Тепер на Чернігівщину до Волхва Просяника

Більше року я не виїжджав ні на конференції чи семінари БУТТЯ УКРАЇНЦІВ (БУ), ні на собори Вишньої Борії. Переробляли хату в селі. І ось нарешті маємо оновлену хату з синім дахом і роботи майже всі пороблені. Попривозив і рідних-ліванців з Борисполя. Вже й старша онука Сюзанна – студентка Бейрутського університету, встигла побувати зі мною 16.8.14 р. у Щербанівці на Київщині на відкритті пам’ятника повстанцям Отамана Зеленого. Їй сподобалося. Каже: «Приїхала й бачу, які українці добрі і гарні люди. Просто красиві!». Це було в суботу, а в понеділок дзвонить мені Петро Матвієнко й каже, що готуємося до ЛАДУВАННЯ на Чернігівщині коло Бахмача в Івана Просяника. Ну як його їхати, коли гостей повна хата: з дружиною нас аж 14-ро? Але Люба каже: їдь і онуку візьми з собою! Сюзанна подумала, що нагода здійснити подорож Україною випадає може лише раз чи два за життя й погодилася їхати.

Вранці в суботу

Устав я раненько й вже сонечко довірливо позирало крізь листя на мене, бо щойно викотилося з-за обрію. Я став у дворі на зарошеному спориші й радо проказав Цифрону 22 (Новий День – Зоря світанку. Сонце усміхається. Промінь в небі виграє. Життя преображається – Творю!). А тоді звернувся до Творця з молитвою («(Роде предвічен! Свят-Руси хранителю! Тобі ввіряю я долю свою! Тобі ввіряю я думу свою! Тобі ввіряю главицю свою! Світлом твоїм я очищаюсь! Силою Твоєю преображаюсь! До стезей Твоїх небесних я преклоняюся! Бо ти є Добром, бо Ти є Добром, Бо Ти є Добром, Добром істинним!»). Тут же з’явилася підказка, що  взяти з собою на пригощання друзів. Я кинувся в кінець городу й нарвав у кишеню ліщинових горіхів у зелених корончастих кожушках. Освіжена вмиванням онука у футболці-вишиванці вже чекала  на ганку.

Дружина перевірила, чи все взяли, чи є кришки на банках для меду і благословила нас у дорогу. Ми підбігом пройшли ще сонну вулицю Новоселицю, дивимося, а на зупинці ні людей, ні першого автобуса на Київ. Може запізнюється на 6=15? Чекали 15 хвилин – нема. Хіба ж ми знали, що  це Творець перевіряє нас на твердість нашого наміру? Все ж вирахувано до хвилин: на 8=00 нам треба бути в Києві коло готелю «Мир» на станції метро Голосіївська. Нічого, поїдемо машиною! – казав я, задихаючись, коли підбігом верталися додому. А тут хвіртка замкнена й мобільники не відзиваються. Ось вибігає таки дочка Ірина у ночнушці: «Я вас відвезу, тату, в Обухів!».

А далі нам було легко, як летіти з гори. Автобус чекав на нас в Обухові: сіли й поїхали. Поїзд чекав на нас у Видубичах: зайшли й загримотіли по рейках. Ось і готель «Мир» і красень автобус, коло якого ходять люди у вишиванках. «Це нас чекають!» - каже онука й тягне вперед. Ось я вже обіймаюся з Петром, а Сюзанна підійшла до козака з чубом, з яким знайома вже кілька років. Це Віталій Опанащук обіймає мою онуку 7 секунд. Виймаю їм перші горішки.

Коло автобуса

Таки гарний автобус, модель НЕОПЛАН, німецький, на 45 місць – пояснює водій. Аж тут підходить до мене струнка, як тополинка, жінка із зачіскою «під валик». І каже такі приємні для мене речі: «Ви пам’ятаєте конференцію БУТТЯ УКРАЇНЦІВ, де ви виступали й говорили про Ерета?».

Ну як це мені таке забути? Там я звернув увагу присутніх на молоду пару в залі й побажав, щоб вони перейшли на харчування живою їжею, а потім зачали й народили здорову дитину. -Так то була моя дочка Юля і зять Віталій Глінченко! – пояснює жінка. –Звати мене Ларисою. Уявляєте, вони вас послухали, перестали їсти м’ясо й ковбаси, а вже їли фрукти й овочі. Через 2 місяці зачали дитину.      І роди були легкі і зять сам їх приймав у хаті! Тепер Даринці вже 10 місяців, здоровенька. Юля годує її своїм молоком і підгодовує яблуками. Дякуємо вам! Лариса з сестрою отримують теж  від мене по горішку. Згодом мені розказали, що  це немовля Даринка два місяці тому на ладуванні у КОЗАЦЬКОМУ КОШІ (Коростишівський р-н на Житомирщині) 22.06.14 р. всім усміхалася аж на всі свої тоді три зубики, до всіх йшла на руки ще й підспівувала пісні.

