«Айдар» воює, а міліція шукає приводи для відкриття справ

У місті Старобільську на Луганщині, давно вільному від сепаратистів, напроти входу в місцеве управління МВС височіє досі чималенька барикада з купи мішків. Місцеві мешканці абсолютно серйозно стверджують, що такі редути їхня міліція вибудувала для «відбиття можливої атаки добровольчого батальйону «Айдар», того самого, що по десять днів на передовій під «градами» та «смерчами» воював в окопах у Новосвітлівці й Хрящуватому і відступив лише тоді, коли на Луганщину відкрито посунули російські танки й псковські десантники. А належного підкріплення у них не було, як розповідають його бійці.

Отаким чином луганська міліція, і не тільки вона, точно готова до війни з добровольцями, чого не скажеш про воєнні дії із реальними ворогами України. 31 серпня харківська міліція теж вирішила зробити свій внесок у цю спільну справу й затримала «айдарівців» при в’їзді до Харкова, бо ті везли зброю. Батальйон підпорядковується Міноборони, його авангард воює весь час на передовій, але наявність у них зброї при собі чомусь викликала питання в міліції.

Луганська міліція, щоправда, по-своєму вміє тримати оборону. У Сєвєродонецьку до визволення міста силами АТО перебували майже 400 міліціонерів у повному спорядженні й зі зброєю, до них можна додати півсотні бійців «Грифону». Крім того, у місті перебували службовці Державної служби охорони. Вони сиділи в своїх бронежилетах і чекали, поки місто від сепаратистів звільнять сили АТО, зокрема все ті ж добровольці. Ціною власного життя й здоров’я. Зате коли після визволення мова зайшла про те, хто формуватиме воєнну комендатуру в місті, відважні воїни з міліції залементували, що «айдарівців» їм там не треба.

А тим часом місцеві луганські підприємці зі Сватова, Новопскова, Старобільська розповідають, як вони опинилися у перехресному вогні потрійних поборів. Саме завдяки багатьом із них війна не увійшла в ці міста, принаймні досі їх від неї вдалвалося уберегти. У цих містає є здорові проукраїнські сили, частина з яких пішла служити до «Айдару», мудро зорієнтувавшись у критичний момент, коли сепаратисти автобусами продиралися в ці міста. Тоді вони просто видворили їх, взявши до рук, хто що мав ­– мисливські рушниці, вила, пістолети.

Тепер ось до цих людей, які відстояли Україну й мир, стукають у двері то луганська міліція, то місцева, то з сусідніх районів. Луганську міліцію і міліцію з окупованих районів евакуювали на північ області. А отже, їм потрібно якось компенсувати втрату звичних «вотчин». І всім же щось треба: то новому начальнику з «евакуйованих» міліціонерів кімнату відпочинку обладнати, то на вечерю продуктів підкинути, то пережити напад скрупульозності в луганської ДАІ при огляді машин. І тепер ці люди, які стояли за Україну, хапаються за голову: там, далі, війна, тут – помножені в рази побори й безправність. «Я пішла на базар у Новопскові, а тут бачу: виходить міліціонер з машини, підійшов до жінки, що торгує, каже: «Мнє то, то і то, і бистро». Вона його, як послала», – розповіла нам місцева мешканка.

«Айдар» же вирішує питання конкретно, швидко й методами воєнного часу. Можуть помахати автоматом перед обличчям когось із чиновників, якщо їм здасться, що ті не вирішують нагальних проблем людей. Після цього приїжджають їхні командири чи священики, залагоджують усе це.

Місцеві мешканці розповідають про «віджими» добровольцями траснпорту на «військові цілі». Самі бійці кажуть, що «віджимали» або в сепаратистів, або коли потрібно було терміново машину, а потім повертали. Але міліція місцева відкриває кримінальні справи проти них за законами свого часу, не воєнного, а такого, знаєте, суто «мєнтовського». І штампує їх дуже швидко.

Тим часом у луганської прокуратури є питання до роботи місцевих волонтерів. Прокуратура вимагала, щоб ті вимагали у людей, які отримують гуманітарну допомогу, документи. Тобто це мало б виглядати так: падають міни, в «зеленці» чути автоматні черги, а волонтер, який під цими мінами проскочив на своїй роздовбаній тарадайці, щоб роздати продукти, каже місцевій матері трьох дітей, що отримує на руки крупи, сухе молоко, соки й воду: «Дайте мені швидко ксерокопію вашого паспорту. Без цього не можу нічого видати, а то скажуть, що я вкрав цю гуманітарку».

Отакі барикади й така строга звітнітність від українських правоохоронних органів. При цьому всьому, приміром, спокійно працюють собі далі сепаратистські сайти, орієнтовані на конкретні луганські громади. Приміром, стабільно наповнюється й відкритий для читання всіма охочими сайт «Живий Старобільськ», що розповідає в онлайн-режимі про святість війни з «київською хунтою» і близькість її поразки. Водночас, українських журналістів, що знімають свято українського прапора, місцева СБУ вважає за потрібне проконтролювати й допитати. Зрештою, це цілком може бути виправданим в умовах війни й питань до цього немає. Однак чому ж в умовах цієї війни технічний прогрес ніяк не спонукає наші правоохоронні структури виявляти таку ж пильність там, де реально діють ворожі сили?

І поки «айдарівці» реально не на життя, а на смерть б’ються на Луганщині з псковськими десантниками, в українському Новопскові міліціонер «віджимає» продукти для власної учти. На голодний шлунок не працюється. Поки розгортається війна із зовнішнім ворогом, триває війна, внутрішня, з ворогом у собі. Про те, наскільки небезпечна ця друга війна, навіть писати годі. На кону в буквальному сенсі – все, все, що було, є і буде називатися Україною.