У минулому номері журналу «Педагогіка толерантності» (№ 3, 2005 р.) подано аналіз ситуації , що склалась напередодні березневих 2006 р. парламентських виборів, висновки стосовно їх можливих результатів та ряд пропозицій з цього приводу.

Загальний висновок був невтішним: проведення виборів на засадах діючого виборчого законодавства матиме катастрофічні наслідки.

Публікація викликала чималий інтерес читацького загалу, тираж часопису розійшовся миттєво, вона з’явилась в Інтернеті.

На жаль, за час, що минув, все більше підтверджуються, реалізуються найгірші її прогнози. Виборче законодавство, нормативні акти діяльності парламенту не зазнали найменших позитивних змін. Навіть такі очевидні, принципові речі, як законодавчо внормоване відкликання народних депутатів або соціальний та національний склад парламенту залишились невирішеними, незмінними. Це означає, що і в цьому парламенті знову не буде жодного робітника чи селянина, а їх інтереси знову будуть «захищати» переважно багатії, олігархи, хоча відомо: ситий голодного не розуміє. Всі намагання частини нардепів повернути в наші паспорти запис про національність на пленарному засіданні парламенту 8.02.2006 р. розбились об непорушну стіну більшості у 300 голосів. Нашу національність витерли так ретельно не лише із паспортів, а й із свідоцтв про народження, ніби це щось соромне, схоже на венеричну хворобу. А ми всі мовчки терпимо, хоча й добре розуміємо, хто і для чого це робить, глумиться над нами.

Про те, щоб закрити дорогу в парламент олігархам, тобто щоб у такий спосіб «відділити бізнес від влади», тепер вже й мови немає. Тепер уже мова про інше: в списках кандидатів 45-ти партій, допущених до участі у виборах, як стверджують ЗМІ і правоохоронці, сотні бандитів, кримінальних злочинців, негідників. Що це за кандидати в народні обранці, можна уявити з визнання Голови Комітету Верховної Ради з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією В. Стретовича, який на прохання назвати прізвище злочинців, які йому відомі у цих списках, відповів: – Якщо я їх назову, то можу не дожити до виборів! І це по телевізору на всю країну.

ЦВК зареєструвала, допустила до виборів 45 політпартій (добре, що хоч не всі 140 чи скільки їх там є), затвердила списки їх кандидатів у нардепи загальною кількістю 7500. Ці списки надруковані в газеті «Голос України», «Урядовий кур’єр» та розміщені в Інтернеті на сайті ЦВК.

Однак переважна більшість з 37 мільйонів виборців не має, не читає цих газет, позбавлена доступу в Інтернет, а відтак – і доступу до цих списків. І це їх обурює.

Проте даремно вони обурюються та розшукують ці списки. Бо в них немає жодних суттєвих відомостей про кандидатів, що, власне, й цікавить виборців. Немає найголовнішого: обсягів власності, прибутків кандидатів, навіть якщо вони мільйонери чи мільярдери. Це утаємничено для того, щоб виборці не мали змоги відокремити олігархів від влади. Неможливо дізнатись, чи той чи інший кандидат не сидів у тюрмі, не судився за важкі злочини, вбивства тощо. А чи він порядна, чесна людина, чи можна йому довіряти, виборцю й знати не потрібно. Невідома навіть національність кандидата – це теж таємниця.

Таким чином, виборчі списки всіх партій «голі», кандидати в них «чисті» як сонце, всі до одного без національності. Таким ретельним чином діюче виборче законодавство так ретельно захищає кандидатів у нардепи від виборців і змушує їх голосувати невідомо за кого, за «котів у мішку». Ще ретельніше воно захищає від виборців уже обраних ними нардепів: одізвати, викинути їх з парламенту, якщо вони не оправдують довіру, не можливо ні за які гроші.

Щоб все це блюзнірство, посміховисько хтось наважився іменувати виборами та ще й демократичними, прозорими, чесними, то для цього він повинен втратити найменший глузд, «з’їхати з розуму», або втратити останні залишки совісті й сорому.

То навіщо ж нам таке виборче законодавство, такі вибори, такі нардепи і такий парламент?!

Можуть запитати: – То скільки ж так безсоромно ще будуть дурити народ?!

Відомо скільки: – Рівно стільки, скільки наш дивовижно терпеливий, лагідний, довірливий, чесний народ православний буде терпіти, дозволяти себе дурити!

А поки що «Маємо те, що маємо!» – як давно пояснив нам наш мудрий улюбленець, перший екс-президент, який теж має дещо…, не те, що маємо ми.

*


Нині діюче виборче законодавство розроблене, вдосконалене, відшліфоване за режимів кравчука – кучми і служить не виборцям, не народу, а саме тим олігархам-грабіжникам, бандитам, негідникам, які з його допомогою на цілих 15 років окупували наш парламент, країну і не збираються віддавати, випускати їх із своїх рук і на нинішніх виборах.

Адже очевидно: зроблено все можливе і неможливе, щоб у результаті цих виборів у новий парламент прийшло ще більше наших ворогів, ніж їх є у нинішньому. Ще більше зросте загрозлива диспропорція у пропорціональності складу парламенту за національною ознакою. Адже саме заради цього так оскаженіло витирають, вишкрябують з наших документів і пам’яті нашу національну приналежність.

І зроблено, передбачено все, щоб десятки мільйонів виборців жодним чином не змогли на все це вплинути, хоч щось змінити.

