Говорити українською – це бунт?

За два десятиліття незалежності України галичани чимало наслухалися про небезпеку русифікації українців, котра завжди закінчується етноцидом і денаціоналізацією. Та мало хто тут, у Львові, може собі уявити, що на протилежному боці держави під назвою Україна розмовляти українською, а тим більше – вимагати поваги своїх прав згідно з чинним законодавством, що стосується мови, буває просто небезпечно. Представляючи Анатолія Ільченка, президент благодійного фонду „Україна-Русь” Ростислав Новоженець на прес-конференції згадав про іншого відомого захисника державної мови на сході країни – луганчанина Сергія Мельничука, який кілька місяців тому також був у Львові та розповідав про нелегку боротьбу з русифікаторами та переслідування, яких він зазнає через свою активну позицію.

Більше фото дивитися ТУТ


Як і С.Мельничук, Анатолій Ільченко вже видав книгу про те, які драматичні події спіткали його на шляху відстоювання власних громадянських прав. Утім, ситуація, що почала складатися навколо нього у рідному краю, насправді стає усе більш небезпечною.

- З української солідарності я погодився, щоб наш фонд „Україна-Русь” посприяв пану Анатолію довести свою позицію тут у Львові. І, можливо, вдатися ще до якихось інших кроків, які він запланував, - розповів Ростислав Новоженець.

- Коли я познайомився з паном Анатолієм, я пересвідчився, що це абсолютно неординарна особистість, це природжений бунтар, який все своє свідоме життя протестував проти системи, виступав за справедливість. – продовжує Р.Новоженець. - Він є автором книги „Іменем України та не в ім’я українців”, де виклав матеріали, з якими він офіційно звертався до органів влади до судової гілки для того, щоб відстояти право на українську мову в Миколаєві. Тобто, пан Анатолій є уособленням цілого півдня України, бо це не тільки в Миколаєві така ситуація з українською мовою, а в усіх південних областях. І стан української мови є абсолютно неадекватний у незалежній українській державі. А те, що за українську мову тих, які небайдужі і вимагають законних конституційних прав ще й б’ють і переслідують, яскраво видно на прикладі пана Анатолія.

Реальна небезпека. Чому в українських установах висять портрети Путіна та стоять прапори РФ?

А може, ситуація не настільки серйозна, аби вже оголошувати себе втікачем з рідного міста? Присутні на прес-конференції журналісти не одразу хочуть повірити, що пан Ільченко нічого не перебільшує у своїх твердженнях. Тому його просять ще раз і ще раз докладніше розповісти про те, що з ним відбувалося останнім часом у Миколаєві. Хоч спогади і не дуже приємні, він таки погоджується назвати принаймні основні факти, що викликають у нього дедалі більше занепокоєння за власну подальшу долю. Говорить, що тепер у нього залишається тільки один засіб захисту – надати історії чимбільшого розголосу, а також просить львів’ян вступитися за нього, написати листи президентові та до прокуратури. Можливо, хоч це допоможу приборкати його переслідувачів.

Далі Анатолій Ільченко розповідає:

„19 березнея торік розглядався мій позов до міського управління міліції. Вони опублікували в газеті інформацію російською мовою, я попросив зобов’язати опублікувати ту саму інформацію в газеті „Рідне Прибужжя” українською мовою. Але тоді вони знайшли проти мене адвоката. Це Павло Репешко. У 2004 р. він був у свиті Януковича. Репешко – українець із села з Кіровоградської області. Але ось яку статтю він написав. Заголовок: „Бандера герой? Якої України?”. Ось цитати: „Не зважаючи на пролиту у воєнні та повоєнні роки націоналістами кров беззахисних жертв, за президентства Ющенка весь 2009 рік оголошений на державному рівні роком Степана Бандери. У часи економічної кризи завжди активізуються різномастні радикали. Саме за глибокої економічної кризи у Німеччині прийшли до влади нацисти, за спинами яких той же Бандера хотів захопити владу.” Тобто, так в Миколаєві ставляться до Бандери. Такими статтями миколаївські газети рясніють. „Потрібно видалити з суспільства метастази націоналізму”, - це також цитата з Репешка. І саме він представляв газету, проти якої я позивався.

Вже під час засідання він намагався мене побити. Вставав і підходив до мене. Суддя робила йому зауваження. Навіть в поясненнях написала, що неодноразово робила йому зауваження. Далі була перерва, коли суддя підша формулювати вирок. Щоб вийти з приміщення, треба від дверей судової зали піти наліво. Тож я навмисно пішов в інший бік, щоб не зустрічатися з Репешком. Я зробив 3-4 кроки і несподівано отримав удар у вухо. Він загнав нігті, і почав роздирати мені вухо. І казав: „Нацист – унічтожу”. Там сиділи люди, я кажу: „В кого є телефон, викличте міліцію! Капітанша міліції стояла за три кроки від нас, і не реагувала. Він спокійно собі пішов.

Приїхала міліція, швидка. Фельдшер написав діагноз – забій лівої вушної раковини, рана. Але міліція почала захищати нападника. Мені, зокрема, видали скерування до судмедексперта без печатки. Я поїхав до експерта, експерт мене не прийняв. Невже у міліції, де видають скерування, не знали, що треба поставити печатку? В той день призначали голову обладміністрації Круглова, і я у відчаї прийшов до обладміністрації з плакатом „Круглов і Янукович – це жахливо.” В мене тоді була просто депресія.

Тут же до мене підійшла міліція. Я говорю, що лише хочу, аби мені поставили печатку. Мені скручують руки, запихають в міліцейську машину, везуть у центральний райвідділ і тримають там три години, поки закінчила роботу експерт, після чого мені таки вручають скерування вже з печаткою. Тобто, мене тримали, аби я в той день не потрапив до експерта і щоб не стояв біля ОДА, бо там же урочистості!

Читати повністю ТУТ