Скільки б ми не блукали нашим телеефіром, переключаючи канали, скільки б не намагалися виловити щось важливе для української душі, нам не вдасться зачепитися бодай за щось вартісне. Так влаштований наш медійний простір, що незважаючи на політичні пристрасті і протилежні позиції – всі наші канали абсолютно єдині в одній якості.
Вони не дають жодної культурологічної інформації і жодним чином не тільки не підтримують українця, а й зовсім не репрезентують на світовий загал Україну як велику націю з глибокими культурними традиціями, яка в нинішній Європі дивом зберегла себе, незважаючи на страшні трагедії, котрі вона пережила у 20 столітті і продовжує переживати у 21-му, пише Анатолій Матвійчук на Музика України.
Майже подвійне скорочення чисельності населення від воєн і голодоморів, багатомільйонна міграція нашого працездатного населення в інші частини світу, не відняли у людей любові до рідних традицій, до української пісні, до поезії і мови. У чому секрет? Напевно, в глибинній генетичній прив'язаності до свої витоків. Однієї народної пісні, красивої вишиванки, мальовничого художнього полотна вистачає кожному з нас, аби за кілька хвилин, щоразу, знов і знов перезапустити програму свого духовного відновлення.
Хоча, в останні десятиліття це стало робити значно важче. Нема звідки черпати джерельну воду, аби тамувати душевну спрагу. І за тридцять останніх років у нас виросло і стало на ноги ціле покоління “Х”, виховане на цінностях і фетишах глобального світу.
Та це зовсім не значить, що весь світ став таким – безликим, безнаціональним і безкультурним. Просто є у цьому світі особливо страшні анклави на зразок нинішньої України, де національна культура упосліджена і табуйована настільки, що про неї не прийнято говорити взагалі, не те що відтворювати в інформаційному просторі зразки традиційної культури. Ну хіба що в якомусь брутальному політичному контексті, як це було нещодавно.
Найгірше те, що нескінченні розмови про українізацію простору і квотування українського продукту в ефірі, абсолютно нічого не міняють: наймані заробітчани з близького зарубіжжя прямо в ефірах опановують мову, а різні поп-групи починають співати ніби то українською. І наче все гаразд?
Та в тому й справа, що ні! Не все гаразд! Численні телеведучі з різноманітних каналів із прізвищами далекими від українських, використовують мову лише як необхідний їм професійний інструмент, а в новітніх піснях, що звучать на фм-станціях мова пісенних текстів у більшості своїй синтетична, як американська полуниця, вирощена на гідропоніці. Вона не має ані смаку, ані аромату… І справді – для них це інструмент, як, приміром, лопата, якою копають ями. Хіба можна обожествляти лопату?
Але для справжніх українців мова – не просто інструмент, а щось значно важливіше. І, насамперед символ спільності, порозуміння і довіри. А якщо ця мова нав'язана крайньою необхідністю або підступністю намірів? Тоді, горе нам – і усі ті розумні балакучі голови – то вовки в овечих шкірах, які замаскувалися, щоб у зручний час вгризтися в наші горлянки…
А ми, дурні, все товчемо своє – і радіємо, коли якийсь перевертень натужно видавлює із себе нові для нього слова. Аякже, заговорив по-нашому, значить тепер наш!
Не тіште себе даремними ілюзіями, браття і сестри. Вовки ніколи не стануть вівцями – це всього лише зручне прикриття! Вони все одно не читають українських книжок і не розуміють ваших поетів. Не знаю, як ви, а я одразу відчуваю оцю жахливу підміну – коли замість діамантового кольє нам пропонують дешеві скляні буси. А щоб ви не помітили цієї підміни, з усіх ефірів прибрані кращі генетичні носії цієї мови – поети, письменники, публіцисти, культурні діячі. А з вилученням істинної народної мови, а також мистецтва, що ретранслює цю мову, народ біднішає ментально, культурно і духовно. Бо не можна розділяти мовне і культурне питання – це дві сторони однієї монети!
Що це взагалі за країна така, де борються за мову, але в інформаційному просторі повністю ігнорують національну культуру?! Адже поезія, пісня, проза, драматургія – це ті художні жанри, де мова набуває найвищого сенсу, як виразник національної душі!
Але не намагайтесь підняти цю тему в телеефірі – ведучі на вас дивитимуться байдужими очима, а продюсери поставлять на вас хрест і більше не запрошуватимуть в ефір. Чому?
Та тому, що хтось дуже зацікавлений в тому, аби перерізати нам коріння. І це не на рівні окремих телеканалів, а значно вище – там, де формуються глобальні інформаційні тренди.