Як тепер зрозуміло, сама трагічна помилка нової влади та, що вона зразу після Помаранчевої Революції, на її хвилі не розпустила нинішній, сформований кумівським режимом і відверто ворожий і революції, і породженій нею владі, і народу, країні парламент. Не змінила докорінно виборче законодавство і на його основі не провела у першій половині 2005 року дострокові парламентські вибори.

У результаті цієї помилки і нова влада, і народ, Україна стали безпорадними заручниками, жертвами цього кравчуковсько-кучмівського виборчого законодавства і сформованого минулим режимом на його засадах ворожого нам парламенту, в якому бал править так звана опозиція, що складається з тих кучмістів, що зазнали поразки під час революції і прагнуть реваншу.

І коли ЦВК, Уряд і Президент гарантують проведення чесних виборів у повній відповідності до діючого виборчого законодавства, то опозиції більш нічого й не треба, бо за таких умов вона майже автоматично отримає перемогу.

*

Окремо треба відзначити, що вперше за роки незалежності ці вибори проходять в умовах нечуваного, шаленого тиску, втручання Кремля, який опирається на нашу опозицію, тісно, братерськи з нею співпрацює.

На минулих президентських виборах у результаті Помаранчевої Революції нинішня наша опозиція втратила владу. А Президент Путін, який всіляко її підтримував (провокація з Тузлою, безкінечні зустрічі з Кучмою, проти режиму якого повстала Україна тощо), теж зазнав поразки та ще й осоромився на весь світ своїми передчасними і недоречними поздоровленнями з перемогою кандидата, що програв вибори. З тих пір він і наша опозиція стали «братами по нещастю» і разом жадають реваншу, поєднали свої зусилля.

На відміну від окремих провокацій та неофіційної, неафішованої підтримки поваленого режиму під час минулих президентських виборів Путін оголосив Україні відкриту війну під час нинішніх парламентських.

Її мета – повернути нашій опозиції владу і з її допомогою підкорити Україну.

З того, як ця війна почалася й ведеться, видно, що хазяїн Кремля і наша опозиція шуткувати не збираються.

В односторонньому порядку раптово розірвати договір на постачання газу і поставити ультиматум – через кілька днів плати вп’ятеро дорожче, ніж за розірваним договором, а то..., на простій мові означає «взяти за горло». Та ще й зробити це взимку, під люті морози, під Новий Рік, коли з Кремля надіслали телеграму-ультиматум: або до такої то години погоджуйся на нову ціну і надсилай телеграфом відповідь, «завірену нотаріусом», або закриємо задвижку, і таки закрили на 4 дні (таке новорічне поздоровлення-подарунок братньому українському народу придумали кремлівські мудреці!), – це вам не жарти. Або розрив торгівлі нашими стальними трубами та м’ясо-молочною продукцією, що так боляче вдарило і по нашій промисловості, і по наших селянах, що змушені різати свою скотину.

Додайте до цього знахабнілу, агресивну поведінку путінського чорноморського воєнного флоту: протизаконний захват, окупацію понад сотні гектарів кримської землі, незаконна здача її в суборенду та будівництво на ній офіцерських дач, захват біля сотні наших об’єктів, включно й маяків, незаконний бізнес на нашій території, висадка воєнно-морського десанту в курортній Феодосії, бронетранспортера і військового підрозділу в курортній Ялті і т.п., і т. п.

Додайте укриття під путінським крилом відомих злочинців, за якими плачуть українські суди і тюрми.

А раптова і незаконна відставка нашого уряду, який встиг попрацювати лише кілька місяців.

Хіба все це не війна, яка без танків, бомб і артилерії нищить нашу економіку, соціальну сферу, село, сіє хаос в державі?!

Чи все це Кремль планує і здійснює самостійно, чи радячись з нашою опозицією, за її підказками, наводкою, щоб обрати самі болючі, слабкі, вдалі для кожного чергового удару наші об’єкти? Хто ж його знає.

Лідер нашої опозиції як розпочав ще в листопаді, так щоденно по кілька разів віщує по радіо і з телевізора, що скоро у нас все-все буде дуже і дуже погано, навіть тепла не стане в наших домівках, а ціни так зростуть на все, особливо на продукти, що будемо мерзнути і голодувати.

І звідки він все це так добре знає, так впевнено пророкує? Чому його пророцтво якимсь дивним чином збуваються, ніби він справжній чаклун?

А, може, наша опозиція не лише пророкує, а й ретельно планує і здійснює ці свої пророцтва та ще й разом з Кремлем? Хто ж про це може знати, щоб стверджувати? Скоріш за все, це відбувається само по собі.

Навіть те, що після газу і сталевих труб наступним об’єктом удару обрали саме наше село та м’ясо-молочні продукти. Хоча хтось і може подумати, що це було невипадковим, а сталось тому, що не збувалось пророцтво з голодом: пророцтво з цінами збулось – вони зростають і зростають, а загальний голод, як на зло, все не наступає. Так ось тепер селяни переріжуть скотину, не стане м’яса і молока і голод не забариться.

І мимоволі приходить на пам’ять схожий епізод з шутейного роману «Золоте теля», коли раптом, ніби ні з того, ні з сього, згоріла «Воронья слободка», а персонаж, який її насправді підпалив, дивлячись на догораючий будинок і витираючи руки від бензину, роздумливо питав:
– І чого вона загорілась?...

Точно вгадала опозиція і те, що будемо мерзнути. Візьміть хоч той же Алчевськ – десятки тисяч людей як почали мерзнути у самі люті морози, так і мерзнуть по сей день, а морози все ще лютують.

