Керівники держави зобов'язані боротися проти того, щоб божевільні мали змогу впливати на духовне життя цілого народу. Надати «свободу» такому «мистецтву» означає грати долею народу. Той день, коли подібне «мистецтво» отримало б широке визнання, став би фатальним для всього людства. Цього дня можна було б сказати, що замість прогресу розумового розвитку людства розпочався його регрес. Всі страшні наслідки такого «розвитку» важко собі навіть уявити.
Еміль Нольде (нім. Emil Nolde, справжнє ім'я Ганс Еміль Гансен; 1867 — 1956)
Еміль Нольде (1867 — 1956)
Марсель Дюшан (фр. Henri Robert Marcel Duchamp; 1887 — 1968)
«Дегенеративне мистецтво»: походження терміну та його значення за доби Третього Райху
Питання «деградації у мистецтві» було предметом активного обговорення критиками у Європі починаючи з кінця ХІХ століття. Зокрема, у Німеччині був дуже популярний науковий трактат Макса Нордау під назвою «Виродження» («Деградація», нім. «Entartung», 1892). [1] Автор різко критикував сучасне мистецтво, називаючи його дегенеративним. На думку Нордау, саме мистецтво стало причиною розумового та морального занепаду Європи.[2] Ця книга значною мірою вплинула на ставлення Адольфа Гітлера до авангардного мистецтва. [3]
У своєму бестселері Макс Нордау намагався дати біологічні пояснення сучасному мистецтву, музиці та літературі, указуючи на дегенеративні характеристики митців, які його створюють, а також представив власне бачення окремих соціальних проблем Європи XIX ст. крізь призму концепції дегенерації. Макс Нордау також вперше увів до широкого вживання термін «дегенеративне мистецтво» (нім. Entartete Kunst).
Ідеї про те, що авангардний художник – це хтось, відзначений хворобою нервової системи, а авангардне мистецтво – синонім деградації, були звичайними в інтелектуальному середовищі Німеччини того часу. Ці ідеї простежуються в роботах критика авангарда Германа Бара та письменника Томаса Манна. Ще у 1919 році відомий берлінський журналіст Філіп Штауф писав про руйнівний вплив на чистоту німецької культури жадібності євреїв. Як приклади він наводив діяльність успішного арт-ділера Поля Кассирера і живопис імпресіоніста Макса Лібермана, євреїв за походженням. [4]
Проблема виродження (дегенерації) мистецтва, а таким чином і дегенерації усієї культури, хвилювала й Адольфа Гітлера. Насамперед як художника, але також як політика, що мав своє бачення майбутнього Німеччини. У своїй книзі "Моя боротьба" (Mein Kampf, 1925 р.) він писав:
«Звичайно, років 60 тому не можна було й уявити політичної катастрофи таких розмірів, що ми її пережили нині. Аналогічно й елементи загальнокультурного розкладу років 60 тому були значно слабшими, аніж ті симптоми розпаду, що від початку ХХ століття виродилися в кубізм тощо. Років 60 тому такі речі, як виставка так званих «переживань» дадаїстів, були б абсолютно нечуваними. В ті часи організаторів подібної виставки запроторили б до психіатричної лікарні. Натомість нині подібні суб'єкти очолюють навіть ціле мистецьке об'єднання. Років 60 тому подібна чума не могла б виникнути, бо громадська думка цього б не потерпіла, а держава миттєво застосувала б заходи. Керівники держави зобов'язані боротися проти того, щоб божевільні мали змогу впливати на духовне життя цілого народу. Надати «свободу» такому «мистецтву» означає грати долею народу. Той день, коли подібне «мистецтво» отримало б широке визнання, став би фатальним для всього людства. Цього дня можна було б сказати, що замість прогресу розумового розвитку людства розпочався його регрес. Всі страшні наслідки такого «розвитку» важко собі навіть уявити.
Варто лише з цієї точки зору на хвилину поглянути на підсумок нашого розвитку протягом останньої чверті століття, і з жахом доведеться переконатися в тому, наскільки далеко вже пройшли цим страшним шляхом. Куди не поглянеш – скрізь видно зародки таких хвороб, котрі рано чи пізно неминуче приведуть нашу культуру до загибелі. Всі ці симптоми вказують на процес тривалого періоду гниття. Горе народам, що не зуміють впоратися з такими хворобами!» [5]
Жан Домінік Антоній Метсенже (фр. Jean Metzinger; 1883 — 1956)
Оскар Кокошка (нім. Oskar Kokoschka; 1886 — 1980)
Пауль Клее (нім. Paul Klee; 1879 — 1940)
Фріда Кало (ісп. Magdalena Carmen Frieda Kahlo; 1907 — 1954)
Оздоровлення культурного простору Німеччини
У першій третині ХХ століття Німеччина була раєм для «дегенеративного мистецтва». Німецькі музеї та колекціонери були одними з перших, хто оцінив «нові віяння у мистецтві». Так, у 1931 р. директор Нью-Йоркського музею сучасного мистецтва Альфред Барр, який приїхав до Німеччини переймати досвід, писав: «Німецькі директори музеїв мають дар передбачення, і, головне, мужність, - купувати роботи передових художників задовго до того, як до розуміння їх мистецтва дозріє громадська думка».
Громадська думка «дозрівала» до розуміння суті «дегенеративного мистецтва», тож згодом почався процес очищення культурного простору Німеччини.
У 1929 році, коли міністром внутрішніх справ і освіти Тюрінгії став націонал-соціаліст Вільгельм Фрік, була припинена діяльність Баухауз у Веймарі (його співробітники перебратися до Дессау), оскільки Баухауз вважався центром культур-більшовизму.
28 лютого 1933 року президент Гінденбург підписав «Закон про захист Народу і Райху» («Gesetz zur Erhebung der Not von Volk und Reich»), який надавав канцлеру Адольфу Гітлеру надзвичайні повноваження.
Термін «дегенеративне мистецтво» став офіційно використовуватися у Третьому Райху для позначення мистецького нонконформізму та авангардних напрямів мистецтва, які розцінювалися як мистецтво, що вироджується (нім. Verfallskunst) та видавалося владою не лише модерністським, антикласичним, але й жидобільшовицьким, антинімецьким – а тому небезпечним для нації і для всієї арійської раси.
До дегенеративного мистецтва зараховувалися цілі художні напрями і спільноти: імпресіонізм, супрематизм, абстракціонізм, дадаїзм, кубізм, фовізм, сюрреалізм, експресіонізм, Баухауз.
За культурну політику в країні відповідав міністр народної освіти та пропаганди Йозеф Геббельс.
Вже навесні 1933 року уряд Третього Райху почав здійснювати рішучі заходи щодо «оздоровлення німецької культури». З березня 1933 р. починають повсюдно здійснюватися окружні виставки «дегенеративного мистецтва»: в Мангеймі («Більшовизм у культурі»), Нюрнберзі («Камера жахів мистецтва»), Дрездені («Мистецтво на службі розкладання») та інших. [6]
[Загалом у період із 1933 по 1941 рр. (включно) у Німеччині було проведено 38 подібних виставок. Виставки проходили під різними назвами: «Дегенеративне мистецтво» (Мюнхен, 1937), «Велика антибільшовицька виставка» (Нюрнберг, 1937), «Вічний жид» (Мюнхен, 1937), «Мистецтво, яке не проникло в наші душі» (Хемніц, 1933) тощо.]
Після ухвалення закону про переатестацію держслужбовців (1933 р.) почали звільняти директорів музеїв. За півтора роки своїх постів втратили майже всі 50 директорів найпередовіших музеїв. Першим директором, якого звільнили, був Густав Хартлауб, директор Кунстгале в Мангеймі. Його звільнили за те, що він купував картини євреїв – Анкеля Адлера та Марка Шагала. Картину Шагала «Понюшка тютюну» було виставлено у вітрині магазину на центральній площі Мангейма з написом: «Податкоплатник! Знай, куди спливають твої гроші!»[7]
22 вересня 1933 року була створена Імперська палата культури (Reichskulturkammer, RKK), вищий державний орган по контролю за сферою мистецтв в Райху. Президентом RKK було призначено Йозефа Геббельса, віце-президентом і группенфюрером RKK – Ганса Хінкеля.
До складу Reichskulturkammer входили 7 палат, зокрема і Імперська палата образотворчого мистецтва на чолі з президентом Адольфом Циглером.
У 1935 р. Гітлер виступив на VI партійному з'їзді НСДАП і заявив про принципове відторгнення духу авангарду Третім Райхом.
