивованих певним чином мобілізованих, які в боях на полях АТО проявили свої командирські, вольові та організаційні якості. Для штабів стратегічного рівня доцільно розглянути можливість залучення військових професіоналів старших поколінь, які в свій час були відторгнуті системою.
5) Негайним результатом реформування військової системи управління має стати заміна нездатних кадрів, наступним результатом – заміна прогнилої системи кадрового відбору в збройних силах. Від початку кадрового оновлення системи військового управління слід відмовитися від волюнтаризму в кадровій роботі, як основного системо утворюючого принципу корумпованих та кланових систем. Тільки конкурсний відбір і конкурсне змагання за чіткими критеріями відбору.
6) Сучасний кадровий склад органів військового управління доцільно тотально пропустити через військову ланку в воюючих з’єднаннях і військових частинах в зоні АТО. Такий захід дасть змогу, по перше, відродитися значній кількості штабних офіцерів в якості бойових командирів, по друге, позбутися явного баласту у вигляді офіцерів, які нізащо не поїдуть в зону АТО, навіть під загрозою звільнення з лав ЗС України, а також тих, хто не зможе професійно і морально відбутися в військовій ланці. Призначення штабних офіцерів слід здійснювати на посади в військовій ланці на дві – три ступені нижче фактичного їх військового звання. По перше, в воюючих військах просто об’єктивно немає такої кількості генеральських, полковничих і підполковничих посад для тих, хто приїде в війська з високих штабів, по друге, їх фактичний досвід військового управління в більшості випадків не перевищує ротного – батальйонного рівня, і по третє, справжньому офіцеру, що має честь, за Батьківщину не соромно воювати на будь якому місці, яке вона вважає за потрібне йому визначити. Можу це підтвердити на власному прикладі та на прикладі своїх бойових побратимів. Я особисто в військовому званні «полковник», маючи академічну військову освіту та досвід роботи в штабах оперативного рівня, майже рік воюю на майорській посаді в військовій ланці, на тому місці, яке Батьківщина визначила мені при мобілізації. І прекрасно себе при цьому почуваю. Крім того, що під тягарем набутих знань та досвіду так яскраво бачу всю нездатність існуючої системи військового управління до поставших перед нею завдань. Поряд зі мною воює командир роти вірменської армії часів Карабахського конфлікту на сержантській посаді, майор прикордонник на капітанській посаді, капітан міліції на посаді солдата, і т. д.
7) Як політики високого рівня ви повинні зрозуміти, що не може бути сильної і ефективної армії у хворого суспільства та слабкої й неефективної політичної системи. Армія, особливо мобілізована, це в будь якому разі зріз суспільства. Справді ефективна реформа збройних сил має мати джерелом (і наслідком) суттєві зміни в суспільних відносинах. Це я вам впевнено можу стверджувати як людина, яка багато років займалася проблематикою військового будівництва і досить добре володіє нею. Логіка історичного процесу вимагає глибокої перебудови українського суспільства і його системи управління (влади).
8) Політичному керівництву держави треба як можливо швидше подолати свій страх перед фронтовиками, перед добровольчими формуваннями, повірити в них і спробувати заволодіти їх серцями, спертися на них в своїй державницькій й реформаторській діяльності. Якщо ви знайдете для цього в себе волю, моральні сили і матеріальні можливості, дасте фронтовикам розуміння мети і цілей війни, віру й відчуття єдності з політичним та військовим керівництвом, вони зрівняють гори, отримають так необхідні нам військові перемоги. У нас насправді є достатньо прекрасних людей, відмінних воїнів, навіть серед зовсім недавно цілком цивільних мирних людей. Я впевнено це стверджую, оскільки поряд з цими людьми живу й воюю. Опиратись в таких умовах на прогнилу стару систему військового управління, яка для свого самозбереження демонструє максимальну політичну лояльність – завідомо помилкова ставка. Вони бездарно здадуть країну ворогу, і не вбережуть політичний апарат держави від гніву фронтовиків, у яких вони не користуються мінімальним авторитетом.