Але все сталось само собою: аварія в котельні, на теплотрасі, що тут зробиш. І це ж не в одному лише Алчевську. Олександрія, Орджонікідзе, Крим і пішло й поїхало – кругом погнили старі теплотраси, ламається застаріле обладнання застарілих котелень, вщент зруйнована комунальна галузь за роки, коли нинішня опозиція була при владі. Вона ж це знає краще за всіх і тому так впевнено пророкує свій «холодомор» і він так точно збувається.

Правда, є одна небувала дивина, яка відрізняє Алчевськ: коли трапилась аварія і в квартири перестала надходити гаряча вода і стало холодно, в жодному з тисячі будинків із систем опалення не була випущена вода, позамерзала в трубах і радіаторах і розірвала їх. Але ж випустити її негайно після аварії повинен був навіть самий п’яний слюсар-сантехнік. Але не випустив в жодному з тисячі! То де ж вони подівались в той грізний час усі слюсарі-сантехніки? Невже всі спали непробудним, мертвецьким п’яним сном?!. А саме це й перетворило звичайну аварію на теплотрасі і зупинку котельної в страшну катастрофу, ліквідація якої потребує прірви матеріалів, кваліфікованих, тверезих, самовідданих фахівців і часу, бо морози все ускладнюють, не дають робити швидко.

Все це ніяк не складається у випадковість, у «само собою», не вкладається в голові. От якби це був ретельно спланований і реалізований терористичний акт з метою змусити населення міста добре настраждатись, розгніватись і піднятись проти влади і підняти за собою увесь Донбас, тоді б все було б ясним і зрозумілим. Бо без того, щоб розморозити систему опалення тисячі будинків, ніякої довготривалої катастрофи створити б не вдалось: після ліквідації аварії на теплотрасі і запуску котельної гарячу воду подали б у цілі системи опалення будинків за кілька днів. Саме так і відбулось у всіх інших містах, де аварії супроводжувались негайним злиттям води з опалювальних систем будинків і лише тому не переросли в загальнодержавну катастрофу як Алчевська.

Однак і фантазією про теракт теж важко пояснити те, що сталось в Алчевську.

Ця фантазія виникає, скоріш за все тому, що опозиція у всіх негараздах, у тому числі і тих, що організує сама чи разом з Кремлем, звинувачує нову владу, намагається посіяти до неї народну недовіру, викликати бунт.

Чи то власники наших нафтопереробних заводів і бензозаправок – російські нафтові магнати з допомогою наших раптово і стрімко підняли наші ціни на нафтопродукти, чи наші власні цукромагнати – на цукор, чи Путін – у п’ять раз на газ, заборонив продавати в Росію наші труби і м’ясо-молочну продукцію, чи сталась якась катастрофа, опозиція у всьому звинувачує нову владу, цькує на неї народ.

Не посоромилась і з Алчевськом, хоча чия б вже корова мичала, а її б мовчала у цьому випадку. Бо хто ж усі роки безроздільно володарює у Донбасі, хто довів опалювальну систему Алчевська і її обслуговування до такого катастрофічного стану, як не нинішня наша опозиція?! А коли вся країна піднялась рятувати це аварійне місто, коли туди з’їхались трударі з усіх регіонів, хто не з’явився туди й на час, не допоміг ні на ломаний грош?

– Блок регіонів і його лідери! Так поводяться лише терористи, які теж ніколи не допомагають своїм жертвам. І це при тому, що з їх вини постраждали десятки тисяч людей, які складають їх виборчий електорат. І після цього вони щодня хваляться по всіх ЗМІ своїм детальним, магічним планом, за яким обіцяють в одну мить зробити щасливою всю Україну, всіх нас, якщо тільки ми віддамо їм парламент, владу. Алчевськ уже продемонстрував, яке щастя нас чекає у цьому випадку.

*

А поки в Алчевську аварія, горе, які день і ніч ліквідує вся країна, у опозиції ніяких аварій, все нормально, спокійно – все о’кей.

Порівняно з пропомаранчево-демократичними партіями, яким ніяк не вдається порозумітись між собою, поєднатись, опозиційні партії давно поєднались і виглядають у цьому порівнянні як моноліт.

Вони вже оговтались від того страху, який охопив їх після того, як рік назад за їх командою поліцейські полки рушили на Київ топити в крові мільйони мирних протестантів на його майданах і вулицях і повернули назад лише після попередження військових генералів і офіцерів СБУ, що проти них підуть танки і есбеушні частини.

Тоді нинішні опозиціонери перелякались насмерть. Хто заховався, притаївся, хто рванув за кордон і вгамовуючи страх, чекав слушного часу.

Бо в той час з ними могли зробити що завгодно: кого заарештувати, судити, посадити за ґрати. Кожного могли витягти на Майдан Незалежності, поставити на його сцені перед мільйонною майданною масою, перед очима всього народу і змусити звітувати: яким чином награбували свої мільярди, які злочини скоїли проти своєї країни, хто віддавав наказ потопити в крові повсталий народ?!.

Могли одібрати награбоване, повернути державі вкрадені у неї телеканали, що 15 років поспіль розтлівали наших дітей, молодь, суспільство, нищили національну культуру, мову, відверто знущались з нас.

На цій сцені могли побувати і Кравчук, і Кучма, їх ставленик – кандидат у президенти, що сфальсифікував, але все рівно програв вибори, і головні їх приспішники.

Багато чого могла тоді зробити з ними революція.

Але нічого не зробила. Бо то була революція незвична, суто мирна, дійсно демократична, перш за все – духовна, толерантна, елегантна, лагідна, як сам народ наш дивовижний у глибинах своєї душі. Саме ця душа виплеснулась назовні у цій Помаранчевій Революції і вразила, потрясла увесь світ.

