"Ісламістський режим, який прийде на зміну Асаду, загрожує повторити вірменський геноцид" - свою думку обґрунтовує Філіп ДЖЕНКІНС – заслужений професор історії Бейлорського університету, співдиректор Програми історії релігії Інституту релігієзнавства.
Американська політика щодо Сирії гнітюче непослідовна. ?Якщо американські лідери настільки стурбовані тим, що режими вбивають тисячі своїх громадян, то чому вони не звертають увагу на те, що зовсім недавно сталося в Єгипті? ?Якщо їх так хвилює зброя масового ураження, то хіба їм невідомо, що Ізраїль має 200 ядерних боєголовок з системами доставки? ?Чи будуть американські кораблі робити зупинки в цих країнах під час своєї визвольної місії?
Проте, головним питанням залишається те, чому США так наполегливо намагаються винищити християнство в одному з його найстаріших центрів, та ще й у такий складний історичний момент.
У релігійному відношенні Сирія завжди була досить складним місцем. Хоча переважна більшість жителів країни є сунітами, в ній проживають досить численні релігійні спільноти – християни, алавіти та інші – які в сукупності складають чверть її населення. Ці спільноти жили на території Сирії впродовж багатьох століть, проте нинішня революція стала загрозою для їх існування.
Нажаль, жителі Заходу часто впевнені, що всі араби – мусульмани і що мусульмани, у свою чергу, є цілком однорідна група. Насправді 10% сирійців є алавітами, членами секти, яка тільки номінально вважається мусульманською і коріння якої насправді проникає у християнство і гностику – вони навіть відзначають Різдво. У Сирії їх ще називають нусайрити – «маленькими християнами». Також у Сирії є друзи, яких там проживає кілька сотень тисяч. А їх релігійні погляди ще сильніше відрізняються від вірувань ортодоксальних сунітів.
А ще там живуть християни. Християнство зародилося в Галілеї та Юдеї, але культурною та інтелектуальною домівкою для нього дуже скоро стала Сирія. Святий Павло відвідав Дамаск, і протягом багатьох століть Антіох був одним з найбільших центрів християнства (сьогодні це місто знаходиться в безпосередній близькості від турецького кордону).
Численне християнське населення процвітало при мусульманських правителях, а потім при османах. Тут між мусульманським і християнським спільнотами завжди були досить тісні зв'язки. У ковчезі, що зберігається у Великій мечеті в Дамаску, за чутками, покоїться голова Іоанна Хрестителя.
З плином часу чисельність християн в Сирії серйозно змінювалася. Близько 100 років тому на території «Сирії» – в широкому сенсі – проживало численна і досить різноманітна християнська спільнота, що поєднувала в собі католиків, православних і маронітів. У 1920-ті роки французи довільно відсікли ті частини країни, де проживало безліч християн, і назвали цей район «Ліваном», зробивши його столицею Бейрут.
Теоретично цей поділ мав провести чітку межу між християнським Ліваном і нехристиянської Сирією. Однак після катастрофічних подій Першої світової війни Сирія почала змінюватися. 1915 рік став роком початку страхітливого геноциду, в результаті якого було знищено близько 1,5 мільйона вірмен, а також сотні тисяч ассірійців, маронітів і інших християнських груп. Після війни християни почали стягуватися до Сирії, де вони перебували під захистом французів.
Однак, арабські християни не бажали миритися зі статусом імперських маріонеток. Рішуче налаштовані уникнути повторення жахів 1915 року, християни боролися за створення нового політичного порядку, в якому вони могли б грати важливу роль. Вони виступали на захист арабського націоналізму – абсолютно світської системи, в рамках якої християни та інші релігійні меншини могли б не побоюватися утисків з боку невблаганної сили сунітського ісламу. Вони хотіли, щоб всі арабські народи, незалежно від їхніх вірувань, об'єдналися в прагненні до світського майбутнього і панарабського патріотизму, які протиставлялися реакційному ісламізму. Піонером в області теорії сучасного арабського націоналізму був православний християнин, який народився в Дамаску, на ім'я Костянтин Зурейк (Constantine Zureiq) . Ще один православний син Дамаска, Мішель Афлак ( Michel Aflaq ) став співзасновником партії «Баас» («Відродження»), яка зіграла важливу роль у новітній історії Іраку і Сирії.
З 1960-х років Сирія стала баасістською державою, що на практиці означало гегемонію релігійних меншин, представники яких займали більшість місць у військовому та розвідувальному апаратах. Хафез аль-Асад ( Hafez al - Assad ), який був президентом країни з 1971 по 2000 рік, зрозуміло, був алавіт, але до 1990- х років п'ять із семи його ключових радників були християнами. Зараз країною править його син Башар, головний ворог Америки в регіоні.
Крім свого політичного впливу християни провадили досить благополучне життя в сучасній Сирії. Хоча вони намагаються не привертати до себе занадто багато уваги, ні для кого не є секретом, що в Алеппо (наприклад) проживає досить активне християнське співтовариство. З 1990-х років кількість християн в країні значно зросла, чому сприяла втеча іракців від наростаючого хаосу в їх рідній країні. За офіційними даними, християни сьогодні становлять приблизно 10% населення Сирії, проте ці дані не зовсім вірні, тому що в них не враховується число біженців, а також число кріптохрістіан, які майже не переховуються. Найімовірніше, християни зараз становлять приблизно 15% населення країни, а це майже 3 мільйони людей.