І якщо у вас знову буде брак ідей, як завоювати серця, спертися на фронтовиків, добровольців – запитуйте, підкажу. І благаю, не соромтесь цього.
Другою проблемою, якої торкалися вище, але все таки яку слід виокремити, є абсолютна відсутність кадрової роботи в армії. Ну просто її фактично немає, при наявності в штабах і військах повноцінної системи кадрових органів. Її корінь лежить в політиці принципового антагонізму, якого кадрова частина збройних сил вибудувала по відношенню до категорії мобілізованих. Як безпосередній свідок і учасник подій, можу стверджувати, що військова мобілізація збурила наше суспільство і підняла цілий пласт по справжньому здібних і талановитих у військовому відношенні людей. Говорю це при тому, що я особисто, будучи зараз за статусом – мобілізованим, не маю до кадрового складу армії жодних упереджень, оскільки в свій час віддав кадровій військовій службі 22 роки свого життя.
Впевнено стверджую, що середовище мобілізованих військовослужбовців кадровими офіцерами-кар’єристами сприймається як їхні конкуренти, і тому з позиції панівного становища кадрового офіцерського корпусу будь-яка кадрова робота в середовищі мобілізованих ними відверто саботується. Наш батальйон на 100 відсотків, від командира батальйону і до останнього солдата – мобілізовані. Я особисто готовий вказати не менше 15 чоловік, які в умовах ведення реальних бойових дій виросли з цілком цивільних людей в реальних бойових молодших командирів. Я знайду в батальйоні не менше 50 чол. прекрасних бійців, досвідчених, вмотивованих, достатньо підготовлених. Є у нас люди, яких не соромно було б запропонувати на командні посади батальйонного рівня.
Проблема в тому, що всі ми приблизно через місяць маємо бути демобілізовані. І українська армія об’єктивно втратить так їй потрібні кадри, що мають реальний бойовий досвід. Тому що кадрова робота серед мобілізованих з боку військових кадрових органів відверто саботується, і тому що мотиваційна робота по відношенню до мобілізованих військовослужбовців, яких бажано утримати на військовій службі, на політичному рівні державного управління відверто провалена.
Методичні рекомендації в вирішенні даного питання можуть бути наступні:
1) Концептуально треба зрозуміти, що у Збройних сил України в сучасних умовах немає іншого виходу, крім ставки на людей, на кадри. Нова сучасна складна зброя – це дуже дорого. Сучасна складна дорога зброя в руках погано підготовлених бійців – це безумне марнотратство. Краще і набагато ефективніше вкласти обмежені кошти в мотиваційну частину та в підготовку бійців. В умовах війни, особливо цієї війни, в якій боротьба ведеться в тому числі і за уми та серця бійців, економити на людях, бійцях – це злочин перед країною, суспільством. Вся країна має напружитися, але дати бійцям на фронті все, що їм необхідно, по максимуму.
Проте протягом майже року спостерігаємо протилежну картину – бійці на фронті в побутових злиднях, на утриманні у волонтерського руху, при мізерних розмірах (з огляду на реальний ризик життям) грошового забезпечення, реально захищають можливість суспільства не напружуватися, зберігати ілюзію мирного життя. Поважні політики і керівники! До вашого відома – це один з найбільш потужних деморалізуючих чинників для фронтовиків. Коли вже за 30 км і далі від фронту він не бачить, що країна і суспільство хоч мінімально напружуються для забезпечення їх перемоги. Що він вже на цій відстані від фронту для значної частини суспільства – не їх захисник, а ідіот, який не зміг відкупитися від мобілізації, або будучи мобілізованим, не зміг заховатися від фронту в справжній глибоко ешелонованій тиловій армії. Що його грошового забезпечення, навіть з урахуванням АТОшної надбавки (це в сумі 6 – 7 тисяч гривень для переважної більшості бійців збройних сил) ледве-ледве вистачає для забезпечення мінімальних потреб його сім’ї.
