Христина Соловій. Чистота і яскравість.

[collapsed title="Інтервю після цих подій"]

Кореспондент «ВЗ» запитала Христину, як їй вдалось зачарувати публіку і метрів української сцени.
- Більше половини свого життя я прожила у Дрогобичі, — розповідає Христина, – тільки після того, як вступила на філологічний факультет ЛНУ ім.Франка, моя сім’я переїхала у Львів. У майбутньому планую стати літературним критиком, редактором або вчителькою в школі.

- Хто подав ідею взяти участь у “Голосі країни”?
- Ідея виникла випадково. Я в принципі не можу не співати, а в якийсь момент усвідомила, що не можу співати сама для себе. Як казала колись Ілларія: “Якщо в тебе немає визнання у когось, то ти не талант, а просто самодур”. Спочатку сім’я не дуже позитивно сприйняла мою участь у конкурсі: співаєш – співай для родини, для друзів, але тепер рідні мене підтримують.

- Страшно було виступати перед залом та суддями?
- Під час виступу чула, що в мене тремтить голос, що не можу взяти себе в руки. Але це швидше не страх, а просто пісня така. Вона на надриві. В тій пісні, котру я обрала, не просто українській, а лемківській, є туга за батьківщиною.

- А чому обрала пісню «Горе долом»?
- Вирішила співати лемківську пісню, бо мої предки належать до лемків. Ми вихідці звідти. В 46-му році була операція «Вісла», за якою виселили майже всіх лемків. Поодиноким вдалося залишитися. У тій пісні є і кохання, і туга, і весь цей лемківський жаль. Він присутній у кожній лемківській пісні.

- Чому ти проігнорувала Олександра Пономарьова?
- Це болюче питання для мене. Не маю нічого проти Олександра, тому мені тепер трохи незручно, надто різко я вчинила. Я була під враженням, що до мене повернувся Вакарчук – це для мене означає дуже багато. Коли була маленькою, я слухала Пономарьова, і ті його перші пісні мені дуже подобались. Але після вступу на філологічний факультет мене почала цікавити музика в зовсім іншому керунку. За таку музику на проекті відповідали Вакарчук і Скрипка. Найбільше сподівалася, що повернеться Скрипка, – так я оцінювала свої шанси. Повернувся Вакарчук, і я задоволена, бо Святослав повністю віддається роботі, чудово виконує функції тренера, присвячує конкурсантам дуже багато часу.

- Який репертуар обиратимеш далі?
- Чесно кажучи, ще не прийшла до тями після того, що сталося. Справді не сподівалась на такий результат. Російських пісень співати не хочу, мені до вподоби фольклор, як мінімум якась автентика. Можливо, заспіваю французький шансон, бо вивчала в університеті і дуже люблю французьку мову. Ще на думку спадає саундтрек з «Украденого щастя», коли його чую – кожного разу серце наче розривається. Думаю, Святослав буде працювати зі мною в цьому керунку і підказуватиме, куди рухатись далі. Єдине, що можу сказати напевне, — наступна пісня буде не українською.

Новіше інтерв’ю з Христиною Соловій:

[/collapsed]

Звертаємо увагу на:

1. Чиста патріотична ідейність на початку, і вже більша поміркованість після виграшів.
2. Рівне ставлення до "метрів" - це не пиха, це відчуття самодостатньості і розуміння.
3. Бажання також співати закордонну музику.

Це не перший "інцидент іно-фільності" в української перспективної молоді - подібні ідеї чуємо від Млади, Іларії, Цахес та ін.. Ця нездорова тенденція у нашої молоді проявляється якраз тому, що наша нація наразі не має чистих стилів музики, придатних до поширення. А ті "етно" пісні, за які ми чіпляємось, як потопаючий за соломинку, в своїй переважній більшості забруднені раз, і не придатні для задоволення сучасних естетичних смаків два. В основному, вони з простору страждань, менше - з простору боротьби, і дуже мало - з простору пригод. А інтелектуальних - оцінка близиться до нуля. І в результаті виконавцям, хай які вони будуть патріоти, залишається:

• або відкопувати серед сміття хоча-б більш-менш достойні твори і оновлювати їх під сучасні штампи. (це 2 клопіткі справи, дуже затратна і творча справа, яка вимагає гнучкості натури)
• або податись в закордонні співи, де є випрацювані стилі музики. (найлегше і певніше, нічого не вимагає, хіба що бажання працювати, а не займатись мистецтвом)
• або створювати нові стилі музики, які будуть відповідати оновленому українському етносу. (а це вже революційна діяльність, вимагаюча крім надзусиль ще й геніальності і "ефірності"-в Відичному значенні)

Поки що писати якусь однозначну критику про особистість і творчість Христини Соловій немає сенсу - дівчина тільки готується до своєї творчості, і не відомо, чи справа буде музичною. Поки що можемо отримати емоційний дощ, гордість за справжню доньку України і трішки "освіти" від пісні.

Єдине, що відразу-ж "впадає в око" - це чиста здорова реалізована українська жіночність Христини. Такі речі міняються дуже повільно, незалежно від напрямку. Для такого рівня, як в цієї дівчини, часом треба кілька життів всією душею линути до сімейного щастя. Наважусь узагальнити - "українська визрівша вольова і водночас покірлива жіночність" - взагалі, притаманна жінкам з цим іменем.

Послухати ще кілька пісень.

На соц.мережах знайдена не була!