Антисовєтське кіно: від промінчика світла у Темному царстві до Ієрихонових труб, що покінчили з Імперією зла

Пригадую, як «при німцях» (1984 рік) совєтська пропаганда критикувала свіжий американський фільм «Червоний світанок» («Red Dawn») – яскравий приклад рейґанівського (славної пам’яті Рональд Рейґан, 40-й президент США, який своїм «хрестовим походом» проти «Імперії зла», з великою рішучістю зіштовхнув рахітного колоса СССР до смітника історії) агітпропу. Як тоді хотілося хоч аднім ґлазком глянути на те кіно!..

Не без гумору рання антисовєтчина

Найдревнішим абражчікам антисовєтського агітпропу, який мені вдалося нарити у «всесвітній павутині», виявилась… кінокомедія (хоча самих громадян Страни Совєтов їхнє життя аж ніяк не веселило) 1939 року «Ніночка»  («Ninotchka») з неперевершеною Ґретою Ґарбо, яка саме тут «поступилася» своїм амплуа трагедійної актриси. А ще у цьому фільмі мав свою ролю Бела Луґоші – найперший граф Дракула світового кінематографу. У фільмі розповідається про те, як посланці молодої Країни Рад прибули до Парижу з пропозицією до капіталістів купити у них відняті шляхом насильства буржуйські і церковні коштовності – щоб на отримані гроші закупити харчі та зброю. Але тут виявляється, що частина награбованого належить одній княгині, яка встигла дременути від революції до Франції. Вона наймає хитрого адвоката – аби він владнав її майнові питання з большевиками. Як один засобів до цього – адвокат «присадив» місіонерів з Московії до солодкого життя у буржуїнів. Та так «присадив», що вони розпаскудились настільки, що вирішили якомога довше затягнути ґешефт з буржуями аби лиш не повертатися назад. Стривожені таким зволіканням, з Москви до Парижу командирують незламну революціонерку Ніночку… 

 «Товариш Ікс» («Comrade X»), 1940 рік… У Європі вже почала палати пожежа ІІ Світової війни. І саме цього року світ побачила ще одна ансовєтська кінокомедія з найпривабливішою голлівудською парою (за визнанням самого Голівуду) – Геді Ламарр і Кларк Гейбл. Сюжет цього фарсового антикомуністичного фільму зав’язаний на американському репортері, який працює у Москві і задля отримання ексклюзивної інформації товаришує з кремлівськими бонзами (бухло, сауна, дєвочкі). А щоби не світитись, свої новини з аттуда він підписує таємним псевдонімом – «Товариш Ікс». Однак таємницю «Товариша» розкусив співробітник готелю, де Ікс винаймав номер. І починає його шантажувати… 

"Сталін разбушевался!" слава сенаторові Маккарті!

Щойно закінчилася ІІ Світова війна і «закадичні» союзники у ній (СССР і Вільний світ) побили між собою горшки, відгородившись від цього самого СССР «Залізною завісою». Саме так – «Залізна завіса» («Iron Curtain») - називається шедевр антисовєтського кіна 1948 року. І це вже не комедія – драматичний трилер відзнятий на основі реальних подій, пов’язаних із шифрувальником совєтської амбасади у Канаді Ігорем Гузенком, якого блискуче зіграла зірка американського кіна 50-х років Дана Ендрюс. Герой Дани, побачивши невідповідність кремлівської пропаганди з реаліями життя у Вільному світі, приймає рішення не повертатись до Союзу і залишитись у Вільному світі разом з вагітною свою дружиною (благо, що вона була з ним). У комуністів виникають підозри щодо лояльності Гузенка. Фільм напружений. Варто зауважити, що Кремль, дізнавшись, що даний фільм ось-ось з’явиться прокаті, створив шалений тиск в ООН проти цього. Та Вільний світ не злякався сталінських погроз… 

Рік 1951 в голлівудському кіні антисовєтського спрямування позначився фільмом «Я був комуністом для ФБР» («I Was a Communist for the FBI»). Патріотично налаштований янкі Мет Кветик проникає, як однодумець, до американської компартії, яка замислила захоплення влади у США. Та викриваючи підступні плани ворогів Вільного світу, у Мета розпочинаються сімейні негаразди, витримані у стилі модного тоді жанру нуар (чорне кіно). 