Проте все таки іншого виходу в цій війні, крім ставки на людей, – немає. А для цього, крім іншого, їм кров з носу для суспільства треба дати мотивацію. В першу чергу ідеологічну. Але в тому числі й матеріальну.
Крім того, треба вкладати організаційний ресурс, кошти в бойову підготовку, підготовку військових фахівців. Оскільки навіть та зброя і техніка, що є в наявності, в руках підготовлених і досвідчених фахівців може застосовуватись в умовах цієї війни досить ефективно. І особливо треба наполегливо боротись мотиваційно за кожного такого підготовленого й досвідченого бійця, фахівця, в будь який доступний спосіб заохочуючи його залишатись в строю, навіть після отримання право на демобілізацію. І навіть роздаючи фронтовикам квартири в центрі Києва, це буде в будь якому разі дешевше, ніж закуповувати новітні танки, бронетранспортери, гармати, роздавати їх непідготовленим екіпажам, обслугам, командирам, а вони швидко і гарантовано будуть виводити їх з ладу, в більшості випадків навіть до вступу в бій, кидатимуть їх на полі бою, тощо. Доцільніше вкласти гроші в мотивацію та підготовку кадрів, а також в ремонт та запчастини до старої техніки. І тоді фахівець, при наявності запчастин, і сам відремонтує техніку, і буде чудово на ній воювати, витискаючи з своєї техніки максимум її можливостей.
Не полінуюсь повторитися – значна частина солдатів і офіцерів, які через місяць будуть демобілізовані, або плануються до демобілізації в наступних хвилях – безцінні, а з урахуванням фактору часу – і незамінимі для української армії. У держави існує нагальна потреба напружити свої можливості для максимальної мотивації цих загартованих в боях мобілізованих військовослужбовців до продовження військової служби в фронтових чи учбових частинах.
2) Особливі, надзвичайні зусилля, системність, сміливість та винахідливість слід приділити відбору командних кадрів. Це питання слід підняти на рівень мистецтва. Як це зробити – підкажу.
Командний склад – найслабкіша ланка сил АТО в цій війні. Як би не гірко було це визнавати, але війна вимагає бути максимально чесним. Проте цей провал виправити конче необхідно, на тому рівні якості, який реально можливий, і терміново. Від командирського баласту, не зважаючи на формальні заслуги, звання, ранги, посади, слід позбавлятися безжально. Поганий командир це навіть не поганий боєць. В бойових умовах – це біда, і біда тих масштабів, яку посаду цей командир займає. Повторюсь. До відбору командирських кадрів слід віднестись дуже і дуже прискіпливо та серйозно. І при цьому придушити намертво волюнтаризм в процесі кадрового відбору. А то знову спостерігаємо, як ряд командирів бойових бригад пішли на підвищення в вищі штаби. Начебто правильно, в потрібному руслі процес пішов. Але фронтові новини ширяться між частинами і підрозділами. І справжню ціну деяким з цих комбригів всі фронтовики добре знають. Деякі з них, замість підвищення, навпаки потребували пониження в посаді. Але думкою підлеглих, авторитетом командира серед них у нас ще не звикли цікавитись і брати до уваги. І волюнтарним рішенням групи таких же недалеких генералів ці полковники, що не досягли значимих результатів і перемог в боях, не завоювали авторитету у підлеглих офіцерів й солдатів, радісно пострибали подалі від фронту, на службове підвищення.
3) В ситуації, коли довіри до старої, загрузлої в волюнтаризмі, корупції і бездарності військової командної системи, а також підпираючої її системи військових кадрових органів довіри немає, доцільно було б спробувати спертися на систему висування командних кадрів знизу. В тому числі, і в першу чергу, з середовища мобілізованих, в якому насправді (навіть для мене несподівано) виявилась досить значна кількість патріотично налаштованих, здібних й талановитих у воєнному відношенні людей. Не зважаючи на рівень військової освіти, формальні звання, ранги, посади. На вістрі уваги – лише реальна здатність керувати людьми в бойових умовах, організувати діяльність підрозділу, повести людей в бій. Азам військової науки такі командири навчаються в бойовій обстановці. Більш поглиблену їх командирську підготовку можливо здійснювати в періоди виведення на відпочинок, на короткострокових командирських курсах, та навіть на фронтових позиціях, за певної організації цього процесу.
