У світі я – ніхто. А ти?
Ти теж ніхто, мабуть?
Отож собі помовчимо вдвох.
Бо ще нас проженуть.

Але ж бо нудно бути кимсь!
Як жаба, день придні
Знай кумкати своє ім’я
В шановнім цім багні!

Цей та інші вірші американської поетеси Емілі Дікінсон прозвучать у виставі. Вони – короткі та влучні, і не одразу розумієш, де закінчуються слова п’єси і починається поезія. Ідея поставити виставу за п`єсою Вільяма Люса “Емілі” належить Лідії Вовкун. Вона довго шукала режисера-постановника, аби втілити свою ідею в життя. Побачивши роботу режисерки Олени Шапаренко, Лідія Вовкун зрозуміла, що тільки ця жінка зможе їй допомогти. Потім до жіночої компанії приєдналися художник-постановник Лариса Чернова, музику написала Леся Тельнюк, а пластику поставила Таміла Петрощук.

У виставі використовуються інтерактивні методи – глядач стає ніби співрозмовником героїні. А героїня розповідає йому про своє життя, як справжньому другу. Глядач знайомиться з Емілі Дікінсон у момент, коли їй 50. Вона виглядає дивачкою, а перевагу віддає компанії пташок і дерев.

Краса не знає причин – вона є.
Зачепи – і зникне вона,
Не чіпай – і вона живе.

Хвилі наздожени

В полі – коли Вітер
Пальцями по ньому пробіг –
Бог подбає про те, аби Ти
Ніколи цього не зміг.

Емілі Дікінсон (1830-1886) написала 1175 віршів, з яких за її життя були опубліковані сім.
Вона народилася в Амхерсте (штат Массачусетс) – далеко від культурних центрів, ніколи не залишала рідного містечка і не була знайома з жодним відомим письменником свого часу.

Була Розлука довгою
Та час прийшов: удруге
Й останнє стрілися вони
Перед престолом Бога.

Хоч їх тіла – безплотні –
Та погляди – то Рай –
Небесний Рай – цей привілей
Закоханих очей.

Їм для життя нового
Не подарують строків
Та – нанароджені – вони
Відроджені навіки!

Хто бачив шлюб подібний?
Їх дім – небесний Простір,
А Херувім і Серафім –
Найбажаніші гості!