ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ. Афоризми для снайперів. Роман гіперреалістичної фантастики (текст)

Розділ І

Київ, 24 серпня,
3 години 51 хвилина ночі

- Хіба є ще десь у світі чотиримільйонне місто, та ще й столиця найбільшої за площею держави Європи, у центрі якого на багато кілометрів простяглися б такі чудові піщані пляжі? Крім Києва, звичайно. - звернувся міцний, тренований молодий чоловік до своєї супутниці, яка сиділа на невеликій моторній яхті, що стояла на якорі біля одного з островів середини русла Дніпра в самому центрі Києва. - Немає більше на нашій планеті нічого такого навіть подібного.

- А Ріо-де-Жанейро? - заперечила супутниця.

- Ріо-де-Жанейро - не столиця, та й маю я на увазі місто саме на річці.

- На річці? - на мить задумалася супутниця, зовсім молода жінка досить яскравої зовнішності. - Мабуть, ти правий.

- А я завжди правий, - ліниво озвався міцний молодик. Його супутниця у відповідь лише хмикнула.

- Ось я тебе й впіймала, - легенько посміхнулася вона. - В Києві лише три мільйони жителів. А ти сказав - чотири.

- Хіба ти не знаєш, де я служу? - ніжно погладив він голу руку подруги. - Мені краще відомо, скільки людей реально мешкає у Києві. Абсолютно достовірно - близько чотирьох з половиною мільйонів. Ось так, мадам.

- Не називай мене так, будь ласка, - розсердилася його подруга. - Ти навмисно дражниш?

На обох берегах ріки мерехтіли тисячі різнокольорових вогнів великого міста, створюючи казково святкову ілюмінацію. Ярослав Гурда і Роксолана Демідіон сиділи чудовою теплою серпневою ніччю на палубі яхти, притиснувшись один до одного спинами і курили. До всього розмаїття вогнів міста додавалися і два їхніх, які періодично спалахували в абсолютній темряві.

- Вранці поїдеш додому, а ввечері - знову сюди, будемо дивитися на святковий феєрверк, - сказав, підводячись, Ярослав. - Спостерігати його з річки, саме з цього місця, - просто незабутнє враження. Згода?

- Як вийде, - спохмурніла Роксолана. - Ти ж не забув, що я заміжня?

- Я теж одружений. Але буду тут вчасно. Такого видовища не пропущу.

- Ти ж майор СБУ, людина підневільна, власне, як і мій чоловік. Пошлють кудись, і всі твої плани полетять шкереберть. До речі, стережись, мій чоловік тобі не довіряє.

- Це тому, що у мене батько мультимільйонер, а твій благовірний, і мій шеф, взагалі вважає, що мільярдер. Постійно з мене кепкує. Хіба я сам без батька нічого не вартий? Я, наприклад, знаю, окрім російської, ще дві іноземні мови. На стажуванні в Данії офіцери НАТО визнавали мене найкваліфікованішим серед усіх офіцерів спецслужб, які підвищували там свій професійний рівень.

Ярослав пішов до камбузу і приніс звідти два фужери чудового французького вина. Один простягнув Роксолані і, всівшись, знову притулився спиною до коханки. Чоловіком Роксолани був генерал-лейтенант СБУ Демідіон. Він очолював службу безпеки всіх наукових розробок в країні. Сам же Ярослав, за протекцією батька, який мав вихід на самого Президента держави, працював у Демідіона помічником.

Потягуючи вино, коханці мовчали, думаючи кожен про своє і милуючись казковим мереживом вогнів, яке відкривалось з борту яхти батька Ярослава. Чоловік згадував, як вони з Роксоланою стали коханцями. Це трапилося наприкінці червня. Стояла виснажлива спека. Вечірка з приводу презентації картин якогось відомого у світі художника була в самому розпалі. Звідусіль линули порожні, позбавлені будь-якого сенсу розмови.

- «От би «злиняти» звідси з якоюсь жінкою, вартою уваги, - подумав Ярослав. - Слава Богу, що не я організатор цього дурного заходу».

Він дивився на чудернацькі, теж позбавлені якогось зрозумілого сенсу картини, розвішані по стінах. Між ними колихалося розмаїте море людських голів.

Ярослав згадав ту вечірку так чітко, ніби це трапилося хвилину тому. Серед присутніх він розпізнавав багатьох лицарів відомого йому таємного товариства - Ордену Світового Розуму. До цієї організіції входило немало впливових людей. Основним, так би мовити, статутним завданням Ордену було «вивчення сил загальносвітового розуму, що стоять за силами природи, а також діяльність по визначенню сенсу призначення людини, її земного життя і «стосунків» з Богом». Однак, насправді, і це точно знав Ярослав, Орден був створений для тіньового керівництва важливими аспектами функціонування держави на основі такого собі комплексного об’єднання в одній організації людей духу і розуму з людьми управління і бізнесу.

Роксолану Демідіон Гурда побачив у натовпі. Вона весело щебетала з одним з лицарів того ж таки Ордену. Ярослав споквола спостерігав за веселою, життєрадісною Роксоланю, яку всі звали то просто Ланою, то Роксою, і бачив, як молода жінка просто задихалася в цій мертвотній атмосфері. Бачив, як її душа рвалася звідси геть на волю. Ось тут він і зважився. Підійшов, розповів якусь веселу історію, потім іншу. Лана ожила, з цікавістю дивлячись на помічника свого чоловіка. Потім він запропонував Роксолані поїхати на його яхту, де саме нині відбувається дуже весела вечірка без офіціозу і «старих шкарбунів». Жінка згодилася, але наполягла, щоб Ярослав потім відвіз її додому.

Вони під’їхали до сяючої вогнями яхти, пришвартованої до причалу біля Видубицького монастиря.

- Іди просто до кают-компанії і знайомся з гостями, а я зараз відчалю, - махнув він Роксі рукою і заходився відв’язувати канат, спрямовуючи яхту до одного з дніпровських островів.

З кают-компанії вийшла приголомшена Роксолана.

- А де всі? - запитала вона.

- Мабуть, вже завіялись кудись. Ця компанія дуже легка на підйом.

І тут Лана раптом застигла на місці, тороплена, а потім, все зрозумівши, чомусь заплакала, і, з гіркими сльозами на очах, почала гарячково розстібати кофточку, вириваючи гудзики «з м’ясом»… Так вони стали коханцями.

- Ти знаєш, милий, - повернула до Ярослава свою ніжне личко Роксолана, - я в Києві відчуваю себе ніби зачарованою. Так гостро реагую на якусь дивну магію цього міста, що навіть боюся комусь про це розповідати. Ну, щоб люди не подумала, що я божевільна.

- Та тут нічого дивного чи протиприродного немає, - серйозно відповів Ярослав. - Ще за радянських часів існувала засекречена лабораторія «Інверсор». Лише одного разу з її надр вийшла несекретна стаття, яку опублікували в часописі «Техника молодежи». В ній декілька вчених цієї лабораторії доволі переконливо обгрунтовували гіпотезу, згідно з якою ядро нашої планети має форму і властивості кристала, що постійно росте. Саме він і впливає на розвиток усіх природних процесів, які проходять на Землі. Не вдаватимуся у фізичні складнощі і тонкощі цієї гіпотези, лише зверну твою увагу на те, що накривши глобус двадцятьма трикутниками, зв’язаними між собою, автори отримали так звані «вузли» і «ребра» системи. Саме у «вузлах» і виявилися вогнища всіх давніх культур і цивілізацій. А вздовж «ребер», або паралельно ним, простяглися розломи земної кори і серединно-океанічні хребти. Крім того, «вузли» цієї системи, на думку вчених, є центрами світових аномалій магнітного поля Землі. Тут же знаходяться центри максимумів і мінімумів атмосферного тиску, а також постійні зони зародження ураганів…

- Дивись. Он зоря впала. Як гарно! - закричала Роксолана, перериваючи Ярослава.

- Зорі падають у серпні, - тут же знайшовся молодик.

- З тобою завжди так цікаво, але скажи, яке відношення все те, що ти мені тільки но розповів, має до Києва?

- Зачекай, зараз дізнаєшся. Один з тих «вузлів», про які я говорив, і знаходиться в місці розташування Києва. Тому саме «під керівництвом», так би мовити, Києва як столиці, на українських землях тисячоліттями зароджувалися і розквітали різні цивілізації. А потім гинули, щоб звільнити місце для зародження нових. Трипільська, Скіфська, Сарматська, Антська, Київська Русь… І от зараз, за всіма даними, саме в Києві закладено початок зародження нової цивілізації.

- Я знаю, що ти великий оптиміст, - тому тебе і кохаю.

- Щось похолодало. Давай спустимося вниз, я тобі покажу цікаву картосхему, - запропонував Ярослав.

Вони вирушили до кают-компанії, і молодик витягнув із шухляди згорнутий в декілька разів папір, розгорнув.

- Ось бачиш? - Почав він водити по мапі пальцем. - Зверни увагу, що «вузол» 18 знаходиться біля Багамських островів у сумновідомому Бермудському трикутнику, а «вузол» 14 - південніше Японії, у не менш нині відомому «Морі Диявола». Цікаво, що прагматичні японці, які ніколи не вірили у всілякі ненаукові фантазії, офіційно оголосили море Диявола районом, небезпечним для плавання. На відповідних морських картах воно в цій країні обведене червоною лінією, і моряки обходять його десятою дорогою. До речі, у цьому морі не зустрічаються ні кити, ні дельфіни, ні навіть птахи. І це є ще одним фактом, який підтверджує аномальність цієї територіальної зони.

- Знаєш, любий, в деяких районах Києва, особливо на схилах Дніпра мене охоплює якесь незбагненне хвилювання. Абсолютно раптово і без будь-якої очевидної причини. Я навіть обстежувалася у лікарів, думала, що в мене якісь проблеми з серцем. Але виявилось, що я абсолютно здорова.

- Є щось зловісне в самому повітрі Києва. Це місто Вія, місто, де легенди і міфи йдуть з самої глибини землі, де заховані десятки культурних шарів. Тут жила, раділа і страждала, кохала і ненавиділа, народжувалася і гинула, можливо, найбільша у світі кількість поколінь людей. І лише обрані долею відчувають їх незнищенну ауру.

- То ти вважаєш мене обраною? Це смішно, Ярославе.

- Зачекай сміятися. Десь в іншому місті, скажімо, в Харкові, таке незвичайне явище вважали б чистою випадковістю, оптичним обманом, ілюзією. Але в теплому літньому повітрі київської ночі, на крутих схилах Дніпра, в мерехтінні його хвиль, на фоні тисячолітніх храмів воно для багатьох є свідченням ірраціональної сутності природи…

- Глянь, он там у воді, далеко… Здається ніби то людська рука стримить до неба, вітаючи нас. Фантастика. Неначе спеціально придумано для підтвердження твоїх слів.

- А мені здається, що то на фоні Лаври в небі висить якийсь НЛО.

- Де, де?

- Та он же.

- Нічого не бачу. Але ти продовжуй розповідати.

- Здатність киян оточувати себе привидами, породженими їх уявою, надзвичайна. І досі поширюються чутки про якихось абсолютно нереальних людей, які вже давно померли, а їх бачили то на Сирці, то в Дарниці, то у Корчуватому. Щоб там не казали скептики, як би не висміювали вони всіляку «чортівню київських пагорбів», для певної частини киян всі їх науково обгрунтовані пояснення і заперечення - чистої води дурня. Вони хоч самі й не бачили, але впевнені, що містом вештають привиди, які викрадають людей. І піймати їх неможливо тому, що вони добре ховаються, а міліція погано працює. Не даремно ж газети пишуть, що у місті щорічно безслідно зникають сотні людей.

- Я сама таке чула. Як на мене, все це чутки, що розповсюджують старі бабусі.

- Не лише вони. Але слухай далі. Я вважаю, що у світі більше немає міста такого масштабу, як це, де б за віки було замордовано стільки безневинних людей. Бандформування Муравйова, послані з Москви, вбивали всіх підряд просто на вулицях, а загиблі юнаки Крутів, а Голодомор, а масові репресії 1937 року, і ще Биківня, Бабин Яр. А загублені душі киян московським князем Боголюбським чи ханом Батиєм... Цьому списку кінця немає. Ми в Києві буквально ходимо по кістках наших предків.

- Якийсь сюрреалізм, - похитала головою Роксолана.

- Саме так, сюрреалізм, - підтвердив Ярослав. - Історики мистецтвознавці стверджують, що цей вид мистецтва зародився у Франції і його родоначальником був французький поет Андре Бретон. Саме тоді, на початку ХХ століття, а точніше в 1924 році, з’явився і сам термін «сюрреалізм». Сюрреалісти шокували як науковців, так і взагалі добропорядних громадян, заявляючи, що все реальне є нереальним, і все, що ми бачимо, насправді - повна дурниця. Реально ж існують лише наші відчуття.

- То ти вважаєш Київ сюрреалістичним містом?

- Безперечно. Якщо говорити про чуттєве сприйняття, то в цьому сенсі Києву притаманна саме сюрреалістичність. Він був і залишиться незбагненним містом, яке сприймається «на відчуття». Для підживлення власної духовної сутності сюди завжди з’їжджалися, переважно інкогніто, монарші особи і люди, які визначали долю цілих імперій. До речі, саме в Києві відбулися містичні події, які реально згубили Російську імперію.

- Що ти маєш на увазі?

- Тут було вбито Столипіна і саме тут на подвір’ї Михайлівського золотоверхого монастиря, усипальниці одразу п’ятьох київських князів, велика княжна Анастасія і її сестра Милиця, які мандрували інкогніто на богомілля до святого Києва, познайомилися зі знаменитим російським шарлатаном Распутіним, містичною особою, яка і доконала наскрізь прогнилу імперію.

- Дійсно, ми в Києві ходимо по кістках навіть не простих людей, а князів. Їх тут за тисячолітню історію перебувало, мабуть, багато сотень.

- А скільки княгинь… Можливо, ти теж нащадок князівського роду. Твоє ж дівоче прізвище Потоцька, чи не так?

- А ти звідки знаєш?

- Робота така… Ні росіяни, ні поляки не мали власних князів. Навіть сучасні прізвища російської знаті вказують на те, що все їхнє найвище дворянство має або українське, або татарське, або німецьке походження. Всі ці графи Юсупови, князі Глинські, Волконські, графи Фонвізіни, Бенкендорфи…

- Але ж Потоцькі - це польське прізвище, - запротестувала Роксолана.

- В тому то й біда, що це ще один наш міф, - спокійно заперечив Ярослав, припалюючи нову цигарку. - Потоцькі - це українські князі, які потім перейшли на службу до Польщі. До речі, їхнє родове коріння бере початок з подільського села Потік. І знамениті вельможі Вишневецькі - теж українці за походженням, з невеличкого тернопільського містечка Вишневець, яке й досі носить цю назву. Острозькі - з рівненського Острога, а Чарторийські - з не дуже милозвучного за назвою села Чорторий. Так що, пані княгиня Потоцька, ви українська, а не польська княжна. Але, заради справедливості, необхідно все ж визнати, що у поляків таки був один суто польський князівський рід Мазовецьких. Всі інші мають або українське, або німецьке походження. Звичайно, мені дуже лестить, що ти обрала собі у коханці нащадка простого козацького роду, але козак - це все ж таки людина на коні, французькою шевальє, тобто лицар.

- Мій ти коханий лицарю, - припала до грудей Ярослава Роксолана. - Ну що, про сюрреалізм все?

- Ще декілька слів. Сюрреалізм криється в Києві скрізь: від неевклідової геометрії його стародавніх вулиць, яку не змогли виправити ні ХІХ, ні ХХ століття, до просто неймовірної кількості божевільних міських правителів. Або оті надлюдські секти, які тут і досі зароджуються й розквітають, як гриби після дощу. Взяти хоча б для прикладу знамените Біле братство або Посольство боже. Але досить про це. Тобі, мабуть, від всього цього стає страшенно нудно.

- Ніскілечки, - проворкотіла Рокса, зручніше вмощуючись в обіймах Ярослава.

- А от мені вже набридло сидіти на палубі і заливатися вином, - випручався з обіймів коханої Ярослав. - Зараз спущу на воду човна і погасаємо на моторі навколо яхти з максимальною швидкістю. Тобі сподобається. Давай насолоджуватись Дніпром, поки його остаточно не перетворили на мертву артерію або, скоріше, вену матінки-природи.

Ярослав спустився східцями у прив’язаний до яхти надувний човен найновішої конструкції і подав руку молодій жінці, допомагаючи їй всістися на зручне сидіння в центральній частині човна.

- А тепер, кохана, пристібни пасок безпеки, щоб не випала у воду, бо будуть круті повороти. Зараз відгребу від яхти.

Ярослав сів на кормі і почав гребти, опустивши у воду невелике весло. Майже одразу ніс човна на щось наткнувся.

- Мабуть, колода, зараз відіпхну, - сказав Ярослав, перебираючись на ніс човна.