Саме цим вона така ненависна лідерам нашої опозиції, верхівці КПУ, що вони і тоді, і тепер з усіх трибун проклинають її, звуть «коричневою», тобто фашистською, хоча вона не завдала їм найменшої шкоди. Що поробиш, така вже в них натура, вдача: все чесне, добре, щире, совістливе здається їм «коричневим», фашистським, викликає зневагу, презирство, огиду, ненависть.

Найменшої шкоди не завдали їм ні революція, ні породжена нею нова влада. За цілий минулий з часу революції рік вона не притягла до відповідальності жодного з них, не пред’явила їм жодних претензій.

Навпаки, вона, сама почала ділитись на окремі ворожі одне одному угрупування, почала «лупити» своїх – помаранчевих.

Ні з того, ні з сього Президент узяв і відправив у відставку свій власний уряд, сформований ним самим з вождів, героїв революції, — самий кращий уряд за всі роки незалежності, уряд, який вірно служив і йому, і своєму народу, і який Президент похваляв на всі лади ще за тиждень до відставки, іменував найкращим у Європі, бо дійсно було за що.

Потім йому здалось цього мало. І він взяв і підписав спец¬меморандум з колишнім своїм і всього народу противником на президентських виборах. Вони побратались і разом запровадили недоторканність депутатів місцевих рад і тим захистили від слідства і суду всіх злочинців, що заховались від відповідальності за цією недоторканністю.

Поводився Президент у цій справі напрочуд дивно. Спочатку його партія і опозиція дружно, без будь-яких перешкод провели у Верховній Раді Закон про цю недоторканність. Потім Президент не наклав на нього «вето», а підписав, затвердив. А вже після цього надіслав своє подання про його скасування до Конституційного Суду, якого на той час вже фактично не було, немає сьогодні і, схоже, не буде й до самих виборів, бо так, схоже, вирішила опозиція.

Важко збагнути, чи Президент вчинив усі ці «дива» за власним тверезим розсудом, з власної волі, чи за підказками, під закулісним тиском тієї ж опозиції.

Зате всі знають, бачать, що це могутньо, боляче вдарило по ідеалам революції, її прибічниках, по всій країні, і по самому Президенту, бо породило суспільний розпач, зневіру, відчай.

Зате для опозиції все це стало справжнім святом.

Повилазили зі своїх потаємних сховищ на світ Божий, повернулись з-за кордону перелякані опозиційні лідери, що так довго, терпляче очікували цього свята. Вперше після довгої відсутності з’явився на людях Кучма, почав роздавати ЗМІ гучні інтерв’ю і автографи своїм прибічникам. Як після довгої розлуки на батька рідного кинувся на нього з обіймами і поцілунками нинішній прем’єр. Ті опозиційні лідери, що вже були під слідством, за ґратами, важко там хворіли, конали, раптом опинились на волі і виявились здоровими, як ті бугаї.

Відчув свій шанс, власне свято і Путін і негайно оголосив Україні оту війну. Для Президента, Уряду, для всіх нас настали важкі часи.

І тоді опозиція чи то у змові з хазяїном Кремля, чи то незалежно від нього, сама собою плюнула на той спецмеморандум, в односторонньому порядку розірвала його і відправила у відставку уряд, який Президент так важко проштовхував через ворожий йому парламент.

За один рік відставили два уряди, з яких перший пропрацював лише 8 місяців, а другий – три. Подібного не було за всі попередні роки незалежності, коли Кравчук і Кучма хоча й міняли уряди, як рукавички, але все ж не частіше разу на рік, а то й рідше, і міняли все ж самі, за власною волею.

Мало того. Другу урядову відставку вчинили у самий розпал путінської антиукраїнської війни, зимою, тобто у найтяжчий для країни момент. Та ще й у час наближення парламентських виборів. А що може бути згубнішим для суспільства, країни, ніж саме така урядова чехарда?!. У жахливих наслідках цієї війни і своїх дій опозиція громогласно звинувачує тепер Президента і відставлений нею Уряд. Звинувачує з нахабством, якому може позаздрити знахабніла чорноморська воєнна ескадра. Тож недарма кажуть, що нахабство підкоряє міста і жінок.

Можна було б залюбуватись такою вдалою, ефективною політикою нашої опозиції, зааплодувати їй, якби не бачити, яка вона ворожа, загрозлива для країни, для кожного з нас.

Розгублений, розколотий демократичний блок не знайшов, що протипоставити цій політиці, не знає, до чого закликати в цих умовах своїх виборців, свій народ. Не зумівши подолати свій розкол, протистояння, демократи все ж сподіваються на підтримку виборців, мають надію отримати в новому парламенті загалом більше місць, ніж опозиція, планують в ньому створити свою більшість, сформувати свій уряд і вже тоді показати опозиції «кузькину мать».

На чому ж ґрунтуються ці сподівання, надії, плани? Як бачимо, на ілюзіях, що все воно якось само собою вийде, вдасться, трапиться.

Але хіба ж це серйозна політика, а не мильна булька, що лопне від першого опозиційного подиху?

І все це при тому, що виборча народна маса втратила своїх минулих лідерів, вождів, не висунула їм на заміну нових і тому не здатна рішуче вплинути ні на вибори, ні на їх результати, ні на те, що станеться після них.

У той же час опозиція відчувається поки що впевнено, діє рішуче, набирає, відбирає у демократів «очки», зростає її рейтинг і впевненість в перемозі на виборах.

* * *

Однак при всьому цьому є одна вкрай суттєва, загрозлива і для опозиції, і для Кремля обставина, зумовлена саме їхньою «успішною» політикою.

