Чехов, що народився в українській сім’ї, поринув у життя мирного населення міст України, тодішньої частини царської Росії, став російським письменником, хоч не раз покликувався на своє українське походження, часто навідувався до рідних місць в Україні щоб, як казав, надихатися рідним повітрям. Українське походження А.П.Чехова проявилося у його творчості з українською й неукраїнською загальнолюдською тематикою.

Варто підкреслити, що українські елементи – місця дії, дійові особи, мотиви – зустрічаються у Чехова протягом усього творчого періоду письменника.

У багатьох оповіданнях Чехова ми бачимо автобіографічні моменти, якщо навіть ані місце дії, ані час події не згадані в самому творі. Одним з яскравих прикладів цього є його твір "Півчі". Кожний, хто обізнаний з біографією Чехова, пізнає в оповіданні рідне місто письменника Таганрог, де Чехову в дитячі й юні роки доводилось часто співати в церковному хорі, яким керував його батько. Бачимо як тепло відноситься автор до віруючого регента хору Олексія Олексійовича та диякона Авдієсова, колишнього регентавого „ворога”, а як він осуджує атеїста графа Володимира Івановича, який навіть не захотів послухати церковного хору. Цікаве і напівсимволічне закінчення гуморески: хоч диякон був ніби „ворогом” регента, і завжди шукав нагоди з нього посміятися, в обличчі спільного ворога – графа – атеїста – вони обидва стали приятелями.

Ця тематика проглядається й у творі "Холодна кров" – яскравому відображенні в напівсатиричний і напівгумористичний спосіб тодішньої шахрайської дійсності в Росії. А жертвами всього того були дуже часто українські труженики-хлібороби, скотарі й інші. Одну із таких подій з українським скотарем і описав Чехов у „Холодній крові”. Цим оповіданням Чехов викрив якраз оту „несправжність”, проти якої він все життя боровся в царській Росії.

Не можна не згадати й „Степ” – ліричну повість, що її найбільша цінність - в описі українського пейзажу. Це поезія українського степу, і Чехов першим у російській літературі відтворив українське Приазов’я. Подорож у рідні місця перед написанням цього твору заторкнула найчутливіші струни його душі, бо все, що він побачив знову, було йому до болю рідне ще з дитинства. Він просто не міг би створити чогось подібного, хоч би й хотів, живши в Росії і не відвідавши Україну. Повістю „Степ” Чехов збагатив і всесвітню літературу, спочатку німецьку і чеську, а потім французьку, тими ж українськими елементами в перекладі на ці мови, а сьогодні - майже на всі існуючі.

У 1887 році написане оповідання з українськими елементами „Щастя”. Того часу Чехов вважав „Щастя” своїм найкращим твором. Він був на першій сторінці його збірки „Оповідання”, яка вийшла в 1888 році. Його він присвятив особистому приятелеві Т.Г.Шевченка – поетові Я.П.Полонському.

Оповідання від початку до кінця переповнене не тільки описами української природи, а й дійові особи, їхні імена – українські. Тут і Жменя – „Поганий старик”, і Пантелей, з вусами і люлькою, що є типічним для українців. Також вічна тема скарбів в українських курганах-могилах, савур-могила. А понад усе – отари овець, схід і захід сонця в степу, верби, солов’ї, кавуни, що „свистять”, і традиційна українська таємничість у всьому. Цікаві й самі по собі роздуми двох українців про щастя – старого й молодого Саньки. Немає в цих людей якоїсь жадоби до легкої наживи. Особливо це стосується молодого Саньки, який в думках був у полоні не самого щастя, а у „фантастичності і казкомовності людського життя”. Читаючи оповідання „Щастя”, кожен українець згадує свої рідні місця і чари казок – оповідань із часів дитинства.

У другій половині 80-х років ХІХ століття Чехов оселився під Сумами у садибі Линтварьових. Почував себе прекрасно, був веселим і життєрадісним. Тут на Луці був його головний відпочинок. Повагу і симпатію викликала у письменника родина господаря садиби. У Чехова склалися хороші стосунки з місцевими жителями. Його захоплювала поетична глибина народної душі. Лукавий український гумор, а особливо народні пісні, то ліричні і ніжні, то веселі і запальні. Антон Павлович не тільки спостерігав життя українських селян, але й допомагав їм як лікар.

Пошуки своєї позиції в житті вели Чехова не в салони, не в новолюдні "товариства" фабрикантів і заводчиків і не в літературні журнали, а до народу в село. Творчість на Луці стала для Чехова своєрідним стартом перед важким і відповідальним періодом у його літературній діяльності.

До 1901 року у Львові було видано кілька перекладів Чехова українською мовою, виконаних Марією Грушевською. Професор Агатангел Кримський писав Чехову: «Посылаю книги по поручению редакции «Літературно-наукового вістника» и по просьбе также переводчицы (жены профессора малорусской истории в Львовском университете — Грушевского): ввиду запрещения, наложенного на малорусскую литературу в России, они боялись, что книги, отправленные прямо на ваше имя, не дойдут, а я имею право на получение книг без цензуры».