Лана відстебнула пасок безпеки і рушила за Ярославом. Краще б вона цього не робила. Біля самого носу човна плавало людське тіло. Від несподіванки Роксолана дико заверещала і кинулася назад на корму. І вже там її наздогнав приступ нудоти.

- Швидко включай мотор і тікаємо звідси, - закричала вона, коли напади блювання перестали скручувати судомою її шлунок.

Однак Ярослав попри те, що судома звела і його шлунок, не втратив холоднокровності.

- Подай мені ліхтарик, - попросив він у Роксолани.

- Я не можу, - вже ридала молода жінка.

- Вибач, я не повинен був просити тебе, - сказав Ярослав, нишпорячи в темряві за ліхтариком. - Треба витягти тіло в човен. Зараз підгребу ближче. Може він ще живий. Схоже, це чоловік.

- Не роби цього. Я тебе благаю! Ти хочеш моєї смерті? Я цього не переживу!

- Добре, добре. Ти сиди на кормі, а я з носу подивлюся, гаразд?

- Роби що хочеш, тільки дай мені спокій. Я вже не знаю на якому світі знаходжуся, - хлюпала носом Роксолана.

- Оце - підтвердження того, що ми обговорювали всього лише декілька хвилин тому.

- Ти ще й жартувати здатен у такі хвилини, хай йому грець! - нервово вигукнула Роксолана.

Ярослав присвітив ліхтариком. Яскраве світло вихопило з води руку дебелого чоловіка, яка стирчала, ніби вітаючи коханців. Відтята від тіла голова, з протягнутим між ніздрями, через хрящову перегородку носу червоним шнурком від взуття, була прив’язана до ліктя. Не зважаючи на нудоту, яка знову підступила до горла, Ярослав присвітив у мертве обличчя.

- Боже ж ти мій! - вигукнув він. - Так це ж Бенгалуров. Ой, вибач, знову тебе злякав.

Рука загиблого не просто вистромлювалась з води. Це був надприродний жест людської кінцівки, вставленої у пластикову конструкцію, яку використовують у лікарнях для лікування переломів кісток.

- «Господи, та це ж почерк Раміреса», - вихопилась думка у враженого Ярослава.

- Роксо! - крикнув він до коханої, але та не відповідала, схилившись за борт човна - її шлунок знову вивертало.

- Телефонуй до міліції, негайно! - закричала Роксолана, коли напад нудоти відступив.

- Яка міліція?! - і собі зірвався на крик Ярослав, - думай, що кажеш! І що ми будемо їм розповідати, коли сюди заявляться десятки людей? Та ще й репортери приїдуть. Це ж сенсація. Вбили найбагатшу й найвпливовішу людину держави. Та ще й у такий незвичний спосіб. Думаєш, всіх не зацікавить, чим займались молода дружина генерал-лейтенанта СБУ з його помічником майже голі серед ночі на човні? Та тут не треба бути аналітиком. Неважко уявити, які неприємності нас чекають, коли довідаються про наші стосунки. Особливо твій дуже впливовий чоловік.

- Не згадуй мого чоловіка! - істерично репетувала Роксолана. - Це я в усьому винна. Це на мені лежить гріх, і він падає як на тебе, так і на мого чоловіка. Якщо він загине - це кара за мій гріх.

- Та перестань скиглити! - грубо обірвав Роксу Ярослав. - Почни ще бити поклони в бік Києво-Печерської Лаври або Михайлівського монастиря.

- Не гніви Бога, хіба ми вже не покарані?

- Бог до цього ніякого відношення не має. Як, до речі, і до всього іншого. Скільки я бачив отих машин з іконами всередині, розбитих вщент і з загиблими пасажирами! Ікони не допоможуть, якщо будеш сподіватися лише на Бога, і в машині тільки шкоду приносять, адже психологічно роблять людей беззахисними. Люди сподіваються на допомогу надприродних сил, а треба опиратися на себе, свою волю і вміння, ніколи не розслаблятися і не покладатись на чиюсь волю. Бо все, що від чужої волі - зло, а все, що від нашої волі - добро. Ось і нам зараз треба думати, що робити, а не молитися. Швидко вертаємо до яхти і відчалюємо тихенько до стоянки. Мотором не будемо користуватися, на вітрилах підемо. Звідти я тебе додому відвезу.

- Ні, додому не можна. Відвези мене до подруги. Я у неї, за офіційною версією, знаходжуся. А як же тіло Бенгалурова?

- За це не турбуйся. Хтось на нього наштовхнеться і, якщо це будуть люди з головою на плечах, а не як у Бенгалурова, вони й зателефонують до міліції.

- Як ти можеш так жартувати!? Ти для красного слівця не пожалієш ні матері, ні вітця!

- Все буде добре, кохана, не хвилюйся. - намагався заспокоїти Роксолану Ярослав. - Тобі треба просто заспокоїтися. А от мені не позаздриш, думаю, сьогодні я святкувати не буду. І як скоро все почнеться - залежить від того, коли знайдуть труп. О! Чуєш? Уже хтось верещить з того боку Дніпра. І, до речі, набагато сильніше, ніж галасувала ти. Кількість яхт невпинно зростає. А ще кажуть, що ми погано живемо.

Яхта, продовжуючи відходити галсом на правий берег, підійшла до стоянки, і Ярослав майстерно пришвартував її лівим бортом. Було видно, що він вправний і навіть професійний яхтсмен. До яхти вже поспішав черговий пірсу.

- Не сподобалося сьогодні на воді? - звернувся він до Ярослава, коли той допомагав Роксолані зійти на берег.

- Мою супутницю трохи заколихало, - відповів той. - Вона, загалом, добре переносить хитавицю, але сьогодні, мабуть, виняткова ніч.

- Це залежить від характеру хвиль, - пояснив черговий. - Бувають дні, коли вони доволі специфічні, і це викликає відповідну реакцію організму навіть у бувалих яхтсменів. Вам підігнати машину?

- Так, будь ласка. Ось ключі.

Гурда передав ключі черговому разом з його чайовими. Той подякував і забрав з собою ще й сумку коханців.

Ярослав натиснув на газ, і машина понеслася по набережній в бік Подолу. Не встигли вони доїхати до Роксоланової подруги, як Ярославові зателефонували з роботи.

- У нас уже тривога. - повідомив він коханку. - Зараз завезу тебе і поїду на роботу. Твоєму чоловікові переказувати від тебе вітання?

- Ти просто нестерпний. І чому це мало трапитися саме з нами? - знову заскиглила Рокса. - Це ж так несправедливо.

- З цього приводу можу навести тобі слова Френка Герберта, мого улюбленого мислителя: «давайте не будемо волати до справедливості, доки в нас є руки і воля їх застосувати». Ось ми і дісталися.

Ярослав їхав на роботу, а в голові, напевно, від пережитого стресу, звучали слова: Рамірес убив муху. Лише півтора місяці тому він повернувся зі стажування в Данії. Перебував там по лінії співпраці спецслужб країн НАТО. Під кінець стажування його послали на базу США в північній частині Гренландії. Там він і познайомився з дивовижним звичаєм гренландських ескімосів, святом, яке заведено було відзначати з розмахом, всім селищем. Люди, які зібралися на святкування, весь час повторювали, наприклад,: Пойо убив муху. Дійсно, п’ятирічний Пойо вперше вбив муху! Велика подія, скажете ви. Так, свято присвячене першому мисливському подвигу п’ятирічного хлопчика.

«З мухи роблять слона», - подумав Ярослав.

Але ні, муха там служила заміщенням майбутнього тюленя, кита чи оселедцевої акули. Гості куштують пиріжки з м’ясом і, прицмокуючи, повторюють: «Яке чудове м’ясо тюленя», а малюк, винуватець свята, заливається слізьми. Він теж хоче пиріжків, але йому їх не дають. Забороняє звичай. Пиріжки символізують тюленя, а свого першого, власноруч убитого тюленя, молодий мисливець не має права їсти, він повинен пригостити все плем’я.

«Рамірес убив муху», - як цвях, засіло в голові Ярослава, поки він їхав на Володимирську.

Генерал Демідіон вже сидів у своєму кабінеті.

- За півгодини нарада у Голови, - одразу після вітання почав він. - Буде вимагати конструктивних пропозицій. Якщо ти ще не забув, я відповідаю за науково-методичне забезпечення. Треба піймати цього Раміреса. Я, звичайно, не думаю, що він піде одразу на два злочини за день, це навіть для нього забагато. А втім, чорт його знає, візьме й пальне сьогодні по урядовій трибуні. Є якісь думки?

- Так, я вже розмірковував над цим дорогою. Треба нарешті звернутися до нашої психологічної служби і зрозуміти цього невловимого Раміреса, так би мовити, в контексті масової психології. До речі, відповідні матеріали вже готові і лежать у мене в шухляді. Можете запропонувати їх просто зараз на нараді.

- Це ти у Данії набрався всіх цих новомодних штучок?

- Мене там звали «егг-гед», тобто «яйцеголовий», за мою пристрасть до наукових досліджень і експериментів.

- Поклади ці свої матеріали до моєї папки.

- Під час стажування в Данії мені сподобалися лекції одного американського професора. Якось, підчас однієї з них, в приміщення увірвався якийсь молодик. Він був крикливо вдягнений і дивно поводився, весь час щось вигукуючи незрозуміле. Охорона виставила його за двері. На другій лекції, яка слідувала одразу за першою, професор звернувся до аудиторії, де були офіцери спецслужб різних країн у чині не нижче капітана, з проханням описати особисті прикмети цього молодика, а також згадати, про що він говорив і як себе поводив. Там такого наговорили, що самим соромно було, коли той дивний чоловік, як виявилося, асистент професора, знову увійшов до аудиторії в тому ж одязі. Ось так мудрий професор проілюстрував нам людську психологію. Це велика і разом з тим страшна річ.

- Добре, лекція в твоєму виконанні вийшла цікавою. Використаєш цей прийом, коли викладатимеш в нашій академії. Я чув, ти вже за докторську дисертацію засів. Чи не зарано? Треба основній роботі приділяти більше уваги.

- Та це їй не нашкодить. Просто накопичилось багато матеріалу, що так і проситься до узагальнень і систематизації. Тим більше, що ми - відділ відповідного профілю.

- Ну, добре. Нас викликають до шефа.

У величезному кабінеті голови СБУ вже юрмилися люди. Невдовзі прийшов і сам генерал армії. Він сів у зручне крісло і без будь-якої преамбули звернувся до аудиторії.

- Я взагалі не розумію, чому це з нас хочуть зробити цапа-відбувайла. Я так і сказав Президентові. Йому теж не дали спати напередодні свята. У Бенгалурова ціла армія кваліфікованих охоронників. Як це могло статися - для мене загадка. Але як би там не було, розслідування покладено на нас. Тому чекаю від вас ідей і пропозицій. Інтерполівці наполегливо переконують нас, що Рамірес обрав для власної штаб-квартири саме нашу країну, натякаючи, що у нас правоохоронні органи працюють гірше, ніж у США чи навіть Аргентині.

- То чому ж тоді вони досі не затримали Раміреса, який жив у них роками і звідти здійснював свої зухвалі рейди по всьому світові? - запитав стрункий генерал-майор.

- Це, мабуть, вже питання національного менталітету: ми, українці, чомусь нікого ні в чому не звинувачуємо, на відміну від інших народів, - зауважив голова. - Але не будемо вдаватися до загальних питань. Ваші пропозиції, панове.

Всі мовчали, збираючись з думками, і цей сприятливий момент використав генерал Демідіон.

- Вважаю, що нам потрібно кинути всі сили на затримання Раміреса, якщо, звичайно, це не провокація і хтось не намагається нас підставити. Бенгалурова міг вбити будь-хто, просто використавши всім відомий почерк Раміреса.

- Так то воно так, але ж і у нас є інформація, що Рамірес переховується десь в Україні, - заперечив голова СБУ. - Запропонуйте щось оригінальне, новий напрямок розслідування, оскільки попередні завели нас у глухий кут. Це, власне, парафія очолюваного вами підрозділу.

- Я тут підготував деякі матеріали. Думаю, варто зосередитися на вивченні психологічних аспектів діяльності Раміреса і його оточення.

- Нащо така різка зміна пріоритетів? - здивувався голова.

- Рамірес не простий, рядовий кілер-одинак. За освітою він - лікар-психіатр, тонкий психолог, зовні схожий, за нашими даними, на якогось чарівника, чаклуна-характерника. Володіє досить великим обсягом знань у різних сферах, і, здається, може читати думки, вгадувати бажання…

- Ну, це ви вже щось говорите ненаукове, - втрутився голова. - Хоча… Можливо у такій нестандартній ситуації саме нетривіальний підхід нам і потрібен. Продовжуйте.

- Та тут немає нічого такого, чого б сучасна наука не визнавала, - продовжив Демідіон. - Чому Раміреса донині не впіймали? Чому його оточення, яке неодмінно є в кожної людини, його не здало? Адже за голову Раміреса пропонували і пропонують мільйони доларів. І жоден донині не спокусився. Чому?

- Дійсно, чому? - звернувся до усіх голова.

- За власною натурою людина - істота сугестивна, тобто така, що піддається впливові або навіюванню. Особливо, якщо перед нею - авторитетна особа. Вочевидь, саме такою авторитетною особою Рамірес і є для власного оточення. Скажімо, лікар каже пацієнтові, який лежить на спині: «Переверніться, будь ласка, на спину». І той, не розмірковуючи, перевертається на живіт. Мій помічник був нещодавно на стажуванні в Данії, так там професор зайшов до аудиторії і відкрив слоїк з парфумами. «Визначте по запаху, що це за парфуми?» - звернувся він до аудиторії, де знаходились співробітники спецслужб з різних країн світу. І от вгору потяглись руки, всі, ніби змовившись, відчули запах різних парфумів. Але їх чекало розчарування. Професор сказав, що у слоїку порожньо, він абсолютно стерильний.

- Хіба таке можливе? - запитав один із заступників голови.

- Ще й як, - продовжував зазирати до папки Демідіон. - Що це - облуда? Звичайно, що так. Але це ще і самообдурення, класичний приклад сугестивності, викликаної беззастережною довірою до авторитету. Свого роду гіпноз, самонавіювання. Сліпа віра в непохибність вчителя заважає людині зробити реальну оцінку дійсності. Думаю, що і в Україні Рамірес нині має учнів. Вони безоглядно довіряють вчителеві, вважають його богом. Ось цю віру нам і треба зруйнувати.

- Але як це зробити? - запитав стрункий генерал-майор.

- Відомий французький лікар Гюстав Ле Бон ще в ХІХ столітті в своїй книзі «Психологія мас», яка, до речі, набула неабиякого розголосу, зауважував, що найпростіші твердження, без будь-якого доведення, але емоційно кинуті в натовп, слугують надійним засобом завоювання людських душ. В масі власну індивідуальність втрачають люди дурні і заздрісні, жадібні і марнославні. В Радянському Союзі цю книжку заборонили, і донині вона мало кому відома.

- Але ж Рамірес не виступає як Гітлер перед натовпом, а веде конспіративний спосіб життя, - заперечив ще один заступник голови.

- А хіба ми знаємо хто такий Рамірес? Аж ніяк, - знову розгорнув папку Демідіон. - Можливо, він якийсь законспірований народний депутат, політолог чи, страшно сказати…

- Ну, це ви вже переборщили, Іване Степановичу, - похитав головою голова. – Однак, продовжуйте.

- Але ж у нас явно недостатньо інформації щодо Раміреса, - втрутився у розмову один із заступників голови СБУ. - Як ми сподіваємось його знешкодити за таких умов? Це ж практично неможливо. Хіба що якась випадковість.

- Це не так, - заперечив голова. - Вимушений навести мій улюблений вислів Гельвеція: «Незнання деяких фактів легко компенсується знанням деяких принципів».

- Ми майже не володіємо інформацією про Раміреса, і це факт, - продовжив Демідіон. - Але, аналізуючи деякі відомі обставини його життя, ми прийшли до висновку, що це людина талановита, навіть дуже. Він володіє декількома мовами і, напевно, засвоїти українську для нього ніяких труднощів не складає. От, скажімо, глядачі в залі на концерті котрогось з наших талановитих артистів-гумористів просто корчаться від сміху, слухаючи тексти у його виконанні. А коли ми в нашій лабораторії давали читати ці ж тексти звичайним людям, які не володіють артистичним даруванням, ніхто навіть не посміхнувся. Тобто, неможливо використовувати сугестивність людей у власних цілях без відповідного дарування і підготовки. Рамірес - то, безперечно, визначна особистість, а ми його сприймаємо як звичайного кілера. І за кордоном так само його сприймали. Тому й отримали повне фіаско.

- Але чому тоді Рамірес припхався саме до нас? Сидів би собі у США, раз йому там нічого реально не загрожувало, - знову запитав голова.

