Юний прикарпатський волонтер розповів про жахіття полону

Але й після цього Ігор лише через тиждень виїхав із Луганська, бо мучителі ще й забрали у нього всі документи. Бузувіри під час катувань пошкодили хлопчині нирки, поламали ніс, вибили передні зуби. Як пише газета "Галичина", в Івано-Франківську Лещишина обстежили й лікували медики, і він, як мовиться, потроху оклигав, зміг нарешті в спокійній обстановці сповна осмислити все те, що з ним сталося.

Тому лиш недавно почав давати інтерв’ю журналістам.

Уродженцеві с. Коршева на Коломийщині випала в житті нелегка доля — ріс круглим сиротою, інвалід третьої групи.

— Твої друзі, Ігоре, розповідають, що за натурою ти відчайдух і оптиміст, що ще під час подій на київському Майдані пережив перший полон, коли потрапив до рук «беркутівців». Тож у твоїй душі не поселився острах і після другого полону. Як так трапилося, що ти став заручником терористів у Луганську?

— Коли почалася війна на сході України, я почав допомагати нашим хлопцям-«майданівцям», котрі створили свій добровольчий батальйон «Айдар». Для них мої знайомі давали передачу, і я віз її на Луганщину. Попереднього разу все було добре — через довірених осіб передача потрапила в розташування батальйону. А цього разу було ось як. Зі столиці я не зміг виїхати на Луганськ, бо не йшли потяги в тому напрямку. Зрештою, щоб потрапити туди, вирішив зробити «коло». З Івано-Франківська потягом добрався до Одеси, а звідти вирушив до Луганська. Коли сідав у вагон, то на вимогу провідниці пред’явив паспорт. Жінка перегорнула його сторінки і чомусь зацікавилась мною як пасажиром. Спитала: «А що там у твоїх ящиках, пакетах?» Я відповів, що везу все це нашим українським бійцям. При цих моїх словах провідниця враз мовби змінилася в обличчі — стала якоюсь дивною, «не нашою». Потім інший провідник шепнув мені, що його колега вже повідомила телефоном бойовикам про мене і призначення мого багажу, й порадив мені, коли вже під’їжджали до Луганська, перейти в інший вагон.

Але це не допомогло: ще раніше почув, як та ж провідниця оголосила, щоби всі пасажири приготували паспорти для перевірки, яку проводитимуть чеченці. Ті справді піднялися у вагон і, тільки глянувши в мій паспорт, наказали мені: «Руки за голову! Сходь з поїзда!». Солдати в масках і з автоматами — у жовтих одностроях, на плечах — нашивки із зображенням російського прапора — повели мене до автівки. Двоє сіло поперед мене, третій — позаду. Мені надягли наручники, а на голову натягнули мішок. Один з них ударив мене в обличчя так, що я знепритомнів...

Прийшов до тями уже в якомусь темному підвалі — як виявилось, привезли мене до захопленої терористами будівлі обласного управління СБУ, яку вони між собою називали «ізбушка». Наступного дня повели на допит. Російські найманці і чеченці-«кадировці» запитували: «Ти звідки і навіщо сюди приїхав? Нас убивати?.. Так ти «майданівець»? «Майданутий», значить?..», — зареготали. Аби я був більш «балакучий» з ними, всіляко знущалися наді мною. Зав’язали мені на шиї пасок і так «на прив’язі» водили, мов собаку, змушували мене під дулом автомата чистити їхні туалети. Не давали пити, морили голодом, аж на шостий день принесли півсклянки гречаної каші з кавалком хліба.

Отак два тижні пробув я в тій сирій холодній камері, на голому бетоні. Майже не спав, а ходив уночі туди-сюди, щоб зігрітися, бо мав на собі лише футболку і штани. Мої мучителі час від часу відкривали підвал, щоб подивитися, чи я ще живий, і копали мене. Раз повезли мене на полігон: «Бачиш, як ми будемо з вами робити?». На моїх очах звеліли піти на заміноване поле двом хлопцям — зі Львова, як я почув, і тих бідолах розірвало вибухами. «Ми зробимо так і з тобою, бандерівцем», — погрожували бойовики. І прикладали до горла ніж, катували мене електричним струмом. Я думав, що вже не вийду звідти живим, молився: «Прости мені, Господи, гріхи мої...».

