Психологічною основою для зростання фашистських настроїв стало явище, котре відомий філософ Еріх Фромм визначив як «втечу від свободи». Пересічна людина відчуваючи самотність і безпорадність в суспільстві, де над нею панують безликі економічні закони і безмежні бюрократичні інстанції, а традиційні зв`язки з її соціальним оточенням розірвані або розмиті. Тому ця людина відчуває потребу у заміні суспільства. У європейських країнах ХХ сторіччя люди знаходили у відчутті дотичності до нації, в авторитарній або тоталітарній ідеології. На цих почуттях паразитували тодішні лідери фашистських, націонал-соціалістичних та націонал-синдикалістських рухів, залучаючи своїх прихильників.

Як не дивно, подібну ситуацію маємо в сучасній Україні. За 70 років радянської влади було справді виведено нову «породу» людей – “совєтський народ”. Вихована на хибних комуністичних постулатах соціальної рівності, ця спільнота характеризується споживацьким ставленням до життя, довірі і, водночас, страху перед представниками влади, глибокому переконанні у інтернаціональну «дружбу народів».

Представники цієї спільноти звикли, що держава забезпечує роботу, стабільну зарплату, безкоштовне навчання і медичне обслуговування, 6 соток городу і пристойну пенсію. Пройшовши «павловську реформу», фінансові піраміди, руйнування промисловості і колгоспів вони ностальгують по «традиційному» радянському минулому, коли не потрібно було задумуватися над майбутнім – за тебе все вирішувала партія та її керманичі, а твоє завдання полягало у сумлінній праці на благо соціалістичної батьківщини. В силу інтелектуальної обмеженості внаслідок виховання на комуністичних догмах ці люди не усвідомлюють, що «павловське кидалово», МММ-ми і руйнування економічного потенціалу проводили представники тієї самої партії, які нині знаходиться при владі на переважній частині бувшого СРСР.

Подібні настрої панували серед ремісників та селян Європи кінця ХІХ сторіччя, які під час наступу “дикого” капіталізму сумували за патріархальними засадами ремісничого цеху або сільської громади. Але у західних країнах цей сум вилився у бурхливі форми соціальних протестів, а в новітній Україні – в маніакальне голосування за “перефарбованих” представників діючи влади. Споживацьке ставлення «радянських людей» виявилося у повній неспроможності організувати будь-який протест за свої соціальні права. Натомість вічні сподівання на «доброго царя», справедливого барина, месію. Все це притаманне менталітету російської сільської общини. Тому не дивно, що схід і південь України, заселені після Голодомору переселенцями з російської “глибинки” стабільно голосують за комуністів та Партію регіонів.

Традиційна підміна понять, притаманна радянській пропаганді, виводить на перший план у цій ностальгії інтернаціоналізмові. “Гомо совєтікус” безмежно вірує, що у СРСР всі нації були рівні і жили дружно. Насправді під жупелом радянського інтернаціоналізму процвітав махровий російський нацизм. Переконливим свідченням того є три Голодомори в Україні і на тих теренах СРСР, де компактно проживали українці. Це Кубань, Білгородська, Курська, Воронежська, Ростовська і Саратовська області Росії. Крім того, проводилися репресії за національною ознакою навіть серед українських комуністів.

Читати повністю ТУТ