- А якщо вбивство Бенгалурова - це не просто кілерство за великі гроші, а політичний акт, спрямований на захоплення влади в країні?.. - продовжив Демідіон. - Платон у своїй «Політиці» писав, що ідеальний уряд є аристократією філософів. Якщо ж ця мудрість не править, так би мовити, суспільним ладом, то втрачається справедливість останнього, і держава вироджується в панування енергійних честолюбців. Демократія перетворюється на хаос і, як наслідок, з’являється тиран. Іншими словами, від демократії, що зароджується, до випробуваної диктатури - лише один крок. А хіба все це не стосується нашої держави? Та один же до одного…

- Що ви пропонуєте конкретно? - перервав Демідіона голова. - Мені за останній тиждень пропонували стільки всіляких проектів і прожектів щодо покращення нашої роботи… Фантазерів у нас вистачає. Чи існують реальні пропозиції, засновані хоча б на якихось розрахунках?

- Як на мене, перше, що необхідно зробити, це, за допомогою преси пошити Раміреса в дурні. Дуже так, знаєте, вправно і дошкульно. Такі люди не витримують кепкування над собою. Він повинен десь зірватися. Цим займеться мій помічник. По-друге, потрібно терміново розпочати перевірку, і доволі прискіпливу, усіх наших скоробагатьків і нових політиків, що з’явилися останнім часом на вітчизняному «олімпі». Походження, біографії, ну, стандартне досьє. Можливо, щось і випливе. І, звісно, традиційні оперативні заходи. А щодо нібито фантастичних пропозицій, які надходять з нашого підрозділу, хочу навести слова Фрідріха Ніцше: «Ми не фантазуємо, ми розраховуємо! Але для того, щоб розрахувати, ми спочатку фантазували».

- Гаразд, - погодився голова. - Завтра чекаю першу доповідь. А що там з оточенням Раміреса?

- Згідно наших висновків, оточення, якщо воно взагалі існує, в психологічному плані доволі нестійке і тримається біля нього лише силою медіумної здатності самого Раміреса. За статистикою відомо, що у Західній Європі, найбагатшій частині світу, приблизно два відсотки психічно хворих людей. Близько п’яти відсотків населення - це психопати, десять відсотків - соціопати. Останні не стільки живуть своїм власним життям, скільки цікавляться чужим: підглядають, підслуховують, роблять доноси, а інколи проявляють і агрессію, особливо, коли збираються разом. Наше відомство теж час від часу користується їхніми послугами. В Україні, хоча ми й не володіємо відповідною статистикою, таких людей вже точно не менше ніж на Заході.

- А це правда, що Ленін умовно поділяв усіх людей на три категорії: злочинців, корисних ідіотів і комуністів? - перервав Демідіона стрункий генерал-майор. Всі посміхнулися.

- Так, це історичний факт. Але повернемось, як то кажуть, до наших баранів. Ми плануємо скласти на науковому рівні психологічний портрет Раміреса і його українського оточення. Думаю, він для них неабиякий авторитет, хоча, напевно, вони й не знають, хто він такий насправді.

- Гаразд. Всі вільні. Заступники залишаються, - підсумував голова.

Ярослав Гурда викликав до свого кабінету зовсім ще молодого лейтенанта, якого він особисто відібрав серед випускників Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

- Де був, десь з дівчатами гарцював цілу ніч? - запитав він хлопця.

- Та ні, вдома спав, - здивовано відповів той.

- Ти вибач, я просто хочу зрозуміти, - продовжив Гурда. - У двадцять років гостре відчуття часу, що несеться з неймовірною швидкістю, повинно захоплювати людину, збуджувати її. Легке паріння в сподіванні на радісні зміни й відкриття, щасливе засинання ввечері в передчутті дива наступного ранку. Ти це відчуваєш?

- Ні, нічого такого.

- Та не дивись так, - посміхнувся Ярослав. - В мене сьогодні ніч дуже важка видалася… Гаразд. От тобі завдання. Про Раміреса ти ж знаєш. Потрібно скласти його попередній психологічний портрет, так би мовити, в українському контексті. Саме в розрізі твоєї магістерської роботи. Не зовсім зрозуміло, з якого дива така людина як Рамірес має намір жити у нас. Чому він обрав саме Україну, а не, скажімо, Росію чи Естонію, Польщу або Грузію? Можливо тому, що нам, хто живе у цій країні, складно відчувати ті швидкі, майже миттєві й грандіозні зміни, що почали відбуватися в Україні після розпаду Радянського Союзу? Можливо, люди зі сторони, іноземці краще бачать ті зміни, тому і їдуть до нас. А потім ще й з’ясовують, що кращої, багатшої, гарнішої і чарівнішої землі більше ніде на планеті немає. А люди наші, яких ми, зазвичай, самі лаємо, в порівнянні з іншими народами дуже добрі, душевні і прості…

«Ну, понесло» - подумав лейтенант, морщачись від надмірного філософствування командира. - Зрозумів вас, товаришу майоре. Дозвольте йти?

- Чекай. - не вгавав Гурда. - А ще виявилося, що українські жінки - найкращі у світі не лише, так би мовити, тілом, але й душею. Раніше ж у нас не було бази для таких порівнянь. В СРСР майже ніхто нікуди не їздив. От Рамірес і зустрів, напевно, в Україні якусь таку супержінку, і саме цей чинник, можливо, виявився вирішальним, щоб примусити його лишитись тут. Знайдемо жінку - знайдемо й Раміреса. Інтерпол змальовує його дуже бравим чоловіком. Мені й самому було б цікаво поглянути на ту обранку гіперкілера сучасності.

- Буде виконано, товаришу майоре, - по військовому відповів молодий лейтенант і рушив до дверей.

- Зачекай ще хвилинку, - зупинив його Гурда. - На додаток, варто тобі запам’ятати назавжди: ті, кого в нашому суспільстві прийнятно вважати «хорошими хлопцями», насправді - звичайнісінькі євнухи. Необхідно любити все нове, незвідане, буквально божеволіти від щастя зламаних тобою життєвих бар’єрів, змітати всі перепони на шляху до мети, врешті-решт, покласти на себе якусь місію…

- Буде виконано, товаришу майоре, - поблажливо посміхнувся лейтенант, з жартом сприймаючи пафосні репліки командира.

- І ще. Існують досить відмінні дані про зріст Раміреса: у межах від метра двадцяти на ковзанах і в капелюсі й до двох метрів. За логікою речей, реальність буде десь посередині. У мене є інтерполівська інформація, ще з часів стажування в Данії, що його зріст становить метр вісімдесят шість сантиметрів. Нібито він якось комусь похвалився, що його зріст відповідає стандарту відбірних військових формувань фашистських СС. За думкою фахівців, саме такий зріст є ідеальним для всебічного фізичного розвитку чоловіка.

- Добре, я перевірю і цю версію. Більше розпоряджень не буде?

- Це все, можеш іти. Ні, постривай. Як ти вже напевно здогадався, ідеї у мене народжуються прямо в процесі роботи. Ще в часи стажування на Заході я склав на Раміреса невеличке досьє. В сенсі його емоційного життя і відповідних уподобань. Я тобі його передам згодом. Думаю, якщо Хосе Рамірес отаборився в нашій країні, то він просто змушений був одружитися тут на якійсь славній жіночці й осісти десь, можливо, й біля Києва, але не обов’язково. За логікою речей, він має бути їй вірним, щоб не встряти до якогось скандалу і не розкрити себе. То яка ж то має бути жінка, щоб ніколи не набридати і не приїдатися такій людині, як Рамірес? Не думаю, що такі жінки зустрічаються нам кожен день. Розповідали історії, коли супершпигуни ловились на елементарних любовних, так би мовити, речах. У нас же колись фарисеї від псевдопуританства взялися за сумнівну «чистку» еротичної сфери суспільства. Але ж відомо, що оголошення у свій час війни виноробству у США, Радянському Союзі, тощо нічого гарного цим країнам не принесло. Просто з’явилася велика кількість сурогатного пійла, самогонки, почали пити одеколон, політуру... Так і нинішнє намагання в нас знищити цілком природний інтерес до проблем статі в кращому випадку призводить до неминучих збочень, індивідуальних і колективних, а в гіршому - до масових психозів на зразок «жовтневої революції», колективізації, «культурної революції»...

«Філософ, та й годі, - вкотре подумав лейтенант. - Вже дістав своїми псевдонауковими повчаннями». - Я можу йти, товаришу майоре?

- Іди, іди, і пам’ятай, що я казав.

Ярослав Гурда і сам вірив у те, що казав. Класичний ідеаліст, він буквально попросився на роботу до СБУ, адже належав до того розряду людей, які власноруч кладуть на себе якийсь «хрест» і потім все життя несуть його, до того ж на видноті у всіх.

Ідеалізм, діставшийся йому, напевно, від матері, якимось дивом, але цілком органічно уживався в ньому з батьковим прагматизмом і цинізмом. Такий «коктейль» особливо подобався жінкам, адже робив Ярослава абсолютно не прогнозованим у висловлюваннях і вчинках. Він був щиро впевнений, що головна рушійна сила людської історії - це божевілля і масовий психоз, котрі в суспільстві безперервно матеріалізуються в ті чи інші проекти. От, скажімо, марксизм, на його думку, був впроваджений у Радянському Союзі суто силовими засобами, бо це «країна, якої не шкода». У Франції ж, Німеччині, Великій Британії, інших країнах Заходу більшість інтелектуалів, люди безперечно розумні, безглуздо мріяли про впровадження марксизму, беззастережно відкидаючи, як брехливу пропаганду, усі повідомлення про неминучі явища-супутники комунізму: концтабори, масові вбивства людей, голодомори, поголовні репресії тощо. Всі ці іноземці мріяли про якийсь міфічний рай на Землі, паралельно створюючи на ній же реальне пекло. Гурда не вірив у розум еліти і вважав, що Владімір Лєнін був правий, поділяючи суспільство на злочинців, корисних ідіотів і комуністів. Проте сам схилявся до думки, що насправді суспільство поділяється лише на дві категорії: злочинців і корисних ідіотів, цілком обгрунтовано надаючи комуністам статус злочинців.

Після трагічного випадку на яхті, пов’язаного зі знахідкою тіла Бенгалурова, Ярослав декілька разів намагався зв’язатися з Роксоланою, бажаючи продовжити легкі, приємні і необтяжливі для обох стосунки. Але молода жінка на контакт не йшла і на телефонні дзвінки не відповідала. Гурда ніяк не міг зрозуміти, що психологічно став асоціюватися у неї з розчленованим трупом Бенгалурова. А нагадування про гріх з помічником чоловіка викликало стійке містичне передчуття, що через неї таке ж трапиться і з її благовірним.


***

А за декілька років до цього дня, теж 24 серпня, Рамірес від’їжджав з Аргентини до України, як йому гадалося, назавжди. Замовлення, яке він отримав в цій країні, було для нього надзвичайно важливим і навіть доленосно визначальним. Справа в тому, що спосіб життя, який кілер вів останніми роками, досить сильно його виснажив. Хосе все частіше думав, щоб вийти на пенсію і зажити десь у глушині з чудовою, славною, веселою жінкою, яка б його щиро кохала. Він вже навіть і зустрів таку жінку, і якраз в Україні, коли якось пересиджував там черговий реабілітаційний період, після виконання завдання в Росії. Зустрів цілком випадково, а вийшло все настільки природно і органічно, що у Хосе не виникало жодних сумнівів щодо правильності свого кардинального рішення. І от тепер він бажав привезти своїй коханій сувенір на пам’ять про свою південноамериканську майже батьківщину. Такий, щоб грів душу і серце, але не дуже кидався у вічі, тобто його можна було б купити, бодай і дорого, але в Україні.

Півдня він ходив містом, але так нічого й не придбав. Назва столиці Аргентини в перекладі з іспанської означає гарне (свіже) повітря. І хоча це вже не відповідало дійсності, зважаючи на місцеві екологічні негаразди, та все одно Буенос-Айрес кінця зими був все ще прекрасним.

«А в Україні вже скоро осінь, - подумав Рамірес. - Що ж таке придбати?»

Всіляких сувенірів було море. Може «болеадорас» - мотузки з кам’яними кульками на кінцях, котрими в Патагонії ловлять страусів і оленів? Чи «чаранго» - індіанський струнний інструмент з корпусом, виготовленим з панцира броненосця? А он фігурки птахів із родохрозита, одного з найгарніших каменів світу, який в Аргентині звуть «трояндою інків». Цікавими видавалися і величезні, вкриті візерунками, стремена до кінської збруї, що використовували місцеві пастухи гаучо. Ні, все-таки найаргентиннішою, якщо можна так сказати, річчю, сувеніром, який повною мірою зміг би передати місцеву специфіку, було мате. Ні андська флейта, ні череп бика, ні модель вітрильника, ні срібні шпори, а невеликий посуд-гарбузок і напій, який у ньому готують і з нього ж п’ють. І Рамірес купив мате. Він знав, що порошок, який використовують для приготування цього напою, і деревце, із листя якого цей порошок роблять, дуже добре зміцнює організм. Аргентинські пастухи гаучо, які вживали в їжу виключно м’ясо, запивали його мате і ніколи не страждали на авітаміноз.

На вулицях Буенос-Айреса стояла доволі прохолодна погода, яка, хоча і дошкуляла, та кілер, у притаманній йому філософській манері, вирішив, що краще сім разів покритися потом, аніж один раз інеєм.


***

Іваї Накамура прибув до України на початку осені. Його призначили офіційним представником японської автомобілебудівної фірми «Нісан» у цій державі. На новому місці Іваї одразу сподобалося все: клімат, кухня, мікрорайон і квартира, де його поселили. Але особливо вразили українські жінки. До того, як потрапити в Україну, він встиг попрацювати в багатьох інших країнах, але такого чудового і навіть, можна сказати, розкішного жіноцтва в жодному місці не зустрічав. Людина ще зовсім молода і неодружена, японець ходив у вихідні дні осіннім Києвом і його голова крутилася на всі боки, відзначаючи у захваті просто неприродну кількість милих симпатичних дівчат. Траплялися серед них і справжні красуні, якими пишався б навіть Голівуд.

«Десь у Франції, Німеччині чи Росії, - думав Накамура, проводячи численні семінари й тренінги з продавцями машин «Нісан» у різних її регіональних представництвах України, - в пошуках красивої жінки довелося б, напевно, спеціально вивішувати оголошення. А тут їх критична маса настільки велика, що вони потрапляють до всіляких груп і зібрань просто на основі статистичної випадковості й імовірності».

Як людина талановита у багатьох сферах діяльності, Накамура одразу по приїзді почав вивчати українську мову, додавши її до японської, англійської, французької і німецької, які знав досконало. На його здивування, вивчення йшло легко і вже навесні він звертався до касирів у гіпермаркеті, де зазвичай купував їжу, українською, щиро радіючи, що вони його розуміють. Незважаючи на невеликий зріст і тендітну статуру, Іваї доволі швидко завів собі коханку. Це була висока, русява, дуже статна і пишна красуня, працівниця одного з автосалонів «Нісан» на Окружній дорозі. Вона опановувала заочно вже третю вищу освіту і виявилась чудовою господинею. Накамура, як ніколи в житті, почував себе щасливим. Він винайняв доволі розкішного катера з рубкою, для схову від негоди, де містився навіть розкладний диван, і вже наступного літа вихідні дні проводив весь час на Дніпрі. Інколи Іваї з острахом ловив себе на думці, що його щастя може в будь-яку мить скінчитися, адже керівництво фірми «Нісан» довго не тримало своїх представників на одному місці. Однак перервалося воно зовсім несподіваним для нього чином.

У той вихідний вечір Накамура скупився на Хрещатику і спустився з пакетом у руці до величезного підземного переходу, в народі його називали «Труба», який вів до станції метро «Майдан Незалежності». Перед Накамурою постало ціле підземне місто, яке займало величезну площу і йшло на багато метрів у глиб. Назустріч японцю йшла група підпилих молодиків. Раптом один з них відділився від компанії і, підійшовши до Накамури, з усієї сили врізав йому кулаком в обличчя. Японець, не скільки від удару, скільки від несподіванки, впав, а згодом, підхопивши свого пакета, побіг до станції метро. Він звернувся до міліції, де його, як іноземця й представника відомої компанії, дуже чемно вислухали, обіцяли розшукати кривдника і належним чином покарати. Сам начальник відділення міліції особисто провів його до дверей і наказав своїм співробітникам доставити Накамуру додому на службовій машині, до речі, японського виробника «Нісан».

- Вибачте нам за інцидент, - сказав він прощаючись з Іваї. - Ми обов’язково збільшимо кількість патрулів у цьому районі. В подальшому ви можете не боятися повторення подібного. Укранське МВС дуже сподівається на подальшу плідну співпрацю з японськими автомобільними фірмами. В Міністерстві якраз планують закупівлю дуже надійних і швидкісних японських джипів для патрулювання наших вулиць…

Другого дня, у понеділок, Накамура з’явився на роботу з величезним синцем під оком, розповідаючи всім, що на нього в підземному переході напали «факінг хуліганс».

- Погані люди, - додавав він українською з такими інтонаціями і виразом обличчя, що на фізіономіях українських менеджерів, які висловлювали йому своє співчуття, мимоволі з’являлася посмішка.