В 1936 році Адольф Гітлер доручив професорові Адольфу Циглеру очолити спеціальну комісію, що повинна була провести перевірку більш ніж 100 музеїв Німеччини з метою вилучення всіх творів «дегенеративного мистецтва».
Комісія працювала більше року і відібрала 12890 творів образотворчого мистецтва (живопису, графіки та скульптури). Було прийнято рішення про організацію спеціальної виставки, на якій планувалося представити близько 650 творів, що були вилучені у 32 музеях.
Пабло Руїс Пікассо (ісп. Pablo Diego José Francisco de Paula Juan Nepomuceno María de los Remedios Cipriano de la Santísima Trinidad Clito Ruiz y Picasso; 1881 — 1973)
30 червня 1937 р. Гебельс видав указ про організацію виставки «дегенеративного мистецтва». До складу комісії з п'яти осіб, яку очолював президент імперської палати образотворчих мистецтв Адольф Ціглер, один із улюблених художників Гітлера, входив і Вольфганг Вільріх, автор книги «Очищення храму мистецтв». Вольфганг Вільріх, художник-фронтовик, який все життя малював портрети німецьких солдатів у романтично-героїзованому дусі, написав книгу в 1937 р., у розпал боротьби з «дегенеративним мистецтвом» у Німеччині. Саме він підвів теоретичну базу під ідеї Гітлера і запропонував для грандіозної виставки, що планується, назву «Дегенеративне мистецтво». Вільріх писав, що основною метою виставки є вироблення у німців «здорового інстинкту проти бацили мистецтва божевілля та занепаду, щепленого євреями».
Культурний ренесанс
18 липня 1937 року Гітлер виступив із промовою на відкритті Будинку німецької культури в Мюнхені, який мав замінити колишній Скляний палац.
Внаслідок краху Німеччини після війни, зазначив Гітлер, виник загальний економічний занепад, багато людей перестали цікавитися політикою і не звертали жодної уваги на занепад культури. Настала ера порожньої фразеології та гасел. У сфері економіки злидні, страждання людей та безробіття позбавляли ці фрази їхньої сили. У політичній сфері фрази про міжнародну солідарність мали більший успіх, маскуючи наявність політичного колапсу. Однак з часом неспроможність парламентсько-демократичної форми правління, сконцентрованої на Заході, який, незважаючи на цю демократичну форму, продовжував вимагати у Німеччині все, що в неї ще залишалося, провалила розповсюджувачів цих фраз.
Найдовше подібна фразеологія залишалася ефективною в галузі культури, але й там усе закінчилося повним крахом, виходячи з характеру самої культури, хоча вплив євреїв у ній переважав, а контроль над пресою давав їм можливість залякувати тих, хто наважився виступати за «нормальну та здорову інтелігентність та людські інстинкти». Мистецтво було оголошено «міжнародним досвідом», тому розуміння його тісного зв'язку з народом не допускалося. Заявлялося, що таких понять як «народне мистецтво», а точніше, расове, взагалі не існує: було, мовляв, лише мистецтво певного періоду. Виявлялося, що не греки створили мистецтво Греції, не римляни – мистецтво Риму тощо, а були лише деякі періоди, які визначали характер мистецтва. Отже, мистецтво було «феноменом, визначальним часом». Тож нині немає ні німецького, ні французького мистецтва, а лише – «сучасне мистецтво». Мистецтво цим зводилося до рівня моди на одяг під гаслом: «Щороку щось нове» – імпресіонізм, футуризм, кубізм, можливо, навіть, дадаїзм. Такі твердження можна було б сприйняти як комічні, якби це не було настільки трагічно.
У результаті в оцінці мистецтва виникла невизначеність і замовчування тих, хто протестував проти культурного більшовизму, оскільки преса продовжувала отруювати наше здорове сприйняття мистецтва. І так само як за вимогами моди людина повинна одягати «модерністську» сукню, незважаючи на те, гарно це чи ні, великих майстрів минулого було піддано осудам. Однак справжнє мистецтво було і залишається вічним, воно не слідує законом сезонної моди: його ефективність виходить із одкровень закладених в глибині людської натури, що й успадковується наступними поколіннями. Ті, хто не в змозі створити щось вічне, не можуть говорити про вічність. Адже вони прагнуть приглушити блиск гігантів, які з минулого дотягуються до майбутнього, щоб висікти з наших сучасників іскри полум'я. І на сьогоднішній день є погані художники-мазилки, які є продукцією-одноденкою: вчора їх ще не було, сьогодні вони модні, а завтра застаріють. Єврейське твердження, що мистецтво пов'язане з якимсь певним періодом, для таких художників просто знахідка: їх твори можуть вважатися мистецтвом сьогодення, мистецтвом так званої «малої форми та змісту». До того ж вони нетерпимі до майстрів минулого та суперників сьогодення. Це, по суті, справжня змова бездарності та посередності проти прекрасних робіт будь-якого часу. Нові багатії, які не знаються на прекрасному, прислухаються до думки цих ділків від мистецтва, мовляв, сучасні твори складні для розуміння, а отже й цінні: адже ніхто не хоче уславитися людиною, яка не має ніякого поняття і не знається на мистецтві. А якщо існують люди, які нічого не розуміють у мистецтві, і до них додаються ще й інші такі самі, то вони захоплюватимуться незрозумілим.
Народ є константою в безперервному потоці явищ. Будучи постійним і незмінним, він визначає характер мистецтва, яке, своєю чергою, стає перманентним. Тому не може бути жодного стандарту вчорашнього чи сьогодення, модерністського чи не модерністського характеру. Визначальним має бути стандарт «цінні» або «нічого не варті», «вічні» або «твори скоро минущі». Тому, говорячи про німецьке мистецтво, я вважаю, що єдиний стандарт для нього - німецький народ з його характером та життям, почуттями, емоціями та еволюцією.
З історії розвитку нашого народу ми знаємо, що він формувався з цілого ряду більш менш окремих і самостійних рас, що здійснювали один на одного творчий вплив у ході тисячоліть. Тож нині ми бачимо результат цього змішання у нашому народі. Сила, яка формувала людей у минулому і продовжує цей процес у теперішньому часі, полягає в арійстві, що забезпечило появу ранніх цивілізацій у глибокій давнині і підтримує цивілізацію в наші дні.
Процес формування нашого народу викликав багато побічних явищ у культурному розвитку, проте, якщо ми розглянемо кінцевий результат цього процесу, мимоволі виникає бажання мати таке мистецтво, яке відповідало б зростаючій однорідності расової структури нашого народу і несло б у собі характеристики цієї єдності та однорідності. У минулі століття було зроблено багато спроб визначити, що ж насправді означає «бути німцем». Я не намагатимусь дати якесь роз'яснення першої інстанції. Натомість я видам закон, суть якого викладалася вже великими німцями: «Бути німцем означає мати повну ясність», тобто бути логічним і правдивим. Цей дух завжди жив у нашому народі, який дав світові великих художників, скульпторів, архітекторів, мислителів, поетів і музикантів. Коли 6 червня 1931 року було спалено вщент Скляний палац, то у вогні зникли нев'янучі цінності німецького мистецтва. Багато майстрів мистецтва отримали ярлик романтиків, насправді яскраво демонструючи пошуки реального, істинного характеру нашого народу для відображення у своїх творах встановленого закону життя. Вирішальну роль грав не їх вибір суб'єктів, а прагнення до простого і точного зображення почуттів.
Багато оригінальних робіт втрачено, і в нас залишилися лише їхні копії чи репродукції, а замість робіт цих майстрів виставляється у великих кількостях продукція сучасних так званих «художників-творців». Ті з них, хто почувається німцем, творять твори, які високо цінуватимуться, доки будуть живі німці, здатні ними милуватися. Але й сучасні твори ми також збережемо як документи, що ілюструють глибину людського падіння. Виставка «дегенеративного мистецтва» має послужити у цьому сенсі добрим уроком. Протягом довгих років, коли я планував створення нового райху, мене часто займали думки про ті завдання, які чекатимуть на нас у ході очищення культурного життя нашого народу: поряд з політичною та економічною реформами мав розпочатися культурний ренесанс.
Я був переконаний, що першочергове завдання народу, зневаженого всім світом, – зберегти, незважаючи на утиски, свої цінності. До їх числа, насамперед, належали досягнення в галузі культури.
Нинішня німецька держава, створена мною разом із соратниками, забезпечила необхідні умови для розквіту мистецтва. Ми не колекціонуємо витвори мистецтва на кшталт більшовиків та їхніх поплічників, бо вклали значні суми для підтримки та заохочення мистецтва, поставивши перед ним нові великі завдання. У мистецтві, як і в політиці, ми не займатимемося порожньою балаканиною, а говоритимемо чітко і ясно.