За 1952 рік надибав на дві кінокартини антисовєтської тематики. Перший – чисто пропагандистський «Вторгнення у США» («Invasion USA»). Він ґрунтується на тому, що один американський репортер завітав до пивнички і чіплявся до завсідників, розпитуючи про те, як вони реагують на нарощування Совєтами своєї військової потуги. Але завсідники ті намагаються відкараскатися від настирного журналюги і благають бармена вимкнути звук телевізора, звідки линуть новини про те, що комуністи готуються воювати з Вільним світом. Їхнім основним аргументом є: у нас повно своїх побутових проблем, а це нас не стосується (ну, точнісінько, як ще нещодавно українці про загрозу з Москви. Прим. авт.). Як ось – момент істини – Америку захоплюють Совєти та нагло руйнують демократичні надбання тамтешнього суспільства. І замислись завсідники пивнички…  Закінчується сей фільм словами Джорджа Вашинґтона: «Бути готовими до війни є засіб збереження миру». 

А от фільм «Червона планета Марс» («Red Planet Mars») поєднав у своєму сюжеті наукову фантастику, яка охопила тоді людство і антисовєтську істерію у США часів розквіту так званого маккартизму (Дж. Маккарті, 1908-1957, сенатор-республіканець, який очолював на той час сенатський підкомітет з розслідувань антиамериканської діяльності). У рецензії на «Червону планету Марс», американський журнал «Variety» писав: це фантастична казка, яка занурює глядача у царство науки, політики, релігії, міжнародних відносин і комунізму. 

«Залізна спідниця» («The Iron Petticoat»), 1956 року… Це щось на кшталт згадуваної вище «Ніночки», якою виявилась капітан КҐБ, літунка Вінка Коваленко у виконанні красуні Кетрін Гепбьорн, яку у 1999 році було визнано найлегендарною актрисою американського кіна. Отож оця Вінка, яка маніякально віддана справі комунізму, прибуває із секретною місією до Лондона. Про це довідались тамтешні спецслужби. Вони вирішили перевербувати Вінку, доручивши цю справу своєму співробітникові Чакові Локвуду. Та молоді люди покохали одне одного і більш того, і сама незламна комуністка Вінка Коваленко, після череди кумедних пригод, остаточно переконується у перевагах Вільного світу. 

Наступного року, 1957-го, світ побачила ще одна антисовєтська, шпигунська мелодрама і, також, пов’язана з літункою, але вже на ім’я Анна – «Пілот реактивного літака» («Jet Pilot»)… Так от, КҐБ розпустило чутку, що Анна хоче втекти на своєму літаку до США. ЦРУ на Аляску її зустрічати у повітрі направляється полковник ВПС Джим Шенном. Але янкі і не здогадуються, що саме він є мішенню КҐБ, а Анна – лиш виконує секретне завдання переманити Джима в СССР. І їй вдається це зробити. Але тут, як завжди, всі карти спутало їхнє кохання і, звичайно, свобода і демократія Вільного світу, без чого Анна, після Америки, вже себе не мислила. До того ж у Союзі над її коханим Джимом нависла смертельна небезпека…

Хрущовська відлига, брєжнєвський застій. Можна розслабитись?

«Раз, два, три» («One, Two, Three») 1961 року… Як на мою суб’єктивну думку, найкраща антикомуністична кінокомедія як за сюжетом, так і за діялогами персонажів. Дія відбувається у двох Берлінах, які ось-ось буде поділено сумнозвісною стіною. У західній його частині представництво «Кока-коли» очолює амбітний і креативний МакНамара, який мріє очолити головний европейський офіс цієї компанії у Лондоні. Як тут нагода – він має прийняти у себе доньку президента «Кока-коли», юну і легковажну красуню Скарлетт. Ну і як тут не догодити шефові? Але МакНамара аж ніяк не очікував, через які доведеться йому пройти випробовування: Скарлетт закохується у молодого комуніста зі Східного Берліну, ба більше – вона вагітніє від нього. Врешті – геппі енд: перемогло кохання і, звісно, Вільний світ. 

