Кастова структура суспільства

Усі людські риси, притаманні цивілізованій людині, є результатом її суспільного життя. Якщо б найобдарованішу дитину у віці немовляти залишити в умовах дикої природи, ця дитина ніколи б не оволоділа не тільки якими-небудь професійними навиками, але й ніколи б не навчилася елементарних норм гігієни. У дорослому віці вона перетворилася б на кошлату брудну істоту з мавп’ячими рефлексами, а середня тривалість життя таких істот не перевищувала б 20-25 років. 

Отже, саме суспільство робить з примата людину і надає їй можливості для людського життя. З цього можна зробити висновок, що для свого власного благополуччя людина повинна ставити інтереси суспільства, принаймні, не нижче своїх власних. 

Щоб виконувати суспільні норми життя, люди мусять володіти певним рівнем соціальної відповідальності. Соціальна відповідальність людини змушує її в усіх випадках поступатися своєю вигодою заради суспільних інтересів, якщо між ними виникає суперечність. 

Скажімо, з точки зору особистої вигоди індивіда було б оптимальним зібрати усі рейки, або каналізаційні люки, які йому попадуться на очі, і здати їх на металобрухт. Однак, з точки зору суспільства дана активність була б явно небажаною. 

З позицій простої людської логіки розуміння важливості дотримання суспільних норм поведінки та слідування інтересам спільноти заради загального добра, в тому числі – індивідуальної вигоди кожного члена суспільства – повинно було б бути автоматичним для кожної людини, що вміє хоча б читати та писати. Справді, якщо уявити собі суспільство мислячих людей, кожен з яких усвідомлює свої дії та готовий нести за них відповідальність, то в такому суспільстві не повинно було б бути ані жодних злочинів, ані просто порушень громадського порядку. Який смисл приносити шкоду суспільству, яке робить з тебе людину? 

Але у реальному житті ми стикаємося з прямо протилежною картиною. Більше того: з точки зору логіки пересічної української «простої людини» у всіх ситуаціях слід керуватися виключно власними меркантильними інтересами. І якщо вона про це не говорить усім і кожному, то принаймні, так вважає і чекає такої поведінки від усіх інших. 

А тому в українському суспільстві сьогодні панує специфічна філософія життя, суть якої можна сформулювати наступним чином: «Хапай, що бачиш, доки ближній тебе не випередив». Для суспільства така ситуація має катастрофічні наслідки. Адже, замість того, щоб дбати про примноження спільного добра, кожен намагається урвати якомога більше з нього, не рахуючись з тим, як це вплине на добробут усіх інших. 

Необхідно зазначити, що у межах одного суспільства поведінка кожного його члена безпосередньо зачіпає усіх інших. Адже єдиним джерелом добробуту кожного є національний дохід, ширше – національне багатство даного народу. І це національне багатство завжди має обмежені параметри, а тому подібне до казана, з якого можна взяти не більше того, що у нього покладеш. І якщо хтось бере більше, то усім іншим залишається менше, а декому – може й нічого не дістатися. 

Однак, національний дохід будь-якого суспільства є завжди продуктом спільної праці. Тому ті, кому не залишається майже нічого зі створеного спільною працею майна, рано чи пізно починають задумуватися: а чи варто їм взагалі працювати на благо суспільства, яке не дає їм можливостей для достойного життя? А чи може краще його знищити дотла та створити на його місці своє, більш справедливе? 

Очевидно, для того, щоб зрозуміти ці прості істини, потрібний мінімальний рівень свідомості, оволодівши яким, людина починає відчувати якісь вищі матерії, ніж ті, які доступні тваринам та рослинам. Тобто: для соціальної відповідальності людині потрібно мати певний рівень духовної досконалості. 

З точки зору побудови суспільства рівень духовної досконалості людини вимірюється відношенням у її свідомості суспільних цінностей до її власного матеріального споживання. Тобто – домінуванням інтересів суспільства над особистими інтересами людини. 

Логічно припустити, що отримувати задоволення від служіння потребам суспільства може тільки та людина, яка здатна сприймати їх як свої власні. Однак, для розуміння цих потреб людина мусить володіти, принаймні, певним рівнем духовних та інтелектуальних сил, а це далеко не така поширена серед людей риса, як може видатися на перший погляд. 