Необхідною умовою для художників, які бажають виставити свої творіння, є їхнє обдарування. Оцінюючи твори модернізму, люди кажуть, що все це, мовляв, вираження нового часу, але ж мистецтво не створює нові епохи. У житті людей з плином часу відбуваються певні зміни і в художників часто з'являється потреба в нових виразних засобах. Нову епоху створюють не літератори, а бійці, які формують свідомість, народні лідери, які роблять історію. Треба мати безсоромне нахабство або велику дурість, щоб виставляти на загальний огляд роботи, подібні до тих, які могли б бути зроблені десять чи двадцять тисяч років тому людьми кам'яного віку. У таких випадках говорять про «примітивне мистецтво», забуваючи про те, що мистецтво не має права відступати від досягнутого рівня розвитку. Єдиною його функцією є відображення цього розвитку.
А що зображує «дегенеративне мистецтво»? Безформних кретинів і калік; жінок, що викликають огиду; чоловіків, схожих на диких звірів; дітей, нібито проклятих Богом. І хай ніхто не каже мені, що художники саме так сприймають світ, який їх оточує. Мені нема потреби запитувати їх, чи справді вони бачать і відчувають навколишній світ саме так. Від імені німецького народу я зобов'язаний не допускати на загальний огляд ці жалюгідні і невдалі творіння людей, які страждають дефектами зору і далеких від реального мистецтва.
Таким роботам не місце в цій будівлі. Архітектори і будівельники, які спорудили його, не думали, що тут виставлятимуться картини, намальовані за якихось кілька годин, а художники, які зображували безсоромність, стануть навіть розраховувати на успіх, вважаючи, що їхні полотна можуть бути сприйняті як творіння нових геніїв. Ні вже, хай вони кудкудакають в іншому курнику.
Художник творить не для себе, він працює для людей, і саме люди, як ми бачимо, оцінюють його працю. І ніхто не може сказати, що люди не розуміють нових цінностей у своєму культурному житті. Перш ніж критики оцінили геній Ріхарда Вагнера, народ був на його боці, бо він не мав нічого спільного з так званим «сучасним мистецтвом».
Люди сприймають це «мистецтво» як результат безсоромної і нахабної зарозумілості або ж просто як відсутність майстерності. Вони бачать наскрізь таких заїк від мистецтва і розуміють, що їхні «досягнення» анітрохи не кращі за картини, намальовані безталанними дітьми у віці від восьми до десяти років, і не можуть розглядатися як віддзеркалення нашого часу або, тим більше, майбутнього німецького народу.
Нині ми знаємо, що розвиток людства за мільйони років повторюється в кожному індивідуумі, спресований у кілька десятиліть, тому таке «мистецтво» не тільки не «сучасне», а й найвищою мірою «архаїчне» і набагато старіше за той самий кам'яний вік [8].
***
Після церемонії відкриття Будинку німецької культури в його залах відбулося і відкриття Виставки німецького мистецтва, на якій було представлено близько 900 робіт, відібраних за участю Гітлера з представлених на затвердження 15 тисяч творів.
Виступаючи на вернісажі, Гітлер зокрема сказав:
«Кубізм, дадаїзм, футуризм, імпресіонізм тощо не мають нічого спільного з німецьким народом. Тому що всі ці терміни ні старі, ні сучасні, але вони є лише штучним похідним людей, яким Господь відмовив у таланті істинно художньої обдарованості і замість неї обдарував їх здатністю надмірної балаканини та обману… Кажуть, що ці художники не так бачать, як інші. Я тут подивився деякі з надісланих картин і мушу визнати - деякі з них справді написані людьми, які бачать «навиворіт». Вони нинішніх представників нашого народу представляють як дегенеруючих кретинів, луки їм сині, небо - зелене, хмари - сіро-жовті тощо; так вони відчувають або, як висловлюються, це переживають. Я не бажаю втручатися в суперечку, чи справді вказані особи так відчувають і бачать чи ні, але я хочу в ім'я німецького народу заборонити те, щоб нещасні, що викликають жаль, які страждають на гострий розлад зору, плоди свого хворобливого бачення пробували нав'язати навколишньому світу або, навіть, не намагалися звести це до рангу «мистецтва». Ні, ми маємо лише дві можливості: або так звані «художники» бачать навколишнє дійсно так дивно і вірять у те, що вони зображують світ правильно - тоді потрібно лише визначити, чи є їх дефекти зору пошкодженнями механічного характеру, чи вони спадкові. У першому випадку ми їм глибоко співчуваємо, у другому - це важливо для Імперського міністерства внутрішніх справ - зайнятися цим питанням і уникнути принаймні подальшого спадкування таких жахливих дефектів зору. Однак можливо також, що ці особи самі не вірять насправді у ці свої «відчуття» та «бачення», але виходять з інших спонукань – щоб образити нашу націю цими потворами і глузуванням. Тоді такі вчинки стосуються галузі кримінального покарання… Відтепер ми вестимемо нещадну очищувальну війну проти останніх у нас елементів культурного розкладання».
«Народ, проходячи галереєю, розпізнає в мені свого представника й адвоката, що викличе в нього зітхання полегшення і висловлення згоди з таким підходом до мистецтва. І ось що важливо: не можна терпіти мистецтво, яке не може розраховувати на розуміння і підтримку широких мас, вимушене спиратися на невеликі групки. А те, що таке мистецтво не підтримується народом, викликаючи лише замішання, свідчить про здоровий народний інстинкт. Художник не може бути осторонь свого народу. Ця виставка – тільки початок. Експонуванню мистецтва Німеччини в смішному вигляді буде покладено край. Для молоді надається гарна можливість вступити в пору учнівства, а коли до неї прийде священне натхнення, я не сумніваюся, що всемогутній Бог виділить із маси скромних майстрів мистецтва індивідуумів, які зможуть стати в один ряд із великими творцями минулого. Ми віримо, що саме сьогодні, коли в багатьох сферах відзначаються найвищі досягнення, і в мистецтві з'являються найцінніші творіння окремих особистостей, які заявлять про себе». [9].
Вернісаж дегенерації
Виставка під назвою «Дегенеративне мистецтво» була відкрита 19 липня 1937 в мюнхенському «Будинку мистецтва». Відкриваючи виставку, Адольф Циглер, сказав: «Ми бачимо навколо нас породження божевілля, дегенерації та імпотенції».[10]
Серед 112 художників та скульпторів, чиї вилучені твори були представлені в експозиції, були Янкель Адлер, Олександр Архипенко, Ганс Балушек, Ернст Барлах, Віллі Баумейстер, Макс Бекман, Ханс Беллмер, Рудольф Беллінг, Вернер Берг, Жорж Ґрос, Альма дель Дікс, Йоханнес Іттен, Генріх Кампендонк, Василь Кандинський, Ернст Людвіг Кірхнер, Пауль Клеє, Оскар Кокошка, Ловіс Корінт, Вільгельм Лембрук, Ель Лісицький, Франц Марк, Герхард Маркс, Евальд Матаре, Людвіг Майднер, Жан Метценже, Пау Оскар Молл, Піт Мондріан, Ласло Мохой-Надь, Отто Мюллер, Ернст Вільгельм Най, Хайнріх Науен, Еміль Нольде, Отто Панкок, Макс Пехштейн, Франц Радзівіл, Ханс Ріхтер, Крістіан Рольфс, Ліонель Фейнінгер, Конрад , Бернгард Хетгер, Марк Шагал, Едвін Шарф, Курт Швіттерс, Карл Фелькер, Фріц Шефлер, Оскар Шлеммер, Карл Шмідт-Ротлуф, Курт Штермер, Отто Фрейндліх, Генріх Емзен, Макс Ернст, Олексій фон Явленський.
Вхід на виставку був вільним. На вході висів плакат: «Неповнолітнім та вагітним жінкам вхід заборонено».
Картини були розвішані хаотично, криво і навскіс, назви робіт були написані іноді крейдою прямо на полотні, по стінах – витяги з текстів модерністів і навпаки – суворі плакати з викриваючими цитатами фюрера. Поруч із підписами до робіт було зазначено, яку суму той чи інший музей витратив на купівлю цієї роботи.
Усього 6 із 112 учасників виставки «Дегенеративного мистецтва» були євреями, проте єврейська тема була подана публіці особливо. «Рабин» («Понюшка тютюну») Шагала став своєрідним символом цієї виставки.
Пізніше цю експозицію відправили з Мюнхена до Берліна, де до робіт художників приєднали колекцію картин душевнохворих людей з клініки професора Ганса Принцхорна, розмістивши їх упереміш з роботами авангардистів.[11]
До квітня 1941 року виставка об'їхала ще 12 міст, її відвідали 3 мільйони глядачів.
