Кіборги на експорт

Чотири з половиною місяці в Донецькому аеропорту. Чотири. Місяці. Постійних боїв, щоденних. Втрати атакуючої сторони - в сотні разів більші, ніж втрати сторони, що обороняється. 

Кіборгами їх називають не дарма. Вони вже не зовсім люди. Вони кіборги і є. Чотири місяці відбивати все краще, що є у ополченців і російської армії, - це вам не жарти. 

Ніхто не жартує з донецьким аеропортом. З моменту мінських домовленостей його штурмують найкращі. Рязанські і псковські ВДВшники, чеченські частини, Моторола і група російських спеців, якою він ніби командує, і ополченці, ополченці, ополченці.

Випробувані всі можливі тактики. І артилерійські зачистки, і бронекулаки, і просто людські хвилі. Завдання зачистити донецький аеропорт - це ключове завдання, яка нині взагалі стоїть перед російською стороною, і на її вирішення кидають найкращі тактичні групи російської армії і спецназу. 

І нічого не працює. Ні-чо-го. Усе найкраще, що Путін відправляє на донецький аеропорт, неминуче відправляється в кращий світ. 

І ось тепер давайте поміркуємо. А що буде з кіборгами після донецького аеропорту? Куди вони подінуться? Що їм зможе запропонувати Україна? Ну так, зрозуміло, якщо Порошенко додумається, то кожного захисника Донецького аеропорту очікують державні нагороди. Звання Героя України чи ще щось там, я не знаю. Можливо, квартири. Хто військовий - чергове звання. Ну, от, як би, і все. 

Що робити ветеранам Донецького аеропорту? Що робити ветеранам Азова, Айдара, 79-ї і всіх інших героїчних українських частин? Переходити на мирні рейки? Йти в банк начальником охорони відділення? Рік тому я охороняв термінал від танкових атак і ховався в бункері від Граду, а сьогодні у мене зарплата п'ятнадцять тисяч, і я організовую охорону банку. Охорону від чого? Від нічого, кому він потрібен, цей банк, всі душевні зусилля йдуть на те, щоб не пити на робочому місці. Вже вдома п'ю. 

Що робити в цих умовах? Як організувати тисячі професійних героїв, яких отримала країна за останні півроку? Багато з цих людей вже ніколи не зможуть повернутися до мирного життя. Вони пішли на війну назавжди. 

І це непогано. Це просто такий факт. Тікати і вбивати - два самих нормальних, самих природних заняття для людини. Весь вантаж цивілізації на наших плечах покликаний якось приховати від нас цю звірячу сторону нашої натури, але війна досить швидко зриває покрив цивілізації. І людина опиняється наодинці з самою собою, з внутрішнім звіром, natural born killer. 

Такою є ситуація. Справа в тому, що в усьому світі, в будь-якій країні, незалежно від її цивілізованості та рівня освіти, є якийсь відсоток natural born killers, і цей відсоток збільшується тоді, коли ситуація в країні зриває з цивілізованої культурної людини покривало цивілізованості і примушує повертатися до витоків: тікати і вбивати. 

Приблизно 20% з усіх, хто зараз пішов на війну, більше ніколи не повернеться до мирного життя. Не будуть вони більше менеджерами з продажу. І металопластикові вікна вони вам більше не вставлять. І сайт не зроблять. Ці люди тепер будуть воювати, незалежно від того, чим займатимуться. 

Уже зараз деякі мої знайомі серйозно замислюються над тим, що вони будуть робити після війни. І деякі з них вже придумали - вони поїдуть воювати далі: у Сирію, в Лівію, ще куди-небудь. Ці люди пішли на війну назавжди. І їм все одно, що з точки зору української держави вони стануть злочинцями, найманцями і так далі. 

І це якраз найскладніші з тих, хто пішов на війну людей. Простіші не віддаватимуть собі звіт у тому, що вони тепер солдати назавжди, і повернуться в мирне життя, не маючи з ним більше ніяких точок дотику. І дуже швидко вони або зіп'ються, або вступлять з мирною державою у нерозв'язне протиріччя, тобто кого-небудь уб'ють. 

Так що в цій ситуації робити українській державі, яке отримує на руки такий страшний і непроханий подарунок: тисячі героїв, більше непридатних до мирного життя? Кращих солдат на континенті, що вистояли проти того, чим довгі роки лякали діточок американські сенатори - злих радянських десантників. І не просто вистояли, а ще й вбивають їх сотнями, буквально. 