На відміну від «Раз, два, три», «Червоний кошмар» («Red Nightmare Freedom and You») 1962 року фільм суто пропагандистський, за півгодини тривалості якого, глядач, наче у кошмарному сні, бачить, що стається з Америкою, де влада раптово переходить до комуністів…

До антисовєтчини початку 60-х років долучився і італійський кінематограф. У ці роки на тамтешніх екранах був популярний кумедний дует Франкі Франко і Чічо Інґрассія (Франко і Чічо), який своїми тупими та незграбними вчинками нагадують двох голлівудських бовдурів з «Тупий та ще тупіший» (точніше, навпаки - Франко і Чічо таки раніше з’явились). У цьому форматі тупий дует знявся у кількох кінокомедіях, серед були і дві стрічки антисовєтського спрямування - «002. Найсекретніший агент» («002 Аgenti segretissimi») і «002. Операція «Місяць» («002 Operazione Luna») 1964 і 1965 років відповідно. У першому фільмі герої грають ролі грабіжників, які проникли «не в той» особняк і їх сприйняли за секретних агентів КҐБ. Після чого у них почалися проблеми з розвідками СССР і Китаю…

В «Операції «Місяць» Франко і Чічо належить стати двом совєтським космонавтам і летіти на Місяць. Річ у тім, що зв'язок зі справжніми космонавтами було втрачено, але Совєти, аби приховати від світу сей конфуз, викрадають Франко і Чічо, які схожі на зниклих, які дві краплини води, саджають їх у ракету – летіти, типа, на Місяць… На Землі їх зустріли як героїв, а серед зустрічаючих – дружини справжніх космонавтів, які невдовзі і самі об’явились...

А от голлівудська «Система безпеки» («Fail-Safe»), 1964 рік – сповнений трагізму фільм… У американців зазбоїв комп’ютер центру керування польотами стратегічної авіації, і шість бомбардувальників отримують команду летіти бомбардувати… Москву. І зв’язатися з пілотами з Центру немає жодної змоги – Совєти, попри міжнародні домовленості, своїми радарами глушать усі сигнали. І бомби посипались на Бєлокаменную. Аби запобігти ударові у відповідь, американський президент, ролю якого блискуче зіграв Генрі Фонда, погоджується на умову Кремля, приймаючи неймовірне рішення – самому розбомбити… Нью-Йорк.

Регочучи з фільмів улюбленого франко-італійського коміка 50-60 років Фернанделя, страітєлі камунізма й не здогадувалися, що їхній улюблений актор «засвітився» і в антисовєтському кіні 1965 року «Дон Камілло у Московії» («Don Camillo en Russie»)… В маленькому італійському містечку Емілія-Роман’є неймовірний ажіотаж – з тих пір, як його очолив мер-комуніст, мешканці, оброблені совєтською агітацією (до того ж громаді містечка Совєти трактор подарували з написом на двигуні – «СССР»), тільки й мріють збудувати і у себе соціалістичний рай. Як тут з Москви до них приходить запрошення відвідати СССР. До складу делегації з Емілія-Роман’ї і увійшов тамтешній священик Дон Каміло – чи не єдиний містянин, який зі скепсисом сприймає віру своїх земляків у цей самий соціалістичний рай в СССР. І він домовившись із своїми земляками, ставши «товаришем» (бо священика в Союз не пустили б), входить до складу делегації, з якою і відправляється за Залізну завісу… 

В цьому ж, 1965-у, році зірковий Річард Бьортон зіграв головну ролю у шпигунському трилері «Шпигун, що прийшов з холоду» («The Spy, Who Came in from the Cold»). Коротко описати сюжет цього напруженого драматичного кіна практично неможливо – він доволі заплутаний (на те воно й шпигунське кіно). Та зазначу одне: антикомуністам, антисовєтчикам та московітофобам – до перегляду обов’язково. 