Самих інтелекту та освіти тут буде явно недостатньо. Рівень духовної досконалості людини виявляється не у розумінні нею вищих інтересів, а у місці цих інтересів у її повсякденній діяльності. А для того, щоб пасивне розуміння та внутрішнє бажання перетворилися на активний інтерес та свідому дію – потрібно володіти певними вольовими здібностями і бути, принаймні, активною особистістю. Тому шлях духовного вдосконалення доступний далеко не кожному, хоча це й не виправдовує тих, хто не хоче по ньому йти. 

Німецький філософ А́ртур Шопенгауер виділяв у кожному суспільстві «народ» та три види аристократії: духу, меча та грошових мішків. Належність людини до того, чи іншого типу аристократії визначається тим, інтереси якого порядку домінують у її практичній діяльності. У сенсі домінування інтересів систем різного порядку у свідомості окремої людини можна виділити чотири рівні духовної досконалості (у порядку зростання):

1. «Народ», «Раби» (в арійській теорії суспільства – «Шудра») 
   Домінування інтересів біологічного тіла людини, суто фізіологічних потреб

2. «Аристократія грошових мішків», «Бізнесмен» («Вайш’я») 
   Домінування інтересів власної самореалізації, яка втілюється, як правило, у власній справі – життєвому покликані

3. «Аристократія меча», «Воїн», «Державний діяч» («Кшатрій») 
   Домінування інтересів партії, раси, суспільства в цілому

4. «Аристократія духу», «Жрець» («Брахман») 
   Домінування інтересів Всесвіту

Необхідно зауважити, що духовний рівень людини в реальності не обов’язково співпадає з її соціальними функціями. 

У давньоарійській теорії суспільства ці чотири рівні духовної досконалості стали основою для виділення чотирьох типів людей, з властивими кожному типові ментальністю та поняттями Добра і Зла: 

Раб, або «шудра» 

Людина, яка характеризується цілковитою нездатністю до сприйняття будь-яких абстрактних премудростей та духовних цінностей, і тому керується виключно фізіологічними потребами свого організму. 

Опирається на свої матеріальні відчуття, матеріальні об’єкти оточуючого світу та володіння ними для задоволення своїх потреб. Незалежно ні від свого рівня освіти, ані обдарувань, не володіє духовними силами, щоб приборкати власні бажання, а тому є їхнім рабом. 

Раб боїться втратити матеріальні цінності, тому стає до них прив’язаним і залежним від них. Оскільки кожне наше бажання у тій чи іншій мірі задовольняється матеріальними благами, то людина такого типу стає рабом матеріальних благ, і не може ані відмовитися від них, ані відвести їм у своєму житті належне місце. 

Людина з ментальністю раба виконує свою роботу не з духовних прагнень, а з мотивів заробітку та матеріального процвітання. Бажання «доробитися», уявлення про світ, як набір матеріальних благ та залежність від них формують у раба своєрідну ментальну в’язницю, з якої він не здатен вибратися. 

Така людина вважає, що цінність людини полягає у кількості грошових одиниць, якими вона може розпоряджатися, а «гроші не пахнуть» і «крадуть всі». Над її свідомістю домінує виключно прагнення до матеріального нагромадження. Будь-яку роботу раб розглядає, як небажане напруження, необхідне виключно для того, щоб заробити якісь гроші. Зароблені гроші, однак, він тут же витрачає на своє матеріальне задоволення, а тому швидко їх позбувається і мусить знову йти на заробітки. 

Раб ніколи не користується справжньою повагою у інших членів суспільства, і вважає, що це є наслідком його бідності та відсутності «крутизни». А тому він завжди намагається привернути до себе увагу дорогоцінними (з виду) та якомога «крутішими» цяцьками, як то – потужні автомобілі, «розкішні» жінки, палаци-«сиротинці», а то й просто слухи про його великі багатства. 

І що цікаво: раб визнає слушною думку саме таких, як він, тому саме на таких і розрахована уся його «розкіш». І тому він завжди знаходить більш, ніж достатньо тих, хто захоплюється його марнотратством. 

Навіть дорвавшись до влади, чи одержавши великі маєтки, раб не перестає бути рабом, а тому зовсім не переймається продуктивним використанням своїх можливостей. Відповідно, все його багатство і влада ідуть у марнотратство. З чого можна зробити висновок, як казали наші предки: «Не дай, Боже, хлопа на пана». 

