Ця особливість української ментальності характерна не лише політичним та державним діячам. Ми можемо спостерігати подібну картину майже всюди, де колектив складається з українців. І в політичних партіях, і у громадських організаціях, і в бізнес-структурах, і у спорті (скажімо, у футболі)… всюди, де необхідна злагоджена командна робота.

І ще одна характерна особливість українців – ми ніяк не можемо навчитись на цій помилці. Ми її ніби забуваємо і тому щоразу повторюємо. Та і взагалі – ми майже повністю втратили власну родову пам’ять. Ми не знаємо нічого про своїх предків, не підтримуємо родинних традицій та не шануємо батьків. Можливо, саме тому ми не спроможні об’єктивно проаналізувати, що і чому з нами відбувається?...

Але я все ж таки спробую.

Для того, аби дізнатись, чому ми рухаємось за цим пекельним колом, нам треба дізнатись, коли це почалось.

Напевне, ніхто не сумнівається, що все закрутилось задовго до створення незалежної України, адже за ці 20 років ми встигли пережити одразу кілька циклів. Через відсутність єдності в середовищі Народного руху України «За перебудову!» національно-демократичні сили так і не змогли висунути єдиного кандидата в Президенти у 1991 році, тому програли вибори. Через незгоду в середовищі опозиційних сил Леонід Кучма двічі отримував владу.

А коли опозиціонери врешті-решт спромоглись виступити єдиним фронтом і перемогти в результаті «Помаранчевої революції», її лідери не змогли втримати владу і втілити необхідні Україні реформи в першу чергу через чвари в середині «демократичного табору». І сьогодні ми знову маємо неукраїнську владу. Я маю на увазі не етнічне походження нинішнього керівництва держави, а його відірваність від українського народу і неспроможність останнього впливати на розвиток власної держави.

Отже, зазирнемо глибше. Ми не створили своєї держави після 2-ї світової війни не тільки тому, що не всі українці воювали у своїй армії та за власні інтереси, віддаючи свої життя за перемогу своїх окупантів – Червоної армії та Третього рейху. Не було згоди навіть у таборі повстанців. Організація Українських Націоналістів бандерівців, мельниківців та Поліська Січ Тараса Бульби-Боровця бились поміж собою з неменшою завзятістю, аніж зі своїми головними ворогами.

Українці не змогли поділити владу і в роки національної революції 1917-1922рр. Очолити молоду державу намагались і Центральна рада на чолі з Грушевським та Винниченком, і гетьман Скоропадський, і отаман Петлюра, і батько Махно, і десятки інших охотників, а перемогла всіх врешті-решт червона чума.

Під час повстання Івана Мазепи, рівно як і в період Руїни та багатьох інших спроб створити козацьку державу спрацьовував принцип «де два українці – там три гетьмани», який став причиною поразки кожної спроби.

Цей самий принцип став причиною занепаду Київської Русі під натиском Золотої Орди… Але ж раніше ми мали чи не наймогутнішу державу тогочасного світу. Чи побудували б ми її, маючи незгоду серед своїх провідників? Навряд!

Виходить, коло замкнулось саме в період існування Руської держави. Період її найбільшого розквіту припадає на князювання Володимира Великого. Він розділив державу поміж своїми синами, кожному з них віддавши якесь князівство. Вони ж і розпочали нести розбрат на Русі, ведучи братовбивчі війни за київський престол.

Чому це сталось саме в той час?

Читати повністю ТУТ