Відвідування Йозефом Геббельсом виставки «Дегенеративного мистецтва»
Доля «творів дегенеративного мистецтва»
Доля багатьох творів «дегенеративного мистецтва», вилучених із музейних фондів та конфіскованих у приватних власників, залишається невизначеною до цього часу. І тому залишається можливість різних спекуляцій на цій темі.
Перш за все, точно невідомо, скільки усього творів було вилучено з музеїв та конфісковано у приватних осіб.
Як ми вже згадували, із музейних фондів були вилучені 12 890 творів мистецтва. Із 650 була сформована пересувна виставка «дегенеративного мистецтва», яка експонувалася ще у 12 містах до квітня 1941 року.
Деякі джерела вказують, що «… вже після, до весни 1938 р., з різних музеїв було вилучено ще близько 17 000 картин, скульптур та графічних аркушів…»
[У 2010 році Вільний університет Берліна створив і відкрив в інтернеті базу даних, присвячену долі понад 20 тисяч творів мистецтва, які було оголошено нацистами «дегенеративними» і вилучено з музеїв у 1937 році. Сайт став результатом восьмирічної роботи університетських істориків мистецтва.]
Пауль Йозеф Геббельс (нім. Paul Joseph Goebbels, 1897–1945) — німецький державний і політичний діяч, оратор, міністр народної освіти і пропаганди Третього Рейху (1933–1945).
Вилучені твори звозилися на Кепенікштрассе, 24 у Берліні, де ними займалася сортувальна комісія. Вона була створена після відвідування у січні 1938 р. Гітлером та Геббельсом сховища.
Із щоденника доктора Йозефа Геббельса:
«14 січня 1938. Обговорював з фюрером документи по дегенеративному мистецтву. Дві години. Результат нищівний. Жодна картина не заслуговує на пощаду. Фюрер за те, щоб остаточно позбутися їх. На деяких ми можемо виміняти за кордоном картини добрих майстрів. Для цього фюрер започаткував комісію під моїм керівництвом» [12].
У червні 1938 р. Гітлер видає закон, який звільняє державу від усіх позовів про компенсації по «гарантіям» виплат за роботи. [13]
Із щоденника доктора Йозефа Геббельса:
«29 липня 1938 року. Картини вироджених посилаємо на міжнародну виставку. Може, заробимо грошей на лайні». [14]
Картини вирішили продавати на аукціонах Фішера в Люцерні в нейтральній Швейцарії (Гітлер відмовився мати справу з колекціонерами-євреями). Загалом у Люцерні відбулося три міжнародні аукціони Фішера (30 червня та 26 серпня 1939 р., а також 28 червня 1941 р.). Спільнота колекціонерів та музейників розкололася. Багато музеїв бойкотували продажі, оскільки ставлення до націонал-соціалістичної Німеччини було дуже обережне. Тільки музеї Бельгії, Голландії, Швейцарії та Америки надіслали на аукціони своїх представників, бо сподівалися, що залишаться осторонь назріваючої війни. Представники Брюссельського музею мистецтв придбали картини Гогена, Пікассо і Шагала («Синій будинок» Шагала продали за 3 300 швейцарських франків). Не відмовилися від участі в аукціонах і американці. Нині робота Шагала «Пурим» (або «Російська сільська сценка») знаходиться в Музеї Мистецтв Філадельфії, США.
Картини Марка Шагала «Понюшка тютюну» та «Продавець худоби» на аукціоні Фішера у 1938 р. придбав Г. Шмідт, директор Художнього музею у Базелі. На цій посаді він перебував з 1933 р., в 1961 р. його змінює мистецтвознавець Франц Майєр – дослідник і популяризатор творчості Марка Шагала та його зять, який завершив наприкінці 1950-х фундаментальну працю про художника.
Загалом на аукціонах було отримано 570 940 швейцарських франків.
Але повна інформація про твори, що були продані на цих трьох аукціонах, відсутня і навряд чи стане відомою, оскільки аукціони не розкривають свої таємниці, а нові власники творів також не зацікавлені у розголошенні своїх імен.
***
У грудні 1938 р. Йозеф Геббельс і Генріх Гофман, особистий фотограф і неофіційний художній радник Гітлера, вирішили спалити твори мистецтва, що залишилися. 20 березня 1939 р. у Берліні у дворі Головної пожежної охорони на Кепенікштрассе відбулося спалення картин, малюнків та графічних аркушів. Було віддано вогню 1 004 картини, 3 825 акварелей, малюнків та графіки, насамперед роботи Е. Нольде, К. Шмідт-Ротлуфа, Е. Хеккеля, О. Дікса, Г. Гросса, К. Кольвіц (всього 4 289 робіт).[15]
[На мій погляд, ці твори варто було зберегти. З одного боку, щоб сучасні люди мали уяву про розвиток дегенерації в мистецтві та її масштаби. З іншого – щоб унеможливити сучасні спекуляції щодо «геніальності» творців авангардного мистецтва та «непоправної шкоди», завданої світовому образотворчому мистецтву їх знищенням.]
***
На сьогодні також є і прецеденти з повернення картин колишнім власникам…
Наприклад, у 2017 році сім'я Курта Граві вимагала повернути картину Франца Марка «Лиси» (1913).
Граві, німецький єврейський банкір, володів цією картиною до приходу націонал-соціалістів до влади. У 1938 році він був заарештований і ув'язнений у концентраційний табір Заксенхаузен, але в 1939 році йому вдалося виїхати до Чилі. У 2021 році Консультативна комісія Німеччини ухвалила повернути картину спадкоємцям Граві, що було зроблено.
«Дегенеративне мистецтво» у розбомбленому смітті
На початку січня 2011 року у берлінському Новому музеї відкрилась виставка «Берлінський скульптурний фонд. «Дегенеративне мистецтво» у розбомбленому смітті». В її рамках демонстрували 11 скульптур, які були віднайдені під час прокладання тунелю метро.
Скульптури знайшли у залишках підвалу будинку, знищеного у 1945-му році. Дослідники припускають, що там же могли знаходитись також дерев’яні скульптури та картини, що згоріли під час бомбардувань. Точної інформації про те, хто переховував у підвалі вивезені з музеїв твори мистецтва, нема.
Серед знайдених робіт найвідомішими є «Портрет акторки Анни Мьюз» Едвіна Шарфа та «Танцюристка» Марж Молл. Також були знайдені: «Чоловіча голова» Отто Фрейндліха, «Жіночий бюст» Баухаума Наума Слуцкого, «Дівчина, яка стоїть» Отто Баума, «Вагітна жінка» Еммі Родер та інші. Скульптури досить добре збереглися і в більшості навіть не потребували попередньої реставрації.
[1]. Entartung, By MAX NOKDAU. Erster Band. Berlin: Duncker. 1892.
[2]. Нордау М. Вырождение. Перевод с немецкого и предисловие Р.И. Сементковского; Современные французы. Перевод с немецкого А.В. Перелыгиной. Послесловие В.М. Толмачева. М.: Республика, 1995.
[3]. У 1934 р. за точку відліку німецького дегенеративного мистецтва Гітлер прийме 1910 рік і зарахує до дегенеративного мистецтва всі напрямки модернізму, починаючи від імпресіонізму.
[4]. Paret P. German Encounters With Modernism, 1840-1945. Cambr.: Cambridge University Press, 2001. Р. 60.
[5]. Гитлер Адольф. Main Kampf, Частина І, Глава Х. — Харьков: Свитовид, 2003. ISBN 966-7921-35-1 (рос.)
[6]. Козлов Г. Дегенераты против истинных арийцев // Артхроника 2007. № 7-8.
[7]. Маркин Ю. Искусство Третьего рейха // Декоративное искусство СССР. 1989. № 3.
[8]. Цит. в перекладі по: Моссе Дж. Нацизм и культура. Идеология и культура национал-социализма / Пер. с англ. Ю. Д. Чупрова.- М.: ЗАО Центрполиграф, 2003. 446 с. ISBN 5-9524-0673-4
[9]. Там само.
[10]. Козлов Г. Вищевказана праця.
[11]. Козлов Г. Вищевказана праця.
[12]. Цит. в перекладі по: Ржевская Е.М. ГЕББЕЛЬС. Портрет на фоне дневника. – М.: АСТ-ПРЕСС-КНИГА, 2004. – 400 с., 12 л. Ил. – (Историческое расследование). ISBN 5-462-00257-2
[13]. Lynn H. N. The Rape of Europe. New York: Knopf, 1994.
[14]. Ржевская Е.М. Вищевказана праця.
