Коротко викладу його суть. У старому (напевне, ще довоєнного зразку) багатоквартирному будинку була одна «нєхарошая квартира». Час від часу там відбувались гулянки-застілля, після яких і господарів, і гостей знаходили за святковим столом з проломленими черепами. Сон розпочався з розповіді про цю історію від одного старожила, а далі у згадану квартиру зібрались гості зі всього будинку, щоб відзначити новосілля її нових мешканців. Закінчилось воно, зрозуміло, за законами жанру, тим, що один гість в момент кульмінації застілля зайшов до кімнати з розвідним ключем і взявся бити всіх присутніх по голові, весело жартуючи і розповідаючи про своє життя…

Після цього я прокинувся. Мені вже давно не снилось нічого подібного, тому я запитав свою дружину (а вона добре розуміється на подібних речах), що б це все могло означати. Вона миттєво зорієнтувалась. Все виявилось дуже просто. Будинок – це Україна. Гулянка – це вибори. Розвідний ключ – це передвиборчі обіцянки. А трупи – це їх виконання…

І дійсно, пройшовши всю виборчу кампанію в якості кандидата від моменту реєстрації і до оголошення результатів, обійшовши від хати до хати більшу частину будинків і поспілкувавшись з більшістю їх мешканців, я можу говорити про певні особливості та тенденції української національної забави «вибори».

Майже ніхто з виборців мого округу не цікавився передвиборчою програмою. Рідко кого цікавила моя біографія. Найпоширенішими питаннями виявились «Скільки тобі років?», «Яке твоє прізвище?» та «Яка партія?» (не зважаючи на те, що і прізвище і партія звучали в моїй промові по кілька разів). Далі, зазвичай, я чув монолог, наповнений твердженнями, що треба обирати молодь, бо лише вона може щось змінити і покращити, що я правильно роблю, йдучи до виборців особисто, без посередництва приплачених агітаторів, що журналісти – це сміливі і освічені люди, а тому їм необхідно дати владу... 90% моїх зустрічей закінчувались обіцянкою проголосувати саме за мене. Але маємо те, що маємо… я не пройшов.

Звісно, мої конкуренти задіяли і адмінресурс, і підкуп виборців, і де мотивували моїх прихильників прийти на виборчі дільниці, розмістивши їх у незручних місцях… але це аж ніяк не знімає з мене відповідальності за недостатню роботу з виборцями. Головним же висновком є інше.

Виборець знову віддав перевагу не програмам та ідеям, а гаслам та брендам, не особистим якостям та досвіду кандидатів, а пізнаваності їхніх імен. Виборець не задумувався над суттю та змістом політичної сили і кандидатів, обираючи лише яскраві обгортки. Громадяни масово бойкотували цю профанацію вибору.

Не маючи у своєму розпорядженні ані значного фінансового ресурсу, ані адміністративного, однак маючи голову на плечах і знаючи найефективніший метод агітації – особисте спілкування, я вирушив «в люди» від хати до хати. Я знайомився з людьми, спілкувався, розповідав про себе, слухав, відповідав на питання… Моєю агітацією стали газети з моїми статтями та мій блог. Мене запрошували на подвір’я, на кухні, пригощали чаєм та кавою, пропонували відвідати свіже звареного супу, купити в них куртку, аби зігрітись, благословляли, пропонували брати до рук зброю і власноруч наводити порядок… Я лагодив бабусі ланцюг з ошийником, втікав від собак, знаходив героїв для наступних матеріалів та статей у свою газету. Кампанія була надзвичайно цікавою та насиченою пригодами.

В день виборів я відвідав усі дільниці свого округу. Дільниці знаходились на значній відстані від місць проживання виборців. Це було однією з головних причин низької явки. Ті ж, хто все таки прийшов, був дезорієнтований незручними приміщеннями та довжелезними чергами до кабінок (я вже мовчу про кількість виборчих бюлетенів та їх довжину). Багато хто розвертався і йшов додому. Інші голосували, не доходячи до кабінок і не лише за себе. Члени ДВК пояснювали виборцям, як і за кого потрібно голосувати. Не обійшлось і без спроб організації «каруселей».

Читати далі