Описуючи терпимість баасістської держави, я ні в якому разі не виправдовую його жорстокості й санкціоновані державою злочини та міжнародний тероризм. Але, незважаючи на все це, держава слугувала надійним притулком для релігійних меншин, таким, якого не було ні в одній країні цього регіону. Хоча багато сирійські християни виступають на підтримку демократичних реформ, вони добре знають, що успішна революція неминуче приведе до влади ісламістський або салафітський режим, який покладе кінець епосі терпимості й різноманітності. В окупованих опозицією районах християни піддаються переслідуванням: звідти постійно надходять повідомлення про вбивства, зґвалтування і пограбування.
При новому сунітському уряді релігійні меншини в Сирії спіткає доля меншин в сусідньому Іраку, де частка християнського населення зменшилася з 8% в 1980-і роки до 1% в наші дні. Однак іракським християнам принаймні було куди бігти – зокрема до Сирії. ?А куди можуть вирушити сирійські біженці?
Всього місяць тому це питання здавалося абсолютно неактуальним, тому що уряд Асада тримав гору над військами опозиції. Тоді здавалося, що режим зможе ще довго протриматися на заході Сирії, в притулку для алавітів, християн та інших релігійних меншин. Але тут сталася хімічна атака, і за нею прослідувала занадто гостра реакція США.
Настав час жаху. Якщо США, Франція та інші союзники завдадуть удару по режиму, вони можуть настільки його послабити, що він завалиться. І на його руїнах з'явиться радикально антизахідний режим, який знищить або видворить з країни кілька мільйонів християн і алавітів. Це стане політичною, релігійною і гуманітарною катастрофою, якій не було рівних з часів вірменського геноциду.
У всьому світі вчені та інтелектуали зараз обговорюють, як можна відзначити столітню річницю цієї катастрофи. Внаслідок абсолютного незнання історії уряд США зараз, можливо, наближається не до відзначення річниці геноциду, а до його неминучого повторення.
Невже зараз, коли ще залишається трохи часу, їх вже неможливо змусити прислухатися до здорового глузду ?
На перший погляд, це недосяжна мета. Проте Ісус закликає без вагань братися до справи й негайно розпочинати стратегію «успадкування Землі», адже правильна стратегія сама згенерує необхідні ресурси...
Сирійським християнам загрожує повне винищення
Світ:
"Ісламістський режим, який прийде на зміну Асаду, загрожує повторити вірменський геноцид" - свою думку обґрунтовує Філіп ДЖЕНКІНС – заслужений професор історії Бейлорського університету, співдиректор Програми історії релігії Інституту релігієзнавства.
27.jpg
Американська політика щодо Сирії гнітюче непослідовна. ?Якщо американські лідери настільки стурбовані тим, що режими вбивають тисячі своїх громадян, то чому вони не звертають увагу на те, що зовсім недавно сталося в Єгипті? ?Якщо їх так хвилює зброя масового ураження, то хіба їм невідомо, що Ізраїль має 200 ядерних боєголовок з системами доставки? ?Чи будуть американські кораблі робити зупинки в цих країнах під час своєї визвольної місії?
Проте, головним питанням залишається те, чому США так наполегливо намагаються винищити християнство в одному з його найстаріших центрів, та ще й у такий складний історичний момент.
У релігійному відношенні Сирія завжди була досить складним місцем. Хоча переважна більшість жителів країни є сунітами, в ній проживають досить численні релігійні спільноти – християни, алавіти та інші – які в сукупності складають чверть її населення. Ці спільноти жили на території Сирії впродовж багатьох століть, проте нинішня революція стала загрозою для їх існування.
Нажаль, жителі Заходу часто впевнені, що всі араби – мусульмани і що мусульмани, у свою чергу, є цілком однорідна група. Насправді 10% сирійців є алавітами, членами секти, яка тільки номінально вважається мусульманською і коріння якої насправді проникає у християнство і гностику – вони навіть відзначають Різдво. У Сирії їх ще називають нусайрити – «маленькими християнами». Також у Сирії є друзи, яких там проживає кілька сотень тисяч. А їх релігійні погляди ще сильніше відрізняються від вірувань ортодоксальних сунітів.
А ще там живуть християни. Християнство зародилося в Галілеї та Юдеї, але культурною та інтелектуальною домівкою для нього дуже скоро стала Сирія. Святий Павло відвідав Дамаск, і протягом багатьох століть Антіох був одним з найбільших центрів християнства (сьогодні це місто знаходиться в безпосередній близькості від турецького кордону).
Численне християнське населення процвітало при мусульманських правителях, а потім при османах. Тут між мусульманським і християнським спільнотами завжди були досить тісні зв'язки. У ковчезі, що зберігається у Великій мечеті в Дамаску, за чутками, покоїться голова Іоанна Хрестителя.