[15]. ENTARTETE KUNST: Zitterer und Flimmerer. ZEITGESCHICHTE // Der Spiegel. 28.11.1962.
Наші інтереси:
Уміти розбиратися в мистецтві і відрізняти твори мистецтва від "творчості" інтелісів, психопатів та шахраїв від мистецтва.
Мовою ефективного спілкування з ангелами буде окультурена українська мова на основі Гіперборійського Сенсара. Її ядро вже формується у вигляді спеціалізованої мови спілкування з ангелом Живого Слова...
«Дегенеративне мистецтво» і Третій Райх – погляд з двадцять першого століття
Категорія:
Світ:
Спецтема:
Керівники держави зобов'язані боротися проти того, щоб божевільні мали змогу впливати на духовне життя цілого народу. Надати «свободу» такому «мистецтву» означає грати долею народу. Той день, коли подібне «мистецтво» отримало б широке визнання, став би фатальним для всього людства. Цього дня можна було б сказати, що замість прогресу розумового розвитку людства розпочався його регрес. Всі страшні наслідки такого «розвитку» важко собі навіть уявити.
240912-gitlernavystavcidegeneratyvnemystectvo1937.jpg
Зміст
«Дегенеративне мистецтво»: походження терміну та його значення за доби Третього Райху
Питання «деградації у мистецтві» було предметом активного обговорення критиками у Європі починаючи з кінця ХІХ століття. Зокрема, у Німеччині був дуже популярний науковий трактат Макса Нордау під назвою «Виродження» («Деградація», нім. «Entartung», 1892). [1] Автор різко критикував сучасне мистецтво, називаючи його дегенеративним. На думку Нордау, саме мистецтво стало причиною розумового та морального занепаду Європи.[2] Ця книга значною мірою вплинула на ставлення Адольфа Гітлера до авангардного мистецтва. [3]
У своєму бестселері Макс Нордау намагався дати біологічні пояснення сучасному мистецтву, музиці та літературі, указуючи на дегенеративні характеристики митців, які його створюють, а також представив власне бачення окремих соціальних проблем Європи XIX ст. крізь призму концепції дегенерації. Макс Нордау також вперше увів до широкого вживання термін «дегенеративне мистецтво» (нім. Entartete Kunst).
Ідеї про те, що авангардний художник – це хтось, відзначений хворобою нервової системи, а авангардне мистецтво – синонім деградації, були звичайними в інтелектуальному середовищі Німеччини того часу. Ці ідеї простежуються в роботах критика авангарда Германа Бара та письменника Томаса Манна. Ще у 1919 році відомий берлінський журналіст Філіп Штауф писав про руйнівний вплив на чистоту німецької культури жадібності євреїв. Як приклади він наводив діяльність успішного арт-ділера Поля Кассирера і живопис імпресіоніста Макса Лібермана, євреїв за походженням. [4]
Проблема виродження (дегенерації) мистецтва, а таким чином і дегенерації усієї культури, хвилювала й Адольфа Гітлера. Насамперед як художника, але також як політика, що мав своє бачення майбутнього Німеччини. У своїй книзі "Моя боротьба" (Mein Kampf, 1925 р.) він писав:
«Звичайно, років 60 тому не можна було й уявити політичної катастрофи таких розмірів, що ми її пережили нині. Аналогічно й елементи загальнокультурного розкладу років 60 тому були значно слабшими, аніж ті симптоми розпаду, що від початку ХХ століття виродилися в кубізм тощо. Років 60 тому такі речі, як виставка так званих «переживань» дадаїстів, були б абсолютно нечуваними. В ті часи організаторів подібної виставки запроторили б до психіатричної лікарні. Натомість нині подібні суб'єкти очолюють навіть ціле мистецьке об'єднання. Років 60 тому подібна чума не могла б виникнути, бо громадська думка цього б не потерпіла, а держава миттєво застосувала б заходи. Керівники держави зобов'язані боротися проти того, щоб божевільні мали змогу впливати на духовне життя цілого народу. Надати «свободу» такому «мистецтву» означає грати долею народу. Той день, коли подібне «мистецтво» отримало б широке визнання, став би фатальним для всього людства. Цього дня можна було б сказати, що замість прогресу розумового розвитку людства розпочався його регрес. Всі страшні наслідки такого «розвитку» важко собі навіть уявити.
Варто лише з цієї точки зору на хвилину поглянути на підсумок нашого розвитку протягом останньої чверті століття, і з жахом доведеться переконатися в тому, наскільки далеко вже пройшли цим страшним шляхом. Куди не поглянеш – скрізь видно зародки таких хвороб, котрі рано чи пізно неминуче приведуть нашу культуру до загибелі. Всі ці симптоми вказують на процес тривалого періоду гниття. Горе народам, що не зуміють впоратися з такими хворобами!» [5]
Оздоровлення культурного простору Німеччини
У першій третині ХХ століття Німеччина була раєм для «дегенеративного мистецтва». Німецькі музеї та колекціонери були одними з перших, хто оцінив «нові віяння у мистецтві». Так, у 1931 р. директор Нью-Йоркського музею сучасного мистецтва Альфред Барр, який приїхав до Німеччини переймати досвід, писав: «Німецькі директори музеїв мають дар передбачення, і, головне, мужність, - купувати роботи передових художників задовго до того, як до розуміння їх мистецтва дозріє громадська думка».
Громадська думка «дозрівала» до розуміння суті «дегенеративного мистецтва», тож згодом почався процес очищення культурного простору Німеччини.
У 1929 році, коли міністром внутрішніх справ і освіти Тюрінгії став націонал-соціаліст Вільгельм Фрік, була припинена діяльність Баухауз у Веймарі (його співробітники перебратися до Дессау), оскільки Баухауз вважався центром культур-більшовизму.
28 лютого 1933 року президент Гінденбург підписав «Закон про захист Народу і Райху» («Gesetz zur Erhebung der Not von Volk und Reich»), який надавав канцлеру Адольфу Гітлеру надзвичайні повноваження.
Термін «дегенеративне мистецтво» став офіційно використовуватися у Третьому Райху для позначення мистецького нонконформізму та авангардних напрямів мистецтва, які розцінювалися як мистецтво, що вироджується (нім. Verfallskunst) та видавалося владою не лише модерністським, антикласичним, але й жидобільшовицьким, антинімецьким – а тому небезпечним для нації і для всієї арійської раси.
До дегенеративного мистецтва зараховувалися цілі художні напрями і спільноти: імпресіонізм, супрематизм, абстракціонізм, дадаїзм, кубізм, фовізм, сюрреалізм, експресіонізм, Баухауз.
За культурну політику в країні відповідав міністр народної освіти та пропаганди Йозеф Геббельс.
Вже навесні 1933 року уряд Третього Райху почав здійснювати рішучі заходи щодо «оздоровлення німецької культури». З березня 1933 р. починають повсюдно здійснюватися окружні виставки «дегенеративного мистецтва»: в Мангеймі («Більшовизм у культурі»), Нюрнберзі («Камера жахів мистецтва»), Дрездені («Мистецтво на службі розкладання») та інших. [6]
[Загалом у період із 1933 по 1941 рр. (включно) у Німеччині було проведено 38 подібних виставок. Виставки проходили під різними назвами: «Дегенеративне мистецтво» (Мюнхен, 1937), «Велика антибільшовицька виставка» (Нюрнберг, 1937), «Вічний жид» (Мюнхен, 1937), «Мистецтво, яке не проникло в наші душі» (Хемніц, 1933) тощо.]
Після ухвалення закону про переатестацію держслужбовців (1933 р.) почали звільняти директорів музеїв. За півтора роки своїх постів втратили майже всі 50 директорів найпередовіших музеїв. Першим директором, якого звільнили, був Густав Хартлауб, директор Кунстгале в Мангеймі. Його звільнили за те, що він купував картини євреїв – Анкеля Адлера та Марка Шагала. Картину Шагала «Понюшка тютюну» було виставлено у вітрині магазину на центральній площі Мангейма з написом: «Податкоплатник! Знай, куди спливають твої гроші!»[7]
22 вересня 1933 року була створена Імперська палата культури (Reichskulturkammer, RKK), вищий державний орган по контролю за сферою мистецтв в Райху. Президентом RKK було призначено Йозефа Геббельса, віце-президентом і группенфюрером RKK – Ганса Хінкеля.
До складу Reichskulturkammer входили 7 палат, зокрема і Імперська палата образотворчого мистецтва на чолі з президентом Адольфом Циглером.
У 1935 р. Гітлер виступив на VI партійному з'їзді НСДАП і заявив про принципове відторгнення духу авангарду Третім Райхом.