Зрозуміло, що якщо над свідомістю раба панує виключно його матеріальний інтерес, то ніякі закони для нього не мають жодної сили, якщо їхнє порушення не тягне за собою фізично відчутного для нього покарання. І якщо людині такого типу буде легше що-небудь вкрасти, ніж заробити чесною працею, то вона радо з цієї нагоди скористається. Якщо після цього вона потрапить до в’язниці, то перейматиметься там виключно тим, щоб його не били, не ганяли і добре годували. На всі запитання, як він туди потрапив, відповідатиме, що «життя таке погане» і у всьому винні «погані люди». 

Очевидно, що керувати рабами можна тільки засобами матеріального впливу, в тому числі – фізичними покараннями. Але це не їхня вина, а їхня суть, якої вони обійти не можуть. Могли б – не були б рабами. А тому жодна демократія не зможе зробити з раба свідомого громадянина. 

Рабом керує інтерес до матеріального присвоєння, завдяки якому його можна стимулювати до суспільно корисної діяльності. Таким чином раб стає активним і корисним членом суспільства. Тому виключним правом раба у суспільстві є переслідування своїх матеріальних інтересів. 

«Аристократ грошових мішків», бізнесмен, «вайш’я» 

До бізнесменів належать люди, здатні осягнути абстрактні істини та духовні цінності, які усвідомили свою життєву місію та зробили її стрижнем власного життя. Спеціалізація на своєму покликанні наділяє таких людей творчими силами. 

Людина з ментальністю бізнесмена не залежить від матеріальних речей, а панує над ними, оскільки є здатною до створення нової якості речей чи стосунків. Вона вже знає істинну цінність тих чи інших речей та їхнє співвідношення. Матеріальна та соціальна творчість стимулює її до невтомної діяльності, у якій вона весь час прагне здобути якомога більше успіху. 

Головна відмінність справжнього бізнесмена від ділка-раба полягає в тому, що раб розглядає гроші як самоціль, а бізнесмен – як засіб до самореалізації, а тому не впадає у марнотратство і поважає всяку продуктивну працю. 

Справжнього бізнесмена не цікавлять гроші, здобуті будь-яким шляхом. Для нього існує та сфера продуктивної діяльності, в якій він є найбільш компетентним. Тому суспільству об’єктивно вигідно передати всі свої продуктивні капітали в руки бізнесменів, які знайдуть цим капіталам найбільш ефективне використання. 

Бізнесмен мислить інтересами справи, вважає таку справу сенсом життя кожної людини і тому є прихильником найширших прав індивіда, а кожну людину вважає мислячою свідомою істотою, яка може керувати своїми почуттями і спрямовувати їх у справу. Тому бізнесмен зневажає рабів, як істот недосконалих і нездатних до самостійного мислення. 

Однак, людина з ментальністю бізнесмена не здатна усвідомити інтересів суспільства і вважає їх чимось абстрактним і таким, до чого нормальна людина не може мати справи. А тому він завжди йде на порушення законів чи приписів, якщо таке порушення може принести користь його справі. 

Приватні інтереси його діяльності змушують його постійно поступатися мораллю заради «справи». Тому бізнесмен-державний діяч більш, ніж поблажливо ставиться до своїх недоліків і завжди готовий до «розумного компромісу» між обов’язком служби і власними інтересами. Такий компроміс є для нього природнім, тому ганьбити його за це не можна. 

І тому бізнесменам (вайш’ям) категорично заборонено займати матеріально відповідальні посади у системі влади. 

Причиною такої «аморальності» є «ділова», вузькоспеціалізована, мікроекономічна ментальність бізнесменів, що не дозволяє їм у повній мірі осягнути та сприйняти інтереси цілого суспільства. Їхнім аналогом в Україні є різного роду бізнесмени, митці, спеціалісти – всі, хто має якусь свою справу і є в ній спеціалістом. 

Інтереси справи для бізнесмена є важливішими понад усе, і він їх реалізовує, наймаючи на роботу рабів. Бізнесмен може завжди купити раба, оскільки гроші, які над рабом панують, є для бізнесмена лише робочим інструментом, з яким він ніколи не має проблем. 

Організовуючи рабів на корисну працю, бізнесмен створює таким чином економічний фундамент держави у вигляді народного господарства. 

Але мислячи категоріями своєї справи, і лобіюючи свої інтереси, він може вдаватися до підкупу держслужбовців, чим розповсюджує корупцію і зміщує розвиток суспільства на свою користь. 

З його точки зору він не робить при цьому нічого поганого, адже вважає, що державний чиновник є свідомою і відповідальною людиною і ніколи б не взяв би хабаря, якби це не лежало в його інтересах. Попавши у владу, такий бізнесмен закриває очі на те, що його підлеглі також починають переслідувати власні інтереси на шкоду державним, і вважає негуманним застосування проти них жорстких засобів покарання. 