На відміну від «Шпигуна…», його «ровесник», італійська стрічка «Берлін – місце зустрічі шпигунів» («Berlino - Appuntamento per le spie») – таке собі шпигунське «спагеті» про полювання на доньку НДРівського нобелівського лавреата Полу Краусс, якого відразу опісля його надважливого винаходу (якоїсь потужньої зброї), було вбито розвідкою однієї з країн. Але професор встиг імплантувати всі розрахунки та формули у голівку своєї красуні-доньки. З боку американських спецслужб Полу намагається розшукати полковник ЦРУ Ланкастер, якому в око, КҐБ непомітно вмонтувало крихітну відеокамеру… 

Року 1966-го на екрани Вільного світу вийшла комедійна стрічка сатиричного жанру з дуже зворушливим геппі-ендом – «Московіти йдуть! Московіти йдуть!» («The Russians Are Coming! The Russians Are Coming!»)… На мілину біля невеликого острова в американських територіальних водах сідає совєтський підводний човен, при цьому – непомічений береговою охороною. Але це помітили остров’яни, які оголосили серед себе мобілізацію, дістаючи з горищ запилені рушниці - аби дати бій приблудним іванам. Та поступово між ними починають лагодитись стосунки. А між одним з підводників і острів’янкою навіть - кохання. І коли десятки катерів остров’ян, обмотавши підводний човен тросами, вже готові були тягти його з мілини, серед проводжаючих одна дівчинка, вилізши на дах церковки, зірвалася униз. Від падіння з висоти її врятував цвях, за який дівча зачепилося спідничкою. І всі - і московіти, і американці, - стаючи один на одного, утворили живу драбину. І врятували дитину. Та й це ще не все із зворушливості: збройні сили США довідались нарешті - в їх води вторглася ворожа субмарина. І бомбардувальники вилетіли на штурм. Аби цього не допустити, острів’яни, оточивши своїми катерами підводний човен (живий щит), повели його до нейтральних вод. 

… В цьому (антисовєтському) ряду хочеться відмітити не пряме – антисовєтське – кіно «Че» («Che») року 1969-го. Але причини відмітити – дві: антисовєтчина таки має у цьому фільмі свій слід, бо основне його дійство відбувається на Кубі і в Болівії, де діяв підтримуваний СССР Ернесто Че Гевара (Омар Шаріф), а ролю лідера кубинської революції Фіделя Кастро блискуче зіграв уславлений голлівудець Джек Палленс (Володимир Палагнюк), який через все своє життя проніс гордість того, що він - українець. 

«Кремлівський лист» (The kremlin letter») року 1970-го… Цей шпигунський трилер, на мій погляд, не такий вже й талановитий, як, наприклад, «Шпигун, що прийшов з холоду», але холоду Москви, де відбуваються основні події зіткнення розвідок СССР, США та Китаю, вистачає. Як і - карикатурного образу столиці Страни Совєтов та її дрімучих мешканців.

1973 року на світові екрани виходить доволі серйозне психологічне кіно окресленої тематики – «Змій» («Le Serpent») франко-італо-німецького виробництва та за участю американо-англо-французьких зірок Юла Бринера, Генрі Фонди, Дірка Боґарда, Філіппа Нуаре. Сюжет закручено на перипетіях довкола зради полковника КҐБ Алєксєя Власова, який звернувся до французів за політичним притулком. Дружина Власова, пославши його до дідька, повертається до Москви. Та й сам головний герої не йме віри до «жабоїдів», вимагає у них передати його американцям. Але і у них виникли сумніви стосовно щирості перебіжчика. А чи не веде він подвійну гру? 

Року 1977-го на світові антисовєтські екрани виходить напружений трилер «Телефон» («Telefon»)… У 40-х роках Совєти відрядили купу своїх секретних агентів, яким належало адаптуватися до тамтешнього соціуму і чекати часу «ікс» - у їхні мізки був «вмонтований» кодовий вірш, зачувши який у телефонній слухавці, вони мали починати діяти – підривати прихованою ще тоді вибухівкою різні стратегічні об’єкти. Та через пом’якшення американо-совєтських взаємин, потреба у такій «активації» своїх агентів відпала. Аж ось вже у 70-х роках один войовничий КҐБіст, маючий причетність до сього секретного пляну, через невдоволення  Розрядкою (а сам, між іншим, драпонув до клятих імперіалістів), втіхаря зачитує того кодового вірша своїм абонентам... Америкою прокочується череда вибухів, яка, власне, великої шкоди не завдала, бо ж за роки, що спливли, тодішні секретні об’єкти або закрилися, або змінили своє розташування. А чимало з цих «пекельних машинок» з часом просто зіпсувалися – їхній вибух перетворювався на пшик. Совєтська верхівка, здогадавшись, що то воно таке коїться, командирує до Штатів з ціллю ліквідації того «жартівника» свого надсекретного агентаҐріґорія Борзова, ролю якого, до речі, зіграв небагатослівний та жорсткий герой бойовиків 70-х-80-х років Чарльз Бронсон. Агент виконав операцію. А от назад до Союзу повертатися не захотів, обравши «загниваючий Захід». 

