Старі бригади, поповнені напередодні ветеранами АТО, так званим "оперативним резервом-1", УНСОвці, "афганці", ветерани вже неіснуючих добробатів, люди з 90-х, ідеалісти з "Авангарду" і "Центурії" – яким не було й 18, підрозділи ГУРу і Альфачі – строката, несистемна, смертельно мотивована сила. Взаємодія і звʼязок налагоджувалися моментально, рішення ухвалювалися спільно, на коліні, пише у своїй колонці на Українській правді командир Третього армійського корпусу, бригадний генерал Андрій Білецький.

Всі рвалися в бій. І били ворога. Коли ми сформували свій тоді ще загін, головним викликом було не відправити людей у бій, а стримати гарячку – застосувати добровольців розумно, не спаливши їхній запал у перших хаотичних боях.

Пекло Мощуна. Скибин. Бій за село Лукʼянівка, де молодий танкіст на підбитій машині до останнього снаряду прикривав піхоту з добровольців, що наступала. Він отримав за це державну нагороду чи ні, як і більшість героїв тих днів? Не знаю. Але знаю, що саме з таких вчинків почалася поразка "другої армії світу".

Битися – таким був вибір нації. Сотні, тисячі українців заганяли ворога як мамонта. За місяць росіяни тікали, кидаючи все, – тіла своїх мертвих, машини, техніку. 13 трофейних російських танків все ще несуть службу у Третій штурмовій бригаді. Захоплена нами на Київщині російська ППО "ТОР-М" досі прикриває від росіян одне з українських міст, зауважує Білецький.

Не ми обрали війну. Ми воюємо за мир на своїй землі. Для когось Донбас – це далеко. Для когось – це дім. Для нас – це земля, де лежать наші полеглі, пише Білецький і зазначає, що для когось "тимчасовий мир" ціною Донбасу – це компроміс, а для когось – втрата шансу повернутися додому.

Для Третьої штурмової – це зрада пам'яті тих, хто там загинув. Тому Білецький пише:

"Ми не маємо права підвести полеглих. Нам потрібен справжній мир, а не троянський кінь перемирʼя. Ми вже бачили, як під слова про тишу ворог накопичує сили. Фальшивий мир – пауза для реваншу і переписування історії ганебного російського провалу.

Україні потрібен справжній мир, який зберігає українську суверенність і спроможність захистити себе у майбутньому. Якщо сьогодні ми відмовимося від української землі і наших людей на Донбасі, де гарантії, що ми так само не відмовимося від українського Харкова, Одеси, Запоріжжя, Херсона під загрозою відновлення війни?

Сьогодні головний миротворець – солдат на фронті. Він – той, хто найбільше мріє про мир і наближає його як може. Його невтомно наближають волонтери і кожен українець у тилу, який морально не здався, переживаючи обстріли, холод, відсутність електрики.

Спроба продати те, що вистраждано і вистояно, призведе до глибокого морального надлому. Нація, яка чотири роки тримала удар, не може зламатися від слів.

Єдиний шлях до справжнього миру – зупинка противника по лінії фронту. Лише тоді він першим сяде за стіл переговорів і запропонує реальні умови, а не троянського коня.

Росіянам не вдалося взяти Київ за три дні. Не вдалося зламати Україну за чотири роки. І не вдасться вигризти нашу капітуляцію обманом. Слава Україні!"