— Всеукраїнський тур включає десять філармонійних виступів: у Чернівцях, Коломиї, Івано-Франківську, Львові, Тернополі, Києві, Вінниці, Кам’янець-Подільському, Хотині та Хмельницькому в період 2—13 березня, — розказав Кирило СТЕЦЕНКО. — Кульмінаційним буде концерт у Києві 9 березня — немов «передача естафети» (символічне закриття ювілейного Року Кобзаря та відкриття громадянської ініціативи з проголошення Року української музики в Україні на честь Михайла Вербицького — творця музики українського Гімну).

Програма «Скрипкове дерево роду» створювалася до 200-річчя Тараса Шевченка, для відтворення українських духовних універсалій у музичному вимірі. Я поставив собі за мету — продемонструвати своєрідну міні-антологію української скрипкової музики (від Максима Березовського до Мирослава Скорика, від бароко до моїх власних постмодерних композицій). Концерт складається з чотирьох блоків: пролог — «Кредо віри», «Духовні скрижалі»; перший відділ — класицизм плюс романтизм («Серце України»); другий відділ — постромантизм і неофольклоризм ХХ — ХХІ століть; фіналізація — «бісівські» п’єси, експерименти, постмодернізм. Усе це покликано продемонструвати тяглість, красу та силу української духовної традиції — самобутність її скрипкової культури. Кожен твір програми є носієм національної традиції — плекає і розвиває жанри, образи та інтонації, насичені вібраціями українського естетичного ідеалу. Відібрані твори, на мій погляд, не лише втілюють ідею присвяти ювілеєві Тараса Шевченка, а й наповнюють концертну залу актуальним кобзаревим духом єднання, визволення, оновлення.

— Чим обумовлений цей проект?

— Бажанням максимальної самореалізації. Для мене це — мій перший тур Україною в третьому тисячолітті (з 1977 по 1989 роки я концертував як соліст Рівненської обласної філармонії, дав понад дві тисячі концертів, зокрема й за кордоном, але потім була тривала перерва)... Нинішній період називаю його своїм «третім життям» — я вирішив знову повернутися до активного концертування.

— У вас був доволі тривалий період бурхливої громадської діяльності...

— 1989 року (в моєму «другому житті») з фестивалем «Червона рута» я захопився громадською діяльністю. Ще 2005-го я вручив тодішньому президентові В.Ющенку свою книжку «Стратегія культури України»... Мене помітили, стали запрошувати на всілякі експертні ради, і я навіть став радником міністра культури. До речі, моя кандидатура розглядалася на цю посаду, але мене цікавила реалізація моїх творчих ідей, а не потрапляння до лав «касти недоторканних». Тоді через власний досвід я побачив, наскільки неефективна в нас система управління. Біда в тім, що в нашій країні так і не виникла самостійна школа управління, причому саме стратегічного управління. Це виявляється на всіх рівнях — політики, економіки, безумовно, культури. Усі, без винятку, галузі страждають від відсутності стратегічного управління. Власне, це — риса, притаманна всім постколоніальним країнам, залежним від метрополії. Отже, зрозумілою стає поведінка всіх наших лідерів — аж до найвищих очільників держави — вони завжди намагаються знайти центр, отримати вказівок — положень, тенденцій тощо. Це якщо не Москва, то Брюссель чи Вашингтон. Зрозуміло — не можна не рахуватися з центрами впливу, але власна політика все ж мусить вибудовуватися абсолютно самостійно. Тому що стратегічне управління не є системою планування. Як нас вчили за часів марксизму-ленінізму, а управління сенсами, тобто базовими, державними, що вибудовуються на основі системи цінностей, якими ми за жодних умов не можемо поступатися, ні розмінюватися чи обмінюватися....

— Але для того має бути сформована база тих цінностей....

— Саме для того вибудовуються сенси. А вже залежно від них — стратегічні цілі. Завдання як для всієї держави, нації, так і для кожної окремої галузі. А в нас, зокрема у сфері культури, будується політика «реагувань на виклики» (от нас б’ють, тож ми захищатимемося, нам забороняють говорити українською мовою — ми починаємо боротися)...