Наступною проблемою є абсолютна відсутність підтримки військової дисципліни і законності в військах з боку держави, її органів правопорядку. Не помилюся, якщо буду стверджувати, що левова доля в підтриманні військової дисципліни в фронтових військових частинах лежить на авторитеті безпосередніх командирів. Організована їх підтримка в цьому питанні з боку держави носить здебільше декларативний характер. І там, де дає слабину безпосередній командир, там як правило морально – психологічний розвал, критичне падіння боєздатності, масове дезертирство. Воююча країна і армія не може собі дозволити такої мізерної присутності правоохоронних органів в військах, такої тотальної безкарності для порушників військової дисципліни, саботажників, дезертирів.
Якщо вже прийнято державне рішення про опору на мобілізований контингент, сказано «А», тоді потрібно і говорити «Б», тобто створювати, поряд з системою їх мотивації, й репресивний апарат для примушення певної частини мобілізованих до військової дисципліни, системної боротьби з такими ганебними і поширеними явищами, як саботаж бойових завдань, дезертирство. І це ні в якому разі не надмірна жорстокість. Саботажники і дезертири, не виконуючи поставлених бойових завдань та покидаючи бойові позиції, ставлять під загрозу життя тих бійців, які сумлінно ідуть в бій. Жаліючи саботажників і дезертирів, дозволяючи їм бути безкарними або дуже легко і формально покараними, військове командування і держава тим самим ставлять під ще більший удар бійців, що мужньо залишаються воювати і за себе, і «за того хлопця».
До глибини несправедлива ситуація, коли кращі, найбільш мужні і хоробрі сини народу гинуть в боях, перед лицем переважаючого чисельно і технічно противника, а саботажники та дезертири, а також ухиленці від мобілізації їм сміються в спину. Більш деморалізуючої для фронтовиків ситуації важко уявити. А ця ситуація в незмінному вигляді вже тримається майже рік. Величезний сором для державного апарату, яскравий показник його організаційного і вольового безсилля, коли 40 мільйонне суспільство спромоглося виставити лише близько 40 тисяч бійців на фронт, з них в безпосередніх бойових діях бере участь максимум 20 тисяч, значну кількість решти складають відмовники – саботажники. Решта збройних сил, певна чисельність національної гвардії, міліції – невідомо де. 17 тисяч дезертирів навіть ніде не ховаються, сидять по домівках, їх ніхто не шукає, ніхто ніяким чином не карає. Так-так, без перебільшення, просто сидять по домівках, на очах у дільничих міліціонерів, районних прокурорів, військових комісарів, які злочинно (корупційно) бездіють. Впевнено це стверджую, оскільки є членом командування однієї з фронтових військових частин, в якій також є певна кількість дезертирів явних, і певна кількість трохи замаскованих, які довгими місяцями ховаються в цивільних «больничках».
Де військова прокуратура? Її у військах немає, за рік війни на фронті, в військах не бачив жодного діючого військового прокурора. А у військової прокуратури іншого призначення на випадок війни, крім підтримання законності в воюючих військах, немає. Вони (військові прокурори) довгі десятиліття мирного часу «кошмарили» війська, намагаючись показати свою потрібність, але дійсно в потрібний час різко випарувались. Де військові суди? Де особливі повноваження для командирів на випадок війни, хоч би її й називали АТО чи якось по іншому, що сутності війни не міняє. Де дисциплінарні військові частини і підрозділи? Присутність військової служби правопорядку на фронті декоративна, вона ні на що не здатна навіть проти одиночних військових порушників, мародерів, п’яниць, ухиленців. Адекватних повноважень у неї або немає, або вона не хоче ними користуватися. А на фронті трапляються ж порівняно масові саботажі, дезертирства тощо.