Дотисни їх, Ронні!

Від «Телефону» з Бронсоном, тобто, від 1977 року антисовєтський шабаш на екранах щезає на кілька років – у цьому кінематографічному напрямкові, як і в Совєтському Союзі, свого апогею досягає так званий «застій». А у стосунках СССР з Вільним світом балом править політика Розрядки зі скороченням стратегічно-наступальних озброєнь. Та варто було Совєтам вдертися в Афґаністан (рік 1979-й) та почати мордувати поляків з їхньої профспілкою «Солідарність» (рік 1980-й), як, приймаючи сей ворожий виклик, у 1981 році славної пам’яти Роналд Реаґан, опанував Білим домом. Та й оголосив Хрестовий похід проти СССР, назвавши його влучно - Імперія зла. І почалося… Можна припустити: якщо цього президента вважають за головного могильщика СССР, то, відтак, антисовєтські кіна за вісім років його президентства сміливо можна вважати одним із основних інструментів цієї корисної справи. Адже ж їх (антисовєтських кін) з 1981-го по 1989-й на екрани було випущено рекордну кількість – принаймні, мені відомо про аж про 16 таких стрічок.

Тож, рік 1981-й. Ексцентрична, абсурдна, ржачна комедія «Цілком таємно!» («Top Secret!») з елементами відомих пісень 60-х років у виконанні «Біч Бойзу» та Елвіса Преслі. Але звучать ці пісні на міжнародному музичному фестивалі у комуністичному Берліні, куди, як учасник, приїздить американський рок-н-рольщик у виконанні молоденького тоді Вела Кілмера. Там, у Берліні він закохується у Гіларі. Та от біда – вона є донькою видатного тамтешнього вченого, якого, за вказівкою своїх кремлівських кураторів, викрадає Штазі (східнонімецьке КҐБ), примушуючи його в підземеллі виготовляти надпотужню зброю для знищення американського фльоту. До того ж Гіларі очолює підпілля, яке готує викрадення вченого-полонянина. 

Наступний рік, 1982-й, - «Вогненний лис» («Firefox»). О, це, на відміну від «Цілком таємно!», надто серйозний понад двохгодинний фільм з елементами пригодницького трилера, режисером якого виступив оскароносний Клинт Іствуд… Совєти винайшли літак, швидкість якого перевищує швидкість звуку у шість разів. Це саме його, оцей МіҐ-31, охрестили «Вогненним лисом». Янкі вирішують його викрасти. А як викрасти надсекретний літак з надсекретної совєтської авіябази? Та успіх буде забезпечений, навіть попри те, що операцію з повернення краденого очолює особисто генеральний секретар ЦК КПСС Канстантін Чернєнко - бо ж за справу береться такий собі Мітчел Гант, ролю якого, до речі, сам Іствуд і зіграв.

Антисовєтчина 1983 року позначилася двома кінами: перше - серйозний детектив «Парк Ґорькоґо» («Gorky Park»), друге – комедія «Червоний монарх» («Red Monarch»). Щодо першого – він серйозний аж до моторошності, бо занурює у атмосферу совєтської сірої одноманітности у всіх аспектах життя не-усміхнених совєтських людей. Саме на такому тлі побудовано сюжет цього двосерійного фільму: в московському парку ім. Ґорькоґо знаходять три спотворені трупи. Головний герой, московський слідчий Аркадій Ренко береться розплутати цю справу, починаючи із встановлення осіб загиблих. Коротше, з’ясовується, що це далеко не прозаїчна кримінальщина - ниточки ведуть до ватажків КҐБ і Кремля. До того ж прямий стосунок до цієї історії має й кохана дружина слідчого. Та Ренко, попри загрозу втратити дружину та й власне життя, доводить справу до кінця. 