В автобусі

Є нам місця лише позаду. Заходимо й вітаємося вже звичним «Слава Україні!». Спереду мені махає рукою Віра Іванівна й Григорій Князюк, а то все незнайомі мені у вишиванках. Ось вже ми обіймаємося з Людмилою Кузнєцовою, а сідаємо позаду Петра Баюна. Почекали ми ще якийсь час киян, що запізнювалися, й нарешті покотили Києвом у подорож.

Ось похитуючись, проходить автобусом Князюк з аркушем і збирає гроші. 150 гривень на пасажира це й не багато, якщо  врахувати, що їхати 220 км в один кінець. Віталій Опанащук повідомляє нам по мікрофону, що нас їде 44, а Гетьман Мулява їде  з нами подумки. Потім надає слово Михайлу Орлюку – сивочолому чоловіку. Він художньо декламував і разом коментував поезії Шевченка, Стуса, Лєрмонтова і навіть Маяковського вірш «Долг Украине» («…Москаль! На Украіну зуби нє скаль!». Тільки зараз я дізнався, що батько й мати цього поета українці, а «народжений він був «грузином».

Ось за вікном мигцем пробігли назад багатоповерхівки й почалися київські лівобережні  села в зелених садках. Ліворуч помічаю, здається, в селі Єрків незвичайну хату із золотистим дахом і блакитними стінами – такими милими кольорами ПРАВИЛЬНОГО  українського прапора. Тим часом коло мікрофона вже чоловік у якійсь іранській шапочці, а на шиї в нього на ланцюжку металевий трикутник («бермуди» - сказала онука) із «всевидячим оком». Це Антон Кірсін пояснив нам,  з ЧИМ  зіткнулася Україна на Донбасі, а саме із проявом нечистої сили в образі Росії. Не лише я дивувався, коли, здається, він, розказав як праукраїнці добралися аж до Японії і пояснив це на прикладі слова «самурай» = Сам-у-Рай

Рідновірка Оріяна

Скільки був на конференціях БУ, а виступ Раїси Сотникової, такої колоритної жінки і такої жвавої не по роках, (вона 1939 р.н.), я почув уперше. Хто-хто, а вона москалів знає, бо батько в неї чистісінький москаль родом з Чувашії, а мати українка із Січеславщини. Та й виїздила та виходила Раїса (Оріяна) геологом ту Росію вздовж  і впоперек від Магадану до Забайкалля. Бачила, як на близькій від нас Курщині вже зранку валяються п’яні навіть жінки.

Ще за царя Петра Першого ця країна називалася Масковскоє Царство, а ще раніше це була «Страна Моксєль», про що розказав у однойменній книзі Володимир Білинський. Несподіване підтвердження цьому Оріяна знайшла у своїх дитячих спогадах. У 1943 р. на станції Гаврилівка Барвінківського району, що на Харківщині, було того люду, а все більше «сброду», як тих мурашок. І кожний називав себе «русскім». Батько малої Раї не витерпів: «Йоксіль, Моксіль! Глаза узкі! Нос плоскій! В ж…пє узкій – настоящій руській!». Дівчинка питала батька, що  воно означають ті перші слова?  Той мудро відповів: виростеш – сама узнаєш. Гадаю, що  в перекладі це прислів’я схоже на «родіна-уродіна».

Дорогою далі

Ось ми вже звернули із чернігівської траси на батуринську. Хтось похвалив Президента Ющенка за цю дорогу до Гетьманської столиці.   Ось на роздоріжжі ліворуч тобі Борзна, а нам треба праворуч на Бахмач. Це треба поїздити Чернігівщиною, щоб побачити, як не густо вона заселена: тут відстані між селами, мабуть, кілометрів з 15-20. Ось вже й кінчилося тверде покриття дороги й водій повів автобус грунтовими дорогами. Минаємо кілометрові квадрати кукурудзи і соняшників, обабіч неозора стерня, на обрії темніють лісосмуги. Разів з 5 ми переїжджали залізничні колії. Таки ми заблукали і мені здавалося, що ще трохи й ми опинимося десь аж на Луганщині. Нарешті десь на полі ми підібрали Івана Просяника і зраділи, що скоро будемо в селі Курінь.

