Отже сьогодні, 26 листопада, я побачила по Першому Національному, який показують в усіх містах і селах України і який в деяких населенних пунктах є чи не єдиним джерелом інформації, дебати в прямому ефірі. Звичайно, важко назвати це дебатами, але не про це йдеться. Прорвавши інформайційну блокаду, опозиційні політики, яких не показував Перший канал декілька років (як, наприклад, Володимира Стретовича, голову Комітету ВР з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією) оприлюднювали приголомшливу інформацію про хід виборів, а їхні опоненти намагалися відбиватися, робити контрзаяви і таке подібне. Але і це не головне.

Я побачила, що зараз у цій загостреній політичній ситуації продовжується вибір, який для себе здійснюють політики і громадські діячі. Це не стільки вибір Ющенка чи Януковича, скільки вибір правди, честі, совісті (хочеться додати, “нашої епохи”), чи брехні, пристосуванства, нахабства і агресії.

Наприклад, нахабство і агресію вибрала Олександра Кужель, яка мені раніше була симпатична, але сьогодні просто здивувала. Не політичною позицією, бо вона висловлювалася не на політичному, а на типово базарному рівні, в стилі Наталі Вітренко, тільки гірше. Здивувала манерами і поведінкою.

Це лише мікроскопічний епізод актуальних подій, сутністю яких є вибух народної активності, прорив в народній свідомості і розуміння своєї громадянської позиції. Це гарні узагальнюючі слова, але як ще назвати цей масовий героїзм простих людей, що на заклик Віктора Ющенка прийшли чи приїхали в Київ на Майдан Незалежності захистити свій голос від фальсифікації?

Нагадаю, що в ніч на 22 листопада в прес-центрі кандидата в Президенти України Віктора Ющенка, де зібралась величезна кількість журналістів, разом з Віктором Андрійовичем прийшли Юлія Тимошенко, Петро Порошенко, Олександр Зінченко і Анатолій Кінах і заявили про фальсифікацію результатів виборів (див. “Державний переворот вже почався”).

Тоді Ющенко через журналістів закликав людей прийти зранку на Майдан Незалежності. І люди прийшли. Яке було моє здивування і захоплення, коли я побачила на Майдані багатотисячне зібрання людей о десятій годині ранку в понеділок 22 листопада. Люди прийшли по своїй волі, відклавши свої справи і не зважаючи на холодну погоду. Бо їх покликав лідер, в якого вони повірили і з яким пов’язали свої сподівання на краще майбутнє.

Коли 21 листопада я йшла в прес-центр кандидата в Президенти України Віктора Ющенка на прес-конференцію Юлії Тимошенко (див. “Сьогодні буде так, як ми того хочемо!»), то зустріла сусідку, яка казала про свої побоювання фальсифікації виборів і казала, що молиться за Віктора Ющенка. І лише потім запитала мене: «А ви також за Ющенка голосували?» Цікаво, що кияни були переконані в тому, що всі кияни мають голосувати за Ющенка.

Дехто з моїх знайомих не приховував, що молився в цей день за перемогу Ющенка. За здоров’я Ющенка і весь український народ молилася жіночка, з якою я познайомилася, коли після 20 години вечора 21 листопада прийшла до одної з виборчих дільниць, де на «Нічну варту» зібралося багато киян чекати оприлюднення результатів голосування своєї виборчої дільниці. Вона розповіла, що зранку 21 листопада, в Макіївській церкві Києва священик закликав відкритим текстом голосувати за Віктора Януковича. Але це все квіточки у порівнянні з тими порушеннями, про які повідомлялося в прес-центрі кандидата в Президенти України Віктора Ющенка.

Але не про це йдеться. Йдеться про моє дивне відчуття того народного єднання, яке я тоді відчула на тій виборчій дільниці, коли люди дійсно переймалися результатами виборів і недопущенням їх фальсифікації.

Для цього і прийшли кияни зранку 22 листопада на Майдан – це вони розпочали цю небувалу в новітній історії України акцію, яка сьогодні називається загальнонаціональним страйком. А на другий день на Майдані було вже втроє більше людей. Приїхали люди з інших міст України.

Зранку 23 листопада я була серед тих, хто зібрався під стінами Верховної Ради. Люди співали гімн України, скандували “Ющенко!”, “Ганьба ЦВК!”, “Банду – геть!”, “Ющенко – так, Янукович – мудак!” і тримали надписи “Не будь іудою, депутате!”, “Сьогодні або ніколи!”. Було безліч жовто-блакитних і помаранчевих прапорів, були також прапори СПУ і організації “За Україну, за Ющенка”.

В 12 годині в районі ВР припинив працювати “Київ-стар” (оператор мобільного зв’язку) і я вирушила на Майдан перевірити, як там справи зі зв’язком. А там як раз близько 13 години виступав Віктор Ющенко, який, зокрема, зазначив, що 14 років тому в Україні не все було зроблено, і зараз доводиться доробляти, але Україна має націю і тільки незрячий це не бачить. Він закликав людей йти колонами до ВР. Найчисельніші колони пішли через Бесарабку і ЦВК, інші через Інститутську і Садову, а ще інші — по Грушевського.

В той день у Верховній Раді в 14 годині мало розпочатися позачергове засідання з питанням висловлення недовіри ЦВК, але були всього 191 депутат, що не дало кворуму. Не було, звичайно, провладних фракцій і комуністів. Чи зробили вони свій вибір? Чи вибір продовжується?