Зрада чи доброта?

Санкції проти екс-чи­нов­ників із ПР, винних у розстрілі Майдану, схо­же, цікавлять Європу куди більше, ніж самих українців. Парадоксально, але факт: регулярно звинувачуючи європейців у надмірній м’якості й потуранні тій-таки Росії, ми самі досі не зробили нічого, щоб покарати агресора економічно. Але якщо в цьому випадку вагання ще зрозумілі (адже росіяни у відповідь теж перешкоджатимуть нашим експортерам), то потурання внутрішнім ворогам держави, що були оголошені злочинцями в Україні й подалися світ за очі, не піддається жодному поясненню.

«Сімейного» олігарха Сергія Курченка розшукує Генеральна прокуратура. Проте раніше куплений ним бізнес продовжує роботу в Україні так само, як це було за часів режиму Януковича. Наприклад, працює Український медіа-холдинг, один із найбільших активів цього магната, що був придбаний ним у 2013 році чи то за $450 млн, чи то за $500 млн. Погодьтеся, дивна ситуація. Україна вишукує по всьому світу рахунки «Сім’ї» з украденими у платників податків грошима, щоб повернути їх до бюджету, а $500 млн (6 млрд грн!) валяються просто під ногами. Навіть якщо допустити, що актив тепер трохи просів у ціні, кошти все одно не зайві. Чому вони залишаються в руках у злочинця? Відповіді немає...

Не менш дивна ситуація з колишнім міністром Захарченком, якого вважають одним із головних винуватців розстрілу беззбройних мітингувальників на Майдані. 4 березня він був оголошений у розшук в Україні, пізніше на нього наклали фінансові санкції Євросоюз, Канада і США. Одначе в нашій державі влада з якоїсь причини вдала, ніби запроваджувати обмеження ні на що.
Справді, офіційно ніякого бізнесу у Віталія Захарченка немає. Однак журналістам іще в період його міністерської кар’єри вдалося провести розслідування й установити деякі неофіційні джерела доходів високопосадовця. Виявилося, що дружина екс-очільника МВС Людмила разом із його діловим партнером Валерієм Бредихіним володіє підприємством, що випускає вироби з мармуру, а головне, ті ж таки особи контро­люють єдине в Україні родовище золота – Мужіївське, що на Закарпатті. Для видобутку дорогоцінного металу Бредихін зареєстрував ТОВ «Карпатська рудна компанія», яке працювало фактично під дахом міністра.

Із країни Захарченко втік вже майже півроку тому, однак досі жодних повідомлень про те, що рахунки його компанії заблоковані, а сама вона відсторонена від видобутку золота в Закарпатті, ніде немає. Схоже, нова влада, як і попередня, хоче створити враження, мовби бізнесу колишнього головного міліціонера не існує. Одне із двох: або його підприємницькі структури, як і раніше, працюють, допомагаючи втікачеві набивати кишені в Росії і періодично виступати на підтримку країни-агресора, або тихо змінили власників і належать уже іншим людям.

Контролює Захарченко і канал «112», котрий, як і доти, належить його довіреній особі Вік­торові Зубрицькому (оформлений на дружину).

Найодіозніший бізнесмен часів Януковича, його старший син Олександр також у розшуку й під санкціями Заходу. Рахунки компанії останнього «MAKO Trading SA» у Швейцарії заморожені. А от бізнес в Україні частково функціонує і далі. У Донецьку донедавна тривало будівництво об’єктів фірми «МАКО» – висотних будинків і бізнес-центрів на головних вулицях. Через кілька днів після революції вони прогнозовано змінили офіційних власників, однак неважко здогадатися, що під новими вивісками ховаються ті самі знайомі обличчя.

Як і колись, залишається під контролем структур Януковича й низка збагачувальних фабрик у Донецькій області, що раніше перейшли у власність його компанії «ДРФЦ». Ситуація в Донбасі нині складна, і український уряд поки що не контролює території регіону, однак питання про підприємства «Сім’ї» як було, так і залишається без уваги. Хай там як, а збагачувальний бізнес цих власників держава не заарештовувала й не блокувала.

Не перестає працювати й «сімейний» банк ВБР. Причому обслуговує і надалі ті підприємства, які за часів режиму із примусу користувалися його послугами. Уряд знову вдає, ніби не розуміє, чия це фінустанова і хто використовує її гроші.

На тлі такого дивного ліберального ставлення до злочинців та вбивць годі й казати про безкарність фігур, які вважаються посібниками сепаратизму, але офіційно під слідством не перебувають. Прекрасно почувається бізнес регіоналів Єфремова, Звягільського, Левченка, Ахметова, Кернеса. Не пощастило хіба що Олегові Царьову, але й на нього санкції наклала не держава, а команда Ігоря Коломойського.

Найдивовижніший приклад – відсутність санкцій проти людей, офіційно оголошених в Україні терористами. Олександр Калюський, один із членів уряду «ДНР» (так званий віце-прем’єр із соціальної політики), добре відомий на Донбасі як великий бізнесмен і партнер нардепа Юхима Звягільського. Є власником компаній «ІРД» та «Домсервис», які займаються утепленням фасадів, установкою пластикових вікон та дверей. У низці міст Донецької області фірма «ІРД» Калюського виграла тендер на обслуговування житлово-комунального господарства і опікується ним замість ЖЕКів. Український журналіст Антон Скиба, який нещодавно побував у полоні в сепаратистів, розповідав, що серед осіб, які заарештували його, був і Олександр Калюський, котрий нині працює в команді з Бородаєм та Стрєлковим і фінансує війну проти України із власних коштів у надії на майбутні дивіденди.

Яким чином бізнес терориста може працювати в Україні та обслуговуватися вітчизняними банками? Чому наша влада настільки безпорадна, що не дасть як слід по шапці навіть позаштатному провінційному комерсантові? Боюся, такі запитання скоро стануть риторичними.

З огляду на ці факти варто дивуватися не тому, що Європа занадто м’яко поводиться з тим-таки Путіним чи його ставлениками в терористичних організаціях, а тому, що ЄС узагалі нам допомагає. Дивлячись на відверте небажання наших силовиків карати ворогів України, залишається тільки чекати, коли європейські чиновники покрутять пальцем біля скроні й скажуть: «Та ну, вони там дивні якісь, самі не знають, чого хочуть».

Ніхто не боротиметься з нашими ворогами замість нас самих. Від цієї істини нікуди не подітися. І поки влада не придушить осередків тероризму на найвищому рівні, війна не закінчиться. І ніхто за нас її не завершить. Християнська любов до своїх ворогів, звісно, добра справа. Але, коли вони мають на меті знищення України як держави, тут не до релігії. Вижити б якось...

Виділення в тексті мої, О.К.