Підписання 23 лютого у Москві договору про формування єдиного економічного простру між Україною, Білоруссю, РФ та Казахстаном дає підстави передусім визначитися із справжньою причиною події. Справді, чому наполягання Києва раптом зустріли розуміння з боку решток СНД саме зараз?

Майбутня війна в Іраку є знаковою подією початку ХХІ століття. Вирішення власних проблем методом збройного втручання є пререгативою сильних. Хто б там що не казав, але Сполучені Штати користуються у даному випадку елементарною логікою сильного. Не варто одразу лякатися, - просто часто чинне законодавство та міжнародні конвенції протирічать природним рефлексам та первинним інстинктам.

Зупинити США не може ніхто. На це не здатен бен Ладен, на це не спроможна ООН. Це спонукає амбітних гравців до мобілізації та активізації тактично-стратегічного мислення з подальшими конкретними кроками. Бунт Франції та Німеччини великою несподіванкою, в принципі, не був. Поволі, але Європа повертається до витоків континентальної самодостатності.

Україна, не вписавшись у кошторис Євросоюзу, постала перед вибором. Або стати буферною зоною, переповненою фільтраційними таборами для мільйонів нелегальних мігрантів, або повернути собі статус центру слов’янської цивілізації. На допомогу прийшла Російська федерація, зраджена та покинута Штатами, з останніх сил йдучи на максимальні поступки регіональним кланам та тейпам задля збереження політичної територіальної цілісності. Реальна загроза розчленування та етнічних зіткнень не лишає для тверезо мислячої меншості російських експертів іншого шляху, як відмовитися від шкідливих комуністично-євразійських проектів та повернутися до Києва. Досвід СНД наочно засвідчив: без України, без Києва жодне потужне утворення, здатне забезпечити та відстояти кровні інтереси корінних націй, існувати не може.

Хотілося б надіятися, що окрім наукоподібних інтелектуальних зарозумілостей та ліберального чванства існує розуміння неприпустимості пропонованої добрими дядьками з Євросоюзу буферної долі. Відповідно РФ варто відмовитися від територій, безперспективних як з огляду демографічного чинника, так і з боку страшної загрози життю білого населення. Невже ще комусь незрозуміло, що Північний Кавказ, Тува, Калмикія, Татарстан є російськими суто номінально? Відмова від цих земель суттєво поліпшить криміногенну ситуацію, господарські відносини, дружбу між народами, особливо в разі добровільно-простимульованого паралельного обміну населенням. Вдома завжди краще. Кожен таджик бачить вночі рідний кішлак.

Навзамін Російська федерація має перетворити власний державний кордон на залізну завісу, аби жоден терорист, наркоторговець чи просто мігрант не міг полишити родинну домівку. Дбайливе облаштування землі предків має стати парадигмою цивілізаційного поступу громадян Пакистану, Афганістану, Іраку, Ірану, Індії, Бангладеш, Шрі-Ланки, Малайзії, Зімбабве, Нігерії, Сомалі, Гвінеї-Бісау, Буркіна-Фасо, Кот’ді Вуар, Уганди та інших суверенних незалежних демократичних республік. Хто проти?

Головним противником повернення до витоків єдиної сильної самодостатньої Київської Держави є ліберально-інтелектуальна московсько-бердичівська псевдоеліта, що протягом усього періоду існування СНД цілеспрямовано підкидала дерев’яні дрова у пічку антиукраїнського психозу. Антиукраїнська шизофренія стала для багатьох мешканців Москви професією. Достатньо пригадати епілептичні припадки Независимой газеты, Комсомольской правды, Известий, ТВЦ, НТВ, РТР, ОРТ тощо. В Україні над істериками спочатку спостерігали із легким здивуванням, потім із сміхом, та зрештою припинили звертати увагу.

Особливо українців тішила вкрай хвороблива реакція московських інтелектуалів на сало. Московський інтелектуал реагує на сало, як любачівський хасид на ягня, відварене в молоці матері. Тому до нервових здригань та схлипувань Виталия Тевьевича Третьякова (Независимая газета), Андраника Миграняна, Владимира Вольфовича Жириновского, Константина Затуллина, Сергея Кургиняна, Міши Леонтьєва та інших типових представників московської еліти українці ставилися з глибинним розумінням. Українцям притаманно ставитися до противників сала та опонентів ягнят, відварених в молоці матері, з глибинним розумінням. Історія України є яскравим тому свідченням.

Підписання договору про формування єдиного економічного простору за умови активної та амбітної позиції офіційного Києва, може стати срібним цвяхом, увігнаним в домовину СНД. Народам Східної Європи не потрібна як есендівська некрофілія, так і доведений до абсурду євросоюзівський лібералізм. Україна, як правонаступник Київської Русі, збирає під свої прапори патріотів. Тих, для кого головним є збереження традиційної моралі, традиційних цінностей, нормального світогляду.