Ховаючи по страусиному голову в пісок в питаннях дотримання законності в фронтових частинах, державний апарат своїми руками деморалізує війська, штовхає командирів і військові колективи на перевищення службових повноважень, вчинення самосудів. Не хочуть кадри державних правоохоронних органів виконувати свої функції? Позбудьтеся баласту, розгоніть їх! Рішучий час вимагає рішучих дій. Створіть військові трибунали чи суди честі, Дайте їм відповідні законні повноваження. Створіть при діючих військах штатні підрозділи військової поліції, підпорядкуйте їх командирам. Створіть дисциплінарні частини і підрозділи, визначте принципи й систему їх бойового застосування. Негайно примусьте міліцію переловити всіх дезертирів і помістіть їх туди, разом з ухиленцями, саботажниками й мародерами. Схиліться до інших форм та способів підтримання військової дисципліни й законності в воюючих військах. Але тільки дійте, дійте негайно і рішуче, не ховайте голову в пісок, не замовчуйте проблему, вона від цього сама по собі не розсмокчеться.
Наступна проблема – це системно – структурний бардак на фронті, що прямо має джерелом такий же бардак в головах очільників державного апарату. Військові частини, що на фронті виконують однотипні завдання щодо безпосереднього ведення бойових дій в межах єдиного задуму і плану, ще досі структурно належать до різних силових міністерств і відомств. Це і ЗСУ, і МВД, і Нацгвардія, і СБУ, і ДПС, і взагалі позавідомчі самостійні озброєні колективи, що тільки взаємодіють з військовим командуванням з певних питань…
До відома поважних державних очільників - війна, бойові дії – це найскладніший з усіх існуючих вид людської діяльності. І тому на війні все до дрібниць має бути гармонічно підпорядковане досягненню єдиної цілі – перемоги над противником. І найперше – це військова структура і структура військового управління. Ніякі відомчі чи особисті інтереси й амбіції не мають стояти на перепоні інтересам досягнення перемоги в бою, військовій операції, війні в цілому. По факту ж ми маємо декілька структур підпорядкування, управління бойовими діями, декілька структур матеріального, технічного, медичного, бойового, кадрового забезпечення. Крім закономірно запрограмованого таким станом управлінського бардака та складності в організації взаємодії, це ще й неприпустима для небагатої воюючої країни ресурсна марнотратність на утримання всіх цих паралельних систем управління й забезпечення.
Необхідно негайно втамувати свої політичні страхи і амбіції та підпорядкувати їх єдиній меті – воєнній перемозі. Хоча б під страхом втратити все, в першу чергу країну, необхідно повірити в свої війська, поєднати свою долю і долю країни з ними. І спробувати вирости з дрібних конкуруючих політичних гравців в державних діячів й вождів свого народу, і його найціннішого за даних умов інституту - армії. Першочерговим кроком до цього необхідно об’єднати всі бойові частини і з’єднання під єдиною організаційно – управлінською структурою. Напевно це мають бути Збройні сили.
Наведена проблематика далеко не є вичерпною для сучасного стану військ АТО і оборонного комплексу країни в цілому. Готовий особисто, з точки зору безпосереднього учасника, сформулювати десятки існуючих проблем та можливих шляхів їх вирішення в найрізноманітніших сферах – військовій стратегії, психології ведення цієї війни, морально – психологічному, військово – технічному, матеріальному, бойовому забезпеченні бойових операцій і війни в цілому, бойовому (оперативному) застосуванні військ. Але наведені три проблеми вважаю першочерговими і найважливішими, що спрямовані в першу чергу на селекцію й закріплення необхідних кадрів в бойовому та управлінському складі Збройних сил України. Якщо вдасться відібрати й закріпити в військах і військових органах управління найбільш здатних і професійних людей, то вже ці люди неодмінно знайдуть шляхи вирішення й інших нагальних проблем.
