Візьмемо до уваги перший куплет: “Скільки себе пам'ятаю, \ Завше світили мені \ Вікна в задумі розмаю, \ І рушники на стіні”.

Особливого колориту надають твору лаконічні прадавні слова “завше”, “розмай”, “задума”. Зазвичай послуговуємось словом “завжди” й занедбуємо коротке “завше”, значення якого те саме.

Магія розвою природи криється в лексемі “розмай”, однокореневі якого “май” (зелень), “маїти” (клечати, прикрашати зеленню на Зелені свята), маївка (традиційні весняні розваги, гуляння в гаю, лузі чи лісі), обмаєння (прикрашання зеленню) – також прадавні і забуті разом із українськими звичаями, пов'язаними із Зеленими святами. Розмай – це буйний розквіт зелені.

Аналізуємо другий куплет: “В тиші світлиці урочій \ Серцем читало дитя \ Добрі Шевченкові очі \ І золоте вишиття”.

Вабить урочисте, що світлом світиться, слово “світлиця”, яке сьогодні витіснили буденні слова кімната, гостьова.

Чи не злочин занехаювати таке питомо українське слово, як “урочий” – той, що характеризується надприродною силою, чарівний. ?Та як часто користуємося ним або чуємо від інших? На жаль, це слово перебуває на межі забуття. Вживаючи прадавні лексеми у власному мовленні, ми долучимось до їх відродження.

Наступні рядки привертають увагу незвичним у повсякденні словом “обрус”: “Білим недільним обрусом \ сяє світлиця сватам”. Обрус – це також прадавнє українське слово, яке витіснене “скатертю”.

Слово “затям”, останнього стовпчика: “Сину, затям собі, сину...”, однокореневе зі словами “тяма” (кмітливість), “тямити” (усвідомлювати), “тямитися” (усвідомлювати себе), тямущий (розумний, кмітливий), які також призабуто.

Відшліфовані віками, прадавні слова є точними й лаконічними, неповторними й самобутніми, проте, щоб не канули в Лету, потребують нашої підтримки – залучення їх до вжитку.