На підтвердження своїх слів скажу – щорічно факультети журналістики українських вишів випускають десятки молодих талановитих фахівців, консерваторії і освітньо-культурні заклади виховують чудових українських акторів, співаків, танцюристів, музикантів. То де ж вони!?
В ролі ведучих на провідних телеканалах хто завгодно, лише не українці. У більшості – це саме ті, що використовують мову лише в ефірі, як професійний інструмент. У розважальному і молодіжному сегменті програм взагалі панує російський стандарт, злегка приправлений українським колоритом.
Знайти в ефірі щось філософське, глибоке, почути, що відбувається з українцями, куди ми рухаємось, як розвиваємось – це взагалі немислимо. До недавнього часу було ще пару програм на “5 каналі” і на каналі “ZIK”, але вони, схоже, теж зникли безповоротно.
Добре, що поки що є хоча б “Фейсбук”, де можна сказати про головне і зробити найважливіші висновки щодо причин нашої, без перебільшення, гуманітарної катастрофи. Я назву деякі найсуттєвіші причини:
– Ми із самого початку отримання Незалежності не були готові до неї. Не уявляли, які виклики чекають нас. Не мали жодної гуманітарної доктрини, жодної візії майбутньої держави. Мої спроби вже тоді докричатися чи достукатися до когось викликали лише поблажливі посмішки. Іноді я переглядаю свої телеінтерв'ю 20-рчної давності – все змінилося тільки на гірше за останні роки.
– Під гаслами демократизації, відкритості суспільства, культурної конвергентності ми абсолютно втратили голову. Держава не проводила свідомої кадрової політики, готуючи собі зміну, – не приділяла увагу національним кадрам, з українського середовища, які б уболівали за свою культуру, рухали і розвивали її, лобіювали українські проекти в мас-медіа. Натомість у нашому культурному просторі з”явилося чимало людей, ментально ворожих для нашої культури, які почали відверто зневажати її, знущатися над артефактами і мовою. Але ми це проковтнули, боячись здатися нетолерантними чи відсталими селюками. Ми так хотіли бути модними!
Пам'ятаю, як років 20 тому в Україну приїхав відомий телепродюсер з Канади. Я запросив його на один популярний фестиваль, що проходив у ДК “Україна”. Після всього він сказав мені лише одну фразу; “Друже, це жахливо, але всі ваші молоді співачки схожі на наших дешевих повій…” Очевидно, що ті тренди вже тоді закладалися в наше суспільство і сьогодні ми пожинаємо врожай.
– Ми тупо і безвідповідально повністю віддали свій найважливіший стратегічний ресурс – інформаційний простір – бозна-кому, заселивши його всілякими ліберальними ідеями, гендерною і сексуальною рівністю, жахами, сексуальними збоченнями і криміналом, не ведучи жодного діалогу із суспільством, не пояснюючи, не коментуючи, не розставляючи акценти. З нашого інформаційного простору практично зникли такі важливі соціальні інститути, як музична і літературна критика, кінознавство і театрознавство.
– І, нарешті, ми побудували такий жорсткий і відцензурований інформаційний простір, де немає місця голосу народу. Там є лише політики, політологи і статисти, які по команді аплодують спікерам. Ні, вибачте, залишилися ще фріки і клоуни, які покликані викликати у вас ржачку і таким чином знімати напругу нашого щоденного негармонійного життя.
– Як результат ми отримали абсолютно маніпульоване телевізором, аморальне, квазі-політичне суспільство з надзвичайно низьким рівнем загальної культури, я вже не кажу про культуру національну, де брутальність панує на кожному кроці, а найрейтинговішими видовищами є “95 квартал”, “Дизель-шоу” чи молодіжні фрік-шоу з Нового каналу.
Я ні слова не говоритиму про олігархів, зубожіння і продаж землі – цим і так забита ваша свідомість. Бо це все – наслідки. А причини – про них сказано вище.
І тому, коли різні канали з протилежних політичних таборів кричать про якусь там політичну цензуру і свободу слова, це не викликає у мене нічого, окрім гіркої посмішки. Бо в нормальних культурних країнах, де поважають традиції народу та його національну культуру, такі відверто пропагандистські канали взагалі б не мали права на існування.
Але я розумію, чому у нас так. Бо, коли гримлять пропагандистські гармати, – то музам просто затикають роти.
Наші інтереси:
Розуміти, що в Україні інформаційний простір контролюється неукраїнцями і занадто переповнений ліберальними ідеями, гендерною і сексуальною рівністю, жахами, сексуальними збоченнями і криміналом. Потрібно виховувати сучасне суспільство, а не тільки розважати.
Пряма і точна цитата з Гіперборійської інструкції про здобуття керованої молодості є майже в кожній українській родині. Саме з неї починається вчення Ісуса Хреста про перенародження та вічне життя...
