Вони ( росіяни ) і їх імперія віками присвоювали собі у заслугу досягнення талановитих, видатних людей, не московського походження. Гоголь, Короленко, Мережковський – з письменників, Малевич, Левітан – з митців, Вернадський, Корольов – з учених…Цей перелік можна продовжувати ледь не до безкінечності. Брехлива за своєю сутністю держава, такий же, в своїй основі і народ, що живиться віками вкраденою і нахабно присвоєною історією Русі – України.
Як у документальній ретроспективі, думкою гайнув у рік 1986- й. У кіоску – книгарні переглядав різні книжки, відшукуючи потрібні й цікаві. До рук потрапив роман – есе « Марія Башкирцева», авторства Михайла Слабошпицького. Цю ошатну, чудесно оформлену книжку, без перебільшення, не прочитав, а « проковтнув». Збереглося в пам’яті і ім’я автора.
Рік 2014 – й .Під час перебігу гарячих подій у контексті Революції Гідності пощастило познайомитися з Михайлом Федотовичем. Багато води спливло в українських річках за 28 років… Прочитав не одну книжку дуже своєрідного, уособленого письменника – науковця.
Пан Михайло – то надзвичайно щира, інтелігентна, доброзичлива і приязна українська людина. Останні риси часто притаманні видатним особам. Ще будучи студентом – першокурсником факультету журналістики, працюючи у бібліотеці Академії Наук, віднайшов інформацію про Марію Башкирцеву. У різних джерелах про неї згадували, як про – російську, польську, французьку художницю. Уродженка села Гавронці, Диканського повіту, Полтавського краю. « Вона – українська художниця. З нелюбов’ю відгукувалася про Росію», - каже Михайло Федотович і у продовження, цитує по пам’яті уривок з « Щоденника» Башкирцевої : « Росіян я не знаю, сміялася з їхньої мови…».
Повернення цього славного імені додому, до України – Полтавщини, відбулося завдяки нашому сучаснику – письменнику. Роман про чаклунку Марію із Гавронців був написаний протягом десяти місяців, а ось накопичення матеріалів тривало 15 років. Хто цікавиться, читає, зачитується творами М. Слабошпицького, міг переконатися,у його вмінні працювати системно, скрупульозно, як вчений – дослідник. Він дуже обережний у поводженні зі словом, відшукує і повертає, ті українські слова, котрі багатьма земляками забуті і втрачені. З допомогою таких авторів можна навчитися гарно розмовляти українською…
Та вернімось до особи парижанки з – під Диканьки. Походила із заможної, шляхетної родини. Батько, Костянтин Павлович був предводителем Полтавської шляхти. ЇЇ рід по материній лінії – полтавські старосвітські поміщики Бабаніни. Господь і Природа обдарували панну не лише вродою, а і – розумом, талантом, працелюбністю. Дівчина досконало опанувала іноземні мови – французьку, англійську, італійську, грецьку. Була володаркою чудового голосу, який зник у 17 років. В 20 – ти літньому віці Марію спіткали ще дві біди – сухоти і часткова втрата слуху. Та вона все одно, за дуже коротке життя ( 24 роки ) , життя – яскравий спалах…, зуміла реалізувати себе – як мисткиня, відома на увесь світ, і як авторка « Щоденника» ( написаний французькою мовою ). Англійський прем’єр – міністр Вільям Гладстон назвав цей « Щоденник», - найцікавішою книжкою століття. Значну частину свого недовгого життя прожила за кордоном, Ніцца, Париж…Марія померла пізньої осені 1884 року. Похована у Парижі, на цвинтарі Пассі. Останні слова вимовлені нею, були : « Мені так хочеться гавронських вишень і яблук…». Талантом цієї « виняткової» натури, так висловився Ілько Рєпін ( він теж наш ! ), захоплювалися А. Франс, Е. Золя, Гі де Мопассан, Л. Українка. Ім’ям Марії названо одну з вулиць Ніцци. Не забуваймо, хто був піонером у відкритті і поверненні цього імені Україні і всім нам…
Важко бути письменником національним, коли не існує національної держави і повноцінної нації. Тому роль українських письменників, не тільки за мовною ознакою, а й за змістом, у добу, коли зникає державна мова, та усе українське, значно зростає.