В 1936 році Адольф Гітлер доручив професорові Адольфу Циглеру очолити спеціальну комісію, що повинна була провести перевірку більш ніж 100 музеїв Німеччини з метою вилучення всіх творів «дегенеративного мистецтва».
Комісія працювала більше року і відібрала 12890 творів образотворчого мистецтва (живопису, графіки та скульптури). Було прийнято рішення про організацію спеціальної виставки, на якій планувалося представити близько 650 творів, що були вилучені у 32 музеях.
30 червня 1937 р. Гебельс видав указ про організацію виставки «дегенеративного мистецтва». До складу комісії з п'яти осіб, яку очолював президент імперської палати образотворчих мистецтв Адольф Ціглер, один із улюблених художників Гітлера, входив і Вольфганг Вільріх, автор книги «Очищення храму мистецтв». Вольфганг Вільріх, художник-фронтовик, який все життя малював портрети німецьких солдатів у романтично-героїзованому дусі, написав книгу в 1937 р., у розпал боротьби з «дегенеративним мистецтвом» у Німеччині. Саме він підвів теоретичну базу під ідеї Гітлера і запропонував для грандіозної виставки, що планується, назву «Дегенеративне мистецтво». Вільріх писав, що основною метою виставки є вироблення у німців «здорового інстинкту проти бацили мистецтва божевілля та занепаду, щепленого євреями».
Культурний ренесанс
18 липня 1937 року Гітлер виступив із промовою на відкритті Будинку німецької культури в Мюнхені, який мав замінити колишній Скляний палац.
Внаслідок краху Німеччини після війни, зазначив Гітлер, виник загальний економічний занепад, багато людей перестали цікавитися політикою і не звертали жодної уваги на занепад культури. Настала ера порожньої фразеології та гасел. У сфері економіки злидні, страждання людей та безробіття позбавляли ці фрази їхньої сили. У політичній сфері фрази про міжнародну солідарність мали більший успіх, маскуючи наявність політичного колапсу. Однак з часом неспроможність парламентсько-демократичної форми правління, сконцентрованої на Заході, який, незважаючи на цю демократичну форму, продовжував вимагати у Німеччині все, що в неї ще залишалося, провалила розповсюджувачів цих фраз.
Найдовше подібна фразеологія залишалася ефективною в галузі культури, але й там усе закінчилося повним крахом, виходячи з характеру самої культури, хоча вплив євреїв у ній переважав, а контроль над пресою давав їм можливість залякувати тих, хто наважився виступати за «нормальну та здорову інтелігентність та людські інстинкти». Мистецтво було оголошено «міжнародним досвідом», тому розуміння його тісного зв'язку з народом не допускалося. Заявлялося, що таких понять як «народне мистецтво», а точніше, расове, взагалі не існує: було, мовляв, лише мистецтво певного періоду. Виявлялося, що не греки створили мистецтво Греції, не римляни – мистецтво Риму тощо, а були лише деякі періоди, які визначали характер мистецтва. Отже, мистецтво було «феноменом, визначальним часом». Тож нині немає ні німецького, ні французького мистецтва, а лише – «сучасне мистецтво». Мистецтво цим зводилося до рівня моди на одяг під гаслом: «Щороку щось нове» – імпресіонізм, футуризм, кубізм, можливо, навіть, дадаїзм. Такі твердження можна було б сприйняти як комічні, якби це не було настільки трагічно.
У результаті в оцінці мистецтва виникла невизначеність і замовчування тих, хто протестував проти культурного більшовизму, оскільки преса продовжувала отруювати наше здорове сприйняття мистецтва. І так само як за вимогами моди людина повинна одягати «модерністську» сукню, незважаючи на те, гарно це чи ні, великих майстрів минулого було піддано осудам. Однак справжнє мистецтво було і залишається вічним, воно не слідує законом сезонної моди: його ефективність виходить із одкровень закладених в глибині людської натури, що й успадковується наступними поколіннями. Ті, хто не в змозі створити щось вічне, не можуть говорити про вічність. Адже вони прагнуть приглушити блиск гігантів, які з минулого дотягуються до майбутнього, щоб висікти з наших сучасників іскри полум'я. І на сьогоднішній день є погані художники-мазилки, які є продукцією-одноденкою: вчора їх ще не було, сьогодні вони модні, а завтра застаріють. Єврейське твердження, що мистецтво пов'язане з якимсь певним періодом, для таких художників просто знахідка: їх твори можуть вважатися мистецтвом сьогодення, мистецтвом так званої «малої форми та змісту». До того ж вони нетерпимі до майстрів минулого та суперників сьогодення. Це, по суті, справжня змова бездарності та посередності проти прекрасних робіт будь-якого часу. Нові багатії, які не знаються на прекрасному, прислухаються до думки цих ділків від мистецтва, мовляв, сучасні твори складні для розуміння, а отже й цінні: адже ніхто не хоче уславитися людиною, яка не має ніякого поняття і не знається на мистецтві. А якщо існують люди, які нічого не розуміють у мистецтві, і до них додаються ще й інші такі самі, то вони захоплюватимуться незрозумілим.
Народ є константою в безперервному потоці явищ. Будучи постійним і незмінним, він визначає характер мистецтва, яке, своєю чергою, стає перманентним. Тому не може бути жодного стандарту вчорашнього чи сьогодення, модерністського чи не модерністського характеру. Визначальним має бути стандарт «цінні» або «нічого не варті», «вічні» або «твори скоро минущі». Тому, говорячи про німецьке мистецтво, я вважаю, що єдиний стандарт для нього - німецький народ з його характером та життям, почуттями, емоціями та еволюцією.
З історії розвитку нашого народу ми знаємо, що він формувався з цілого ряду більш менш окремих і самостійних рас, що здійснювали один на одного творчий вплив у ході тисячоліть. Тож нині ми бачимо результат цього змішання у нашому народі. Сила, яка формувала людей у минулому і продовжує цей процес у теперішньому часі, полягає в арійстві, що забезпечило появу ранніх цивілізацій у глибокій давнині і підтримує цивілізацію в наші дні.
Процес формування нашого народу викликав багато побічних явищ у культурному розвитку, проте, якщо ми розглянемо кінцевий результат цього процесу, мимоволі виникає бажання мати таке мистецтво, яке відповідало б зростаючій однорідності расової структури нашого народу і несло б у собі характеристики цієї єдності та однорідності. У минулі століття було зроблено багато спроб визначити, що ж насправді означає «бути німцем». Я не намагатимусь дати якесь роз'яснення першої інстанції. Натомість я видам закон, суть якого викладалася вже великими німцями: «Бути німцем означає мати повну ясність», тобто бути логічним і правдивим. Цей дух завжди жив у нашому народі, який дав світові великих художників, скульпторів, архітекторів, мислителів, поетів і музикантів. Коли 6 червня 1931 року було спалено вщент Скляний палац, то у вогні зникли нев'янучі цінності німецького мистецтва. Багато майстрів мистецтва отримали ярлик романтиків, насправді яскраво демонструючи пошуки реального, істинного характеру нашого народу для відображення у своїх творах встановленого закону життя. Вирішальну роль грав не їх вибір суб'єктів, а прагнення до простого і точного зображення почуттів.
Багато оригінальних робіт втрачено, і в нас залишилися лише їхні копії чи репродукції, а замість робіт цих майстрів виставляється у великих кількостях продукція сучасних так званих «художників-творців». Ті з них, хто почувається німцем, творять твори, які високо цінуватимуться, доки будуть живі німці, здатні ними милуватися. Але й сучасні твори ми також збережемо як документи, що ілюструють глибину людського падіння. Виставка «дегенеративного мистецтва» має послужити у цьому сенсі добрим уроком. Протягом довгих років, коли я планував створення нового райху, мене часто займали думки про ті завдання, які чекатимуть на нас у ході очищення культурного життя нашого народу: поряд з політичною та економічною реформами мав розпочатися культурний ренесанс.
Я був переконаний, що першочергове завдання народу, зневаженого всім світом, – зберегти, незважаючи на утиски, свої цінності. До їх числа, насамперед, належали досягнення в галузі культури.
Нинішня німецька держава, створена мною разом із соратниками, забезпечила необхідні умови для розквіту мистецтва. Ми не колекціонуємо витвори мистецтва на кшталт більшовиків та їхніх поплічників, бо вклали значні суми для підтримки та заохочення мистецтва, поставивши перед ним нові великі завдання. У мистецтві, як і в політиці, ми не займатимемося порожньою балаканиною, а говоритимемо чітко і ясно.