Осмислюючи те, що відбулося, Накамура вирішив: в підземному переході на Хрещатику зіткнулися, не багато не мало, дві цивілізації - українська і японська. Фігурально висловлюючись, нащадки козаків побили нащадка самураїв. Яким же чином, роздумував Іваї, віддалені на 12 тисяч кілометрів одна від одної нації виявилися такими близькими в головному: принципах виживання в умовах ворожого оточення. Щоправда в Україні оточення завжди було незрівнянно агресивнішим. Тому, напевно, і питома вага козаків - професійних воїнів на цих землях була набагато вищою, ніж самураїв в Японії.

Прочитавши чимало відповідної літератури, Накамура зрозумів, що багато хто з українців, включно зі співробітниками автосалонів їхньої фірми, правдивої історії України зовсім не знають, хоча тут народилися і прожили все життя. «Що ж це за школа така в цій державі, яка не займається цілеспрямованим національним вихованням своїх громадян?» - думав японець, переживаючи прикрий інцидент, який трапився з ним у «Трубі». - Наскільки несподівано для мене українці виявилися близькими нам, японцям. Як добре ці дві нації могли б доповнювати одна одну. Українці з їхнім генетичним прагненням до творчості і японці - з геніальними можливостями реалізувати, впроваджувати в життя будь-які раціональні ідеї. От би зробити так, щоб наші дві нації і держави подружилися,- мріяв японець. - Такий тандем не мав би конкурентів у світі. Це ж українці на початку ХХ століття освоїли Далекий Схід Російської імперії, наблизившись у своїй східній експансії впритул до Японії. А ще за тисячу років до того племена айнів прийшли з України на Камчатку, Сахалін, Курильські острови і, безсумнівно, в Японію, створивши тут генетичний, адаптований до місцевих природних умов фундамент сучасної японської нації. Можливо, саме через це я, нащадок айнів, і почуваю себе в Україні, ніби вдома». - Накамура посміхнувся, доторкнувшись до синця під оком.

Згодом інцидент почав забуватися. Наближалося свято Дня Незалежності, і Іваї вирішив провести його на катері зі своєю коханкою. Так, в ніч на 24 серпня вони вирушили у подорож по Дніпру. Поплававши трохи по фарватеру річки, Накамура став на якір в акваторії міста біля одного з дніпровських островів, порослих густим верболозом. Вони купалися в теплій воді, потім йшли у рубку на диван і кохалися. Пили українську горілку, чудові кримські і закарпатські вина і їли всілякі смачні наїдки, котрі приготувала японцева коханка. Все було надзвичайно чудово, і Накамура не на жарт розслабився. Але лихо вже підстерігало його, зачаївшись у мерехтливих дніпрових хвилях.

Наталочка черговий раз шубовснула бомбою у теплу воду й наввимашки попливла до берега безлюдного острова, крикнувши Іваї, щоб наздоганяв. Вона явно мала мету продовжити їхні любовні ігри на природі. Накамура і собі плигнув і вже поплив навздогін, але раптом почув дике верещання Наталки десь попереду. «Мабуть заплуталася в риболовній сітці», - вирішив Іваї, додаючи швидкості. Нарешті жінка, очевидно звільнившись від чогось, але все ще репетуючи, допливла до острівця й, вилетівши на берег, побігла, не розбираючи дороги вглиб.

Накамура зменшив темп і повільно, з обережністю наблизився до того, що так налякало його Натусю. І це була не риболовна сітка. Прямо перед ним на поверхні гойдалося безголове тіло огрядного чоловіка, вдягнутого в костюм. Відокремлена голова плавала поруч і була прив’язана довгим шнурком до руки, виставленої з води у якомусь божевільному вітанні, неначе з того світу. Саме у шнурку й заплуталась жінка, очевидно, підтягнула мимоволі німотну голову просто собі під обличчя і ледве не вмерла від неймовірного жаху.

Японець поплив до острівця, кличучи коханку. Але та не озивалася, напевно, заховавшись від страху десь в глибині острова у верболозах. Тоді він знову зайшов у воду і, обминаючи по великій дузі мертве тіло, яке спокійно погойдувалося на воді, поплив до катера, звідки й набрав номер міліції.

- Міліція? - закричав він, коли на тому кінці зняли трубку.

- Так, міліція, - відповіли йому.

- Тут у нас вбивство, - плутаючи від хвилювання японські, українські і англійські слова закричав Іваї. - Людина без голови у воді.

- Ви іноземець?

- Так, я з іншої країни і тут на заробітках.

- Одні проблеми з цими заробітчанами, - зітхнув стомлений чоловічий голос. - Де трапився інцидент? О котрій годині? Який ваш номер реєстрації чи ідентифікаційний код? Коли ви прибули до України?

- Хай йому грець, - раптом вирвалося у Накамури. - В дупу ваш номер реєстрації. Тут людину вбили.

- Ви що, не розумієте куди телефонуєте? - голос зазвучав роздратовано. - Ми миттю організуємо так, що вас виставлять з країни у 24 години. Понаїхало тут всіляких чурок. Людей убивають. Наших. Ти де знаходишся?

- Ми біля острова на середині Дніпра, точно навпроти Лаври, - чітко вказав координати японець.

- Скільки вас там?

- Я і одна жінка. Вона і наштовхнулася на тіло.

- Нікуди звідти не йдіть, я зараз пришлю катер, - наказав голос і відключився.

На берег острова вийшла Наталка і почала гукати Іваю.

- Сподіваюсь, ти не телефонував до міліції? - закричала вона зриваючимся голосом.

- Телефонував.

- Ну ти хоча б додумався своїми японськими мізками сказати, що був сам?

- Та ні, я сказав так, як воно і було насправді.

- Ох і дурний же ти. Вони вже мабуть виїхали. Склади до водонепроникного пакету мій одяг і поклади трохи грошей. Пакунок, будь ласка, достав сюди, до мене на острів. Я буду вплав добиратися до лівого берега. Нічого їм більше не кажи. Розповідай, що від побаченого пережив шок і в тебе щось трапилося з головою. Ну, там свідомість потьмарилася чи що... Побачивши тебе, вони в це щиро повірять.

Коли Накамура доставив пакета, коханка забрала одяг і, не прощаючись, зникла у прибережному верболозі острова, щоб перейти на його другий бік і пливти до протилежного, лівого берега Дніпра. А пригнічений японець залишився чекати на міліцію.

Невдовзі до берега підлетів швидкісний міліцейський катер. За кермом сидів сержант, а поряд з ним стояв, тримаючись за високий поручень, лейтенант.

- Ви викликали міліцію? - звернувся він до Накамури. - Що трапилося?

- Он там тіло у воді без голови, - забелькотів японець українською з таким акцентом, що міліціонери здивовано втупились у нього поглядами. - Зях тякий, зях тякий, - частив Накамура.

Міліціонери знову увімкнули мотора і на малих обертах наблизились до плаваючого тіла. Лейтенант увімкнув потужний прожектор і направив його світло на труп з виставленою з води рукою.

- Ого! - протяжно вигукнув він. - Очам не вірю! Треба до СБУ телефонувати. Я залишуся тут, вартувати тіло. А ти доправиш цього жевжика у відділення. Катер твій? - звернувся він до Накамури.

- Ні, не мій.

- А де взяв?

- Найняв.

- А документи в тебе є?

- Немає, вдома залишив.

- Одягни на нього наручники, - звернувся лейтенант до сержанта. - А то у воду стрибне. Ти хто, киргиз? - знову звернувся він до Накамури.

- Ні, японець.

- А чим займаєшся?

- Гроші заробляю.

- Заробітчанин, виходить, - похитав головою лейтенант. - У нас зараз їх стає все більше, цих заробітчан. Українці їдуть на роботу за кордон, а сюди пхається усякий непотріб з усього світу. А от японських заробітчан я поки щось і не зустрічав, - почухав він потилицю. - Що, і у вас криза?

- Криза, криза, - майже радісно згодився Іваї.

На нього вже одягли наручники і сержант допоміг піднятися на борт міліцейського катера. На березі, біля гранітних сходів набережної їх уже чекав міліцейський «бобік», котрий і доставив Накамуру до чергового відділення міліції.

Тут японця одразу взяв у роботу капітан міліції з червоними від недосипання злими очима.

- Де жінка, яка наткнулася на труп? - одразу накинувся він на Накамуру. - Ти українську мову розумієш, заробітчанин?

- Розумію, - засяяв приязною посмішкою японець.

- Чого либишся? - розсердився капітан. - Ти хоча б уявляєш собі, хто то був у воді?

- Не знаю.

- Аби знав, тут би не сміявся. Так де та баба?

- Яка баба?

- Ти тут целку з себе не строй, вмить ребра поламаємо. В нас телефонні розмови всі записуються. Ти дзвонив і казав про якусь жінку, яка знайшла труп у воді. Як тебе звати?

- Іваї.

- Це що, Іван киргизькою? - з підозрою запитав капітан. - Будеш говорити чи тобі допомогти? Хто тобі такого синця поставив під оком? Видно, всі зароблені гроші пропиваєш? Побився з кимось по п’яному дєлу? Та не мовчи ти.

- Я буду говорити лише в присутності свого консула, - склав руки на колінах і розправив плечі Накамура. - За мною стоїть велика держава, яка завжди захищає своїх громадян. Де б вони не знаходилися.

- Ха-ха-ха, - засміявся капітан. - Так це значить Киргизія вже велика держава? Розсмішив мене. У вас там як не холера, так революція. От ви сюди й тікаєте. Де сховалася та баба, останній раз тебе питаю?! - закричав капітан міліції.

- Ніякої баби не було, це все мені здалося через шок, - гнув своє японець.

- Павленко, - крикнув капітан у розчинені двері. - Забери цього киргиза он в оту нашу кімнату, і поговори з ним так, як ти вмієш. І щоб через 5 хвилин у нього розв’язався язик.

До кімнати зайшов здоровенний сержант, висмикнув Накамуру зі стільця і потягнув у сусідню кімнату. Там він кинув японця на лавку і завдав тому сильного удару в живіт.

- Будеш говорити?! - заволав він.

Раптом двері з гуркотом розчинилися і до кімнати увірвалося кілька чоловіків. Двоє з них заламали руки Павленкові і одягли наручники. Старший підійшов до Накамури і відмикнув браслети.

- Від імені держави Україна прошу прийняти наші вибачення, - звернувся він до японця. - Мені дуже прикро за цей ганебний інцидент, - додав він шанобливо. - Я сподіваюсь, що ви не переведете цей недостойний епізод у площину взаємин наших двох країн. Винні будуть покарані. Неодмінно. Про це вас повідомлять у письмовому вигляді. Мусимо подякувати вашій розумній і дієвій подрузі, яка одразу зателефонувала до СБУ. Вона чекає на вас у машині. Зараз вас, разом з вашою подругою, доправлять додому. Ще раз перепрошую.


Розділ ІІ.

Львів, 24 серпня
4 години 15 хвилин ранку

До чергової частини Львівського міського управління СБУ надійшов тривожний дзвінок і був відповідним чином зафіксований. Телефонував нічний охоронець Науково-дослідної проблемної лабораторії, яка два роки тому була заснована практично під одного вченого при Львівському політехнічному університеті. Голос охоронника звучав стурбовано: під час чергового планового обходу лабораторії о четвертій годині ранку, в експериментальному павільйоні не було помічено вченого-фізика Ореста Хому. Він часто залишався в лабораторії на ніч, завжди абсолютно чітко і скрупульозно виконуючи всі настанови інструкції, яка вимагала фіксувати не лише час входу і виходу, але і переміщення між внутрішніми секціями лабораторії. Нічого дивного в цьому не було, враховуючи гіперсекретні дослідження державної ваги, які велися тут і про зміст яких у країні знало не більше 5 осіб.

- Перевірте там ще раз усе і негайно доповідайте мені, - черговий поклав трубку і почав набирати номер полковника Колодюка, начальника міського відділу СБУ.

«Ранувато, - подумав він, - але нічого не вдієш. Ось так починається святковий день».

- Романе Степановичу, слава Україні!

- Героям слава!

- Вибачте, що турбую так рано, але у нас НП.

- Ага-х, - видихнув у трубку Колодюк. - Секунду, я трохи очуняю. Що там у тебе?

- Зник Орест Хома.

- Прошу? Що ти сказав?

- Зник Орест Хома. Нічний охоронник з лабораторії доповідає, що з приміщення фізик не виходив і машину, щоб додому доправити, вони йому не викликали. Я дав розпорядження перевернути в тій лабораторії все догори дригом. Але там приміщення не надто велике, щоб можна було десь заховатись, хоча б для жарту дурного. Хто знає, що цим геніям-вченим зайде в голову...

- Досить базікати, - обірвав чергового полковник, вже повністю прокинувшись. - Негайно виклич до мене на квартиру машину. Я зараз приїду. І щоб до того часу в мене на столі вже був рапорт з повною інформацією про подію. Зрозуміло? Піднімай з ліжок всіх, кого треба для ведення розслідування

- Буде виконано, товаришу полковник.

Чекаючи машину, полковник Колодюк відкинувся на спинку крісла, задумливо потер повіки. Потім почав шукати телефонну трубку. Щоб її знайти, змушено натиснув кнопку бази і аж підскочив, коли трубка озвалася в нього під сідницями. Колодюк витягнув її і набрав київський номер генерал-лейтенанта Суптела.

- Іване Федоровичу, вибачте за ранній дзвінок, але тільки що отримав повідомлення про зникнення з лабораторії Ореста Хоми. Я не міг не зателефонувати.

- Ха-ха! - Колодюк уявив, як Суптело у своїй манері саркастично похитує головою. - Ось тобі й свято. А я намилився сьогодні з онуками на парад. Рік їм обіцяв. Хай тобі грець! Як він міг зникнути?

- Навіть не уявляю собі.

- Знаєш що, негайно їдь до лабораторії і особисто все перевір на місці. Не в управління, а в лабораторію. І одразу ж доповідай. Запитання є?

- Запитань немає. Буде виконано.

Крізь жалюзі в кімнату на третьому поверсі дачі генерал-лейтенанта Суптела у Віті-Поштовій під Києвом пробивалося примарне ранкове світло. Генерал думав про те, що він вже надто старий для такої роботи і пора йому йти на заслужений відпочинок. Він уже підготував собі заміну в особі молодого генерал-майора Демідіона, який нещодавно захистив докторську дисертацію. Створений і випестуваний ним підрозділ, науково-методичне управління СБУ, перейде в гарні руки. Генералові страшенно хотілося кинути все і просто сьогодні ж поїхати на кілька тижнів до Іспанії. Але не вийде. Відпустка за планом починалась наприкінці вересня, і він подумав, що може це й на краще. Адже тоді на улюбленому ним узбережжі Коста-Браво вже трохи спаде спека, а Середземне море буде мати температуру води, «що лікар прописав». Суптело вирішив, що вже досить себе заводити і повернувшись на грішну землю, побачив, як заворушилася в ліжку дружина, виставивши з під ковдри свої вкриті варикозними венами ноги. Все це викликало новий напад мрійливості в генерала, який одразу згадав чарівну перекладачку, яка нещодавно працювала з німецькою делегацією. Він на мить уявив свою поїздку на Коста-Браво не з дружиною, а з тією гарненькою перекладачкою. Тріпнувши головою, генерал почав чекати дзвінка Колодюка, перебираючи в голові найрізноманітніші варіанти причин зникнення Ореста Хоми.

В свої шістдесят років Суптело був не лише генералом, але й доктором фізико-математичних наук. В СБУ він прийшов з Інституту теоретичної фізики Академії наук України. У 33 роки захистив докторську дисертацію, де намагався теоретично обгрунтувати деякі незрозумілі й багато в чому містичні речі, що вихлюпнулися на сторінки газет і часописів тими роками. Зустрівши спротив і навіть ігнорування своїх академічних колег, він почав шукати підтримки за межами офіційної науки і зовсім несподівано знайшов її у Службі безпеки країни. Виявилося, що там ще за часів Радянського Союзу накопичилися цілі вагони інформації, яку не можна було пояснити з традиційних наукових позицій. У цьому сенсі тема і сам зміст його докторської дисертації стали для «контори» справжньою знахідкою. СБУ запропонувала Суптелу організувати і очолити відповідний напрям досліджень. Поміркувавши, він погодився.

«Доповідати голові СБУ про зникнення Хоми, чи зачекати ще?» - думав Суптело.

Голова СБУ, генерал армії Левчук був доволі крутою людиною. Він швидко запалювався, але так само швидко й «відходив».

«Доповім, коли Колодюк дасть гарантоване підтвердження зникнення Хоми», - подумав Іван Федорович, потягуючись і позіхаючи.

Суптело сам рекомендував Хому, підтвердив актуальність теми його досліджень, а Левчук «вибив» приміщення і фінансування. І ось тепер, коли Орест пропав, у генерала могли виникнути різні неприємності й ускладнення.

