Я проти простої “демократії більшості”
Я проти простої “демократії більшості”
Я став противником простої "демократії більшості" в часи “пєрєстройкі”. У науково-дослідному інституті, де я працював, почались експерименти з демократією. В кількох наукових підрозділах НДІ вирішили провести вибори керівників. В моєму науково-випробувальному комплексі, де працювало кілька сотень чоловік, було два кандидати.
Перший в своїй програмі говорив про необхідність вчитись працювати у нових економічних умовах, про необхідність вчитись заробляти гроші, а не просто чекати їх від держави. Пропонував кілька можливих науково-технічних проектів , на котрих науково-випробувальний комплекс міг би заробити, не втрачаючи якості основної роботи. І таким чином зберегти і трудовий колектив, і високу кваліфікацію.
Другій кандидат був типовим пустобрехом: у своїй програмі обіцяв золоті гори, казав, що зробить всім новий шикарний спецодяг, перебудує прохідну, підвищить зарплати тощо. При тому — жодного слова, а де на це він збирається узяти гроші?
Само собою, саме він і виграв. Причому, якщо за першого голосували переважно провідні фахівці, люди, що мають широкий кругозір. То за другого проголосували лаборанти, прибиральниці, слюсарі та інші роботяги — котрих врешті-решт було більше.
Та ж сама історія повторилась і в тих підрозділах, де зробили експеримент з виборами. Всюди на посади керівників замість науково-технічних фахівців прийшли пустобрехи, що наобіцяли золоті гори. І, само собою, усі ці обіцянки так і не виконали. НДІ потім довго приходив до тями після “керування” такими “народными руководителями”.
Я сам в той час пропонував систему виборів, котру зараз би назвали “варновою демократією”, де кожного керівника обирають тільки керівники на один ранг нижче і провідні наукові фахівці — тобто люди компетентні у даному питанні. (Нагадаю, що мова йде про науково-технічний дослідний інститут). Але молодого інженера ніхто не послухав, проте послухали робочу стихію, котра проголосувала за порожні обіцянки.
З того часу я регулярно спостерігаю подібну ситуацію на виборах, як парламентських, так і місцевих. Регулярно більшість голосів отримують солодкоголосі пустобрехи. Не стали винятком і останні вибори.
Нещодавно прочитав великій матеріал відомої російської журналістки Юлії Латиніної “Чому я не демократ. Маніфест розчарованого інтелігента”, якій всім рекомендую.
"Почему я не демократ. Манифест разочарованного интеллигента" часть 1
"Почему я не демократ. Манифест разочарованного интеллигента" часть 2
"Почему я не демократ. Манифест разочарованного интеллигента" часть 3
В своєму матеріалі Ю.Латиніна дає дуже цікавий огляд виникнення “загального виборчого права”, і які проблеми та небезпеки через це з’явились. Єдине, чого немає у пані Юлії — а що робити далі?
А робити треба іншу систему. В ідеалі було би створити в Україні реальну варнову демократію. А поки що в перехідний період треба вводити різні цензи. Наприклад: дозволяти участь у виборах тільки платникам податків, вводити освітній та майновий цензи, дозволяти участь у виборах тільки власникам “посвідчення виборця”, для отримання котрого треба здати низку іспитів (з мови, зі знання історії України, з основ законодавства тощо), пред’явити довідки про психічне здоров’я і відсутність наркозалежності та сплатити доволі серйозне держмито.
Питання залишається відкритим, тому закликаю й інших авторів пропонувати свої системи, які наблизять нас до ідеальної.