Головною умовою для виконання бізнесменом своєї соціальної функції є можливості для вільної творчості. Тому виключним правом вайш’ї у суспільстві є право на творчий самопрояв. Використовуючи це право, ваш’я творить нову якість і таким чином розвиває матеріальну базу суспільства в усіх сферах – від виробництва до мистецьких шедеврів. 

Очевидно, для того, щоб не допускати корупцію у державному апараті, інтереси держави повинні охоронятися людьми, які ставлять їх понад усе. 

Такими людьми є «аристократи меча».

«Аристократ меча», воїн, «кшатрій» 

Здатність вичерпно усвідомити інтереси суспільства та підпорядкувати їм своє «Я» робить з людини самовідданого воїна. Справжній воїн – це той, хто ставить своє життя на службу вищим духовним цінностям і відмовляється від будь-яких видів активності, що суперечать такому служінню. Він вбачає свою самореалізацію в служінні суспільству, яке він сприймає як шлях до реалізації вищих ідей. При виході на рівень свідомості кшатрія спеціаліст-ділок перетворюється на владику, вільного від забобонів та передсудів. 

Свідомість людей такого типу, звільнена від повсякденних матеріальних інтересів, стає здатною до візій – сприйняття глобальних перспектив та тенденцій розвитку. Для нього мірилом його справ є інтереси спільноти, якій він служить. Відповідно, основна різниця між бізнесменом та воїном є в тому, що перший мислить категоріями своєї приватної «справи», а воїн – спільноти в цілому. І тому у суспільстві він займає вище ієрархічне становище. 

Очевидно, що люди такого рівня є природними державниками і в досконалому суспільстві займають, як правило, владні структури: політики, адміністратори, військовослужбовці тощо. 

Як тільки люди з державницьким мисленням приходять до влади у суспільстві, бізнесмени і раби без зайвих слів починають розуміти своє місце у ньому і свій суспільний обов’язок. Бо воїн цінує своє життя значно менше, ніж моральні ідеали, яким він служить. А життя ближнього – тим більше. 

А для бізнесмена (а тим більше раба) є цілковито безглуздим втратити життя заради якої-небудь ідеї, бо разом з його життям загине і його справа, і суб’єктивна радість, яку вона приносить. 

У логіці воїна не існує виправдань будь-яким слабкостям і той, хто їх допустив, завжди заслуговує на осуд, які б у нього не були на рахунок цього причини. 

В середовищі воїнів існує суворий кодекс честі з приписами і моральними канонами, яким кожен з них намагається відповідати з усіх своїх сил. Будь-який відступ від цього кодексу трактується як недостойна слабкість, якої потрібно всіляко уникати, а той, хто не може боротися зі своїми вадами – не може вважатися справжньою людиною. 

Воїн завжди суворий до тих, хто допускає будь-які порушення, і ставить до людей високі вимоги. Однак, він є також першим, хто цим вимогам відповідає, і хто їх застосовує насамперед щодо себе. У найбільш критичних ситуаціях він не втрачає самовладання, бере на себе ініціативу і без страху кидається назустріч небезпекам. 

Він є ідеальним правителем і гарантом, який може забезпечити закон і порядок у найнерозвиненішому суспільстві. Він не допускає несправедливості та корупції у суспільстві, стоїть на сторожі закону і таким чином охороняє інтереси найменш захищених верств населення. Тому виключним правом воїнів у суспільстві є право здійснювати насильство щодо інших членів суспільства, в тому числі озброєне. 

Однак, абсолютизація існуючих законів і приписів не дає воїнам можливості розвиватися у відповідності з вимогами часу. Той, хто служить реально існуючому, охороняє це існуюче від будь-яких змін, у тому числі – необхідних реформ. 

Для того, щоб держава розвивалася і йшла в ногу з часом, у ній повинні бути люди, здатні з усієї мудрості вибирати тільки те, що необхідне тут і тепер, і формувати з цього оптимальні конструкції. 

«Аристократ духу», жрець, «брахман» 

Дану соціальну нішу займають люди найвищого рівня духовної досконалості, цілковито очищена свідомість яких дозволяє їм бути в гармонії з усіма проявами Всесвіту - мудреці. Мудрець не займається ні нагромадженням матеріальних благ, як раби, ні їхнім створенням, як бізнесмени, ані служінням суспільству, як воїни, тому що служить вищим духовним принципам, яких будь-яке суспільство може бути, в кращому випадку, лише матеріальним втіленням. Справжній мудрець є наповнений любов’ю до світу в усій його багатоманітності та позбавлений всякого ментального неспокою і будь-якої агресії. 