Далеко не всі навіть військові теоретики вірно розуміють рольове співвідношення людського і військово – технічного фактору в умовах забезпечення перемоги в сучасній війні, помилково перебільшуючи значення військової техніки. Поки немає застосування ядерної зброї, людський фактор в веденні конвенційних (звичайних) бойових дій довго ще буде превалювати над військово – технічним. Тим більше що ця війна ведеться далеко не найсучаснішою зброєю і військовою технікою. І чиюсь військово – технічну перевагу реально нівелювати і навіть переломити за рахунок людського фактору.
А для цього всім нам потрібна віра в свої сили, розуміння, що і як робити, воля розпочати й довести до логічного кінця сплановане, і відповідної якості люди для звершення задуманого. І ще фактор часу. Його треба відчувати, за нього боротися. Інакше навіть найбільш раціональні заходи, замислені без урахування реальної обстановки та наявного часу, виявляться утопіями та каналами марнотратства вкрай обмежених ресурсів.
Надіюсь на вашу адекватну увагу та реакцію щодо зазначених проблем. Проблеми значної глибини і складності, але не непосильні. Тільки не ховайтеся від них, не ігноруйте. Час діяти і приносити жертви, і не тільки народні, а й особисті. По справедливості, це треба було робити ще вчора. На кону стоїть дуже багато. І… ми обов’язково зробимо це, переможемо, з вами або без вас. Бо ми, українці, росіяни, кримські татари, інші народи нашої дружної й толерантної країни, дуже не хочемо назад, до цього смердючого казенного «русского мира». Просто, за умов вашої бездіяльності, вольового паралічу і саботажу, ми понесемо на порядки більші жертви. До речі, ви при цьому теж втратите дуже багато… можливо все. І не дай бог вам (тим, хто вважає себе політично – економічною елітою), подібно козацькій старшині 17 століття, продатися окупантам.
Спробуйте відійти від старих владних опор і обпертися в своїй діяльності на нових людей і принципи їх взаємодії, нові суспільні сили, породжені Революцією Гідності та наступною війною, спричиненою інтервенцією контрреволюції. Спробуйте розширити та поглибити революційні завоювання, надбання річного ведення вітчизняної війни. Якщо усвідомлюєте, що не хочете або не можете цього зробити, знайдіть способи спокійно відійти в сторону і дати можливість діяти тим, хто зможе. Боюсь, у вас немає іншого виходу. Якщо хіба ви не вмовите армію США воювати за ваші інтереси. Але тоді вже якось без нас…
На цьому поки що крапка.
З повагою, полковник Збройних сил України Покуса Віктор Васильович
Якщо у нас все так погано, то чому Путін до сих пір не святкує перемогу в Києві?
До речі, американці забули описати ще один сценарій з ядерними атаками на Київ і Львів. Це все в неті блукало ще з часів Помаранчевої революції.
Перестаньте поширювати негатив, і НАША перемога прийде сама собою.
Comments
Дякую Оленко!
Але ж нічого не зміниться! Корінна проблема не в керівництві армією, а в верховному керівництві державою. Очевидно цей другий фронт є страшніший ніж путінський. Давайте думати як перемогти оцю пяту колону!
Хай Буде!
Якщо у нас все так погано, то чому Путін до сих пір не святкує перемогу в Києві?
До речі, американці забули описати ще один сценарій з ядерними атаками на Київ і Львів. Це все в неті блукало ще з часів Помаранчевої революції.
Перестаньте поширювати негатив, і НАША перемога прийде сама собою.
Значить не так все погано, як пробують представити деякі песимісти.
Але це не значить, що не треба хотіти, щоб було краще :)
Наведіть приклад, яку країну завоювали військовим способом? Факт і спосіб ведення цієї війни з обох сторін це окрема технологія. Бойові дії в 21 столітті у такий спосіб є абсурдом, а з точки зору української бойової традиції зрадою.
Волю не здобувають на одинці
Читайте Друге звернення до Президента України та Прем’єр-міністра України начштаба 20 ОМПБ полковника Віктора Покуси
"Є десь, у якійсь далекій землі, таке дерево, що шумить верховіттям у самому небі, і Бог сходить ним на землю вночі..." (М. В. Гоголь)