Колодюк для Суптела почав відслідковувати Ореста ще коли той, студент Львівської політехніки, переміг у Всесвітній студентській олімпіаді з фізики. Тоді Колодюк довідався, що Хома, який закінчив школу в Самборі, послідовно переміг у 9, 10 і 11 класах на Всеукраїнських учнівських олімпіадах з математики, фізики й хімії. Його посилено «сватали» навчатись до Московського університету імені Ломоносова, обіцяючи окрему кімнату в гуртожитку, підвищену стипендію, а по закінченні - роботу в найпрестижнішому НДІ Росії. Але Хома навідріз відмовився, обравши для отримання вищої освіти Львівську політехніку. Після перемоги на Всесвітній студентській олімпіаді з фізики в Сінгапурі, йому запропонували навчання в американському Гарварді з перспективою отримання громадянства у США і створення «під нього» відповідної лабораторії. Але Хома не пристав і на цю пропозицію.

«Він обрав собі мету в житті, сам поклав на себе місію, невідривно пов’язану саме з Україною і ні з якою іншою державою, - думав Суптело. - В нього, звичайно, були батьки, які ще в ранньому дитинстві Ореста чи то загинули в автокатастрофі, чи відмовилися від сина. Хлопчик виховувався в дитячому будинку і всім здавалося, що така людина могла народитися лише з «пробірки». Не здатен він зрадити й перекинутись на чийсь бік. Співробітники ФСБ, які працювали в російському консульстві у Львові, хоча і намагалися довідатися про характер його науково-дослідницької роботи, але добре знали, що ніяких пропозицій Орест від них не прийме».

Суптело згадав характеристику Ореста Хоми, дану йому Колодюком: учений-технар, точний в усьому, патріотичний, абсолютно чесний, гіпергеніальний, трохи загальмований через те, що всі свої помисли тримає десь глибоко всередині, типовий одинак. Єдиною його коханою жінкою була наука. Фізично здоровий, емоційно стійкий, без будь-яких відхилень і збочень. Ніколи не закохувався і ні з ким із дівчат у школі чи в університеті близько не спілкувався. Сексуальну напругу знімає шляхом купівлі повій».

«Може, все-таки тут жінка замішана?.. - подумав Суптело. - Не схоже»

Зателефонували знову.

- Це полковник Колодюк, - лунало в трубці. - Підтверджую зникнення Хоми. Службовий пес не знайшов жодних його слідів за межами лабораторії. Орест ніби випарувався.

- Треба добре притиснути нічну охорону. Не може бути, щоб вони нічого не чули й не бачили. Людина просто так безслідно не може зникнути. Це протиприродно.

- Я теж так вважаю. Але поки що ніяких слідів.

- Шукайте сліди.

- Слухаюся, товаришу генерале.

Суптело подумав, що Колодюк у своїй характеристиці не все написав. Хома був надзвичайно скритною людиною. Окрім того, він був просто одержимий проблемою просторово-часової аберації. Ще зі шкільної лави. Що ж він там ще досліджував паралельно до основного напряму? Над чим він працював ночами, коли в лабораторії більше нікого зі співробітників не було? Останнім часом Колодюк доповідав, що Хома тримає цілі стоси паперів з незрозумілим співробітникам скорописом, розробленим Орестом власноруч. Їх ніхто не міг розшифрувати… Стоп. Де вони?

- Папери якісь знайшли в його сейфі? - звернувся він до полковника.

- Ні, сейф відчинений, але там відбитки лише самого Хоми.

- Можна було використати рукавички або під дулом пістолета примусити його відкрити сейф. У крайньому разі папери можна вкрити спеціальним розчином, а потім спустити в унітаз і десь там по дорозі їх вигребти. Однак я не чув, щоб в унітаз спустили людину. Знайдіть мені Хому!

- Слухаюсь, товаришу генерале.

- Продовжуй працювати, а я зв’яжуся з Левчуком.

Суптело всіляко відтягував розмову з головою СБУ, але далі зволікати вже не можна було, і він набрав номер шефа.

- Валерію Петровичу! Слава Україні. Зі святом тебе!

- Героям слава!

- Тут у нас виникла невеличка проблема.

- І через це ти телефонуєш о 6 годині ранку напередодні головного свята держави? Що сталося?

- Зник наш геній, Орест Хома.

- Так знайдіть його! Ми ж все-таки СБУ.

- Він зник безслідно. Навіть собака не взяв слід.

- Тьфу ти, собака! Це я маю тобі пояснювати, що собаку можливо віднадили якимось сильним запахом?

- Вже зробили грунтовний попередній огляд. Нічого. Орест не виходив з приміщення, але попередньо був там. Все це відповідним чином зафіксовано. Ніби вознісся на небо.

- Теж мені Ісус Христос. Ти ж доктор наук, фізик, не треба мені промивати мізки всілякою белібердою. Таке сказав - вознісся! До речі, ми його зовсім не розпинали, а все було якраз навпаки. Робив, що хотів. Гроші виділяли за першою вимогою. Що ще треба? Щось у тебе сьогодні настрій не науковий. Не розводь тут алхімію. Врешті-решт, справа виявиться абсолютно простою, я впевнений. Які є реальні, науково обгрунтовані здогадки?

- Я знаю чим Хома займався, так би мовити, офіційно. Але в мене є цілком вмотивовані підозри, що цього йому було замало. Ми дали йому в руки карт-бланш, тільки б він зробив неядерну зброю нового покоління, яка була б реально ефективніша за термоядерну. Гроші виділялися за першим запитом. Поряд з лабораторією Хомі обладнали невелику кімнату, де було ліжко, холодильник, мікрохвильова піч тощо. Він іноді днями не виходив з лабораторії. Ми такий спосіб життя лише вітали. Прилади він майстрував сам із замовлених матеріалів. Був фактично нікому непідзвітний. Ми закривали очі на всі повідомлення про те, що він для своїх дослідів дещо купував і доставав за власні гроші. Тепер я думаю, що це булі якісь роботи незадекларованого характеру.

- Перевірте все в лабораторії ще раз, - повільно казав голова СБУ. - До найменших деталей. Впевнений, саме там треба шукати відповідь на всі запитання, які в нас виникли. Лабораторія, на мою думку, - це місце, де розгадуються всі загадки. А не могли його завербувати наші північно-східні «брати»? Або американці чи ізраїльтяни? На якій стадії було виконання ним робіт?

- На завершальній.

- Ну, тоді справа серйозна.

- Я дав розпорядження Колодюку розширити фронт пошуків.

- Цього замало, - Левчук на секунду замовк. - Тобі треба особисто негайно летіти до Львова.

- Добре, зараз же зв’яжуся з командуючим ВПС. Приємних свят.

- Твоїми молитвами.

Закінчивши розмову з шефом, генерал-лейтенант Суптело попросив чергового в Генштабі зв’язати його з командувачем ВПС, генерал-лейтенантом Петренком. Після короткого вітання, Суптело виклав прохання СБУ терміново доставити особисто його до Львова. Петренко пообіцяв вирішити цю проблему якнайшвидше і запропонував чекати повідомлення біля телефону.

Невдовзі задзвонив телефон, і Суптелу, який уже встиг поголитися і випити кави, повідомили, що за ним прибула машина. Він вийшов з дачі, кинув прискіпливий погляд на ділянку біля будинку. Дружина дуже любила троянди, і на галявині перед будинком розквітли найрізноманітніші сорти цих квітів

Головнокомандувач ВПС миттю організував політ, і в сусідньому Василькові на генерала вже чекав заправлений бойовий винищувач СУ-27.

- Літак до польоту готовий, - доповів Суптелу молодий, веселий підполковник, який так і розцвітав приязною посмішкою. - Будете другим пілотом, товаришу генерале, - посміхнувся льотчик. - Зараз вам допоможуть пристебнутися. Як у вас з вестибулярним апаратом?

Суптело переконав пілота, що нещодавно пройшов медкомісію і практично здоровий.

- Ну, тоді полетіли. Тримайтеся, товаришу генерале.

На військовому аеродромі під Львовом Суптела зустрічав Колодюк.

- Що нового? - запитав його генерал.

- Майже нічого. Однак виявили одну зачіпку. Не знаю, щоправда, куди вона нас приведе. В сейфі знайдено листи якоїсь панянки. Попередній аналіз тексту вказує, що вона - студентка-першокурсниця якогось ВНЗ. Гуманітарій. Філолог, можливо історик чи психолог. Це поки що попередні дані. Спортсменка.

- Це вже щось. Ні, це дуже важливо. Що ще?

- Співробітники лабораторії казали, що Хома останнім часом до «святая-святих» свого власного дослідження нікого не допускав. Нібито, бачили аркуші паперу з його почерком, але з не прийнятими у фізиці символами. Все це пропало. Співробітники впевнені, що знайдені в сейфі листи - фальшивка, адже у нього просто не було часу на описані в листах зустрічі, і взагалі складні стосунки з якоюсь жінкою. Ці листи - просто трюк, щоб збити нас з істинного сліду, виграти час і десь заховатися або й взагалі виїхати з країни.

- А, може, він по-швидкому з тією дамою… Ну, знаєш, так, сама-сама…

- Ні, в тих листах зовсім не по-швидкому. Там така любовна філософія розведена. Взагалі, наші психологи кажуть, що ці люди разом не спали. Це якесь платонічне кохання. Нібито вони хочуть обоє близькості, але їм щось заважає.

- Але що їм могло заважати? Хома цілком здоровий молодий чоловік, традиційної сексуальної орієнтації.

- Поки що не знаю. Є ще одна абсолютно незрозуміла річ. У листах ця жінка згадує їхні зустрічі, кафе, вулиці, річку, пляжі, крамниці, але не Львова, а Києва.

- Як це може бути? Якщо це фальшивка, то невже ж не можна було зробити цілком логічний опис зустрічей у Львові. А то відразу ясно, що тут щось не те.

- На це експерти в першу чергу звернули увагу. Хомі вже 30 років, а тій дівчині, судячи з листів, десь років 18, не більше. Однак вона закохана в нього по самі вуха. Він їй не розповідав, чим займається. Але вона підозрює, що чимось секретним і дуже небезпечним. Страшенно хвилюється за нього, щоб з ним нічого не трапилося. Листи приходили з різних київських поштових відділень до абонентської скриньки в одному з відділень того ж таки Києва. Чому не на його домашню адресу у Львові, абсолютно незрозуміло. Хто забирав ці листи в Києві і передавав до Львова, теж невідомо.

- Ну і що нам ця поштова скринька дає? Нічого.

- Згоден.

- А ми йому платили дуже великі гроші. Вони на його рахунку залишились? Ви перевірили?

- На жаль, немає. Зняв все тиждень тому.

- З цього і треба було починати. Попередньо спланована акція. Як мінімум за тиждень він вже знав, що зникне.

- Очевидно.

- Які версії?

- Хома спланував, геніально, як завжди, свою втечу, але як він це зробив, не зрозуміло. Ніякої, навіть найменшої, зачіпки, немає.

- Так не буває. Просто в нас мало даних для обгрунтованих висновків. Треба шукати і знайти цю дівчину. Я думаю, що це не складно. Є Київ, є студентка, є почерк. Питання часу. Я сам дам відповідне розпорядження.

- Товаришу генерале, у тих листах є ще одна зачіпка, яка може виявитися визначальною. Дівчина навчається спеціальності, яка пов’язана з дизайном. Можливо, це один з університетів відповідного профілю або факультет. Та й почерк у неї до певної міри відображає її мистецьке спрямування.

- Ну, так ми вже немало знаємо. Як на мене, знайти цю студентку зовсім нескладно. Завтра, 25 серпня, мусимо попотіти. Тим більше, що студенти все ще на канікулах. Але ж є власноручно заповнені ними особові справи, контрольні і практичні роботи, курсові, бакалаврські і магістерські і таке інше. Щоправда, 25 серпня - вихідний день. Одні ускладнення. Хоча, з точки зору технології зникнення, саме святкові й вихідні дні - найближчі до ідеальних. Хома правильно вибрав час. Або це хтось зробив за нього. В мене в голові зараз звучить його улюблена фраза: тут зв’язок між цим Всесвітом і наступним.

- А взагалі-то, - полковник почесав носа. - Ця дівчина може бути і старшокласницею чи абітурієнткою. Проте вона однозначно бажає стати дизайнером і вже десь цьому вчилася. Можливо, в школі чи в якомусь гуртку. Це з листів чітко видно, а от, що вона студентка - не сказано. Слово «дизайн» постійно звучить. Хоча, знову ж таки, вона може бути гуманітарієм будь-якого профілю і просто захоплюватися одним з видів дизайну. Мати, так би мовити, хобі.

- А його листи знайшли? - запитав генерал, коли машина вже їхала вулицями Львова.

- Немає. Якщо він їй і писав, то листи в цієї панянки. Хоча фрагменти могли б знаходитись в Хоми вдома або в його лабораторному сейфі. Але нічого не виявлено.

- Ну, що ж, - спохмурнів генерал. - Зараз ти ознайомиш мене з ситуацією на місці, потім розробимо план наших подальших кроків.


Пройшов місяць, а слідство у справі Ореста Хоми, як і раніше, не просунулося ні на крок. Суптело сидів у своєму кабінеті на вулиці Володимирській в Києві, коли в двері постукали.

- Дозвольте, товаришу генерале? - зазирнув зовсім молодий майор.

- Заходьте.

- Я у справі Хоми.

- Сідайте.

Майор сів і розгорнув папку. В ній лежало лише декілька аркушів формату А-4. Він узяв верхній і почав.

- Взагалі-то якась незрозуміла історія виходить, - доповідав майор. - Ми перевірили гурток ландшафтного дизайну (це виявляється нині дуже модна спеціальність) в одній зі шкіл Печерська. Там навчаються в основному старшокласники. Всього два хлопці, а всі інші дівчата. Але серед цих юнаків і юнок затесалася дівчинка 8 років. Закінчила другий клас. Таке гарненьке дівча, відмінниця, спортсменка. Батьки, видно, не шкодують грошей на всебічний розвиток і виховання дитини. Наш графолог як подивився на почерк цієї дитини, так і остовпів. Це, каже, вона писала ті листи до Хоми. Тільки, як би це сказати. Вона і не вона.

- Що це означає? - розсердився генерал. - Доповідай чітко і зрозуміло.

- Листи писала ця дівчинка, але, здається, старша десь років на 10-15.

- Якась чортівня виходить. Невже Хома на дітей переключився? Педофільства за ним ніколи не помічали. А ця дівчинка щось про Хому чула? Чи може її батьки щось про нього знають?

- Нічого про таку людину не чули. Як то кажуть, ні сном ні духом.

- Візьміть незалежного графолога. Скличте, врешті-решт, консиліум цих графоманів, чи то пак, Господи прости, графологів.

- Ми це вже зробили.

- Ну і що ж?

- Кожен окремо і всі разом впевнені, що ці листи писала ця дівчинка. Тільки старша. Тобто, таким має бути її почерк, коли вона стане дорослою жінкою. Нині, виявляється, розроблено відповідні комп’ютерні програми, які дозволяють доволі точно визначити трансформацію почерку людини з роками.

«Дійсно повна нісенітниця виходить, - задумався генерал. - Хіромантія якась. Гадання по руках і на каві». - Є ще щось?

- Нічого більше.

- Ви вільні. Ні, чекайте. А хто керує тим гуртком? Його ви опитали?

- Звичайно, товаришу генерале. Керує доцент Київського інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука. Раніше гурток працював при цьому інституті, а потім його перевели до однієї зі шкіл району.

- Чому?

- Була вимога районного відділу освіти. Хотіли тримати увесь навчально-виховний процес під своїм безпосереднім керівництвом і опікою.

- І що той керівник каже про дівчинку?

- Її привели в гурток батьки. Про Хому і він нічого не чув.

- Можете йти.

Майор вийшов, а Суптело продовжував задумливо сидіти за столом, масажуючи втомлені очі.

«Зроблять мене в цій історії цапом-відбувайлом, - думав він. - Треба говорити з головою і передавати справи Демідіону. Хома вже, напевно, давно керує науково-дослідним інститутом у якомусь Челябінську-17. А нас усіх пошив у дурні. Оце так геній-патріот». І раптом Суптела наче струмом вдарило. Всі частинки «пазла» несподівано лягли на свої місця. Генерал все зрозумів: і про куплені власним коштом матеріали, і про днювання з ночуванням Хоми в лабораторії, і про зняті в банку гроші. І, нарешті, останній «пазл» - вся та «чортівня» з почерком коханої Ореста.

Хома мав власний план дослідження і, окрім створення зброї нового покоління, паралельно займався вивченням просторово-часових аберацій. Тому і проводив увесь час в лабораторії. Йому не вистачало доби. Врешті-решт, він навчився мандрувати в майбутнє. Так він перемістився на десять або п’ятнадцять років вперед, і саме у Київ. Цілком природно, що такій людині, як він, хотілося довідатися, що ж чекає Україну в майбутньому. І ось там, у Києві, він випадково зустрів молоденьку студентку-першокурсницю і закохався, вперше в житті. Закохався по-справжньому. Хоча, мабуть, і не вірив у таку можливість навіть в принципі. І вона відповіла йому взаємністю з усім жаром юності. Орест повертався на десять років назад у Львів, а потім знову ринув на десять років вперед до Києва. А потім настав момент, коли він зрозумів, що ані наука, ані життєвий успіх не зрівняються зі щастям справжнього кохання. Тоді Хома підготувався, зняв гроші, забрав необхідні папери і обірвав всі нитки, які зв’язували його зі Львовом і минулим.