Необхідною умовою для художників, які бажають виставити свої творіння, є їхнє обдарування. Оцінюючи твори модернізму, люди кажуть, що все це, мовляв, вираження нового часу, але ж мистецтво не створює нові епохи. У житті людей з плином часу відбуваються певні зміни і в художників часто з'являється потреба в нових виразних засобах. Нову епоху створюють не літератори, а бійці, які формують свідомість, народні лідери, які роблять історію. Треба мати безсоромне нахабство або велику дурість, щоб виставляти на загальний огляд роботи, подібні до тих, які могли б бути зроблені десять чи двадцять тисяч років тому людьми кам'яного віку. У таких випадках говорять про «примітивне мистецтво», забуваючи про те, що мистецтво не має права відступати від досягнутого рівня розвитку. Єдиною його функцією є відображення цього розвитку.
А що зображує «дегенеративне мистецтво»? Безформних кретинів і калік; жінок, що викликають огиду; чоловіків, схожих на диких звірів; дітей, нібито проклятих Богом. І хай ніхто не каже мені, що художники саме так сприймають світ, який їх оточує. Мені нема потреби запитувати їх, чи справді вони бачать і відчувають навколишній світ саме так. Від імені німецького народу я зобов'язаний не допускати на загальний огляд ці жалюгідні і невдалі творіння людей, які страждають дефектами зору і далеких від реального мистецтва.
Таким роботам не місце в цій будівлі. Архітектори і будівельники, які спорудили його, не думали, що тут виставлятимуться картини, намальовані за якихось кілька годин, а художники, які зображували безсоромність, стануть навіть розраховувати на успіх, вважаючи, що їхні полотна можуть бути сприйняті як творіння нових геніїв. Ні вже, хай вони кудкудакають в іншому курнику.
Художник творить не для себе, він працює для людей, і саме люди, як ми бачимо, оцінюють його працю. І ніхто не може сказати, що люди не розуміють нових цінностей у своєму культурному житті. Перш ніж критики оцінили геній Ріхарда Вагнера, народ був на його боці, бо він не мав нічого спільного з так званим «сучасним мистецтвом».
Люди сприймають це «мистецтво» як результат безсоромної і нахабної зарозумілості або ж просто як відсутність майстерності. Вони бачать наскрізь таких заїк від мистецтва і розуміють, що їхні «досягнення» анітрохи не кращі за картини, намальовані безталанними дітьми у віці від восьми до десяти років, і не можуть розглядатися як віддзеркалення нашого часу або, тим більше, майбутнього німецького народу.
Нині ми знаємо, що розвиток людства за мільйони років повторюється в кожному індивідуумі, спресований у кілька десятиліть, тому таке «мистецтво» не тільки не «сучасне», а й найвищою мірою «архаїчне» і набагато старіше за той самий кам'яний вік [8].
***
Після церемонії відкриття Будинку німецької культури в його залах відбулося і відкриття Виставки німецького мистецтва, на якій було представлено близько 900 робіт, відібраних за участю Гітлера з представлених на затвердження 15 тисяч творів.
Виступаючи на вернісажі, Гітлер зокрема сказав:
«Кубізм, дадаїзм, футуризм, імпресіонізм тощо не мають нічого спільного з німецьким народом. Тому що всі ці терміни ні старі, ні сучасні, але вони є лише штучним похідним людей, яким Господь відмовив у таланті істинно художньої обдарованості і замість неї обдарував їх здатністю надмірної балаканини та обману… Кажуть, що ці художники не так бачать, як інші. Я тут подивився деякі з надісланих картин і мушу визнати - деякі з них справді написані людьми, які бачать «навиворіт». Вони нинішніх представників нашого народу представляють як дегенеруючих кретинів, луки їм сині, небо - зелене, хмари - сіро-жовті тощо; так вони відчувають або, як висловлюються, це переживають. Я не бажаю втручатися в суперечку, чи справді вказані особи так відчувають і бачать чи ні, але я хочу в ім'я німецького народу заборонити те, щоб нещасні, що викликають жаль, які страждають на гострий розлад зору, плоди свого хворобливого бачення пробували нав'язати навколишньому світу або, навіть, не намагалися звести це до рангу «мистецтва». Ні, ми маємо лише дві можливості: або так звані «художники» бачать навколишнє дійсно так дивно і вірять у те, що вони зображують світ правильно - тоді потрібно лише визначити, чи є їх дефекти зору пошкодженнями механічного характеру, чи вони спадкові. У першому випадку ми їм глибоко співчуваємо, у другому - це важливо для Імперського міністерства внутрішніх справ - зайнятися цим питанням і уникнути принаймні подальшого спадкування таких жахливих дефектів зору. Однак можливо також, що ці особи самі не вірять насправді у ці свої «відчуття» та «бачення», але виходять з інших спонукань – щоб образити нашу націю цими потворами і глузуванням. Тоді такі вчинки стосуються галузі кримінального покарання… Відтепер ми вестимемо нещадну очищувальну війну проти останніх у нас елементів культурного розкладання».
«Народ, проходячи галереєю, розпізнає в мені свого представника й адвоката, що викличе в нього зітхання полегшення і висловлення згоди з таким підходом до мистецтва. І ось що важливо: не можна терпіти мистецтво, яке не може розраховувати на розуміння і підтримку широких мас, вимушене спиратися на невеликі групки. А те, що таке мистецтво не підтримується народом, викликаючи лише замішання, свідчить про здоровий народний інстинкт. Художник не може бути осторонь свого народу. Ця виставка – тільки початок. Експонуванню мистецтва Німеччини в смішному вигляді буде покладено край. Для молоді надається гарна можливість вступити в пору учнівства, а коли до неї прийде священне натхнення, я не сумніваюся, що всемогутній Бог виділить із маси скромних майстрів мистецтва індивідуумів, які зможуть стати в один ряд із великими творцями минулого. Ми віримо, що саме сьогодні, коли в багатьох сферах відзначаються найвищі досягнення, і в мистецтві з'являються найцінніші творіння окремих особистостей, які заявлять про себе». [9].
Вернісаж дегенерації
Виставка під назвою «Дегенеративне мистецтво» була відкрита 19 липня 1937 в мюнхенському «Будинку мистецтва». Відкриваючи виставку, Адольф Циглер, сказав: «Ми бачимо навколо нас породження божевілля, дегенерації та імпотенції».[10]
Серед 112 художників та скульпторів, чиї вилучені твори були представлені в експозиції, були Янкель Адлер, Олександр Архипенко, Ганс Балушек, Ернст Барлах, Віллі Баумейстер, Макс Бекман, Ханс Беллмер, Рудольф Беллінг, Вернер Берг, Жорж Ґрос, Альма дель Дікс, Йоханнес Іттен, Генріх Кампендонк, Василь Кандинський, Ернст Людвіг Кірхнер, Пауль Клеє, Оскар Кокошка, Ловіс Корінт, Вільгельм Лембрук, Ель Лісицький, Франц Марк, Герхард Маркс, Евальд Матаре, Людвіг Майднер, Жан Метценже, Пау Оскар Молл, Піт Мондріан, Ласло Мохой-Надь, Отто Мюллер, Ернст Вільгельм Най, Хайнріх Науен, Еміль Нольде, Отто Панкок, Макс Пехштейн, Франц Радзівіл, Ханс Ріхтер, Крістіан Рольфс, Ліонель Фейнінгер, Конрад , Бернгард Хетгер, Марк Шагал, Едвін Шарф, Курт Швіттерс, Карл Фелькер, Фріц Шефлер, Оскар Шлеммер, Карл Шмідт-Ротлуф, Курт Штермер, Отто Фрейндліх, Генріх Емзен, Макс Ернст, Олексій фон Явленський.
Вхід на виставку був вільним. На вході висів плакат: «Неповнолітнім та вагітним жінкам вхід заборонено».
Картини були розвішані хаотично, криво і навскіс, назви робіт були написані іноді крейдою прямо на полотні, по стінах – витяги з текстів модерністів і навпаки – суворі плакати з викриваючими цитатами фюрера. Поруч із підписами до робіт було зазначено, яку суму той чи інший музей витратив на купівлю цієї роботи.
Усього 6 із 112 учасників виставки «Дегенеративного мистецтва» були євреями, проте єврейська тема була подана публіці особливо. «Рабин» («Понюшка тютюну») Шагала став своєрідним символом цієї виставки.
Пізніше цю експозицію відправили з Мюнхена до Берліна, де до робіт художників приєднали колекцію картин душевнохворих людей з клініки професора Ганса Принцхорна, розмістивши їх упереміш з роботами авангардистів.[11]
До квітня 1941 року виставка об'їхала ще 12 міст, її відвідали 3 мільйони глядачів.