Унікальні здібності «аристократа духу» є результатом не тільки його вроджених здібностей, але також оптимального розподілу своєї життєвої енергії. Мудрець, звичайно ж, не може обійтися без матеріального споживання. В кінці кінців, він є звичайною людиною, а людина звичайна мусить щось їсти, десь спати, митися, одягатися і т.п. Але він приводить усі свої бажання у відповідність зі своїми потребами. 

Що це йому дає? 

По-перше, споживання певного блага на рівні природної потреби в ньому дає максимальну користь від цього блага. Якщо ж споживати кожне благо на рівні потреби і споживати усі потрібні людині блага, то в такому випадку досягається максимальний рівень задоволення організму, що має наслідком максимальну життєву активність, максимальну тривалість життя та мінімальні витрати енергії на підтримання життєдіяльності. Чому мінімальні витрати? Бо підтримання життєдіяльності відбувається природнім шляхом, автоматично-підсвідомо і тому інтелектуальних сил на себе не відволікає. 

Мудрець просто не переймається тим, що йому не потрібно для душевної гармонії, не споживає зайвого, і тому не страждає від того, що переїв чи перепив. 

Мудреці живуть у побуті скромно, їдять мало і просто, але здорову їжу. І, зрозуміло, ніяких надмірностей сучасної цивілізації вони не шанують. 

Отже, силою мудреця є його звільнені духовні потенції, доведені до максимуму оптимальним способом життя. 

Якщо бізнесмен мислить інтересами індивіда, воїн – суспільства, то справжній мудрець керується інтересами Всесвіту в цілому, тобто: найбільш фундаментальними цінностями та принципами, які тільки можуть бути. Тому його сприйняття дійсності є максимально коректним, а ідеї, які він проголошує, є універсально чинними. Такі ідеї не можна знищити, більше того – спротив їм приносить тільки шкоду. 

Мудрець керує воїнами, бо його сила є об’єктивною, а воїнів – суб’єктивною. Убивши воїна – переможеш ворога, а убивши мудреця, ідеї не вб’єш, навіть навпаки. 

Лише мудрець може донести до суспільства неспотворену мудрість. Тому виключним правом жерців у суспільстві є право на трактування об’єктивної істини. 

*** 

З точки зору оптимальної організації суспільства в основі соціального статусу людини повинен лежати рівень її духовної досконалості. Рівень духовної досконалості людини автоматично відображається у її корисності для суспільства, здорове суспільство вивищує людей, залежно від їхньої суспільної корисності, тому стати аристократом без духовного вдосконалення неможливо. 

Будь-який розвиток суспільства означає створення чогось якісно нового. А бути творцем може тільки вільна людина. Бути вільною людина може тільки будучи більш-менш рівноправною з усіма іншими членами суспільства. А це означає, що жоден член суспільства не може надто вивищуватися над усіма іншими. Добитися такої ситуації можна лише на основі спеціалізації кожного у межах його соціального стану. Тобто: вибравши для себе якесь основне виключне право, людина повинна відмовитися від усіх інших. Лише в цьому випадку природня неоднаковість людей не перешкоджатиме їхній соціальній рівноправності. 

Кожен соціальний стан дає людині певне виключне право. З цієї точки зору вибір людиною свого місця в суспільстві максимально полегшується: потрібно тільки визначитися, від якого виключного права вона буде згодна відмовитися в останню чергу. 

Добровільна відмова людини від втручання у сфери компетенції інших соціальних станів є мінімально необхідним рівнем її соціальної відповідальності та самопожертви в ім’я загального блага, без чого жодне суспільство не може розвиватися в принципі. 

Духовні здібності людини у вирішальній мірі визначаються генетично, тобто: об’єктивно даними їй від народження талантами. З цієї точки зору усі соціальні стани і усі люди є однаково цінними, а різниця у соціальному статусі між ними служить виключно для того, щоб у кожного був стимул досягати максимального для себе рівня духовної досконалості. Кожен є цінним на своєму місці, як писав свого часу Григорій Сковорода. Кожна професія є цінною для суспільства, а бути одночасно добрим, скажімо, бізнесменом і розумним філософом неможливо. 