«Якщо я доповім про свої здогадки Левчуку або комусь іншому, мене відправлять до божевільні, - подумав генерал. - Плакала по мені Павлівська психіатрична лікарня. Треба мовчати. Справа так ніколи й не буде розкрита. Але я візьму дані про це дівча і через десять років, якщо доживу, прослідкую, як вона зустрінеться з Орестом, як вони покохають один одного і стануть щасливими. Покохай і станеш щасливим, - згадав Суптело когось із східних мудреців. - Якщо його гіпотеза правильна, то перевірити її можна лише за 10 років». Він зовсім не збирався переслідувати чи викривати Хому через ті 10 років. Просто перевірити і зарядитися тією величезною енергією Всесвіту, яка криється в життєвих історіях людей, подібних Оресту Хомі, натхненних коханням до жінки і любов’ю до Батьківщини.

Коли ця головоломка повністю склалася в голові генерала, він раптом спіймав себе на переконанні, що через 10 років Україна вже буде зовсім іншою державою. Можливо, сильнішою, могутнішою, щасливішою. «Інакше Хома ніколи в тому майбутньому не залишився б. - думав Суптело. - До того ж через 10 років розроблена ним зброя знадобиться Україні значно більше, аніж зараз». Генерал СБУ не дуже вірив, що теперішня влада зможе зберегти цю зброю для свого народу і не продати або віддати її комусь, як це трапилося колись з ядерною зброєю.

«Що ж такого побачило, відкрило те, зовсім молоде дівча, виховане на київському асфальті, в Оресті Хомі? - дивувався генерал. - Напевно, лише чисті серце і душа можуть відчувати внутрішню потребу іншої людини заради великого і всепоглинаючого кохання піти на самозречення, відступити від справи свого життя, науки і ніколи про це не жалкувати. А от ми цього в Хомі не розгледіли. Був просто сухар, без душі та емоцій, людина з пробірки. Молодець, дівчатко! Цікаво було б подивитись на тебе ще до появи Ореста в твоєму житті. Може самому спробувати? Ні, тут ніяких шансів. На той час мені стукне вже за 70. Та й що вона в мені знайде? Адже я зовсім не здатний на подібні подвиги».

Генерал сидів у своєму звичному кріслі, але думками перебував десь далеко за межами службового кабінету, «підігріваючи» їх плин власною уявою. «Безперечно, Хома для цієї юної дівчини - бог, центр її всесвіту, людина таємнича, загадкова, людина-геній, яка знає і вміє те, чого дівча не знатиме і не вмітиме ніколи. Ця дівчина, напевно, відчуває, що її обранцю немає ціни саме для суспільства, для України. Він є месією, покликаним врятувати державу. І якщо він десь подінеться, пропаде чи загине, напевно, загине і вона. Можливо, саме це зрозумів у ній Хома і вирішив назавжди залишитися з коханою». - Генерал вирішив дізнатись ім’я цієї дівчини. - «Вона, мабуть, уже зараз, в дитинстві є гарною і жіночною. Або ж навпаки - гидке каченя, яке лише з часом перетвориться на чудову лебідку».

Суптело уявляв собі, як дівчина, чомусь він думав, що її звуть Мар’яна (бо так назвав він свою доньку), шукає в Інтернеті рецепти приготування різних незвичних і смачних страв, для того, щоб кожен день для Ореста перетворився на свято. Кожен день свято! Це мета її життя. Сенс існування. Вона вчиться на відмінно, щоб він міг нею пишатися. Вона народить Хомі і виховає чудових дітей, таких, як вона сама. Але чи знайдуть ці діти свою половинку? Ось у чому проблема, яку, на жаль, навіть їхньому геніальному батькові аж ніяк не вийде вирішити.

Генерал відчув, як поступово закохується в створений його уявою образ коханої Хоми. Тільки не у восьмирічну дівчинку сьогодення, а в ту, через 10 років. Він навіть труснув головою, щоб видіння відійшло. Спочатку вирішив, що так не можна розпускатися, але потім зрозумів, що знання про таких людей і подібні стосунки між ними роблять життя будь-якої людини легшим і радіснішим. «Але ж і Орестові Хомі треба відповідати тому рівню, на який вознесла його кохана. Він прийде до неї через 10 років зі своїм відкриттям. Стане лауреатом Нобелівської премії, новим Ньютоном і Ейнштейном в одній особі. Стане над усіма вченими Землі, які хоча б колись на ній творили. І Мар’яна ще раз переконається, що вона не помилилася в ньому».

- Зайдіть до мене з листами тієї коханої Хоми, - промовив Суптело у телефонну слухавку до майора, котрий займався цією справою. - Хочу особисто з ними познайомитися.

Через дві хвилини папка з листами лежала в нього на столі. З одного листа випала фотографія. «Ти просив надіслати тобі моє фото у невимушеній обстановці, - писала дівчина. - Ледве таке знайшла». Генерал дивився в обличчя юної дівчини, яка ледь-ледь посміхалася. Це було зовсім просте, хоча і правильне обличчя. На граційній голівці - русяве волосся, зібране назад. Але очі… Щось в очах коханої Ореста відчувалось таке невловимо чарівне, ніжне і зворушливе. Погляд ніби заворожував, обнімав, манив до себе, підносив до щастя. Зустріти таку дівчину - це все одно, що напитися у страшну спеку холодної, кришталево чистої джерельної води. Або в квітні відчинити вікно на дачі і задихнутися від свіжості весняного дня. Це ніби падати в провалля, але в останню мить зачепитися за кущ і врятуватися...

Генерал не міг зрозуміти, чому Хома не забрав з собою листи, які однозначно складали для нього цінність. Навіщо дозволив чужим людям порпатися в святих для нього речах? Він же знав, що вже більше не повернеться. Суптело відкинувся на кріслі у своєму кабінеті, перекидаючи між пальцями кулькову ручку. «Напевно, дуже переживав, щоб тут, у минулому, його колеги не подумали про нього погано, - намагався він зрозуміти вчинок Ореста. - Схоже, йому була потрібна хоча б одна людина, яка б виправдала його вчинок. Зрозуміла і виправдала. Хоча б одна людина»…

- Слухаю вас, товаришу генерале, - раптом пролунав голос.

Суптело аж підскочив у кріслі. Він мислив вголос і зовсім забув про підлеглого, який досі знаходився у кабінеті.

- Що там нового в цій справі? Які ідеї? - отямившись, звернувся він до майора.

- Поки що нових ідей немає.

- Хтось із мислителів сучасності казав: «Якщо ідея істинна, вона належить всім, хто здатний її осягнути». Істинна ідея не може бути «новою», оскільки істина - не є продуктом людського розуму. Вона існує незалежно від нас, і все, що ми повинні зробити - це докласти зусиль, щоб її зрозуміти. Який висновок з усього сказаного мною можна зробити?

- Ми все ще не здатні осягнути істину в цій справі? - підіграв начальнику майор.

- Правильно. Ви вільні.



- В тебе з’явилася жінка, коханка? - спитала у генерала ввечері на дачі дружина. Її очі були повні сліз.

- Припини, звідки ти це взяла? - здивовано витріщився на неї Суптело.

- Я ж бачу. Ти поводишся, як закоханий. Але не в мене.

- Кинь, зіронько, ці свої фантазії. Просто я нині розслідую одну дуже таємничу справу і тому всі мої думки й помисли в ній. Інакше не можу, бо ніколи не розкрию.

- В цій справі присутня жінка?

- Так, але цій «жінці» лише 8 років.

- Ця для мене не суперниця, але та, інша… Їй десь років 18-20?

- Та звідки ти могла б взнати про такі речі, навіть коли б у мене дійсно хтось був? Клянусь Богом, нікого в мене немає, окрім тебе.

- Я відчуваю, хтось є, не розумом відчуваю, а душею, серцем. Просто ти не можеш побачити себе зі сторони. Ти ж почав навіть наспівувати щось і ніби помолодшав років на 10-15.

- На жаль, не можу тобі розповісти про сутність цієї справи, але там дійсно є одна дівчина 18 років, яка захопила в духовний полон нашого дуже важливого співробітника. Вона поводить себе не як юна жінка, а ніби зріла дама, яка вже осягнула життя. Це, напевно, дуже рідкісне явище, як ти вважаєш?

- Молодим гарним дівчатам подобається бути веселими, безтурботними, а інколи безжалісними і безсердечними. Якщо вони справді славні, доброта, співчуття і навіть самопожертва прийдуть до них, безумовно, пізніше. Але у 18 років - це дійсно дуже рідкісне явище. Я думаю, в полон до такої дівчини був би щасливим потрапити будь-який розумний чоловік. Отож у твого співробітника є виправдання. Не дуже картай його за те, що він, можливо, знехтував якимись із своїх службових обов’язків заради неї. Мені здається, воно того варте.

Уже в ліжку, перед сном Суптело розкрив свою улюблену книгу «Ранок магів», написану французами Луї Повелєм і Жаком Берж’є. Генерал знайшов і вкотре перечитав знамените визначення цих двох глибоких мислителів щодо сучасністі, яке завжди гріло душу Іванові Федоровичу: «Сучасна цивілізація - це несформульована угода владоможців, спрямована на задоволення їхніх претензій. Проте, ця угода дійсна лише доти, доки не буде укладена нова, щоб здерти з них шкуру».



Розділ ІІІ.

Київ, Майдан Незалежності
24 серпня, 9 година 50 хвилин ранку

Рівно о 9.50 ранку на урядовій трибуні, спорудженій для проведення військового параду з нагоди чергової річниці незалежності України, з’явився Президент держави. За ним по сходах піднялися Прем’єр-міністр, Міністр оборони та декілька президентів і прем’єр-міністрів держав, які прийняли запрошення розділити з українцями їх найбільше державне свято. О 10.00 залунали фанфари, і Президент виголосив коротку промову. Після чого почався військовий парад. Спочатку стрункими рядами побатальйонно пройшли представники всіх родів військ. Потім на Майдан виїхали танки, бронетранспортери, ракетні установки. На завершальній стадії параду над Хрещатиком пролетіли військово-транспортні літаки, бойові вертольоти, штурмовики і винищувачі.

Ті, хто спостерігав за парадом на екранах телевізорів, звернули увагу, що під час виступу Президента позаду нього височив молодик з великим біноклем. Цей бінокль, весь час направлений в бік Софіївської площі, виглядав, як диво сучасної технічної думки. На трибуні панував піднесений настрій. Президент і всі присутні стояли, задерши голови до неба. В цей час над ними пролітав найбільший у світі транспортний літак АН-225 «Мрія» в оточенні чотирьох сучасних штурмових літаків, по два з кожного боку. «Мрії» належало понад 140 світових рекордів з перевезення вантажів. За ним повільно летів ще один велетень, транспортний літак «Руслан», виготовлений, як і «Мрія», на авіаційному заводі в Києві. Його екскорт складали чотири винищувачі. За ними йшли бойові вертольоти з підвішеними з обох боків ракетами.

До Президента України підступив ближче президент Болгарії Любен Дженков. Він щиро потиснув йому руку.

- Схиляюся у вашій особі, пане Президенте, перед Україною і українською нацією, - зворушено мовив він. - Виробляти найбільші у світі літаки здатна лише велика країна і велика нація. Я впевнений, що вашу державу, пане Президенте, вашу націю чекає велике майбутнє.

- Щиро вдячний, пане Президенте, сподіваюся, що ваша братня слов’янська країна допоможе Україні увійти до родини європейських народів, тобто до Європейського Союзу і НАТО. Сподіваємося і на вашу допомогу в наших релігійних проблемах. Адже десятимільйонна Болгарія має власну помісну православну церкву зі своїм, Софійським патріархатом, а у нас донині панує Московський патріархат.

- Я взагалі не розумію як ви, братушки, таке терпите, - здвигнув плечима Дженков. - Москва ж виникла лише через 300 років після того, як хрестили киян. Патріарх - означає «найдавніший, найстарший, першопристольний». Тому, як на мене, у Москві Київський патріархат може бути, а в Києві, в Україні Московський - це повний нонсенс, або, кажучи українською, найбільша дурниця. Бачите, я ще не зовсім забув вашу мову.

- І я пам’ятаю, що ми з вами, Любен, закінчували один Київський університет імені Тараса Шевченка. Тільки в різний час.

- А що це за ракети такі чудернацькі везуть? - ще ближче підступив до Президента України Любен Дженков, вказуючи рукою на площу. - Ніколи таких не бачив.

- Це розробка однієї з наших лабораторій у Львові. Але те, що нині представлене на параді - не все. Це лише засіб доставки. Видаю вам таємницю: нам вдалося розробити принципово новий тип зброї. Вона відрізняється від ядерної, але виявилася ефективнішою. Тому, до речі, ми аж ніяк не порушуємо тут відповідні міжнародні зобов’язання стосовно нерозповсюдження ядерної зброї. Сподіваємося на Нобелівську… Президент України прикусив язик, згадавши про таємниче зникнення головного «конструктора» цієї зброї, Ореста Хоми.

- Зверніть увагу і на цей тип озброєння, - перевів він розмову на інше. - Теж ноу-хау. Розробка науково-дослідного інституту в Харкові. Я сподіваюся, що ви допоможете нам реалізувати ці лазерні установки на ринку країн НАТО?

- У вересні пришлю до вас делегацію спеціалістів. Давайте зробимо, щоб установки формально пропонувались до продажу від Болгарії

- Дуже вдячний вам, пане Президенте.

Любен Дженков відступив назад, навіть не відаючи про те, що тільки но врятував Президента України, затуливши його своїм тілом від кулі снайпера. Саме перед його розмовою з Президентом той уже знаходився в перехресті прицілу одного з кращих кілерів світу. Зручна мить була втрачена. Але кілер навіть не вилаявся про себе, незворушно чекаючи, коли з’явиться інша нагода.


***

Андрій Орос не був у Києві майже три місяці. Вийшовши у відставку в чині майора міліції, він поселився у дуже мальовничому селі в правобережній частині України, за 140 кілометрів від Києва. Село було фактичним передмістям районного центру Тетіїв, розташованому майже в центрі славної Придніпровської височини. Тут скрізь по долинах річок на поверхню виходило найдавніше у світі каміння знаменитого Українського кристалічного щита, що був першою чорною плямою на розпеченій прадавній Землі. Впродовж тисячоліть звідси линуло на поверхню животворне випромінювання, законсервована сила колись молодої планети. І саме тому Орос зупинив свій вибор на цій місцині, адже він розумівся на таких речах, бо колись вчився на геологічному факультеті. Щоправда, на третьому курсі кинув навчання, рік пропрацював на заводі, а потім вступив на факультет соціології і психології. Крім того, він знав, що саме в районі Українського кристалічного щита одна за одною, протягом тисячоліть, послідовно зароджувалися великі цивілізації. Деякі з них, скажімо, Трипільська чи Скіфська, були вже відкриті археологами. Інші ще чекали свого часу.

Разом з дружиною Стефанією сорокатрирічний Андрій залишив свою київську квартиру дітям, а сам відшукав у передмісті Тетієва гарний будинок з усіма необхідними для міського жителя умовами і комунікаціями: газом і проведеною у будинок водою, капітальними господарськими спорудами, куди теж були підведена вода і газ, а також майже півгектаром городу. Цей город переходив у леваду біля тихої річечки, вбраної в кам’яні береги. Чергова фінансова криза дозволила родині Оросів купити всю цю садибу майже за безцінь.

Андрієві дуже подобалися чудові навколишні краєвиди і взагалі переваги спокійного сільського життя. Кожен день відставного майора був заповнений неспішними, заспокоючими нервову систему турботами селянського дня. Він навчився добре косити траву, доїв двох датських високопродуктивних кіз, яких привіз із розплідника в місті Лохвиці Полтавської області. Вирощував кролів і фредок. Увечері збирався разом з сусідами на посиденьки на вулиці «під шовковицею». Іноді на тиждень, а то і два, їздив до Києва провідати друзів. Дружина ніколи його не супроводжувала.

Спокійний, врівноважений і веселий Орос швидко завоював авторитет у селі. Він завжди був готовий прийти на допомогу сусідові, міг поремонтувати будь-який механізм або машину. Часто давав цінні поради. Всі знали, що він відставний офіцер міліції, але ніхто, включаючи дружину і дітей, навіть не підозрював, що в Києві Андрій працював колись штатним снайпером МВС і на його совісті висіло понад десяток особисто застрелених злочинців. Орос володів даром не просто професійного снайпера, а справжнього майстра, який одним пострілом вирішував проблему із заручниками, якимось дивом вибираючи саме ключову людину, як правило, керівника злочинними діями. У цьому Андрієві не було рівних. За всю свою кар’єру жодного разу він не промахнувся. Майже. Лише одного разу майор зазнав невдачі, помилився у власному виборі, і саме це стало причиною його відставки.