В селі Курінь Бахмацького району

«Вітаємо! Вітаємо!» - почув сивочолий чоловік і став розповідати. Виходить, що  село Курінь ще недавно було найбільшим селом в районі й нараховувало 12 тисяч мешканців. Але центром району став Бахмач, бо через нього пройшла залізниця. На цих землях вирішувалася доля України у січні 1918 р. Проти російських військ Муравйова, які вже перетнули наш кордон, стояв корпус січових стрільців полковника Євгена Коновальця. Тим часом у Києві спалахнуло повстання на «Арсеналі» проти Центральної Ради. Наші війська розібрали колію перед Бахмачем і терміново рушили на Київ придушувати повстання. Так ось чому оголену оборону стали заповнювати київськими курсантами і гімназистами. Відступаючи, сотня прикриття січовиків хитрим маневром завела москалів на спиртзавод. Там матросня пила й гуляла три доби. За цей час у Бресті був підписаний мирний договір, а Україна була визнана незалежною державою.

Тим часом моя онука почергово розговорилася з Антоном Курсіним, Петром Баюном і Віктором родом з Житомирщини – небожем Опанащука. Спільними зусиллями вони завішують вікна двома ПРАВИЛЬНИМИ прапорами.

Image

Переїхавши через якийсь вал і маневруючи 20-метровим автобусом на вузьких перехрестях, ми нарешті заїхали в Курінь й зупинилися коло сільради. Радо вийшли з автобуса. Обабіч широкою заасфальтованої вулиці звичайні хати утопають в садках; гілки яблунь вгинаються і тремтять під вагою червонобоких яблук. Ми походили, пофотографувалися, а тоді заспівали в тіні автобуса. Курінчани, опершись на велосипеди, дивилися на нас, як на якихось прибульців з інших світів. Співали й ми з онукою «Меч Арея», повторюючи приспів, а Олена – смаглява молодиця била в якийсь сакральний бубон огорнутою хутром бамбулкою.  Я знайомлю онуку із Віктором Бабієм і вони обіймаються 7 секунд. Той помічає  в Сюзанні сильну енергію. Підходить Оріяна Сотникова й просить полікувати їй копчик. Дівоча рука, а над нею рука екстрасенса разом гріють на відстані поясницю жінки. -Ну як? –Тепліє… Тепло. Вже не болить! Дякую!- обертається Оріяна до Бабія. – Ось їй дякуйте! – показує той на мою онуку.

Ось майнули і зникли Просяник з Матвієнком. Куди далі й що робити – не допитатися. Згодом мені пояснили, що за нашим автобусом їхали ще дві машини і одна з них поламалася.  І мала машинка далі тягла за собою велику по тих грунтових дорогах  аж  у Курінь. Поки знайшли майстра й ремонтували машину, ми проїхали довжелезним селом до  садиби Просяника. До хати під темною бляхою веде стежка. Яблука у траві – і ми вже смакуємо кисло-солодкими плодами. Петро Матвієнко виносить відро груш-гниличок. Людмила Кузнєцова сумнівається, чи можна їх їсти. «Та це ж смакота!» - каже Петро Баюн і роздає груші. Онука Сюзана нахиляється за чорнобривцями й каже, що вже ці пахучі квіти є і в них  у Лівані.

На ганку лежать стосами народознавчі книги батька і сина Просяників. У хаті на стінах картини, а на підлозі гончарні вироби. Тут мешкає незвичайний чоловік – Волхв Іван Просяник, який скромно просив нас не величати його так. Нарешті я вже знаю, що  спершу ми поїдемо до  ДЖЕРЕЛА. Там проведемо обряди й наберемо освяченої води. Потім поїдемо до села Голінки і на хуторі Креп підемо на пасіку, де нас чекає мед і обід-вечеря.

Коло Джерела

За годину ми добралися польовими дорогами до мети нашої подорожі – чернігівського Джерела. Під горою затінена високими деревами розкинулася поляна, вкрита «мочарем» - зеленою щіточкою трави. Стоять машини і якісь жінки вже набирають воду, яка струменить через виблискуючу трубу із Джерела. Ліворуч якесь накриття із столами і хрестами у рушниках. Поруч лавки для перепочинку.

Десь взявся Іван Просяник і годі було його впізнати в облаченні Волхва. Це полотняні широкі штани й довга сорочка, вишиті золотисто-рожево-зеленим узором. Тонкий стан Волхва був підперезаний вишитим  поясом. Ми утворили коло почергово: чоловік-жінка. Більшість роззулися, чоловіки підкачали калоші, це, щоб краще з’єднатися з Землею. Взялися за руки так, щоб ліві долоні дивилися вгору.