Мова про ту антиукраїнську кремлівську війну і її союзників, активних учасників – нашу опозицію.

Бо ця війна може вже ближчим часом спричинити непередбачені, несподівані, раптові і важкі наслідки для самих її організаторів.

Вони такі самі непередбачені, як і подальші дії Путіна і опозиції.

Поки що очевидне лише одне: вони не збираються зупинятись, будуть нарощувати свій наступ по всьому фронту аж до повної перемоги. Невідомо лише, в яких формах, вчинках, провокаціях цей наступ буде втілюватись.

Опозиція поки що розігрує російськомовну та подвійного громадянства карту, з усіх сил підтримує кожен антиукраїнський крок Кремля, та все більше нахабніє. Звісно: апетит приходить під час їжі.

І не було б нічого дивного, коли б вона запропонувала, не як тепер, не дві державні мови – українську й російську, а лише одну – російську; замість подвійного громадянства теж одне – російське; потім запропонувала б замість однієї армії – української створити дві – українську і російську, а потім взагалі одну – російську. А потім і незалежну Україну знову перетворити в окраїну, провінцію нової російської імперії.

В цьому не було б не лише нічого дивного, а й оригінального. Бо в цьому відношенні нашу опозицію давно випередив її щирий друг і соратник, горезвісний Жириновський, який 3.02.2006 р. заявив мільйонам наших телеглядачів-виборців в телешоу «Свобода слова» Савіка Шустера:

– Ніколи ніякої самостійної держави України не було й бути не може. Вона завжди була російською окраїною, провінцією і саме такою повинна залишатись назавжди.
– Якби моя воля, я б давно закрив вам той газовий кран, щоб ви повзли на животі до Кремля і благали відкрити його.

На обурення учасниці шоу – навіщо це «чудовисько» допустили з такими речами на наш телеекран, Шустер пояснив, що пан Жириновський дуже авторитетний політик, віце-спікер Думи і вільно ходить до Кремля.

Схоже, що він дійсно туди вільно вхожий, бо кожного разу добре знає, що і коли саме потрібно говорити. Цього разу він відверто «озвучив» справжні кремлівські наміри.

*

З перших днів свого президентства Путіну постійно кортить воювати. І він знову роздмухав чеченську війну, яка перед тим вже кілька років як була майже вчухла. Та зненацька підірвали кілька великих житлових будинків разом з їх мешканцями у Москві, що й стало приводом для цього роздмухування.

Минуло з того часу вже 5 років, до сих пір невідомо, хто саме скоїв цей страхітливий злочин. Однак Кремль зразу звинуватив тоді чеченців і почав завзято їх «мочити» і «мочить» до сих пір. Хоча жоден з чеченських лідерів так і не визнав своєї причетності до того теракту, тоді як всі інші, скоєні ними за минулі роки, в тому числі і в Москві, вони зразу визнають своїми і пишаються ними, як вдалою помстою Кремлю за його війну з чеченським народом, яка триває вже десять років. І гинуть, і гинуть в ній ні в чому невинні один перед одним і перед Путіним чеченці і росіяни.

Схоже, що тепер Путіну стало мало Чечні, і він заходився «мочити» Україну. Тим паче, що українці не чеченці, не мусульмани, вони більш терплячі, врівноважені, їх «мочити» значно легше.

Бо якби він так нахабно, як з нами, повівся з мусульманами, то ті давно вже спалили б путінське посольство, а нафтогазовому магнату і путінському послу навряд чи вдалося б втекти неушкодженим. Йому обов’язково нагадали б, як він, тодішній єльцинський прем’єр, разом зі своїм патроном «мочив», топив у крові московських дівчат і юнаків під стінами Білого Дому та москвичів в Останкіно у жовтні 1993 року. Он подивіться: досить було якійсь задрипаній голандській газетці надрукувати якусь невинну, як їй здавалось, карикатурку на їхнього Бога, як розгнівався, повстав весь мусульманський світ і запалали без розбору посольства всіх європейських країн, США, розташовані у цьому світі, безжалісно нищать представництва, підприємства, заклади цих країн, побивають їх громадян, запахло кров’ю, порохом і ще невідомо, чим все це скінчиться.

Ну, так то ж чеченці, або мусульмани, а з хохлами, цим бидлом, переконаний Кремль, справитись незрівнянно легше, бо ці все стерплять.

Так думали й Кучма і його приспішники, які теж цілих 10 років відверто знущались над своїм терплячим народом. І дознущались, поки раптово, зненацька, ледь чи не в один день цей народ, не гірше чеченців і мусульман, повстав і зробив ще краще за них: без пожеж, бійок, насильства змусив своїх насильників здати владу і йти геть.

І те ж саме може чекати і Путіна, і його п’яту колону – нашу опозицію з їх нахабством і поки що «холодною» антиукраїнською війною.

По простоті своїй, вони вважають, що мають справу лише з Ющенком і відправленим ними у відставку урядом. Насправді ж вони мають справу з великим, волелюбним українським народом, який ще зовсім недавно, всього лише рік назад вкусив солодкий плод свободи, перемоги, відчув, усвідомив свою могутність і вже нікому більше не дозволить над собою знущатись.

Вони ще не бачать сліпі, бо це й важко побачити без спеціальних окулярів, яких ще ніхто не придумав, як починає закіпати народний гнів, супротив проти кремлівського і нашої опозиції нахабства, безкінечних провокацій, які змушують кожну українську душу згадати багато чого з новітньої історії, що назавжди закарбувалось невгамовним, палючим болем у цій душі.