Анатолій Матвійчук: "Ми ніби є, а нас уже нема
Світ:
Скільки б ми не блукали нашим телеефіром, переключаючи канали, скільки б не намагалися виловити щось важливе для української душі, нам не вдасться зачепитися бодай за щось вартісне. Так влаштований наш медійний простір, що незважаючи на політичні пристрасті і протилежні позиції – всі наші канали абсолютно єдині в одній якості.
20022205.jpg
Вони не дають жодної культурологічної інформації і жодним чином не тільки не підтримують українця, а й зовсім не репрезентують на світовий загал Україну як велику націю з глибокими культурними традиціями, яка в нинішній Європі дивом зберегла себе, незважаючи на страшні трагедії, котрі вона пережила у 20 столітті і продовжує переживати у 21-му, пише Анатолій Матвійчук на Музика України.
Майже подвійне скорочення чисельності населення від воєн і голодоморів, багатомільйонна міграція нашого працездатного населення в інші частини світу, не відняли у людей любові до рідних традицій, до української пісні, до поезії і мови. У чому секрет? Напевно, в глибинній генетичній прив'язаності до свої витоків. Однієї народної пісні, красивої вишиванки, мальовничого художнього полотна вистачає кожному з нас, аби за кілька хвилин, щоразу, знов і знов перезапустити програму свого духовного відновлення.
Хоча, в останні десятиліття це стало робити значно важче. Нема звідки черпати джерельну воду, аби тамувати душевну спрагу. І за тридцять останніх років у нас виросло і стало на ноги ціле покоління “Х”, виховане на цінностях і фетишах глобального світу.
Та це зовсім не значить, що весь світ став таким – безликим, безнаціональним і безкультурним. Просто є у цьому світі особливо страшні анклави на зразок нинішньої України, де національна культура упосліджена і табуйована настільки, що про неї не прийнято говорити взагалі, не те що відтворювати в інформаційному просторі зразки традиційної культури. Ну хіба що в якомусь брутальному політичному контексті, як це було нещодавно.
Найгірше те, що нескінченні розмови про українізацію простору і квотування українського продукту в ефірі, абсолютно нічого не міняють: наймані заробітчани з близького зарубіжжя прямо в ефірах опановують мову, а різні поп-групи починають співати ніби то українською. І наче все гаразд?
Та в тому й справа, що ні! Не все гаразд! Численні телеведучі з різноманітних каналів із прізвищами далекими від українських, використовують мову лише як необхідний їм професійний інструмент, а в новітніх піснях, що звучать на фм-станціях мова пісенних текстів у більшості своїй синтетична, як американська полуниця, вирощена на гідропоніці. Вона не має ані смаку, ані аромату… І справді – для них це інструмент, як, приміром, лопата, якою копають ями. Хіба можна обожествляти лопату?
Але для справжніх українців мова – не просто інструмент, а щось значно важливіше. І, насамперед символ спільності, порозуміння і довіри. А якщо ця мова нав'язана крайньою необхідністю або підступністю намірів? Тоді, горе нам – і усі ті розумні балакучі голови – то вовки в овечих шкірах, які замаскувалися, щоб у зручний час вгризтися в наші горлянки…
А ми, дурні, все товчемо своє – і радіємо, коли якийсь перевертень натужно видавлює із себе нові для нього слова. Аякже, заговорив по-нашому, значить тепер наш!
Не тіште себе даремними ілюзіями, браття і сестри. Вовки ніколи не стануть вівцями – це всього лише зручне прикриття! Вони все одно не читають українських книжок і не розуміють ваших поетів. Не знаю, як ви, а я одразу відчуваю оцю жахливу підміну – коли замість діамантового кольє нам пропонують дешеві скляні буси. А щоб ви не помітили цієї підміни, з усіх ефірів прибрані кращі генетичні носії цієї мови – поети, письменники, публіцисти, культурні діячі. А з вилученням істинної народної мови, а також мистецтва, що ретранслює цю мову, народ біднішає ментально, культурно і духовно. Бо не можна розділяти мовне і культурне питання – це дві сторони однієї монети!
Що це взагалі за країна така, де борються за мову, але в інформаційному просторі повністю ігнорують національну культуру?! Адже поезія, пісня, проза, драматургія – це ті художні жанри, де мова набуває найвищого сенсу, як виразник національної душі!
Але не намагайтесь підняти цю тему в телеефірі – ведучі на вас дивитимуться байдужими очима, а продюсери поставлять на вас хрест і більше не запрошуватимуть в ефір. Чому?
Та тому, що хтось дуже зацікавлений в тому, аби перерізати нам коріння. І це не на рівні окремих телеканалів, а значно вище – там, де формуються глобальні інформаційні тренди.