В середині кола коло Волхва вже є почет: панове Князюк і Орлюк тримають на рушниках хлібину і кубок з водою, а хлопець років 12-ти тримає чашу. Ми були готові до ОБРЯДУ ОСВЯЧЕННЯ ВОД ДЖЕРЕЛА. Простягнувши руки в небеса, Волхв звернувся до Рідних Богів Дажбога, Велеса і Перуна, а окремо до Бога Сварога із закликом: «Дєду наш!», щоб Вони благословили освячення ДЖЕРЕЛА. Волхв прямо літав коло за колом, а ми разів із сто проспівали: «Благослови-благослови!». Вода була освячена. Волхв пахучим полиновим віничком побризкав кожного  освяченою водою із срібної чаші.  Потім він засіяв кожного з нас житом, норовлячи дівчатам вкинути зерна аж  у пазуху. А ще нам Волхв дав кожному з кубка ковтнути кілька краплин освяченої води. Коло порушилося й ми кинулися набирати освячену воду з Джерела.


 

proso-14-14.jpg


 

За цю паузу Віктор Бабій встиг комусь на лавці полагодити хребет. Хтось витриваліший піднявся стежками на гору, а потім доповів нам, що там є благодатна місцинка коло старого маєтку, звідки так не хотілося йти. Тим часом Бабій з Матвієнком лаштують нове КОЛО для ОБРЯДУ ОЧИЩЕННЯ ВСІХ ПИТНИХ ВОД  УКРАЇНИ. Тільки встигли поставити «срібний пліт з лози для охорони», як онука показала мені поглядом в небеса: над нашою поляною кружляли два великі птахи, мабуть, соколи. Суттю обряду була візуалізація нами всіх вод країни у срібно спадаючому фонтані; вилучення нами з вод всіх чорних забруднень, їх концентрація в темний кришталь, який після знешкодження був переміщений нами в Землю.

На пасіці

Схожими польовими дорогами ми добралися надвечір до села Голінки і потрапили до хутора Креп на пасіку. Старий пасічник – праправнук козака,який водив Чернігівщиною Карла 12-го, і його жінка Ліда винесли нам на пробу миску меду і ложки, а потім окремо у тазу зрізаний із медових щільників шар воску з медом. Запахло пасікою, ми повеселіли й біла собачка нарешті змирилася з таким нашестям і сховалася в будку. Ми куштували золотистий мед, облизуючи пальці, кивали один одному, що  смачно, але що скаже наш медознавець Михайло Орлюк? Той набрав повну ложку меду й перехилив у миску: мед стікав трикутною плоскою смужкою, закручуючись спірально на дні. «Мед добрий!» - заявив сивий медознавець, а до ганку вже шикувалася черга. Та й чого б то не купити такого доброго меду за божою ціною  у 40 гривень за літр?

Найстійкіші, хто мав ще сили, сіли за стіл  у хаті повечеряти. За вечерю нам була юшка, чорний хліб і свіже сало, а меду ми наїлися перед цим.

Дорога до Києва

У сім годин вечора ми верталися тими ж польовими дорогами. Десь серед поля Іван Просяник почув від нас: «Дякуємо, дякуємо!» й почимчикував повз лан кукурудзи до свого села. Ми стали прикидати, коли доберемося до Києва. Оптимісти казали, що о десятій вечора вже доїдемо. Я гадав собі, що скоро вже ніч і додавав годину. Чернігівщина не хотіла нас відпускати і ми блукали її дорогами лишні дві години. Наш високий автобус їхав перевальцем у сутінках і в проході качалися безпризорні банки з медами: натомлені ладувальники поснули. Ось дзвонить Матвієнко о 22=30 й каже, що Бабій вже добрався аж  у Володарку, а це понад 100 км за Києвом. А нам ще їхати більше 100 км. Хочби встигнути вскочити в метро. Таки встигли, хоч медова банка Кузнєцової теж котнулася у проході. Вона нас з онукою і приютила наніч, коли минуло півгодини вже нової доби. А перед цим ми тепло розпрощалися із ладувальниками в автобусі, а потім і у вагоні метро.

Підведемо підсумки

Рік за роком, місяць за місяцем національно-свідомі українці збираються разом на конференції, семінари і ладування, щоб змінити себе і Україну на краще. От і у серпні 2014 р., коли гримлять гармати на Донбасі, мабуть, удвадцяте, ми поїхали на ладування цього разу на МІСЦЕ СИЛИ до Джерела на Чернігівщині. Не лише я дорогою познайомився ближче із цікавими людьми, наприклад, із Михайло Орлюком, Оріяною Сотниковою, Петром Баюном, Ларисою та іншими. Отримала досвід ладування моя старша онука Сюзанна. Маю надію з часом почути, що вже в когось росте ліщина з моїх горішків. Ми провели обряд освячення вод бахмацького ДЖЕРЕЛА   і здійснили ЛАДУВАННЯМ очищення питних вод України. Натомленими і збагачені враженнями ми живими-здоровими вернулися до рідних домівок. Незважаючи на випробування і труднощі, які траплялися нам у цій подорожі, ми зміцніли духом. Чого й вам усім побажаю словами:

Хай же буде!

23 серпня 2014 р.

Image