Згадати, скільки українців замордували, як “засіяли горем, залили кров’ю” Україну кремлівські кати в минулому столітті. Ті організовані ними три страхітливі, яких світ не знав, голодомори, в яких загинуло в нечуваних, нелюдських муках 10 чи більше 15 мільйонів (хто їх рахував?) українських дітей, жінок, чоловіків, дідусів і бабусь. Скільки їх загинуло в більшовицькій громадянській війні, коли нелюди-марксисти-ленінці натравили брата на брата, сина на батька по всій Русі великій. Згадати, що у 2-й світовій війні, яку розв’язав саме Кремль (а зовсім не Гітлер, як півстоліття брехали всьому світу кремлівські брехуни), серед всіх народів, що були втягнуті в цю бойню побратимами Сталіним і Гітлером, найбільших жертв зазнав саме український народ. Більших навіть, ніж нещасний німецький, проти якого фактично воював тоді увесь світ. Незрівнянно більших, ніж єврейський народ, звірячі злочини проти якого фашистських катів відомі всьому світові під назвою «холокост».

Згадати, нарешті, що лише за 50 років – з 1929 по 1979 рік найбільша за чисельністю в колишньому СРСР українська нація зменшилась вдвічі, майже на 40 мільйонів – з 81,195 до 42,347 мільйонів, тоді як за той же період російська зросла з 77,791 до 137,397 мільйонів, тобто ледь не вдвічі, білоруська, грузинська, татарська – вдвічі, узбецька, армянська, таджикська – втричі (за даними перепису населення СРСР у 1929 і 1979 рр.).

Подібного геноциду, який вчинили проти українського народу кремлівські кати, не зазнав жоден інший народ за всю історію людства.

Особливої уваги заслуговує відношення нашої опозиції і особливо її складової – верхівки КПУ до цієї національної трагедії.

Якщо ця трагедія у повному своєму жахливому геноцидному обсязі, масштабі ще не усвідомлена, не визнана не лише міжнародною спільнотою, а, схоже, до кінця і в самій Україні, то геноцид голодомору 1932–33 років визнає все більше країн. В СРСР він визнаний таким вже в 60-ті роки минулого століття за правління Хрущова. Визнаний на партійному з’їзді КПРС, що відображено, зафіксовано в його документах. При цьому лише верхівка КПУ і понині не визнала, навіть войовничо заперечує його, бреше й сьогодні, що голод в ті роки стався лише з причини неврожаїв, зумовлених, мовляв, негативними погодними умовами. І це при тому, що переважна більшість членів КПУ люди похилого віку, які або самі були жертвами того голодомору, або їхні батьки, рідні і на відміну від молодшої, добре вгодованої верхівки КПУ, бачили все власними очима: як за наказом кремлівських катів з кожної оселі вимітали все до останньої зернини, як в жахливих муках вщент вимирали цілі села, як збожеволілі з голоду матері їли своїх дітей, як померлих скидали в ями, рови і засипали, мов падаль. Як у цей час по всій країні в містах був хліб, але опухлих з голоду селян до них не пускали, розстрілювали на підступах, як у цей час гнило зерно в величезних буртах, які захищали озброєні енкеведисти. Вони могли б багато розповісти своїм брехливим вождям про той жах, заодно й про нормальні погодні умови і врожаї в ті роки, якби ті хотіли їх слухати, не затикали вуха.

Як же треба ненавидіти свій народ, щоб вдаватись до такої безсоромної, підлої, лютої брехні про те, про що справжню правду добре знає увесь світ, а найкраще – український народ і похилого віку члени твоєї партії?!

*

У сорокові роки минулого століття кремлівські кати заходились чинити свій черговий геноцид проти населення Західної України, щойно приєднаної до СРСР.

На відміну від решти українського народу, який за довгі роки більшовицького панування і катування то голодоморами, то розкуркуленням, колективізацією і постійними кривавими репресіями, знущаннями, як і інші народи СРСР, втратив найменшу здатність до організованого, а тим паче збройного супротиву, ще ніким незамордоване, волелюбне населення Західної України вперше у своїй історії зіткнулось з тими жахливими репресіями, що обрушили на нього кремлівські кати, які розпочали мордувати, розстрілювати, топити в крові десятки тисяч ні в чому невинних людей, а сотні тисяч гнати в Сибір на тортури і смерть. І західноукраїнський народ повстав, створив власну армію і разом з нею розпочав громадянську війну проти своїх озвірілих катів.

Коли фашистські війська «звільнили» Західну Україну, тамошній народ і його армія, які ще не пізнали справжньої нелюдської суті фашизму, спробували, опираючись на нього, назавжди звільнитись від кремлівсько-більшовицького фашизму, який вже встигли добре пізнати. Це нагадує те, як з допомогою шведської армії Карла ХІІ гетьман Мазепа намагався звільнити Україну від знущань, поневолення царя Петра І.

Однак дуже скоро стало ясно, що гітлерівський фашизм нічим не кращий сталінського і треба звільнятись від обох. І тоді західноукраїнська громадянська війна спрямувалась проти обох фашизмів. Ця війна тривала і після повернення в Західну Україну кремлівських катів і їх нових кривавих репресій. Вона стала лише підпільною і тривала ще чимало років після закінчення 2-ї світової. І тривала б ще довго, бо народ не здавався і регулярні каральні війська НКВС, КГБ не здатні були здолати опір партизанських загонів, які опирались на всебічну народну підтримку і завдавали своїм ворогам болючих втрат. Це дуже схоже на нинішню Чеченську громадянську війну. І лише коли Хрущов оголосив загальну амністію партизанам і всьому населенню, гарантував їх від помсти влади тощо, громадянська війна поступово вгамувалась, скінчилась.