На підтвердження своїх слів скажу – щорічно факультети журналістики українських вишів випускають десятки молодих талановитих фахівців, консерваторії і освітньо-культурні заклади виховують чудових українських акторів, співаків, танцюристів, музикантів. То де ж вони!?
В ролі ведучих на провідних телеканалах хто завгодно, лише не українці. У більшості – це саме ті, що використовують мову лише в ефірі, як професійний інструмент. У розважальному і молодіжному сегменті програм взагалі панує російський стандарт, злегка приправлений українським колоритом.
Знайти в ефірі щось філософське, глибоке, почути, що відбувається з українцями, куди ми рухаємось, як розвиваємось – це взагалі немислимо. До недавнього часу було ще пару програм на “5 каналі” і на каналі “ZIK”, але вони, схоже, теж зникли безповоротно.
Добре, що поки що є хоча б “Фейсбук”, де можна сказати про головне і зробити найважливіші висновки щодо причин нашої, без перебільшення, гуманітарної катастрофи. Я назву деякі найсуттєвіші причини:
– Ми із самого початку отримання Незалежності не були готові до неї. Не уявляли, які виклики чекають нас. Не мали жодної гуманітарної доктрини, жодної візії майбутньої держави. Мої спроби вже тоді докричатися чи достукатися до когось викликали лише поблажливі посмішки. Іноді я переглядаю свої телеінтерв'ю 20-рчної давності – все змінилося тільки на гірше за останні роки.
– Під гаслами демократизації, відкритості суспільства, культурної конвергентності ми абсолютно втратили голову. Держава не проводила свідомої кадрової політики, готуючи собі зміну, – не приділяла увагу національним кадрам, з українського середовища, які б уболівали за свою культуру, рухали і розвивали її, лобіювали українські проекти в мас-медіа. Натомість у нашому культурному просторі з”явилося чимало людей, ментально ворожих для нашої культури, які почали відверто зневажати її, знущатися над артефактами і мовою. Але ми це проковтнули, боячись здатися нетолерантними чи відсталими селюками. Ми так хотіли бути модними!
Пам'ятаю, як років 20 тому в Україну приїхав відомий телепродюсер з Канади. Я запросив його на один популярний фестиваль, що проходив у ДК “Україна”. Після всього він сказав мені лише одну фразу; “Друже, це жахливо, але всі ваші молоді співачки схожі на наших дешевих повій…” Очевидно, що ті тренди вже тоді закладалися в наше суспільство і сьогодні ми пожинаємо врожай.
– Ми тупо і безвідповідально повністю віддали свій найважливіший стратегічний ресурс – інформаційний простір – бозна-кому, заселивши його всілякими ліберальними ідеями, гендерною і сексуальною рівністю, жахами, сексуальними збоченнями і криміналом, не ведучи жодного діалогу із суспільством, не пояснюючи, не коментуючи, не розставляючи акценти. З нашого інформаційного простору практично зникли такі важливі соціальні інститути, як музична і літературна критика, кінознавство і театрознавство.
– І, нарешті, ми побудували такий жорсткий і відцензурований інформаційний простір, де немає місця голосу народу. Там є лише політики, політологи і статисти, які по команді аплодують спікерам. Ні, вибачте, залишилися ще фріки і клоуни, які покликані викликати у вас ржачку і таким чином знімати напругу нашого щоденного негармонійного життя.
– Як результат ми отримали абсолютно маніпульоване телевізором, аморальне, квазі-політичне суспільство з надзвичайно низьким рівнем загальної культури, я вже не кажу про культуру національну, де брутальність панує на кожному кроці, а найрейтинговішими видовищами є “95 квартал”, “Дизель-шоу” чи молодіжні фрік-шоу з Нового каналу.
Я ні слова не говоритиму про олігархів, зубожіння і продаж землі – цим і так забита ваша свідомість. Бо це все – наслідки. А причини – про них сказано вище.
І тому, коли різні канали з протилежних політичних таборів кричать про якусь там політичну цензуру і свободу слова, це не викликає у мене нічого, окрім гіркої посмішки. Бо в нормальних культурних країнах, де поважають традиції народу та його національну культуру, такі відверто пропагандистські канали взагалі б не мали права на існування.
Але я розумію, чому у нас так. Бо, коли гримлять пропагандистські гармати, – то музам просто затикають роти.
Розуміти, що в Україні інформаційний простір контролюється неукраїнцями і занадто переповнений ліберальними ідеями, гендерною і сексуальною рівністю, жахами, сексуальними збоченнями і криміналом. Потрібно виховувати сучасне суспільство, а не тільки розважати.
Зверніть увагу
Мова Сенсар – головний інструмент заснування нового світу. З чого почнемо формування словника?