100-літні рецепти розбудови України: п’ять цитат гетьмана Павла Скоропадського

Тривалий час нам накидали негативно-зневажливе бачення цього періоду, потім почали возвеличувати й вихваляти. Насправді замість пафосу тут потрібна вдумлива робота над помилками, адже Гетьманат – це наша країна невивчених уроків.

З огляду на це пропоную звернути увагу на топ-5 цитат зі спогадів ясновельможного пана гетьмана.

Написані майже 100 років тому – по гарячих слідах, невдовзі після повалення Гетьманату – вони видаються цілком актуальними.

Ліворуч – перше повне видання спогадів гетьмана Павла Скоропадського, 1995 року. Праворуч – український переклад спогадів, виданий у 2017 році

​1) Особливості національного характеру і мовні суперечки

Шукаючи українсько-російського порозуміння, гетьман часто опинявся в ситуації свого серед чужих і чужого серед своїх: його не сприймали ані росіяни, ані українці.

«Жахлива риса українців – нетерпимість і бажання домогтися всього одразу; щодо цього мене не здивує , якщо вони зазнають цілковитого провалу. Хто хоче все й одразу, той зрештою нічого не дістає. Мені постійно доводилося говорити їм про це, але для них це неприйнятно. Наприклад, із мовою: вони вважають що російську мову необхідно повністю витіснити».

Між іншим, політологи зазначають, що скороспішність і брак розрахованих на тривалий час стратегій досі залишаються невід’ємною рисою української політики, зрештою, як і мовні суперечки.

«Словник московсько-український» і «Словник українсько-московський». Видавництво «Рідна мова», Київ, 1918 рік

​2) Засади кадрової політики

В роки Української революції 1917–1921 років саме при гетьмані було досягнуто найбільших успіхів у тому, що тепер називають «розбудова держави». Тож тогочасний управлінський досвід одночасно заслуговує на увагу. Як згадував сам Павло Скоропадський, серед його урядовців не було видатних особистостей, але були люди здебільшого працелюбні й чесні.

«Якщо ви, панове, коли-небудь будете в тих умовах, в яких був я, то, бажаючи вам добра, раджу: бережіть розумних, освічених, здатних до роботи людей, у нас їх можна по пальцях перелічити. Не присікуйтеся до дрібниць. Не длубайтеся в минулому ваших підлеглих, якщо в цю хвилину вони цінні своєю працею. За цю пораду ви мені потім подякуєте».

«Одне з наших нещасть і полягає в тому, що в нас мало честолюбних людей… Ми страждали від відсутності людей, які прагнули досягти чогось більшого, все якась дрібнота, переважно жадає, щоб ніхто не збурював її спокою, а якщо вже треба діяти, то лишень для того, аби як-небудь безпечно спекульнути для свого міщанського благополуччя».

Павло Скоропадський, гетьман Української Держави (29 квітня – 14 грудня 1918)

3) Крим

Сто років тому на півострів Крим було значно більше претендентів, ніж тепер. Тоді німці міркували над тим, аби створити на півострові «колоніальну державу», турки – прагнули повернути на орбіту Османської імперії, свої плани були в червоних і білих росіян.

«Україна не може існувати, не володіючи Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг. Крим має належати Україні, на яких умовах, це байдуже, чи буде це повне злиття, чи широка автономія, останнє повинно залежати від бажання самих кримців. Але нам потрібно бути цілком убезпеченими від ворожих дій з боку Криму. У сенсі ж економічному Крим, фактично, не може існувати без нас. Я рішуче наполягав перед німцями на передачі Криму на яких завгодно умовах, звичайно, беручи до уваги всі економічні, національні та релігійні інтереси народонаселення. Німці вагалися, я наполягав максимально рішуче».

4) Проблеми українського православ’я

У церковному питанні Павло Скоропадський був налаштований доволі консервативно. Виступаючи за те, щоб православ’я набуло національного характеру, він водночас дуже стримано ставився до автокефалії й упереджено – до греко-католиків. Тому гетьмана неабияк здивувало, коли урядовці на чолі із прем’єр-міністром Федором Лизогубом, навіть міністр промисловості єврей Сергій Гутник, висловилися за автокефалію української православної церкви. І це при тому, що опозиція закидала гетьманському урядові проросійський характер!

«Безмежно прив’язаний до нашого православ’я, але не можу без щирого жалю дивитися, на що перетворилася наша Церква завдяки ганебній політиці, яку вела стосовно неї стара урядова Росія. Віру задушено, убито все живе, святе в нашій релігії, загублено, а залишився якийсь мертовний, холодний обрядовий бік… Потрібно, аби вище духовенство призначалося з місцевих людей, треба воскресити православ’я, розпалити серця наші любов’ю до віри, як було у нас у давнину, а це тільки й можливо, коли люди, що стоять на чолі, самі житимуть інтересами народу і близько до нього стоятимуть.

Серед теперішніх ієрархів багато дуже поважних людей. Але яким чином людина, що народилася і все життя пробула, скажімо, у Калузькій губернії, може сприйняти середовище та особливості населення Подільської губернії? Духовну відмінність поміж калузьким жителем і волинським такий ієрарх зазвичай пояснює прагненням до уніатства чи таємною роботою останнього. А це зовсім не так.

Увесь світогляд мешканця півночі і півдня цілковито відмінні. Йому не подобається великоруський архієрей, але це аж ніяк не означає, що він тягне в унію. Остання робить великі успіхи у нас на Україні. Я певен, що ці успіхи тільки й можливі через той розлад, котрий існує у нас у Церкві».

​5) Прогноз, який збувся

Нарешті, варто сказати, що Скоропадський передбачив подальший розвиток подій в Україні на багато років уперед.

«Я не маю сумніву, як не мав і раніше, що всілякі соціалістичні експерименти, в разі якщо уряд у нас був би соціалістичний, повели б негайно до того, що вся країна протягом шести тижнів стала б здобиччю всеосяжного молоха більшовизму.

Більшовизм, знищивши всіляку культуру, перетворив би нашу країну на висохлу пустелю, де з часом усівся б капіталізм, але який!.. Не той слабкий, м’якотілий, який жеврів у нас досі, а всесильний бог, у ногах якого буде плазувати той таки народ».

Справді, невдовзі після краху комуністичної системи і проголошення незалежності в Україні постав великий бізнес – олігархат, який відіграє в суспільно-політичному житті значно більшу роль, ніж сто років тому.

Автор: Дмитро Шурхало, журналіст та історик.