Давно вже немає в живих тих кремлівських катів, які скоїли жахливі злочини проти українського народу, давно померли або розкошують на щедрих пенсіях і помовкують, не похваляються своїми «подвигами» колишні катувальники західних українців. І лише верхівка КПУ, що особливо люто ненавидить західноукраїнський народ, героїв, ветеранів його визвольної боротьби, не може вгамуватись, сіє розбрат у суспільстві, намагається нацькувати всю Україну на Західну. Все це дуже стикується, узгоджується, поєднується з путінською політикою поневолення України.

І з такою політикою, зі своєю невгамовною злобою, ненавистю до українського народу, прикриваючись фіговим листком демагогії і брехні, верхівка КПУ йде на вибори і впевнена, що знову осідлає свої добре нагріті в попередні 15 років місця в парламенті. І якщо вибори пройдуть так, як вони заплановані, обов’язково осідлає.

*

Немає жодного сумніву, що зовсім скоро український народ усе це нагадає, пред’явить цей жахливий рахунок знахабнілому новоявленому кремлівському воїтелю проти України пану Путіну і його знахабнілим українським прислужникам.

Як після цього будуть розвиватись події, до чого призведе і чим закінчиться ця путінська антиукраїнська війна, ні він сам, ні будь-хто інший сказати наперед не здатен. Крім того хіба, що наша опозиція у цьому випадку швидко втратить своє нахабство, свої нинішні гучні рейтинги, ґрунт під ногами і як би її лідерам не давелось галопом драпати до Кремля. Про решту можна лише гадати, лише уявляти собі різні cценарії подальшого розвитку подій.

Наприклад такий.

Україна відмовиться від путінського газу (У нас свого власного газу стільки, що ним можна напоїти, втопити в ньому і Путіна, і кого завгодно. Для цього вистачить одного лише шахтного газу метану, від вибухів якого постійно гинуть наші шахтарі і якого після закриття багатьох шахт накопичили стільки і під таким тиском, що він загрожує підірвати увесь Донбас), від будь-яких стосунків з ним і поки путінські танки ще не бігають по Хрещатику, подібно йому розірве в односторонньому порядку договір про тимчасове перебування російського воєнного флоту в Севастополі й поставить ультиматум: щоб за 3-4 дні й духу його там не було. Потім розірве з Путіним дипломатичні відносини і закриє перед його носом свої кордони. Та почне прискорено відроджувати свій ядерний арсенал, який ще 15 років тому за потужністю був 3-м у світі і який Кравчук подарував Кремлю. Подарував разом з арміями 3-х воєнних округів (фронтів), стратегічною авіацією, воєнним флотом, водночас ніби прихопивши, як кажуть, до власних ненажерливих рук Одеський торговий флот. Подарував заощадження українців, їх частку Алмазного фонду та ще багато чого. Разом з усим цим він подарував Кремлю і незалежність, суверенітет України, яка з тих пір, сердешна, тільки й робить що гадає: під яку ядерну парасольку їй сховатись, віддавши свою, – під натівську чи путінську? Ну, прямо якийсь диявол щедрості та все проти власної держави, свого народу.

Роззброюючи Україну перед Кремлем, його і наш улюблений капітулянт добре знав, чим закінчився схожий подарунок Кремлю Центральної Ради наприкінці 1917 року – розпуск, ліквідацію української армії: захищати свою Неньку від кремлівського війська пішли під Бахмач і Крути ледь не голими руками київські підлітки-гімназисти та студенти. Знав, що жодного з них кремлівські карателі не залишили в живих, навіть поранених добивали штиками, а увірвавшись у беззахисну столицю, катували, вирізали киян тисячами. Він все це добре знав, але знову, аспід, розброїв, роздягнув нашу Неньку перед Кремлем.

Але ж якщо попри все це станеться щось схоже з вищенаведеним, то тоді поведінка Путіна викличе обурення всього світу і, перш за все, російського народу, якому його антиукраїнські авантюри геть не потрібні, нічого корисного не дають.

Бо російський і український то єдині у світі великі і справді братні народи, що вийшли з однієї історичної колиски і за багато віків тісно поріднились, мають мільйони змішаних сімей, десятки мільйонів родичів і за всю історію свого існування ще ні разу не завдали один одному найменшої шкоди, не кажучи вже про те, що ніколи не воювали один з одним. Подібними ігрищами займались час від часу лише кремлівські вожді-бандити, хоча і їм ще ні разу так і не вдалось спровокувати братовбивчу війну між нашими народами.

*

Жахливий сценарій вийшов. Краще його забути скоріше, особливо на ніч, щоб не приснився.

Краще намалювати інший: коли Путін відчує, усвідомить справжній настрій українського та й російського народів, він схаменеться, прийде до тями і припинить свої провокації, а наші обурені, свідомі, відповідальні виборці провалять на виборах нашу опозицію.


Підсумки

Нині в Україні склалась сама загрозлива за часи незалежності ситуація.

Як і в попередні 15 років, влада залишається в руках золотих мішків з яскравим антиукраїнським єврейським забарвленням. Вона однаково ворожа і українському, і єврейському народам, однаково їх грабує, пригноблює, цькує один на одного, прикриваючись вщент брехливим жупелом антисемітизму. Революція і на йоту не порушила її. Ніякого «відокремлення бізнесу (тобто цих золотих мішків) від влади» не сталося, саме це привабливе гасло зависло в повітрі і зникло.