А от «Червоний монарх» - повна протилежність «Ґорькому» - абсолютно не серйозна та тупенька стрічка, де у комічній іпостасі представлені Лаврєнтій Бєрія, який домагається уславлених совєтських балерин, актрис, спортсменок, Іосіф Сталін, який у вільний від підписання смертних вироків час, безпробудно пиячить із своїми підручними і займається арм-рестлінґом з… Мао Цзе-Дуном. І в увесь цей бедлам «звалилась» американська журналісточка з наміром взяти у таваріща Сталіна інтерв’ю… 

Три різножанрові антисовєтські стрічки вийшли у прокат року 1984-го. Назва першої – «Сахаров» («Sakharov») – говорить сама за себе. На тлі понурої совєтської дійсності показані поневіряння, переслідування та різні КҐБешні провокації щодо совєтського академіка та правозахисника Андрєя Сахаровата його вірної подруги Єлєни Боннер. 

А для антисовєтчиків, що полюбляють динамічні бойовики, стане до снаги фільм того ж, 1984-го, року «Червоний світанок» («Red dawn») з незабутнім Патриком Свейзи у головній ролі… Совєти разом із кубинцями десантуються і захоплюють невеличке американське містечко. Дорослі янкі з їхніми органами місцевого самоврядування здаються на милість ворога. І лиш невеличкий загін тамтешніх старшокласників розпочинає справжню «бандерівщину». І звісно, перемагає. 

Цього ж року любителів антисовєтського розважального жанру потішила комедія «Москва на Гудзоні» («Moscow on the Hudson»). У кіні йдеться про одного совєтського саксофоніста. Оркестрові, у якому він саксофонує, довірили відправитися на гастролі до Нью-Йорку. І сей саксофоніст побачивши ковбаси і шматтьо у тамтешніх крамницях та ще й, закохавшись, у молоденьку тамтешню продавчиню, залізно вирішив стати нєвазвращенцем… Кумедности додає і роля ідеологічного наглядача за совєтськими таваріщамі артістамі у виконанні уславленого совєтського коміка Савєлія Крамарова, який на 1984 рік вже сам дременув до Штатів. 

Рік 1985-й позначився вже чотирма антисовєтськими кінами… Чи не випадково з цього року в СССР стартує ґорбачьовська «перестройка» - сутінки і гаплик Імперії зла?... «Білі ночі» («White nights») - про ще одного нєвазвращенца, танцівника Ніколая Родченка, якого зіграв справжній нєвазвращенєц і танцівник Міхаіл Баришніков. А по суті, Баришніков зіграв сам себе у парі з голлівудською зіркою Ізабеллою Росселіні. Сюжет цікавий! Оцей Ніколай не повернувся з гастролей по США, а ота Ізабелла, теж балерина, навпаки, не повернулася до Штатів з гастролей по Союзу – на знак протесту проти війни, яку розв’язала американська вояччина проти В’єтнаму. Та з тих пір вона настільки «насолодилася» життям у Союзі, що марила поверненням до неньки-США, але боялася про це комусь зізнатися. Аж ось літак, у якому летів вже американський Ніколай на гастролі до Японії, здійснює аварійну посадку у Сибіру. КҐБісти, знаючи, що там за пасажир летить, хапають небораку. Йому – для перековки – приставляють Ізабеллу. Бо ж не відають песиголовці, що Ізабелла лиш удавано любить СССР, а насправді – ненавидить Імперію зла усіма фібрами своєї витонченої душі. І «знюхавшись» на ґрунті антисовєтизма, танцюристи виношують плани втечі. Варто додати, що фільм наповнений неперевершеними танцями легендарного Баришнікова у авторському, так би мовити, виконанні.

