«Ця катастрофа не обмежилася б Європою»: Енн Епплбаум розповіла, що було б зі світом, якби Росія захопила Україну

У найкоротший день року, після 10 місяців війни, президент України Володимир Зеленський покинув свою країну та приїхав до Вашингтона, щоб подякувати американцям за підтримку. Він був у Білому домі, де взяв участь у пресконференції. Він побував у Конгресі, де вручив віцепрезиденту та спікеру Палати представників український прапор із підписами захисників Бахмута. Він привітав усіх нас із першою спільною американсько-українською перемогою: «Ми перемогли Росію в битві за розуми світу», пише Енн Епплбаум у своїй статті, що опублікована на The Atlantic. Український опір і американська підтримка запобігли великим жахам, які могли статися, вважає вона.

Енн Епплбаум – історик, письменниця та журналістка. В Лондонській школі економіки вона керує проєктом «Arena», що присвячений вивченню пропаганди та дезінформації. До речі, вона – дружина ексміністра зовнішніх справ Республіки Польща Радослава Сікорського (отже має багато інсайдерської інформації).

Енн Епплбаум констатує, що існування України як суверенної держави ще в лютому багато хто вважав малоймовірним. Напередодні вторгнення деякі американські експерти радили не пропонувати Україні військову допомогу, мотивуючи це тим, що війна закінчиться надто швидко. Інші американці повторювали російську пропаганду, ставлячи під сумнів, чи заслуговує Україна на існування, чи заслуговує Україна на захист. Відголос тих поглядів й досі притаманні деяким американським політикам.

Що було б, якби такі погляди переважили? Уявімо собі на мить світ без української мужності, без американської та європейської зброї чи єдності та підтримки демократій у всьому світі, пише Енн Епплбаум.

Якби російський план був реалізований так, як він був написаний, Київ завоювали б буквально за кілька днів. Зеленський, його дружина та діти були б убиті одним із бойових загонів, які тинялися по столиці. Українську державу захопили б колаборанти, які вже вибрали собі київські квартири. Тоді, місто за містом, регіон за регіоном, російська армія завоювала б всю країну, вибиваючи остаточно залишки української армії. Спочатку російський генштаб вважав, що для перемоги знадобиться шість тижнів.

Якби все це сталося, як планувалося, Україна зараз була б усіяна концентраційними таборами, катівнями та тимчасовими тюрмами, які були виявлені в Бучі, Ізюмі, Херсоні та на всіх інших територіях, тимчасово окупованих Росією та звільнених українцями. Покоління українських письменників, художників, політиків, журналістів, громадських діячів уже було б поховано у братських могилах. Зі шкіл та бібліотек вилучили б українські книжки, а українська мова була б придушена в усіх публічних просторах. Ще сотні тисяч українських дітей були б викрадені та вивезені до Росії або продані по всьому світу.

Російські солдати, підсилені своєю приголомшливою перемогою, вже були б на кордонах Польщі, облаштовуючи нові командні пункти, копаючи нові окопи. НАТО було б у хаосі; увесь альянс був би змушений витрачати мільярди на підготовку до неминучого вторгнення у Варшаву, Вільнюс чи Берлін. Мільйони українських біженців жили б у таборах по всій Європі без жодної перспективи повернутися додому; хвиля співчуття, яка спочатку вітала їх, давно б спала; гроші б закінчилися, пішла б зворотна реакція. Економіка Молдови зазнала б повного краху, а проросійський уряд у Молдові, ймовірно, вже планував би включити цю країну до нової російсько-білорусько-української федерації. Російською пропагандою вже була навіть написана стаття, яка мала б вийти після окупації України 26 лютого.

Ця катастрофа не обмежилася б Європою. На іншому кінці світу реалізувалися б плани Китаю щодо вторгнення на Тайвань, тому що Пекін припустив би, що Америка, яка не бажає захищати європейського союзника і яка повністю загрузла в тривалій боротьбі проти Росії, що осміліла, ніколи не кине усі свої сили, щоб допомогти острову в Тихому океані. Іранські мулли, так само підбадьорені успіхом Росії та поразкою України, сміливо оголосили б, що нарешті отримали ядерну зброю. Від Венесуели до Зімбабве та М’янми, диктатури по всьому світу посилили б свої режими та посилили б  переслідування своїх опонентів, тепер впевнені, що старі правила – конвенції про права людини та геноцид, закони війни, табу на силове змінення кордонів – більше не чинні. Від Вашингтона до Лондона, від Токіо до Канберри, демократичний світ похмуро зіткнувся б зі своєю застарілістю.

Але нічого з цього не сталося. Тому що Зеленський залишився в Києві, заявивши, що йому потрібні «амуніція, а не поїздка»; бо українські вояки відбили перший російський напад на їхню столицю; тому що українське суспільство об'єдналося і підтримало свою армію; тому що українці на всіх рівнях творчо використовували обмежені ресурси; тому що українські цивільні були готові й далі готові терпіти жахливі труднощі; через усе це ми не живемо в цій потворній, альтернативній реальності.

Натхненні тими першими тижнями української мужності, президент Джо Байден і Конгрес США подолали спокусу ізоляціонізму. Лідери Європи – за єдиним винятком прем’єр-міністра Угорщини Віктора Орбана – також протистояли ретельно спрямованій російській дезінформації та кампаніям шантажу та погодилися підтримати Україну як військовою, так і гуманітарною допомогою. Люди в усьому світі бачили, як українці протистояли жорстокій диктатурі, і добровільно жертвували свій час і гроші, щоб допомогти.

Через усе, що ми всі разом зробили, Київ стоїть. Українці все ще контролюють більшу частину України. Різанини, розстрілів, масових насильств, що планували росіяни, не відбулося на більшій частині України. Легенда про військову доблесть Росії розвіяна. Китай та Іран охоплені нещастям і заворушеннями. Демократичний світ не зазнав краху, а тільки зміцнився. Як заявив президент України, нам «вдалося об’єднати світову спільноту для захисту свободи та міжнародного права». Зеленський приїхав до Вашингтона, щоб подякувати американцям від імені України, але насправді дякувати повинні ми їм.