От і зараз, червневого сонячного ранку, вибору в Ороса не було. Його син Юрко, студент Київського гуманітарного університету, сидів у великій кімнаті їхнього будинку і жалісним голосом розповідав, як вчора програв у карти 500 тисяч доларів, і тепер володар його розписки вимагає протягом тижня повернути борг.

- Це страшні люди, - розпустив він нюні перед батьком і матір’ю. Остання гладила сина по голові, з надією дивлячись на чоловіка.

- Що ти на мене дивишся, як на Бога, - спокійно сказав Андрій. - Навіть якщо ми у надшвидкому темпі продамо все наше рухоме і нерухоме майно, все одно не наберемо й п’ятої частини того, що програв твій маленький хлопчик.

Андрій дивився на дружину і сина і бачив ніби вперше. Які незбагненні викрутаси робить генетика. Його молодша донька, Мар’яна, була в усьому прямою протилежністю своєму рідному братові. Хоча вони ніби й однаково виховували своїх дітей, але результати, на жаль, були зовсім протилежні.

«У тому що сталося, є і моя вина, - думав Орос. - Мене постійно не було вдома, а хлопці ж потребують батьківської уваги, прикладу мужності і твердості характеру, що повинно було б органічно врівноважувати материнську любов і ніжність. А може це природа, гени? Стефанія завжди відзначалась легковажністю».

Цю рису характеру дружини він розгледів давно, ще тоді, як з нею одружувався. Але в ті часи Андрієві це імпонувало і навіть збуджувало його. Тим більше, що Стефанія належала до доволі рідкісного типу жінок, що поєднував легковажність з чудовою зовнішністю, сильним материнським інстинктом і хазяйновитістю.

- Поїдь до Києва і поговори з цими людьми, - звернулася до нього дружина, продовжуючи пестити сина по голові. - Мобілізуй своїх колишніх колег. Ти ж підтримуєш з ними зв’язки, ви регулярно зустрічаєтеся. Може, й зможеш домовитися з тими шулерами, які обіграли нашого синочка. Ти ж все-таки колишній міліціонер, знаєш, як говорити з такими людьми.

Андрій знову мовчки глянув на Стефанію. Цей випадок ще більше віддалить його від неї. Переїхавши з Києва до села, дружина зовсім несподівано для нього почала корчити з себе бозна що. Поставила себе вище за оточення, вона ж, бачте, приїхала зі столиці, а от Андрій де народився, туди і повернувся. І, головне, місцеві жінки повністю перейняли ті претензії Стефанії. Серед жінок села переважали вдови. Справжні і «солом’яні». Чоловіки останніх десь «забігли» і чи то не хотіли, чи то вже не змогли повернутися назад. Стефанія організувала з них своєрідний гурток. Вони збиралися вечорами у сливово-персиковому саду біля їхнього будинку в красивій альтанці, яку Андрій спорудив власними руками. На свою біду, він провів туди світло і поставив мангал. Думав, що матиме цілорічне місце для посиденьок з друзями. Натомість отримав гурт навіжених жінок, якими верховодила його дружина. В такі дні Андрій ховався до будинку або йшов на вулицю, сідав на лавку і поринав у невеселі думки про метаморфози сімейного життя.

«Ну, чому колись ніжна і турботлива Стефанія стала такою «ніякою» по відношенню до нього? Чому вона більше тепла віддає домашнім коту і собаці, аніж рідному чоловікові, від якого народила двох дітей? Чому так? Чому нині ці її безбарвні подруги-вдови цікавлять Стефанію набагато більше, ніж я, її чоловік? Ми ж з нею фактично ще зовсім молоді люди. На мене і донині інколи задивляються жінки, і навіть дівчата...» Минулої зими у лютому вони сім’єю відпочивали в Єгипті. Андрій сидів біля басейну самотою, бо дружина і там сколотила групу екзальтованих жінок і теж серед них верховодила. З басейну вилізла якась дівчина з розкішними формами, зібрала зі свого волосся воду і вилила на Ороса. При цьому вона так промовисто на нього подивилася, що тому стало аж млосно. А дружина водиться з вдовами. А може, вона таким чином натякає, що і сама не проти стати вдовою?

Інтимні стосунки зі Стефанією стали в Андрія ледь не бібліографічною рідкістю. Орос вже давно помітив, що коли він звертається до дружини з пропозицією про інтимний зв’язок, та кривиться так страшенно, ніби він пропонує їй лягти з ним у труну. А коли вже уникнути цього їй ніяк не вдається, дружина каже: тільки давай пошвидше. Але ж їй лише сорок років! «Господи, що сталося з нашим коханням? - думав Андрій. - Може, вона ревнує мене до невблаганного часу?» У свої сорок Стефанія розпливлася, втратила стрункість і смак до життя. Колись справжня красуня, нині вона виглядала, як бабуся. «А я залишився таким же високим і струнким, як і в юності. Фігура, дякуючи спортивним вправам, навіть кращою стала. І волосся в Стефанії майже все сиве, а в мене так і не з’явилося жодної сивої волосинки. Це генетичне. В мого батька сивого волосся майже не було до самої смерті. І хоча я неодноразово переконував дружину в тому, що кохаю її таку, як є, вона, певно, не вірить. Та й дійсно, в Стефанії тепер важко впізнати ту милу дівчину, в яку я закохався з першого погляду. А їй, мабуть, досить глянути в дзеркало, щоб побачити, що я нещирий. І ці жінки-вдови - це ніби протест проти безжальної природи, це ніби тло, на фоні якого вона відчуває себе кращою за них, гарнішою і молодшою. Якби я став інвалідом на возику, вона б, напевно, знову б мене покохала, всіляко пестувала б і оберігала. А раз я здоровий і молодий - і тілом, і душею, то й ніби проклятий для неї».

- Ну що замислився, Андрію? - запитала Стефанія. - Вже придумав, як нам виплутатися з цієї ситуації?

- Та що там думати. У нас поки що мінімум інформації. Треба їхати до Києва і зустрічатися з кредиторами сина. Карти до добра нікого і ніколи не доводили. Не розумію, як можна бути таким телепнем, щоб потрапити до подібної ситуації, - спокійно, як завжди, поглянув Орос на сина.

- У нас син хороший, - знову погладила по голові Юрка Стефанія. - Он у сусідів син взагалі закінчений наркоман. Гроші у батьків постійно видурює.

- Видурює? - посміхнувся Орос. - Це скільки ж він видурює? Десять-двадцять гривень? Наш дурень одразу видурив 500 тисяч. І смію нагадати, що не гривень, а доларів.

- Що ти знову починаєш, - забідкалася дружина. - Хіба не бачиш у якому стані дитина? Та на ньому ж обличчя немає.

- З обличчям у нього все в порядку, - знову посміхнувся Андрій. - Ще й який красунчик. А ось з головою дійсно великі проблеми.

- Весь у тебе.

- Ти красу маєш на увазі?

- І те й інше.

- Ну, досить дурниці городити. Юрко, де я зможу знайти цих людей, яким ти програв гроші?

- У мене номери телефонів є, - зрадів Юрко. - Давай внесемо до твого мобільного.

- Це так чи інак треба зробити, але телефонувати я буду з твого мобільного.

- Та в мене вже гроші закінчилися на рахунку.

- Ну, звичайно. Що тобі якісь там 25-50 гривень. Ти он сотні тисяч доларів програєш.

- Та досить вже тобі! - заверещала дружина. - Візьми свій мобільний і зателефонуй.

- Добре, - знову посміхнувся майже лагідно Андрій. - Диктуй номер. Так, пішли гудки. Ти тільки послухай, який абсолютно дебільний рингтон з так званої «дорослої» музики, тобто зеківської. Одразу зрозуміло, що це за публіка. Але це добре, бо стає зрозуміло, що маєш справу з лохами, - коментував Андрій, тримаючи телефон біля вуха. - Щось довго трубку ніхто не бере… Тихо… Добрий день, я Андрій Степанович Орос, батько студента Юрка. Він повідомив, що чи то в нього з вами, чи то у вас з ним виникли якісь проблеми з грошима. Я не помилився номером?

- Добрий день, Андрію Степановичу! Радий чути ваш голос. Колись ми з вами працювали разом в одній конторі, хоча і не були особисто знайомі. Я так зрозумів, що проблеми вашого сина взялися вирішувати ви особисто. Це для нас велика честь. Пропоную зустрітися завтра у Києві. Зможете? Я знаю, що з вашого Тетієва не проблема добратися до столиці. Скажімо 15-та година вас влаштує? Я навіть знаю, що колись улюбленим вами рестораном був «Лотос». Ви не проти?

- Добре. Домовилися. Отже, 15-та година, ресторан «Лотос».

- Як зайдете, скажіть офіціанту, що на ваше прізвище замовлений столик. Якщо приїдете раніше, замовляйте найкращі страви і найдорожче вино. А ми до вас приєднаємось.

- Я з кимось з тих, хто до мене підійдуть, знайомий?

- Столик, за яким ви сидітимите, нам покаже офіціант. Але і без нього ми вас упізнаємо. Такого помітного чоловіка не кожен день зустрінеш. У мене є навіть ваше фото. Колись одна молода гарна особа носила його біля серця. Не здогадуєтеся, хто? Те, що ви з нею вчинили, не дає вам ніякого морального права засуджувати нас хоча б у чомусь. Отож, будь ласка, без дурниць. Ми знаємо, що ви мужчина крутий, але до міліції, я впевнений, не звернетесь. Втім, у нас там все схоплено, і про контакт з колишніми колегами одразу стане відомо. Домовилися?

- Згода.

- Тоді, до завтра.

- Ну що, домовився про зустріч? - спитала дружина, коли Андрій поклав телефона.

- Так. Завтра в Києві.

- Ти врятуєш нашого сина?

- Боже, врятуй всіх нас. Я дійсно говорив зі страшними людьми. Це організація. Я не знаю, чого їм треба, але починаю здогадуватись. Твій мазун-синочок втравив нас у дуже погану історію. Можливо, доведеться тікати звідси світ за очі.

- Що ти таке говориш?!

- Давай лягати спати.

- Тобі готувати вечерю?

- Не треба. Я вже і так всім цим ситий по саме горло. Піду до ванни, а потім - до ліжка. Добраніч.

- Добраніч.

Андрій прийняв душ, почистив зуби і буквально стрибнув до ліжка. Йому страшенно хотілося спати. Таким він був завжди, з самого раннього дитинства. Ще у школьні роки його мати помічала: якщо Андрійко моститься спати посеред дня, в нього виникли якісь неприємності.

Вранці Андрій гарно поснідав і пішов на автобусну станцію. Придбавши квиток, вмостився на сидінні мікроавтобуса «Богдан» і невдовзі задрімав. Автобус проїхав Володарку, Білу Церкву і, звернувши на Одеську трасу, полинув до Києва.


***

Це була класична дуель двох снайперів-асів, справжніх майстрів своєї справи. СБУ отримала з надійних джерел інформацію (черговий раз спрацювала добре організована українська діаспора США), що готується замах на Президента України. Одна з транснаціональних компаній дуже прагнула отримати концесію на видобуток нафти і газу на українській частині Чорноморського шельфу. Саме тут було відкрито величезні родовища енергоносіїв, що їх фахівці відомої американської «Шелл» назвали найбільшими у світі. Особливо гостра боротьба точилася між найпотужнішими компаніями за видобуток природного газу. Чорне море - єдина на нашій планеті частина Світового океану, де вся товща води, починаючи вже з глибини 50-200 метрів від поверхні, заповнена сірководнем. Це однозначно вказувало на наявність родовища газу, котре насичує воду через розломи в земній корі безбарвною субстанцією із запахом тухлих яєць.

Контролювала цю компанію одна з «братніх» Україні держав, її стратегічний партнер, для якої масове освоєння родовищ нафти і газу на шельфі Чорного моря, під боком у Європейського Союзу - головного споживача енергоносіїв, означало повну втрату конкурентоспроможності власних родовищ, розміщених дуже далеко від Європи, в екстремальних природних умовах заполярної Азії. Тому ця транснаціональна компанія, «дахом» для якої виступала держава, вирішила прибрати Президента України з життя і політичної арени. Адже керівник держави схилявся до надання концесії іншій американській транснаціональній компанії, набагато ефективнішій і могутнішій, яка, до того ж, не висувала Україні жодних політичних вимог.

Конфіденційне джерело повідомляло, що для цієї справи найняли за 10 мільйонів доларів (нечуваний донині гонорар!) найкращого у світі кілера-снайпера Раміреса. Про цю людину ходило немало різних чуток, розповсюджувалися всілякі легенди і міфи. Він став навіть прототипом для героїв у декількох голлівудських трилерах, які отримали чималий розголос і користувалися шаленим успіхом у глядачів. Однак навіть американські та ізраїльські спецслужби, які вважалися найкращими у світі, достеменно не знали, хто такий Рамірес. Не було відомо навіть, чоловік то чи жінка. В одному зі своїх романів відомий американський автор, якого охрестили найбагатшим письменником світу, взагалі зобразив Раміреса транссексуалом і заробив на цьому ще більше грошей. Цей гіперснайпер брав до виконання лише морально вмотивовані, обумовлені певними етичними нормами завдання, і явно був освіченою людиною, яка дуже добре зналася на сучасній комп’ютерній техніці. Замовлення приймав лише через Інтернет і мав для цього власноруч розроблену хитромудру програму, якій, мабуть, позаздрили б кращі програмісти світу. Коли ж його систему встановлення зв’язків із замовниками розкривали, створював нову, ще досконалішу. В нього ніколи не було постійних посередників, і напряму з Раміресом ніхто не спілкувався. Ходили чутки про пластичні операції, володіння декількома мовами, навчання у Гарвардському університеті і дублерів, котрих він завжди використовував в процесі «роботи».

Рівно десять років тому, на День незалежності, Президент мав відкривати пам’ятник у центрі столиці. Хоча міліція й спецслужби працювали цілодобово, інформації про наміри і дії Раміреса поки що не надходило. Ніхто навіть не відав, в Україні він чи ні. Однак 23 серпня нарешті була отримана інформація з Аргентини, де нібито отаборилась одна зі штаб-квартир кілера. Представник української діаспори в цій країні повідомив, що Хосе Рамірес вже знаходиться в Україні і готує замах на Президента саме на День Незалежності. Така вимога замовника.

Декілька днів поспіль Андрій Орос накручував кола довкола покритого тканиною пам’ятника, який Президент повинен був відкривати на свято. Спорудження пам’ятника, за все ще живучим радянським звичаєм, не встигли закінчити й судорожно добудовували в останні дні перед відкриттям. Орос весь час розширював діаметр кіл. Він діяв абсолютно професійно. Одягнув робочий одяг і яскраву жовто-гарячу каску і навіть встановив біля пам’ятника теодоліт, спрямовуючи його візири в різні боки, щоб визначити для себе ідеальне місце для снайперської засідки. Очевидно, що стрілятимуть здалеку і рушницею з глушником. Рамірес, за чутками, мав гвинтівку, виготовлену на замовлення десь у Німеччині чи Австрії одним з невизнаних геніїв збройової справи. Щоправда, геніальність того добродія оточення сприймало як несповна розуму, а насправді це був визначний майстер, якого повне несприйняття його суспільством перетворило на справжнього дисидента, який і під тортурами не видав би своїх замовників. Отож для такої машини і 5 кілометрів - не відстань. У самого Андрія була чудова гвинтівка, замовлена на заводі у Вінниці. А на «Арсеналі» у Києві було виготовлено оптичний приціл. Андрій вважав, що і його рушниця, і оптичний приціл не гірші, а може й кращі, ніж у Раміреса. Крім того, він знаходився у себе вдома, що психологічно давало велику перевагу перед Хосе, а також міг використати гвинтівку без глушника, котрий неминуче гасив потужність і дальність пострілу.

Врешті-решт, Андрій вирішив, що стрілятимуть з боку Софіївської площі. Не із дзвіниці Софіївського собору: там дійсно була ідеальна позиція, але дуже вразлива для відступу. Андрій розглянувся навколо себе. Сотні будинків нависали над Майданом Незалежності з усіх боків. «Ось тобі і маєш. - подумав він. - Історія і географія Києва в усій своїй красі. Хрещатик колись був Хрещатим яром, і всі вулиці з обох його боків нині спадають до Майдану вниз. Зважаючи на небезпечну ситуацію, у кожній квартирі з вікнами, що виходять на Майдан Незалежності, доведеться поставити по міліціонеру або бійця внутрішніх військ чи СБУшника. Але нічого не вдієш».

