Залежність від новин із Москви - це колоніальний спадок

Міністр культури Росії заявив, що... Придворний політолог Кремля застерігає від... Навального затримали, московський суд виніс вердикт, у якому… Макаревич знову заступився за Україну... Чічеріна виступила в Луганську... У новорічну ніч Кобзон заспівав про...

Саме з цих слів починаються безліч новин в українському інформаційному просторі. Не полінуйтеся, зайдіть на кілька провідних українських інтернет-сайтів (крім міжнародних, як-от «Радіо Свобода», «Бі-Бі-Сі» чи «Німецька хвиля»), перегляньте стрічку новин і найголовніші публікації. Купіть хоча б дюжину українських газет (байдуже, україно- чи російськомовних), підкресліть в них фломастером яскравого кольору всі згадки про російських політиків, культурних діячів чи аналітиків. Увімкніть телевізор, перегляньте програму новин на кількох каналах, зверніть увагу на кількість згадок про Росію й безпосередні новини з Росії.

А тепер згадайте, що кілька століть поспіль значна частина України належала до Османської імперії. Скількох турецьких політиків ми знаємо? Ердоган? І все? Та невже? А скількох співаків? Згадаймо імена турецьких акторів (крім серіалу «Величне століття»). Виявиться, що ми майже нічого не знаємо про сучасну Туреччину. А це безумовний регіональний лідер  зі значними ресурсами і колосальними затратами на зовнішню політику.

В Анкарі й Стамбулі діють десятки аналітичних центрів, які аналізують події в тому числі і в Україні. У тамтешній пресі виходять цілі низки глибоких матеріалів про російсько-українську кризу, а турецькі політики жваво коментують війну на Донбасі. Але ми нічого про це не знаємо. По-перше, в силу власної неосвіченості і відсутності грамотної закордонної політики, базованої на серйозному аналізі. Але по-друге, бо між нами й Туреччиною вже немає колоніального зв’язку. Ми вже не відчуваємо себе колонією Стамбула, тому нас і не цікавлять новини звідти, вони, умовно кажучи, не роблять нам погоди.

Скількох румунських політиків ми знаємо? Що вони щодня говорять про Україну? А який молдовський контекст української кризи, що про війну у нас вдома думають тамтешні військові, співаки (там узагалі є такі?), що пишуть сайти? Угорщина, як ми знаємо, підтримує Путіна. Але чи вся? Що про все це думає угорська опозиція? І, до речі, яке прізвище в головного опозиціонера у Будапешті?

Одразу після Нового року один із провідних українських інтернет-порталів публікує новину про те, що в новорічному ефірі українцям показували Кобзона і Валєрію, які у своїй пісні глузували з санкцій. Непідписаний автор новини обурюється цим фактом, мовляв, доколє в незалежній Україні транслюватимуть музику (до того ж низькоякісну) з Москви? Минає два дні, той же інтернет-портал публікує слова обурених Кобзона й Валерії, які реакцію на їхню пісню в Україні називають цензурою, переслідуванням і діянням хунти. Чи були в редактора цього порталу сумніви, що ці співаки обуряться реакцією в Україні? Чи це оригінальна поведінка? Ні. Все сплановано, нудно і прісно. Але редактор ставить цю новину, тим самим вкидаючи в український інформаційний простір абсолютно передбачувані слова росіян. Без спритного редактора українці б і не дізналися про тривоги Кобзона, але завдяки цьому порталу Україна прочитала українофобські цитати повністю. Шизофренія.

Наша залежність від новин із Москви лише підкреслює наш колоніальний зв’язок. Допоки ми оглядаємося на реакцію Білокам’яної, навіть мови немає про справжню незалежність. Поширюючи на свій фейсбук чергову заяву якогось російського «аналітика», ми своїми ж руками творимо над Україною павутину російської пропаганди. Навіть кепкуючи чи критикуючи, ми самотужки вводимо себе в механізм інформаційної пропаганди Кремля.

Поширення російських новин про вбитих чи розіп’ятих дітей із власним кумедним коментарем – це зовсім не смішно, це вірусне розповсюдження пропаганди, саме для цього її й вигадали, а значить – ви перетворилися в інструмент, який несвідомо діє відповідно до написаних у Кремлі інструкцій. Імперські сенси без російського окупаційного чобота потрапляють у наш дім разом зі словами чергового московського політика, співака чи журналіста. Не треба спростовувати, обурюватися чи сміятися, ‒ слід просто ігнорувати, навчитися не помічати, не впускати у свій світ ці флюїди. І коли помітите, що давно не чули новин із Росії, можете нарешті з полегкістю видихнути: ми – незалежні.

Андрій Любка – письменник