Березневі парламентські вибори не лише не здатні порушити цю владу, а, навпаки, ще більше зміцнять її, зроблять ще гіршою. З їх допомогою золоті мішки запланували сформувати «свою» Верховну Раду, “свій” Уряд, а з їх допомогою – свою диктатуру на багато років вперед. Все це відбувається в умовах оголошеної Кремлем лютої війни Україні, мета якої – остаточно позбавити її незалежності, суверенітету і підкорити. Цю антиукраїнську війну активно підтримує, всіляко допомагає їй наша внутрішня антиукраїнська путінська 5-та колона.

Поки що не видно, хто і що могло б цьому перешкодити. Головна причина цього те, що громада, суспільство, народ належною мірою ще не усвідомили, яка страхітлива небезпека нависла над нами, над нашою Вітчизною. Не видно поки що і жодної політичної сили, партії, яка б чесно, відкрито сказала всю правду про цю небезпеку, проголосила себе борцем з нею і закликала до цієї боротьби суспільство, народ. Скоріш за все, саме з цієї причини поки що не стався другий етап революції, яка лише одна здатна відвести, ліквідувати цю загрозу.

В цілому політичні сили, партії розкололись на дві ворожі одне одному угрупування – опозиційне і демократичне, які сподіваються з допомогою парламентських виборів отримати владу. Поки що явна перевага в руках опозиції.



Висновки



Хоча ситуація виглядає геть безнадійною, а парламентські вибори такими, що ще більше погіршують її, та все ж таки «ще не вечір». Бо «ЩЕ НЕ ВМЕРЛИ В УКРАЇНІ НІ СЛАВА, НІ ВОЛЯ!».

Бо попри все те, що справедливого, гіркого сказано вище про ці вибори, саме вони ще дають шанс значною мірою змінити цю ситуацію на краще перешкодити золотим мішкам здійснити свої злочинні плани.

І все залежить від того, чи встигнуть до дня виборів і демократичні сили, і виборці, народна маса усвідомити до кінця, що їх чекає після виборів, якщо вони не використають на них цей останній свій шанс.

Те, що нас чекає, вже очевидне, ясне, як божий день: нас чекає диктатура, якої за роки незалежності та й в останні радянські десятиріччя ще не було.

Взагалі в самій диктатурі нічого страшного немає, все залежить від того, якою вона буде: «демократичною», народною чи «лютою» антинародною.

Якби вона була першого типу, то стала би благом для країни, бо навела б в ній довгоочікуваний порядок, одібрала б владу у золотих мішків, поставила їх під жорстокий контроль, змусила чесно працювати на потреби суспільства, держави, встановила б верховенство закону, прискорила б духовно-моральне відродження, мобілізувала б суспільство на економічно-соціальне відродження, розвиток України, її могутності, слави.

Як незаперечно довела практика всіх попередніх років незалежності (та й радянська демократія у роки так званої «перебудови»), панування в цей період «безмежної, розхристаної» демократії привело до влади золоті мішки, породило суцільні беззаконня, злочинність, корупцію, духовно-моральну і соціально-економічну кризу, загальнодержавний занепал – одне слово, все те, що ми бачимо довкола себе та щодня відчуваємо власною шкірою.

Тож «демократична», народна диктатура стала б для нас справжнім спасінням.

І навпаки, «люта» антинародна диктатура стане для нас справжньою погибеллю.

Якщо ми пропустимо до парламенту оті золоті мішки, тих бандитів, покидьків, які затаїлись в отих «закритих» партійних списках, то саме вони сформують в ньому свою більшість, ні в якому разі не дозволять сформувати її демократам.

Далі по своєму «образу і подобію» вони сформують свій уряд.

Таким чином, в їхніх руках опиняться парламент, який завдяки політичній реформі отримав набагато більші, ніж нинішній, повноваження, та уряд з такими повноваженнями, які нинішньому, фактично безправному, і не снились. На чолі цього уряду вони й поставлять фактично одноосібного диктатора, довкола якого тісно згуртуються. Прізвище цього диктатора легко знайти серед перших п’ятірок списків головних (вірніше головної) опозиційних партій.

Ця диктатура запанує за умов значного обмеження повноважень Президента, тобто не матиме жодної противаги, тобто буде абсолютною.

Що вона вчинить з перших днів, місяців свого панування? Відомо що: перш за все, ліквідує, знищить всіх своїх супротивників-демократів.

Лідери всіх демократичних партій, що нині ведуть з опозицією запеклу передвиборчу боротьбу, опиняться за ґратами, або в землі сирій, або за кордоном, якщо встигнуть втекти. Всі без винятку ЗМІ, всі ці 5-тий чи “Ера” телеканали, чесне радіо, всі ці «Дзеркало тижня», «Вечірні вісті», «Персонал плюс» тощо або зникнуть без сліда, або самі собі повісять на роти великі коморні замки. Все замовкне, не пікне, буде мовчати, бо «заблагоденствує». Те ж саме чекає і кожного з нас, хто мав необережність щось негативне тявкнути про опозицію, зізнатись, що вона йому не подобається.

Одне слово, очевидно, що з перемогою опозиції, встановленням її диктатури нас, країну неминуче чекає масовий бандитський терор. А що вона таке, то більшість з нас або знає особисто, або чула, читала.

Хтось обов’язково скаже: – Навіщо лякати нас подібними жахами?! Адже такого не може бути, бо такого не може бути ніколи. Ну, що ж, тоді всі ми будемо раді. Але пока така небезпека існує, то потрібно брати в розрахунок найгірший варіант і знайти відповідь: — Що в цьому випадку робити?

Журнал “Педагогіка толерантності“ №4, 2005—№1, 2006рр.


---------------------------------
В тему:

Третій Гетьманат