З плином часу чисельність християн в Сирії серйозно змінювалася. Близько 100 років тому на території «Сирії» – в широкому сенсі – проживало численна і досить різноманітна християнська спільнота, що поєднувала в собі католиків, православних і маронітів. У 1920-ті роки французи довільно відсікли ті частини країни, де проживало безліч християн, і назвали цей район «Ліваном», зробивши його столицею Бейрут.
Теоретично цей поділ мав провести чітку межу між християнським Ліваном і нехристиянської Сирією. Однак після катастрофічних подій Першої світової війни Сирія почала змінюватися. 1915 рік став роком початку страхітливого геноциду, в результаті якого було знищено близько 1,5 мільйона вірмен, а також сотні тисяч ассірійців, маронітів і інших християнських груп. Після війни християни почали стягуватися до Сирії, де вони перебували під захистом французів.
Однак, арабські християни не бажали миритися зі статусом імперських маріонеток. Рішуче налаштовані уникнути повторення жахів 1915 року, християни боролися за створення нового політичного порядку, в якому вони могли б грати важливу роль. Вони виступали на захист арабського націоналізму – абсолютно світської системи, в рамках якої християни та інші релігійні меншини могли б не побоюватися утисків з боку невблаганної сили сунітського ісламу. Вони хотіли, щоб всі арабські народи, незалежно від їхніх вірувань, об'єдналися в прагненні до світського майбутнього і панарабського патріотизму, які протиставлялися реакційному ісламізму. Піонером в області теорії сучасного арабського націоналізму був православний християнин, який народився в Дамаску, на ім'я Костянтин Зурейк (Constantine Zureiq) . Ще один православний син Дамаска, Мішель Афлак ( Michel Aflaq ) став співзасновником партії «Баас» («Відродження»), яка зіграла важливу роль у новітній історії Іраку і Сирії.
З 1960-х років Сирія стала баасістською державою, що на практиці означало гегемонію релігійних меншин, представники яких займали більшість місць у військовому та розвідувальному апаратах. Хафез аль-Асад ( Hafez al - Assad ), який був президентом країни з 1971 по 2000 рік, зрозуміло, був алавіт, але до 1990- х років п'ять із семи його ключових радників були християнами. Зараз країною править його син Башар, головний ворог Америки в регіоні.
Крім свого політичного впливу християни провадили досить благополучне життя в сучасній Сирії. Хоча вони намагаються не привертати до себе занадто багато уваги, ні для кого не є секретом, що в Алеппо (наприклад) проживає досить активне християнське співтовариство. З 1990-х років кількість християн в країні значно зросла, чому сприяла втеча іракців від наростаючого хаосу в їх рідній країні. За офіційними даними, християни сьогодні становлять приблизно 10% населення Сирії, проте ці дані не зовсім вірні, тому що в них не враховується число біженців, а також число кріптохрістіан, які майже не переховуються. Найімовірніше, християни зараз становлять приблизно 15% населення країни, а це майже 3 мільйони людей.
Описуючи терпимість баасістської держави, я ні в якому разі не виправдовую його жорстокості й санкціоновані державою злочини та міжнародний тероризм. Але, незважаючи на все це, держава слугувала надійним притулком для релігійних меншин, таким, якого не було ні в одній країні цього регіону. Хоча багато сирійські християни виступають на підтримку демократичних реформ, вони добре знають, що успішна революція неминуче приведе до влади ісламістський або салафітський режим, який покладе кінець епосі терпимості й різноманітності. В окупованих опозицією районах християни піддаються переслідуванням: звідти постійно надходять повідомлення про вбивства, зґвалтування і пограбування.
При новому сунітському уряді релігійні меншини в Сирії спіткає доля меншин в сусідньому Іраку, де частка християнського населення зменшилася з 8% в 1980-і роки до 1% в наші дні. Однак іракським християнам принаймні було куди бігти – зокрема до Сирії. ?А куди можуть вирушити сирійські біженці?
Всього місяць тому це питання здавалося абсолютно неактуальним, тому що уряд Асада тримав гору над військами опозиції. Тоді здавалося, що режим зможе ще довго протриматися на заході Сирії, в притулку для алавітів, християн та інших релігійних меншин. Але тут сталася хімічна атака, і за нею прослідувала занадто гостра реакція США.
Настав час жаху. Якщо США, Франція та інші союзники завдадуть удару по режиму, вони можуть настільки його послабити, що він завалиться. І на його руїнах з'явиться радикально антизахідний режим, який знищить або видворить з країни кілька мільйонів християн і алавітів. Це стане політичною, релігійною і гуманітарною катастрофою, якій не було рівних з часів вірменського геноциду.
У всьому світі вчені та інтелектуали зараз обговорюють, як можна відзначити столітню річницю цієї катастрофи. Внаслідок абсолютного незнання історії уряд США зараз, можливо, наближається не до відзначення річниці геноциду, а до його неминучого повторення.
Невже зараз, коли ще залишається трохи часу, їх вже неможливо змусити прислухатися до здорового глузду ?
Зверніть увагу
«Щасливі реалісти, бо вони отримають допомогу» – третій крок до вічного життя та опанування планети Земля