Відповідь очевидна. Якщо тобі в руки приходить такий неприємний козир - грай цей козир. Організуй героїв і відправляй їх на війну. Я серйозно. Нам потрібна приватна військова компанія. Акціонерна. З державною участю в пакеті. Яка займається тим, що дорого, дуже дорого. Продає наших героїв на чужі війни. 

Ми вже зараз перебуваємо в першій десятці країн, що експортують озброєння. Так чому ми до цих пір експортуємо тільки озброєння, а не екіпажі? Приватні військові компанії купаються в грошах і замовленнях. Чому ми не граємо в цю гру? У нас є чим пограти, у нас є кращі в світі солдати, загартовані у найважчих боях у світі за останні 10 років. Яка битва в 21-му столітті взагалі була більш епічною, ніж облога донецького аеропорту? Щось дуже віддалене - це штурм Басри американцями в 2003-му. 

Створюючи приватну військову компанію, Україна вирішує відразу кілька завдань.

По-перше, ми виходимо з украй запитаною пропозицією на міжнародний ринок. Ми отримуємо шанс закріпити за Україною імідж самої зубастої країни.

По-друге, ми організовуємо для державного бюджету відмінний потік цінної валюти. Валюти, яка, на відміну від металу, сільгосппродукції та інших речей, завжди тільки зростає в ціні. War never changes, war never ends (Війна ніколи не змінюється, війна ніколи не кінчається). У найближчі двісті років ринок приватних військових компаній буде тільки рости. 

По-третє, ми даємо нашим українським героям відповідь на запитання, куди повертатися. Бажають повернутися в мирне життя - повернуться в мирне життя. Бажають продовжувати війну - продовжать війну. Причому, оскільки мова йтиме вже не про ситуацію «ось тобі від батьківщини консервний ніж і найкращі побажання, йди і захищай її від усієї російської армії, якщо волонтери привезуть сухпай і спальник - пощастило тобі, синку». А про ситуацію «от гроші». Тоді бажаючі продовжувати війну зможуть забезпечити і собі, і своїй сім'ї не просто гідний, а ще й заслужено високий рівень життя. Консультанти з безпеки, охоронці, тактичні групи - все це вкрай запитаний і екстрадорогий товар. І у нас він є. 

По-четверте, у нас стає набагато більше друзів на міжнародній арені. Нарешті з'являється причина з нами дружити. Не через якісь віртуальні демократичні цінності. А тому, що у нас є унікальна товарна пропозицію, ми можемо при нагоді допомагати своїм союзникам цінним і унікальним товаром - перемогою у війні. 

По-п'яте, ми радикально знижуємо градус незадоволення в суспільстві. Найшаленіші ветерани отримують гідне заняття, єдине гідне їх заняття, підкреслю, і отримують його не за рахунок дірявого українського бюджету, а за рахунок «приймаючої сторони». І вони вже не носяться з незареєстрованою зброєю у складі банди байкерів по степах України, відстрілюючись від СБУ, а продовжують займатися своєю улюбленою справою - здійснюють подвиги за кордоном. 

По-шосте, ми, таким чином, різко підвищуємо і зберігаємо на вкрай високому рівні обороноздатність держави. Десь за кордоном Україна постійно тримає контингент в десяток тисяч кращих у світі солдат, екіпірованих за останнім словом техніки, що постійно проходять бойову обкатку, що не втрачають навичок. Ще стільки ж перебувають вдома на ротації або в очікуванні підписання нового контракту. 

У цих умовах Україна здатна протягом двох тижнів розгорнути таку контратаку проти будь-якого агресора, що питання порушення територіальної цілісності України стане питанням виключно теоретичним. З нами просто стане занадто страшно воювати. 

Загалом, чого не вистачає для реалізації цього проекту? Тільки одного. Бракує політичної волі державного керівництва. Тому що проблема «герої повернуться додому» - це майбутня проблема. А у нас в країні ніхто і ніколи не вирішував майбутні проблеми. Майбутніх проблем для наших керівників не існує. 

В Україні приказка «після нас хоч потоп» повинна звучати «післязавтра хоч потоп». Всі знають, що зима близько. Але робити ніхто нічого не буде, тому вона настане раптово. А значить, якщо цих хлопців почнуть через півроку стріляти - так їм і треба. Заслужили.

Переклад з російської і виділення в тексті мої, О.К.