Важко собі уявити, щоб німці чи поляки сперечалися, якою мовою слід розмовляти на телеканалах, з владних трибун, якою писати офіційні документи тощо. Так само ми б дуже здивувалися, якби сусідня Польща, скажімо, почала у своєму суспільстві дискусію: чи не варто вийти із „напівзбанкрутілого” Євросоюзу та приєднатися до якої-небудь шанхайської організації, СНД чи загальноафриканського союзу? В Україні, на жаль, зовсім інша ситуація.

Зважаючи на те, що титульна нація у нашій державі майже за двадцять років після здобуття формальної незалежності так і не стала панівною у культурному, мовному сенсі чи у питаннях світогляду (адже, куди прямує країна, так досі достеменно і невідомо), можна зробити припущення, що саме ті політики й аналітики, котрі закликають облишити у спокої мовне питання, і намагаються відволікти суспільство від найбільш нагальних проблем сьогодення. Мало того, якщо такі заклики – частина спланованої пропаганди, то спрямована вона, передусім, проти українського етносу. Верніше, проти тієї її частини, яка свідомо обстоює використання рідної мови повсюдно на теренах власної батьківщини. Щоправда, тут виникають доволі цікаві нюанси, яких саме десятки мільйонів україномовних українців можуть і не помічати.

Нам давно зрозуміло, що українці за своєю сутністю є типовими представниками однієї з європейських націй. Це означає, що українці, як і будь-яка інша європейська нація (поляки, німці, французи тощо) прагнуть мати власну національну державу, у якій „своя правда й своя воля”, але, водночас, хочуть жити у злагоді із сусідами й бути частиною євроспільноти (велика популярність евроінтеграційних ідей у суспільстві це доводить), а також – гостинно приймають на своїй території інші етноси. Відтак, спекулюючи на цій гостинності, українцям сьогодні й намагаються довести, що не буде нічого страшного, коли ми приймемо за офіційну ще й російську мову. Це ж, мовляв, другорядне питання... Стривайте, так само, як ми маємо на своїй території мільйони москалів, німці мають мільйони турків, а французи – мільйони арабів. І їхні національні меншості так само час від часу хочуть посунути у правах титульні нації, але щось ми не чули, щоби там держава не те що постійно і послідовно, а хоча б колись раз стала на захист зайди проти інтересів корінного населення. В Україні дивним чином усе відбувається із точністю до навпаки. І події останнього часу це ще раз підтверджують.

Віктор Янукович, називаючи себе всенародно обраним Президентом України, не стидається з високих міжнародних трибун заявляти, що захищатиме права так званого російськомовного населення за пунктами Європейської хартії, яких насправді у відомому нам документі не існує. На відміну від практики європейських країн, представники нашої теперішньої влади найчастіше й не думають розмовляти державною мовою, хоча за українським законодавством її незнання не дозволяє призначати таких людей на державну службу. Але Янукович, водночас, днями заявив, що між російською та українською мовою майже немає відмінностей. Як не прикро, такий імперський постулат досі залишається в головах і багатьої українців, яких важко запідозрити у москвофільстві. Але це – неправда! Мови, звісно, подібні, але не настільки, щоб їх вважати частинами одного цілого. Зрештою, мови майже усіх сусідніх народів, як правило,подібні між собою.

Так, за твердженням філологів, італійська і французька мови мають 70% спільної лексики, а іспанська і португальська – 75%! Якщо говорити про російську мову, то вона найближча до болгарської – 74% слів зрозумілі як в одній, так і в іншій країні. А що ж з українською? Серед усіх сусідів, з якими ми маємо кордон суходолом, лише румуни та ще більше – угорці розмовляють незрозумілою для абсолютної більшості наших співвітчизників мовами. Щоправда, це не заважає мешканцям прикордонних з ними районів добре їх розуміти та навіть часом говорити про спільні корені. В інших випадках росіяни залишаються на останньому місці за показником спільної з українською лексикою. Найбільше у нас подібних слів із білоруською (84%), далі: з польською мовою – 70%, зі словацькою – 68%, і, нарешті, з російською – лише 62% спільної лексики. Виникає природне запитання: чому російську мову абсолютна більшість українців не тільки добре розуміють, але й можуть нею вільно спілкуватися, а з польською, словацькою чи білоруською у більшості виникають проблеми? Та тому, що українці століттями живуть в умовах русифікації, метою якої завжди було досягти такого стану, коли російська напівслов’янська мова витіснить усі інші.

Читати далі