ВІП: З чим, на Вашу думку, пов’язане зростання ксенофобії у пострадянській Україні?

ОМ: Перша за все варто зауважити, що нинішній сплеск ксенофобських настроїв виник не на порожньому місці. Гидування людьми інших національностей існувало навіть в період спільного життя у радянській системі. Достатнього пригадати, як ще у 1943 році, одразу після вступу до Києва радянських військ, у місті відбулися декілька стихійних єврейських погромів. І пізніше, у період ідеалізованого багатьма брежнєвського застою, ксенофобія так чи інакше проявляла себе назовні. Хоча б у знаменитому протистоянні вболівальників Динамо і Спартака.
Коли жорсткі обмеження тоталітарного режиму були усунуті, емоції не могли не вирватися назовні. Образно кажучи, джина випустили з пляшки. Крім того, у доперестроєчний період навряд чи проводилися спеціальні дослідження показників ксенофобії, бо це абсолютно не відповідало пануючим тоді міфам про пролетарський інтернаціоналізм та всеохопну дружбу народів. Вже тому ксенофобський бум останнього десятиліття, зафіксований соціологами, можна вважати цілком закономірним.

ВІП: Чому під ксенофобією розуміють переважно саме національну чи етнічну нетерпимість?

ОМ: Просто національні, етнічні або расові відмінності найбільш очевидні, а тому і найбільш конфліктогенні. Бо конфлікти між прихильниками різних політичних спрямувань в межах однієї нації часто стушовуються загальною системою цінностей, звернення до якої дозволяє знаходити м’які, придатні для протиборчих сторін рішення конфліктних ситуацій, досягнути компромісу. До того ж ідеологічні переконання мають властивість змінюватися в залежності від різних факторів.
У випадку ж національних чи етнічних конфліктів ми маємо справу не стільки із зіткненням протилежних точок зору, скільки із зіткненням різних способів самоідентифікації. Відомо, що на переконання противника можна вплинути раціональними доводами або якимось іншим м’яким способом. Проте складно змінити сам спосіб мислення людини, його систему цінностей, життєвий устрій, зрештою особливості національного характеру чи зовнішності.

ВІП: Однак всім відомі приклади Югославії та Північної Ірландії. Там зовнішні, побутові чи мовні відмінності між хорватами та сербами, між ірландцями-католиками та британцями-протестантами фактично відсутні. Як Ви можете пояснити виникнення міжнаціональних конфліктів в цих країнах?

ОМ: Пояснення доволі просте. Не зважаючи на невілювання зовнішніх етнографічних ознак, ті ж ірландці чи хорвати зберегли свою ідентичність завдяки чіткому ототожненню з католицизмом. При цьому варто відмітити, що релігійні переконання зазвичай відіграють тут другорядну роль, оскільки католицька церква завжди наголошувала на своєму наднаціональному статусі. Просто у цьому випадку католицизм став частиною життєвого устрою, такою саме зовнішньою етнографічною ознакою, як тип одягу або мова.
Подібні випадки не є рідкістю. Для прикладу, ті самі боснійські мусульмани. Навряд чи на вулицях Сараєва можна зустріти людину в чалмі та з бородою. Я сумніваюсь навіть у тому, що більшість з представників цього етносу виконують 5 разів на день передбачений Кораном намаз чи коли-небудь взагалі читали цю книгу. Але навіть така мінімальна причетність до певної релігійної конфесії допомагає зберегти відчуття самоідентифікації з певною спільнотою., що її можна назвати своєю та протиставити чужинцям.

ВІП: Чи є справедливим твердженням, що ксенофобія провокується економічними або соціальними проблемами та протиріччями?

ОМ: Скоріш можна сказати, що ці фактори сприяють не стільки виникненню ксенофобії як такої, скільки проявам її в крайніх, екстремальних формах. З іншого боку, самі міжнаціональні та міжрасові конфлікти можуть бути причиною тих чи інших соціально-економічних проблем. Бо ж саме певна дискримінація призвела до того, що рівень матеріального благополуччя ольстерських католиків-ірландців не надто високий (у порівнянні, звичайно, з протестантами).

ВІП: Виходить, що ксенофобію неможливо побороти ані шляхом підвищення життєвого рівня, ані шляхом розширення системи політичних та правових свобод?

ОМ: У спільнотах з високим рівнем благополуччя та розвинутою системою захисту прав людини ксенофобія проявляється головним чином у більш завуальованій формі: у боротьбі між різними етнонаціональними політико-економічними лоббі. Наприклад, ні для кого не є секретом, що виборчі компанії Буша і Гора під час останніх президентських виборів у США фінансувалися бізнес-елітами конкуруючих між собою етнічних і расових общин.

ВІП: Тобто ксенофобія є проблемою принципово нерозв’язаною? В усякому разі у найближчому майбутньому?

ОМ: Сама по собі ксенофобія - так. З іншого боку, можна понизити рівень негативних наслідків прояву ксенофобських настроїв. Бо одна справа, коли протистояння відбувається у формах вуличних зіткнень і терору, інша - коли воно трансформується в економічну або політичну конкуренцію, регульовану справедливими правилами.
Досягнути цього можна багатьма шляхами. Все залежить не стільки від законодавства чи політики держави, скільки від готовності еліт протиборчіх етносів чи наці до прийняття цивілізованих загальних правил гри.

ВІП: Звучить надто розпливчасто та утопічно...

ОМ: Можливо, але такими є реалії. Шляхи до діалогу завжди є складними. Тим більше в таких складних ситуаціях, як міжнаціональні конфлікти. Бо завжди складно знайти раціональне рішення проблем, породжених ірраціональними причинами. А ксенофобія - явище ірраціональне, пов’язане не з розумом людини, а з підсвідомістю та відчуттями.

ВІП: І, нарешті, наскільки небезпечними можуть бути прояви ксенофобії в житті українського суспільства?

ОМ: Є певні тенденції, що викликають занепокоєння. Основними з них можуть стати ті, що поєднують у собі етнонаціональні та соціальні протиріччя. Це один з найвибухонебезпечніших факторів.
Загрозливою тенденцією є перетворення України на транзитний пункт для мігрантів з країн Азії та Африки до заможної Європи. Причому відсоток тих з них, котрі на цьому шляху осідають в Україні, збільшується щороку. З одного боку це може викликати негативну реакцію представників корінного українського народу. З іншого відомо, що саме з нездолених мігрантів формують свої загони представники різноманітних екстремістських організацій на Заході (зокрема Аль-Каєда). Чи вдастсья Україні уникнути цієї небезпеки, покаже час.

Бесідував Дмитро Думанський