Доля «творів дегенеративного мистецтва»
Доля багатьох творів «дегенеративного мистецтва», вилучених із музейних фондів та конфіскованих у приватних власників, залишається невизначеною до цього часу. І тому залишається можливість різних спекуляцій на цій темі.
Перш за все, точно невідомо, скільки усього творів було вилучено з музеїв та конфісковано у приватних осіб.
Як ми вже згадували, із музейних фондів були вилучені 12 890 творів мистецтва. Із 650 була сформована пересувна виставка «дегенеративного мистецтва», яка експонувалася ще у 12 містах до квітня 1941 року.
Деякі джерела вказують, що «… вже після, до весни 1938 р., з різних музеїв було вилучено ще близько 17 000 картин, скульптур та графічних аркушів…»
[У 2010 році Вільний університет Берліна створив і відкрив в інтернеті базу даних, присвячену долі понад 20 тисяч творів мистецтва, які було оголошено нацистами «дегенеративними» і вилучено з музеїв у 1937 році. Сайт став результатом восьмирічної роботи університетських істориків мистецтва.]
Вилучені твори звозилися на Кепенікштрассе, 24 у Берліні, де ними займалася сортувальна комісія. Вона була створена після відвідування у січні 1938 р. Гітлером та Геббельсом сховища.
Із щоденника доктора Йозефа Геббельса:
«14 січня 1938. Обговорював з фюрером документи по дегенеративному мистецтву. Дві години. Результат нищівний. Жодна картина не заслуговує на пощаду. Фюрер за те, щоб остаточно позбутися їх. На деяких ми можемо виміняти за кордоном картини добрих майстрів. Для цього фюрер започаткував комісію під моїм керівництвом» [12].
У червні 1938 р. Гітлер видає закон, який звільняє державу від усіх позовів про компенсації по «гарантіям» виплат за роботи. [13]
Із щоденника доктора Йозефа Геббельса:
«29 липня 1938 року. Картини вироджених посилаємо на міжнародну виставку. Може, заробимо грошей на лайні». [14]
Картини вирішили продавати на аукціонах Фішера в Люцерні в нейтральній Швейцарії (Гітлер відмовився мати справу з колекціонерами-євреями). Загалом у Люцерні відбулося три міжнародні аукціони Фішера (30 червня та 26 серпня 1939 р., а також 28 червня 1941 р.). Спільнота колекціонерів та музейників розкололася. Багато музеїв бойкотували продажі, оскільки ставлення до націонал-соціалістичної Німеччини було дуже обережне. Тільки музеї Бельгії, Голландії, Швейцарії та Америки надіслали на аукціони своїх представників, бо сподівалися, що залишаться осторонь назріваючої війни. Представники Брюссельського музею мистецтв придбали картини Гогена, Пікассо і Шагала («Синій будинок» Шагала продали за 3 300 швейцарських франків). Не відмовилися від участі в аукціонах і американці. Нині робота Шагала «Пурим» (або «Російська сільська сценка») знаходиться в Музеї Мистецтв Філадельфії, США.
Картини Марка Шагала «Понюшка тютюну» та «Продавець худоби» на аукціоні Фішера у 1938 р. придбав Г. Шмідт, директор Художнього музею у Базелі. На цій посаді він перебував з 1933 р., в 1961 р. його змінює мистецтвознавець Франц Майєр – дослідник і популяризатор творчості Марка Шагала та його зять, який завершив наприкінці 1950-х фундаментальну працю про художника.
Загалом на аукціонах було отримано 570 940 швейцарських франків.
Але повна інформація про твори, що були продані на цих трьох аукціонах, відсутня і навряд чи стане відомою, оскільки аукціони не розкривають свої таємниці, а нові власники творів також не зацікавлені у розголошенні своїх імен.
***
У грудні 1938 р. Йозеф Геббельс і Генріх Гофман, особистий фотограф і неофіційний художній радник Гітлера, вирішили спалити твори мистецтва, що залишилися. 20 березня 1939 р. у Берліні у дворі Головної пожежної охорони на Кепенікштрассе відбулося спалення картин, малюнків та графічних аркушів. Було віддано вогню 1 004 картини, 3 825 акварелей, малюнків та графіки, насамперед роботи Е. Нольде, К. Шмідт-Ротлуфа, Е. Хеккеля, О. Дікса, Г. Гросса, К. Кольвіц (всього 4 289 робіт).[15]
[На мій погляд, ці твори варто було зберегти. З одного боку, щоб сучасні люди мали уяву про розвиток дегенерації в мистецтві та її масштаби. З іншого – щоб унеможливити сучасні спекуляції щодо «геніальності» творців авангардного мистецтва та «непоправної шкоди», завданої світовому образотворчому мистецтву їх знищенням.]
***
На сьогодні також є і прецеденти з повернення картин колишнім власникам…
Наприклад, у 2017 році сім'я Курта Граві вимагала повернути картину Франца Марка «Лиси» (1913).
Граві, німецький єврейський банкір, володів цією картиною до приходу націонал-соціалістів до влади. У 1938 році він був заарештований і ув'язнений у концентраційний табір Заксенхаузен, але в 1939 році йому вдалося виїхати до Чилі. У 2021 році Консультативна комісія Німеччини ухвалила повернути картину спадкоємцям Граві, що було зроблено.
«Дегенеративне мистецтво» у розбомбленому смітті
На початку січня 2011 року у берлінському Новому музеї відкрилась виставка «Берлінський скульптурний фонд. «Дегенеративне мистецтво» у розбомбленому смітті». В її рамках демонстрували 11 скульптур, які були віднайдені під час прокладання тунелю метро.
Скульптури знайшли у залишках підвалу будинку, знищеного у 1945-му році. Дослідники припускають, що там же могли знаходитись також дерев’яні скульптури та картини, що згоріли під час бомбардувань. Точної інформації про те, хто переховував у підвалі вивезені з музеїв твори мистецтва, нема.
Серед знайдених робіт найвідомішими є «Портрет акторки Анни Мьюз» Едвіна Шарфа та «Танцюристка» Марж Молл. Також були знайдені: «Чоловіча голова» Отто Фрейндліха, «Жіночий бюст» Баухаума Наума Слуцкого, «Дівчина, яка стоїть» Отто Баума, «Вагітна жінка» Еммі Родер та інші. Скульптури досить добре збереглися і в більшості навіть не потребували попередньої реставрації.
Посилання
[1]. Entartung, By MAX NOKDAU. Erster Band. Berlin: Duncker. 1892.
[2]. Нордау М. Вырождение. Перевод с немецкого и предисловие Р.И. Сементковского; Современные французы. Перевод с немецкого А.В. Перелыгиной. Послесловие В.М. Толмачева. М.: Республика, 1995.
[3]. У 1934 р. за точку відліку німецького дегенеративного мистецтва Гітлер прийме 1910 рік і зарахує до дегенеративного мистецтва всі напрямки модернізму, починаючи від імпресіонізму.
[4]. Paret P. German Encounters With Modernism, 1840-1945. Cambr.: Cambridge University Press, 2001. Р. 60.
[5]. Гитлер Адольф. Main Kampf, Частина І, Глава Х. — Харьков: Свитовид, 2003. ISBN 966-7921-35-1 (рос.)
[6]. Козлов Г. Дегенераты против истинных арийцев // Артхроника 2007. № 7-8.
[7]. Маркин Ю. Искусство Третьего рейха // Декоративное искусство СССР. 1989. № 3.
[8]. Цит. в перекладі по: Моссе Дж. Нацизм и культура. Идеология и культура национал-социализма / Пер. с англ. Ю. Д. Чупрова.- М.: ЗАО Центрполиграф, 2003. 446 с. ISBN 5-9524-0673-4
[9]. Там само.
[10]. Козлов Г. Вищевказана праця.
[11]. Козлов Г. Вищевказана праця.
[12]. Цит. в перекладі по: Ржевская Е.М. ГЕББЕЛЬС. Портрет на фоне дневника. – М.: АСТ-ПРЕСС-КНИГА, 2004. – 400 с., 12 л. Ил. – (Историческое расследование). ISBN 5-462-00257-2
[13]. Lynn H. N. The Rape of Europe. New York: Knopf, 1994.
[14]. Ржевская Е.М. Вищевказана праця.
[15]. ENTARTETE KUNST: Zitterer und Flimmerer. ZEITGESCHICHTE // Der Spiegel. 28.11.1962.
Уміти розбиратися в мистецтві і відрізняти твори мистецтва від "творчості" інтелісів, психопатів та шахраїв від мистецтва.
Зверніть увагу
Архангел Гіперборії, чат-боти і чат-боги, або Як працювати з духовно-інформаційними роботами