Потім привели мене до їхнього командира — чоловіка старшого віку. Той запитав, чи справді я «майданівець», кому віз передачу, чи сам належу до якогось батальйону. Я відповів, що був на Майдані в Києві, а тепер як волонтер мав доставити передачу українським бійцям. Після цього командир бойовиків зателефонував переговірникові Володимирові Рубану, що вони мають заручника, тобто мене, якого разом з іншими можуть обміняти на своїх полонених вояків. І від терористів везли мене з натягнутим на голову мішком. Паспорт, банківську картку, гроші, два мобільні телефони, годинник, півтисячі гривень мені не віддали. Добре, що після повернення до Івано-Франківська друзі допомогли мені оформити новий паспорт.

Ігор Лещишин, звичайно, не міг знати, що на сході йому випаде безпосередньо зустрітися з «айдарівцями», до яких у нього особливий сентимент. У розташування цього добровольчого батальйону його привезли з луганської «ізбушки» знесиленого побоями і голодом, вкрай ослабленого, худого як скіпку. Та тримало на силі усвідомлення того, що страшні знущання над ним терористів уже позаду, він нарешті у своїх. Тиждень перебування в «Айдарі» Ігор згадує зворушено, а особливо ось цей епізод:
< — Ти, напевне, голодний? — запитала його жінка, чиє обличчя видалося хлопцеві знайомим, і тут же принесла йому на вечерю тарілку польової солдатської каші.

— Так, але мені багато не можна...

Ігор намагався їсти повільно. Між третьою і четвертою ложками страви відповів на запитання «айдарівки», звідки він приїхав:

— Мене два тижні тримали заручником у Луганську..

З’їв хлопець зовсім небагато — більше не можна, щоб не зашкодило, адже голодував декілька днів поспіль. Тим часом жінка уважно вдивлялася в обличчя «гостя».

— Я на Майдані в 31-й сотні бувѕ — сказав Лещишин. і тут його співрозмовниця від радості аж сплеснула руками:

— Так ти ж «Саймон»! — вона згадала «позивний» ігоря, а хлопець, — що її звуть Валентина-«Віночок». — Пам’ятаєш, іІгорю, як ми познайомились на вулиці Грушевського, біля пам’ятника Лобановському при вході на стадіон «Динамо»? Ти любив співати, хоча слів пісень до кінця не знав, — не без жартівлих ноток у голосі сказала жінка — одна з добровольців батальйону. Вона теж, як і більшість «айдарівців», прийшла сюди з Майдану.

Цілком доречно було б тут побажати Ігореві, аби його пісня була завжди повнозвучною, сповненою високим змістом життєвих поривань і цілей. Та це ще не кінець нашої оповіді. Коли матеріал було підготовлено до друку, як я почув, Ігор Лещишин встиг здійснити ще одну поїздку на Донбас. Утім, добирався туди вже не потягом і не сам, а їхав автівкою з кількома тернопільськими волонтерами. Зібрав відповідно до списку, який йому дали «айдарівці», харчові продукти, розчинну каву, чай, картки поповнення рахунків мобільних телефонів, шкарпетки та інші речі. Найвагоміше ж із привезеного українським військовим, а побували волонтери в розташуванні і батальйону «Шахтар» та 79-ї окремої аеромобільної бригади, — то, звичайно, тепловізор, апарат штучного дихання, кевларові каски.

Допомогли їм закупити все це для військових і спорядити автівку в далеку поїздку підприємці, управління Національного банку України в Івано-Франківській області, департамент соціальної політики ОДА, благодійні фонди, з якими І. Лещишин підтримує зв’язки. Витратив він на добру справу і власні заощадження. Хлопець пояснює:

— Зрозумійте, я просто не можу не їхати на схід. Адже українські бійці так чекають, що ми привеземо цю необхідну їм допомогу, придбану за гроші доброчинців, звичайних наших співгромадян. Одна івано-франківська бабуся, дізнавшись із передачі по місцевому телебаченню про мою волонтерську діяльність, упізнала мене і прямо на вулиці передала 500 гривень зі словами: «Синку, віддаю в твої надійні руки ці гроші, які мені зовсім нелегко було скласти зі своєї невеликої пенсії. Купи за них, будь ласка, і відвези на Донбас нашим бійцям те, що їм найбільше сьогодні потрібно». Ну як я можу підвести таких людей?..