… Як казав кремлівський сатир Задоронов про американців: «ну-у, тупиє»… І дійсно для свого чергового антисовєтського кіна вони назви оригінальнішої не могли придумати, назвавши його «Вторгнення у США» («Invasion USA») - точнісінько, як фільм 1952 року. Та, на відміну від напівдокументального «Вторгнення…» року 52-го, «Вторгнення…» року 85-го – типовий крутий бойовик, окрасою якого став непробивний Чак Норріс. Він, колишній спец-призначенець, опісля різних гарячих точок, знайшов нарешті спокій і усамітнення у болотах Фльориди. Як тут саме сюди і спрямували свої пазурі Совєти - у містах і містечках мирної Фльоридщини вони підривають житлові будинки та займаються іншими кровавими терорами. А очолює (яке співпадіння!) лапотних агресорів такий же спец-призначенець, з яким у Чака давні рахунки… 

 

 

У ще однієї антисоветської стрічки цього року ще більш зірковий склад акторів – Девід Кіт, Малькольм Макдавл, Девід Суше, Ненсі Поль тощо… «ҐУЛАҐ. Втеча з пекла» («Gulag») – так це кіно зветься. Події відбувається в олімпійській, року 1980-го, Москві, куди акредитується зі Штатів кореспондент і колишній уславлений бігун Міккі Олмен. Так от, тюхтій і добряк Міккі погодився виконати прохання якогось випадкового москаля передати на Захід якісь секретні папери. Та КҐБ упереджає цей витік. І головний герой, опісля брутальної обробки у ҐБешній буцегарні направляється прямісінько до ҐУЛАҐу, де у нього є два виходи: або змиритись і адаптуватись до нелюдських умов совєтської «виправної» установи, або «стати на лижі», тобто, втекти. І Міккі обирає другий варіянт. Та ще й не сам…

А як же в цьому антисовєтському «асортименті» без кінокомедії!?... «Шпигуни як ми» («Spies like us») - тупенька і одночасно весела стрічка про перипетії двох агентів ЦРУ, яким через Пакистан належить дістатися Афґаністану з метою перевірити на обороноздатність совєтські війська. Та, через тупість виключно усіх героїв, світ опиняється на порозі ІІІ Світової війни. Але, після того, як ці ж самі герої за 28 хвилин до ядерного апокаліпсису вирішили зайнятися сексом, загроза відступила... Взагалі-то, картина налаштовує на мирний лад. Що й не дивно – у Кремлі вже хазяйнував Міхаіл Ґорбачьов. 

Останній президент СССР як остання риска

Ґорбачьов – Ґорбачьовим, але не всі янкі «розслабили булки» - войовничі антисовєтські яструби, у тому числі, і в кінематографічних колах, і не думали вірити москалям… Як приклад такої невіри – фільм того ж таки року 1986-го «Народжений американцем» («Born аmerican»)… До Фінляндії, а точніше – до фінсько-совєтського прикордоння приїздять відпочити трійко молодих та бравих америкосиків. Поки вони шукають розваг, на тій стороні, у прикордонній дєрєвнє Владімір, відбувається геть дикі речі – православний батюшка посеред оленячого гону ґвалтує і вбиває молоду крєст’яночку. Знали би про це янкі – навряд чи, заради розваги, перетнули б «колючку» держкордону. Звісно, їх вловили. А вловили не прикордонники – односельці отієї нещасної крєст’яночкі, думаючи, що оте зґвалтування є справою отих розбещених пєндосов. І притягли їх до сараю, де той самий піп відспівував якраз ту саму крєст’яночку, ним же убієнну. Та один з тих «розбещених» пєндосов вбиває того попа із… лука. Розгоряється москальський бунт – бєссмислєнний і беспощадний. З навколишнього райцентру примчали пожежники, мєнти і КҐБісти. Бунт подавили, американців скрутили і доправили до такого собі «Робочого табору імені Владіміра», де в’язні мруть пачками від голодухи і непосильної праці. Але горді янкі не змирились і влаштовують табірне повстання, причому, двоє з них гине. А той, що лишився, прихопивши з собою в’язня-москаля (з якогось дива, темношкірого) та дівчину-невільницю Надю Кулакову, а ще - РПГ, військовою вантажівкою на повній швидкості проривають колючий дріт на кордоні Імперії зла і Вільного світу. Геппі енд! 