Михайло Федотович володіє неповторним хистом, в умінні представити нам, читачам, відомі, знамениті імена, інакше, по – своєму. Як приклад, роман « Поет із Пекла» ( Тодось Осьмачка ). Поет високого обдарування, постає перед нами ( після прочитання книжки ) – як людина, життя котрої « .. справді не було нічим іншим, тільки постійною мандрівкою, ніби велетенською залізничною станцією, де він тинявся з кута в кут, чекаючи своєї черги». – так писав Юрій Стефаник. Книжка – це поштовх до знайомства з поезією Т. Осьмачки, до повторного прочитання, заглиблення, зрозуміння віршованого слова Поета з ознаками геніальності.
Початок 30 – х років двадцятого століття, коли був витоптаний, вирваний з корінням цвіт українського письменства ( Г. Косинка, Д. Фальківський, В. Підмогильний…), став початком його блукань, їм не видно було кінця.
Допити, арешти, переховування, спроба втекти за кордон, ув’язнення в Бутирці, поневіряння у психіатричній лікарні. Через отакі жахіття пройшов поет.
П’ять збірок поезій залишив нам, людям свого народу, тим, хто ще не забув, що таке – справжня Поезія. Мешкав у США, Канаді, бував у Франції, Югославії. Помер 7 вересня 1962 року у шпиталі поблизу Нью – Йорка ( сьогодні 7 вересня… ). Прочитаймо уривок з вірша « Немає» :
« І де б уже не полоскав я п’яти’
І ніс у мандри торбу та жалі,
Та знаю добре, знаю, мов проклятий,
Що скрізь немає волі на землі».
Наскільки промовисті, згірклі, важкі, проте зрозумілі слова, що й додати що – небудь не варто…
А ось ще один приклад. Чи багато знаємо про Михайла Коцюбинського ? Гадаю, що ні. Ще менше про ту добу, у яку жив і творив видатний письменник. Давно зарахований у класики української літератури. У період УРСР в середніх школах вивчали програмний твір « Фата Моргана». Відверто, не найкращий, з написаного Коцюбинським. Він – один з найбільш недооцінених, можливо прочитаних, та незрозумілих письменників в Україні.
Якби залишився в історії літератури автором одного твору – « Тіні забутих предків»,і цього було б забагато ! Шедевр світової літератури. Наповнений психологічною напругою, у ньому ожили на рівні архетипів, правдиві образи з тодішнього українського життя. Його перу належать і взірцеві оповідання – « Сміх», « Коні не винні», « Персона грата», новела « Інтермеццо».
Книжка « Що записано в книгу життя. Михайло Коцюбинський та інші» розповідає про час Коцюбинського, про поразки нашого народу, про вади притаманні українському менталітету, про відомих сучасників. Саме у цьому творі з особливою силою зазвучало багатоголосся Михайла Слабошпицького. Усі соло – партії розділені на дев’ять осіб ( М. Коцюбинський, С. Єфремов, В. Самійленко, В. Вінниченко, Є. Чикаленко, В. Леонтович, М. Могилянський, анонімний Біограф і утаємничена жінка ). Твір у значній мірі опирається на архівні матеріали – епістолярні, мемуарні, літературні розвідки, є цілісним по сприйняттю.Завдяки автору можемо реально уявити, якою ж була українська інтелігенція початку 20 – го століття. Нам привідкрили гардину, за якою ховалося особисте життя видатного прозаїка., - про трагічний перехід на сторону більшовиків синів письменника, про листування з Олександрою Аплаксіною.
А як підбираються парсуни головних персонажів творів, які чимось вагомим привернули увагу - М. Башкирцева, Т. Осьмачка, О. Влизько, Н. Дровняк…
Михайло Слабошпицький – критик, літературознавець, публіцист, громадський діяч, виконавчий директор Ліги меценатів, директор видавництва « Ярославів Вал». На величезній території гуманітарного світу, людина – оркестр, і тому будемо очікувати нових, несподіваних соло – партій у різних жанрах літератури. Важливою є власна думка пана Михайла про призначення письменника : « Український письменник мусить бути революціонером, будите лем, просвітителем, навчителем, моральним авторитетом і поряд зі священником в тому суспільстві стояти, а потім бути, може, письменником…».
Андрій Будкевич.