Тому у досконалому суспільстві три види аристократій розподіляються за відповідними сферами своїх компетенцій: наукою, владою та бізнесом, утворюючи соціальні стани. У кожному такому стані панують свої уявлення про допустимі норми поведінки та «нормальних» людей. 

У суспільстві недосконалому діють інші норми поведінки та уявлення, й владні структури заповнюють люди, яким це повинно було б бути заборонено, виходячи з самої їхньої природи. Саме тому високопосадовець, якого упіймали на хабарі, в Японії – робить собі харакірі, в Німеччині – подає у відставку та назавжди йде з політики, в Україні – купує собі черговий маєток, обирається до Верховної Ради та отримує депутатську недоторканність, придушуючи тих, хто з цим не згоден. 

Щоб суспільство розвивалося, кожен має займати в ньому відповідне його духовному рівню місце. Вчені мають формулювати ідеї розвитку суспільства. Втілювати їх та здійснювати загальне керівництво життям суспільства повинні держслужбовці. Бізнесмени мають організовувати всіх інших членів суспільства, які не належать вищезазначеним категоріям, на суспільно корисну працю. 

Ситуації, коли порядок та процвітання суспільства забезпечувалися б репресіями, страхом та придушенням інакомислячих сьогодні не можливі. Відповідно, підкорення законам суспільства та державній владі повинне бути добровільним, а це є можливим тільки тоді, коли люди свідомо ідуть на певні самообмеження. 

Тобто: для того, щоб суспільство розвивалося та міцніло, його інтереси повинні превалювати у житті кожного громадянина. А для цього громадянин має бути духовно сильним та активним членом суспільства. 

У деяких народів (наприклад: німці, англійці, японці) такі люди складають значну частину населення, тому запровадження у цих народів демократичних устроїв, при яких кожен громадянин так чи інакше впливає на владу, сприяло їхньому соціально-економічному розвиткові. Свідомими та високодуховними людьми немає потреби особливо керувати: вони й самі розуміють, що потрібно для блага їхнього народу. 

У тих народів, де такі люди в дефіциті, існування суспільства можливе лише завдяки репресивним методам. Тому запровадження в цих країнах (наприклад: Ліберія, Зімбабве, Південно-Африканська Республіка) принципів індивідуальної свободи та демократії веде до негайного занепаду та загальної деградації. 

При відсутності імперативу духовного вдосконалення в суспільстві ним правлять олігархи. Олігархи перебирають на себе всі права аристократії: генерування істини, карати та вільної самореалізації; керуючись при цьому приватними матеріальними інтересами, як раби. 

Тому при олігархічній демократії весь творчий потенціал суспільства йде не в розвиток, а в особисте матеріальне нагромадження купки «вибраних», по суті – в «чорну дірку», негативна сила якої збільшується по мірі присвоєної матерії. 

Тобто: на відміну від нормального члена суспільства, олігарх ніколи не насититься, і ніхто не зможе схопити його за липку руку. Тому прихід до влади олігархів у суспільстві завжди означає початок його занепаду, що завершується лише із вичерпанням усіх можливостей для «прихватизації». 

Історична організація українського етносу відповідала структурі залежного народу, що служив для метрополії майже виключно джерелом ресурсів. У цього народу не існувало ні воїнів, ні, тим більше, мудреців, оскільки питання його захисту вирішувалися метрополією, а питання осмислення реальності та вироблення свого власного шляху розвитку перед ним взагалі не стояли. Усі талановиті «кадри» робили кар’єру у Москві, Варшаві, Відні, Берліні чи Парижі, а той, хто туди не їхав – системою нейтралізувався. 

З утворенням незалежної української держави її формотворчою елітою виступили «традиційні» для нас стани рабів та куркулів, що звикли займатися цією справою протягом віків. 

Своїм основним завданням з моменту набуття Україною незалежності ця еліта бачила і бачить лише одне: особисте матеріальне збагачення шляхом «прихватизації» та ефективного знищення створених минулими поколіннями багатств. 

Сформоване цієї елітою сучасне українське суспільство може існувати тільки в тому випадку, якщо його живить зовнішній притік матерії. Живильним джерелом сучасної української ринкової демократії стали національні багатства колишнього СРСР: від стратегічних підприємств і озброєнь, до вчених та здорової в усіх відношеннях і освіченої молоді. На сьогоднішній день ці багатства майже вичерпані, результатом чого стає загальна криза та життя країни майже виключно в борг за рахунок міжнародних кредитів, які тільки відтягують момент тотального колапсу. 

 

Дякую Олександру Бобику