Цього ж року до кіношної антисовєтчини підтяглися і французи з комедією «Твіст знову у Москві» («Twist again à Moscou») з Філіпом Нуаре, Крістіяном Клав’є (служка з «Прибульців») і вдовою московітського барда Владіміра Висоцкого Мариною Владі. Кумедний сюжет закручено довкола ловів КҐБешниками московського стиляги Юрія. Разом із вплетеними у нього нюансами совєтської дійсності – підпільні рок-концерти, злобні черги у магазинах буквально за всім, включно з туалетним папером, діячі верхівки КПСС та КҐБ – лови ці, не без притаманного французам шарму, сповнені веселою антисовєтчиною.

Наступного 1987 року до кіношного штурму Імперії зла долучилися й великобританці. Їхній «Четвертий протокол» («The fourth protocol») з Майклом Кейном (аґент британської розвідки) і яскравим аґентом 007 (але це не «бондіяда») Пірсом Броснаном  (совєтський агент-диверсант) у головних ролях розповідає про люте протистояння поміж Кейном, який вираховує Броснана, засланого до Туманного Альбіону підірвати на тамтешній американській авіябазі ядерний заряд – чим загострити стосунки поміж  НАТОвцями до критичної межі. Звісно, герой Кейна упереджає підступні наміри Совєтів. До опису цього кіна варто додати, що воно відзняте за романом відомого майстра політичного детективу Фредеріка Форсайта, за доробками якого, окрім «Четвертого протоколу», були екранізовані його «День шакала», «Досьє ODESSA» і «Пси війни».

За рік до безславного виведення совєтських військ з Афґаністану, тобто, року 1988-го янкі дали Совєтам чергового кіно-копняка під назвою «Звір війни» («The Beast of War»). Головним героєм цього кіна виступає член екіпажу совєтського танку Костянтин Коверченко, якого командир змусив розчавити траком полоненого афганського моджагеда. Що і стало причиною переосмислення ним усього того, що відбувається в цій країні. Та так він переосмислив, що у якості покарання за любов до «чурок» той командир розпорядився викинути Костянтина з бойової машини, яка, між іншим, відбилася від своїх. Але «чурки», що його підібрали у пустелі ледь живого, голову йому не відрізали, ба більше – він свідомо перейшов на їхніх бік. І вже разом із ними почав переслідувати той танк з метою його знищення…

А наступне кіно моєї «дисертації» не таке вже й атисовєтське – бо свого апогею досягла Перебудова… У «Доставити за призначенням» («The Package») року 1989 змальовано майже ідеалістичну картинку: Холодна війна вже стала надбанням історії, СССР і США стоять на порозі підписання великого договору про скорочення всього арсеналу озброєння. Та в цьому поступові глобального миролюбства знайшлися таки окремі таваріщі (причому, з обох сторін) для яких такі розклади наче кістка у горлі. І починаються замовні політичні вбивства… Нагадую, фільм, який прикрасили блискучі Джин Гекмен та Томмі Лі Джонс, важко назвати антисовєтським – він, скоріш за все, є ознакою тієї хибної віри Вільного світу, що Звірина, тобто, Імперія зла СССР може мати і людське обличчя. 

 

 

А ось року 1990-го вийшов «Московітський дім» («The Russia House») з не меш осяяними Шоном Коннері і Мішель Пфайффер, який своїм надзавданням застерігає: природа Звірини залишатиметься незмінною. Про що мелодраматично і доводять головні герої сього кіна. 

… Власне, на цьому «Домі» можна й поставити крапку на антисовєтських кінах протяжністю у понад півстоліття. (Навмисно не згадую тут Сильвестра Сталоне з антисовєтчиною у його виконанні. Бо хто ж Ремба його не знає?). Бо ж не стало самого Совєтського Союзу. Далі у голлівудівців розпочалася череда кін, де совєтську загрозу замінила московітська мафія – зухвала, жорстока і безстрашна. Решта ж московітів представлена, як, хоч і дещо тупуватими, вічно п’яними, але сміливими та добрими людьми. Щодо останніх двох чеснот, то це я вважаю черговою оманою для західного кіно-споживача. Яскравий доказ цього – історія всього існування СССР, який канув у Лету, можна сказати, без єдиного пострілу.