21 листопада 1901 року Чехов написав листа Кримському (вперше надрукований у «Літературно-науковому вістнику», Львів,

1902 р.). «Сердечно благодарю за присланные переводы моих произведений. Будьте любезны, напишите г-же М.Грушевской, что, насколько я понимаю, переводы сделаны ею очень хорошо, если бы я знал ее адрес, то поспешил бы поблагодарить ее самое. Желаю вам всего хорошего. Глубоко вас уважающий А.Чехов». “...Україна дорога і близька моєму серцю. Я люблю її літературу, музику і чудову пісню, сповнену чарівної мелодії. Я люблю український народ, який дав cвітові такого титана, як Тарас Шевченко...”, - писав він в одному з листів Агатангелу Кримському. Цікаво, що не так давно саме цю цитату використав у своєму виступі з приводу завершення року Росії в Україні Леонід Кучма, щоправда, додавши насамкінець ще таке (від імені Чехова): "«русский и украинский народы всегда были, есть и будут наилучшими друзьями». Дописувач "Дзеркала тижня" Олег Смаль провів з цього приводу журналістське розслідування й з’ясував, що цієї фрази немає навіть у повному зібранні творів письменника, виданому в 1944—1951 роках. Вона з’явилася вже 1952 року у львівській газеті «Вільна Україна» (№53, 2 березня) в коротенькій замітці РАТАУ «Чехов про Україну», з посиланням на те, що джерелом інформації була одна із газет, які зберігаються тепер у Києві в Державній публічній бібліотеці. Сам академік-орденоносець Агатангел Кримський уже нічого не зміг би прояснити — в 1941 році його було заарештовано, і він помер незабаром у Кустанайському таборі...

Ось що говорила про Чехова Марія Заньковецька: «Он тоже уговаривал меня перейти на русскую сцену, а я в свою очередь стыдила его, что он, сам украинец, подговаривает меня к измене. Журила его, что он не пишет на родном языке... Обещал написать пьесу, в которой для меня будет одна роль исключительно на украинском языке». («Литературное наследство», 1960 р., 593 стор.).

О.Смаль нагадує й таке: «Мы с вами покутим и поговорим подробно об Украйне» (із листа Чехова до О.Плещеєва, 1888 р.). «Итак, я еду в Украйну, а Вы, крокодил, остаетесь в тундре» (із листа Чехова І.Леонтьєву, 1888 р.).

В останні місяці життя, після розриву зі своєю музою Лікою Мізіновою Чехов написав з Ялти: "Я не зовсім здоровий. Безперервний кашель". Очевидно, нездужання й призвело до розриву. Це був жорстокий феномен - те, що він не втримав свою любов, яка могла відбутися! - безпощадність реального життя до великої людини, генія, якого не щадить життя, кохання Чехова й Ліки, і відторгнення Чехова Лікою, процес захоплення Чехова Кніппер, холодною, як і належить бути актрисі… Відомий приголомшливий факт: коли після смерті Чехова відкрили його заповіт, і зібрались Кніппер-Чехова, його сестра Марія Павлівна, брати, прийшов нотаріус, то виявилось, що практично все, що Чехов мав, він заповів сестрі. А не дружині!

Це було просто ударом для Ольги Кніппер. Чехов заповів дачу в Ялті - триповерховий особняк – і прибуток з драматичних творів сестрі. А дружині – п’ять тисяч рублів, дачу в Гурзуфі – маленьку хатку, власне - халупу... Виникла напружена пауза, і Кніппер сказала: "Я згодна". Це був підсумок усього їхнього життя: він був у Ялті, а вона - в Москві. Вона не пожертвувала театром заради Великого, задля Генія навіть на два місяці!

Антон Чехов помер 15 липня 1904 року. Кілька років перед цим у чернівецькій газеті "Праця" з’явились перші публікації автора новел і поезій у прозі, "геніального русина", як його вже тоді називали в Польщі. Йдеться про Василя Стефаника, що його за колоритом та настроєм порівнюють з Чеховим. Звичайно, це вже була кардинально інша – експресіоністична естетика, яка вражаюче поєднувала красу і бридоту, проте мета залишалась незмінною – показати всі аспекти життя, однаково погані і гарні, підлі і шляхетні, злі і добрі, сумні і радісні, бо всі вони є виявом людського духу й природи.

Наприкінці 2003 року в Національному театрі російської драми імені Лесі Українки відбулась прем’єра спектаклю "Насмішкувате моє щастя", а точніше – повернення до цієї п’єси через 37 років після прем’єри. Спектакль про життя, кохання і смерть Антона Павловича Чехова був на афіші театру 18 років... До 1984 року, коли режисер Михайло Резникович на якийсь час пішов з театру. Він переконаний, що думки Чехова сьогодні безумно важливі, тому що самолюбство у нас європейське, а вчинки ж бо азіатські, і його думки, аналіз того, що відбувається, і нині достатньо своєчасні і просто КРИЧАТЬ на всіх перехрестях. (Лишень один приклад з повсякденної практики: сьогодні лідер ХДПУ В.Журавський заявляє: "Ми як справдешні християни не забуваємо нагадувати про всі позитивні риси такої людини як Віктор Янукович"). У світлі лицемірства й вакханалії, якими сповнене по вінця наше суспільство нині, думка Чехова, що "прагнення служити загальному благу повинно стати неодмінно потребою душі, умовою особистого щастя", надзвичайно актуальна.