На сусідній з Майданом Європейській площі височів будівельний кран. Гарне місце для влучного пострілу, але Рамірес не самогубець. Непомітно втекти звідти неможливо. Та й у кабіні кранівника буде сидіти наша людина. «А може, Раміреса в Україні і немає? - думав Орос. - Може це просто якась провокація, буря у склянці води? Не думаю. Українська діаспора в такі ігри не грає. Чисельністю вона навіть більша за китайську чи італійську. В багатьох країнах світу представники нашої діаспори вже проникли фактично в усі сфери державного життя, що дає неабияку можливість володіти найбезціннішим даром нашого часу - інформацією. І якби Україна нарешті навчилася системно і систематично використовувати власну діаспору, як це робить, наприклад, Ізраїль, українські спецслужби склали б реальну конкуренцію і американським, і тим же ізраїльським. Так думав Андрій Орос - інтелектуальний снайпер з університетською освітою, котрий і в цьому сенсі складав реальну конкуренцію Хосе Раміресу.

Ще студентом факультету соціології і психології Орос посів третє місце на зимових олімпійських іграх з біатлону, де виявився найкращим стрільцем, але багато очок втратив через недоліки в лижній підготовці. Для снайпера бути гарним лижником не обов’язково, а от мати залізні нерви і соколині очі - просто необхідно. Саме ця здатність, а ще високий інтелект і внутрішня іронічність, дуже допомагали Андрієві в його роботі. Він згадав випадок з його племінницею, донькою рідної сестри дружини - дуже веселою й гарною дівчиною, студенткою факультету внутрішнього туризму і рекреації. Якийсь час вона підробляла нічним портьє в одному невеликому, але дуже крутому готелі на Подолі. Саме тоді розпочалася російсько-грузинська війна, і один з гостей готелю - москвич, єхидно посміхаючись, звернувся до киянки з реплікою, на кшталт: ну що ж, готуйтеся, поїдете медсестрами до Грузії. Племінниця Ороса відреагувала миттєво: «Ми, можливо, й поїдемо туди, але не медсестрами, а снайперами, і будемо відстрілювати вашим солдатам яйця». Посмішка одразу зникла з обличчя того росіянина, і він поспіхом зник з готелю.

По закінченні університету, Андрій, не маючи ані роботи, ані житла в Києві, пристав на пропозицію «спробувати себе в правоохоронних органах». Від того часу він отримав офіцерське звання і квартиру, одружився і народив з дружиною сина і доньку. З сином стосунки ніколи не були душевними, той з самого дитинства був маминим хлопчиком. Дружина ж поступово віддалялася, хоча він їй ніколи не зраджував, навіть маючи для цього, як казав один його колега, «всі об’єктивні і суб’єктивні можливості». Єдиною родинною радістю Ороса стала його донька Мар’яна. Вона була його втіхою і гордістю. Андрій пам’ятав кожний її вчинок, кожне сказане слово, зігріте добротою і любов’ю, і, як йому здавалося, сповнене глибоким змістом, а також незбагненною внутрішньою силою. Кожну вільну хвилину він проводив з донькою, милуючись її дитячою безпосередністю і вже з дитинства граційною красою, яка у майбутньому обіцяла перерости в рідкісну жіночу вроду. Або ж намагаючись знайти, інколи з труднощами, відповідь на її часто-густо незвичні запитання. Андрій залюбки ще з малечку навчав доньку англійській мові, грі в теніс, плаванню і навіть основам рукопашного бою. Дружина сприймала щиру приязнь, дружбу і любов батька до доньки ревниво, намагаючись висміяти їхню відданість один одному.

- Ну, що ти робиш? - казала вона Андрієві, коли подружжя залишалося на самоті. - Ти ж зруйнуєш їй особисте життя.

- Що ти таке кажеш! - оборонявся Андрій. - Не верзи дурниць.

- Ти ж людина з вищою університетською освітою, тим більше психолог, - насідала дружина. - Хіба ти не розумієш, що в твоїй особі вона бачить всіх чоловіків нашої планети. Чоловіків як явище, як стать. І в її підсвідомості всі вони будуть такими ж, як ти: добрими, турботливими, люблячими, людьми, які ніколи не підведуть і не зрадять. А які чоловіки зустрінуться їй в реальному дорослому житті? Вона ж може на таке напоротися!.. Саме через таких «правильних» батьків, як ти, молоді дівчата, зіткнувшись з реаліями життя, кінчають інколи самогубством. Або ж стають на все життя самотніми жінками, які не довіряють, бояться й уникають чоловіків.

- З усім цим можна погодитися, але суто теоретично, - не здавався Андрій. - У наших з донею стосунках ти виключаєш її як особистість. Мар’яна - зовсім не безхребетна дурепа. Вона дуже розумна і внутрішньо сильна. Впевнений, дівчинка знайде чоловіка, який зуміє її оцінити. Або він сам її знайде і оцінить. Ось побачиш.

Андрій використовував всі гроші, які інший витритив би на горілку, цигарки і жінок, на навчання, всебічний духовний і фізичний розвиток доньки. Вона відвідувала танцювальний клас, вчилася малювати і грати у великий теніс. У дівчинки дуже рано з’явився потяг до «конструювання краси». Дизайн в усіх своїх проявах на той час став модною, престижною і перспективною спеціальністю. Якось, прямуючи вулицею Кіквідзе, на якій вони мешкали в Києві, Андрій з донькою завернули до розміщеного неподалік від їхнього дому Київського інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука. Стіни фойє інституту прикрашали чудові витинанки - студентські курсові й дипломні роботи. Він не міг відірвати від них Мар’яну.

- Тату, а можна я буду тут вчитися? - запитала вона батька.

- Доню, бачиш, які тут дорослі дяді і тьоті ходять? - посміхнувся Андрій. - Тобі ще треба підрости.

- А як звуть цю маленьку, гарненьку панянку? - звернувся до них «мистецького» вигляду чоловік років 50-ти. - Це, мабуть, наша майбутня студентка? Я спостерігав за її реакцією на роботи наших кращих студентів. У неї є відчуття прекрасного.

- Вона зветься Мар’яною, - засміявся Орос. - Дуже не любить, коли її називають якимись іншими варіантами цього імені. Особливо пестливими.

- Яке гарне поетичне ім’я! У батьків, здається, теж є потяг до прекрасного.

- Ви не могли б нам допомогти порадою, шановний? - зважився Орос, подаючи руку добродію і називаючи себе.

- Я доцент цього інституту Ткачук і готовий вам допомогти - відповів чоловік.

- Чи немає у вас тут, чи у якійсь школі або гімназії, чи ще десь, де ми і не підозрюємо, якогось гуртка дизайну для молодших школярів? Дуже вже моя донька любить цю справу. А тепер, коли я мав необачність привести її до вашого інституту, вона вже не залишить мене у спокої.

- Ви прийшли дуже вчасно і зустріли саме ту людину, яка вам потрібна, - лагідно всміхнувся доцент Ткачук. - З початку нового навчального року я організовую для всіх бажаючих старшокласників Києва гурток дизайну. Але обіцяю, що зроблю виняток для цієї милої панянки, раз вона так щиро любить дизайн. Ви де мешкаєте, в Києві?

- Та тут же поряд, на Кіквідзе, саме з вашого боку вулиці, тільки на три будинки вище, в бік Басейної.

- Так це взагалі майже ідеальна ситуація, - зрадів Ткачук. - Ось тримайте мою візитівку, і я зараз же запишу вашу донечку, а також ваш телефон і домашню адресу. А туди, десь ближче до першого вересня ви зі мною зв’яжіться і почнемо працювати. Згода, Мар’яночко, чи-то, пробач, Мар’яно?

- Так, пане Ткачук, - серйозно відповіла дівчинка.

- Ой, яке ж ти диво, моя маленька, - аж засяяв доцент. - От комусь щастя буде…

Так і жила родина Андрія Ороса, фактично розірвана навпіл: тато з татовою донечкою Мар’яною, і мама з маминим синочком Юрком.



Святковий день 24 серпня для Андрія Ороса був днем робочим. Спочатку відбувся парад, котрий Президент з Прем’єр-міністром, Міністром оборони і почесними гостями приймали з урядової трибуни. Вона була захищена величезною адміністративною будівлею з найбільш вразливого, на думку керівництва СБУ і МВС, боку, тобто Софіївської площі. Андрієві так і не вдалося переконати начальство, що для Раміреса їхні міркування - не закон. Але, на щастя, поки що нічого не відбувалося. А ось після параду Президент мав відкривати пам’ятник на тому ж таки Майдані Незалежності, але на 100-150 метрів направо від трибуни в бік Європейської площі. Це місце було якраз найбільш вразливе з усіх точок зору. О першій годині дня Андрій зайняв стратегічно найвигіднішу позицію на даху готелю «Україна».

До відкриття пам’ятника залишалася ще ціла година, і Андрій влаштувався якомога комфортабільніше - наскільки дозволяла ситуація. Він тримав у оптичному прицілі своєї гвинтівки ті два вікна у будинку навпроти, по вулиці Софіївській, 21, які його теодоліт визначив як найкращі для обстрілу місцевості довкола пам’ятника. Орос випростався, зручніше закріплюючи переговорний пристрій на голові. Сонце вже повернуло на захід і сліпило Андрієві очі, що створювало додаткові переваги для Раміреса, котрий, вочевидь, мав розміститися з боку заходу сонця. В повному бойовому спорядженні Орос парився на змазаній смолою чорній покрівлі готелю, намагаючись не виказати своєї присутності зайвим рухом.

«Однак це дурна робота - не ворушитися, - думав він. - Якщо Рамірес засів десь навпроти, то він, і не бачачи мене, просто за логікою речей вже знає всі найкращі позиції наших снайперів. «Адже, професіонал має бути там саме тому, що є професіоналом», - згадав Андрій слова свого учителя.

А в цей час старший лейтенант і капітан міліції піднялися сходами на шостий поверх будинку, де вони мали сторожувати у двох квартирах, вікна яких так зручно виходили на Майдан. Місія міліціонерів була надзвичайно проста і полягала в тому, щоб стояти біля цих вікон впродовж всієї церемонії відкриття пам’ятника і полишити квартири тільки тоді, коли Президент від’їде на прийом з нагоди свята. Мешканців було проінформовано ще за декілька днів, і тому, коли офіцери подзвонили в двері і представилися, ті відразу відчинилися. Останнє, що побачили в своєму житті лейтенант і капітан, були сліпучі спалахи в їхніх головах. Це спрацювали пістолети з глушниками Раміреса і його асистента в іншій квартирі. Попередньо прийшовши до помешкань, вони назвалися офіцерами СБУ і, як завше робив Рамірес, абсолютно безжально застрелили жителів, не зглянувшись навіть на стару сліпу жінку, яка, на думку Раміреса, могла просто майстерно прикидатися сліпою. Діти в цих родинах вижили, бо в цей момент перебували десь на відпочинку.

Перевдягнувшись у форму офіцерів міліції, вправно скомбінувавши штани однієї з кітелем іншої, кілери заштовхали труп огрядного капітана до ванної кімнати. Тепер Раміресу необхідно було залишити свій фірмовий знак, а саме - труп людини з піднятою, ніби у вітанні, рукою. На цьому, верхньому поверсі будинку, було лише дві квартири, в яких саме орудували кілери. Тому вони вдвох витягли тіло худорлявого, невисокого лейтенанта по сходах на горище і притулили до дерев’яної перегородки, прибивши долоню цвяхом до дошки над головою покійника.

«Чудово, - подумав Рамірес. - Поки що все іде майже ідеально. Не думаю, що в них є снайпер, який хоча б у чомусь був би мені рівний. Я найкращий. Це так заводить. Сьогодні, після виконання замовлення треба взяти собі на розвагу гарну україночку. Стільки чудових жінок, як у Києві, я не зустрічав більше ніде у світі. Все-таки робота кілера має свої переваги. І головне навіть не в тому, що платять великі гроші і можна мандрувати».

Найбільший «кайф» у своїй кілерській «роботі» Рамірес «ловив» від постійного перебування на лезі ножа. Це було для нього, як наркотик для наркомана. Інакше він вже давно жити не міг, та й не хотів.

- Пора на позицію, - звернувся він до асистента іспанською.

- Sure, - підтвердив той англійською.

Поки снайпери займали позицію на верхньому поверсі будинку, Андрій Орос ніяк не міг заспокоїтися. Душа не була на місці. Такого з ним ще ніколи не траплялося.

«Де я схибив, що не врахував?» – cхвильовано думав він.

Внизу, на площі, заграли сурми, і перед великим зібранням народу з’явився Президент. Він підійшов до імпровізованої кафедри біля огорнутого сувоєм матерії пам’ятника і почав промову. В цей момент Андрій сказав у мікрофон переговорного пристрою, звертаючись до оператора:

- Дай мені, будь ласка, капітана Рублінського.

- Не відповідає, - за мить відповів оператор.

- Негайно оголошуй тривогу і посилай найближчий наряд на Софіївську, 21! - закричав Орос. - В квартири 11 і 12 на шостому поверсі. Хутко!

- Ви не маєте права мені наказувати, - відповів ображено оператор.

- Я тебе власноручно пристрелю, якщо не вико…

Андрій не встиг закінчити. Проти яскравого сонця, яке сліпило очі, зблиснули оті два кляті вікна на верхньому поверсі в будинку на Софіївській, 21, одночасно відчиняючись. Оскільки за інструкцією ніхто не мав права цього робити, коли там знаходилися працівники міліції, Орос все миттєво зрозумів. Не знав він тільки одного - у яке з цих двох вікон треба стріляти. Його постріл і постріл Раміреса злилися воєдино. В результаті загинули Президент країни і асистент Раміреса, особу якого так і не вдалося встановити.

Було оголошено тривогу, але Рамірес у черговий раз безслідно зник. Майже одразу перекрили всі аеропорти, залізничні і авто вокзали, представники спецслужб цілодобово чергували на пропускних пунктах державного кордону. Та кілер як у воді розчинився.

Через місяць у невеличкому селі на околиці Тетіїва, найвіддаленішого від Києва районного центру Київської області, з’явився молодий смаглявий чоловік приємної зовнішності. Його подруга чи то дружина, зовсім молода і дуже гарна жінка з пишними формами, зняла на своє ім’я одну з сільських садиб, що пустувала. Коли з’явився дільничий міліціонер, жінка вручила йому свій і молодика паспорти.

- Валентина Бабчук, - прочитав лейтенант, - народилася в селі Лобачів Володарського району Київської області. Так це ж лише кілометрів 20 звідси, - зазначив дільничий. - Землячка, значить.

- А чоловік у мене родом з болгарського села Преслав, що на Азовському морі. Це Запорізька область, - додала Валентина. - Правда, ми офіційно поки що не розписані. Ну, самі розумієте…

- Микола Стоянов, - в голос прочитав міліціонер. - Народився в селі Інзівка Запорізької області. А ви ж казали Преслав.

- Та ці села недалеко одне від одного, - пояснила громадянка Бабчук. - Там теж живуть болгари. А мій чоловік майже одразу після народження переїхав з матір’ю до Преслава. То він і вважає це село своєю малою батьківщиною. Ми хочемо у вашому селі хату побудувати. Дуже вже тут гарно. Мій чоловік там у себе звик до рівнини, а тут у нас такі мальовничі пагорби. Та й не останню роль відіграє те, що з одного боку це село, а з другого - фактично частина міста. Дуже зручно.

- Бажаю успіхів, - відсалютував рукою дільничий, повертаючи документи. - Ви вже на роботу влаштувалися?

- З роботою зараз важко, - похитала головою Валентина. - Але якось будемо виживати. Мій чоловік, знаєте, багато років плавав за кордоном, рибу по морях-океанах ловив. Трохи грошиків наскладав. Якось проживемо.

- Якщо виникнуть проблеми, звертайтеся, - дільничий ще раз поглянув на гарну молодичку, яка аж пашіла здоров’ям, молодістю і життєрадісною веселістю.

«Пощастило цьому тюльці», - якось одразу охрестив він про себе її чоловіка, моряка-рибалку. Міліціонеру навіть і в страшному сні не могло приснитися, що за людина стояла зараз перед ним.

Подружжя зареєструвалося в сільраді, і жінка пішла працювати до продуктового магазину. А чоловік, він же пенсіонер, з помітним задоволенням почав займатися домашнім господарством. Української мови він не знав, але досить добре говорив російською, як всі в селі вважали, з болгарським акцентом.

Дуже швидко вони збудували простору хату з усіма зручностями і за оригінальним проектом, який розробив сам Стоянов. Щоправда, він доволі хутко кудись зник і вже не повертався. Але це особливо нікого не здивувало, адже таке нерідко трапляється навіть з одруженими чоловіками. А тут взагалі ніяких формальних перешкод «для переходу в іншу якість» у «моряка-тюльки» не було.

- Що ти хочеш, - втішали Валентину сусідки. - У цих моряків, мабуть, у кожному порту по дівчині. Ось він і влаштував чергове турне по своїх дівчатах. Дякуй хоча б за те, що побудував таку чудову хату.

До того ж, Стоянов немало здивував свою коханку і її подруг, бо на відміну від місцевих українських чоловіків, не тільки не обібрав свою подругу, але навіть залишив їй доволі значну суму грошей. Через декілька років Валентина Бабчук продала свою хату Андрієві Оросу, а сама поїхала за черговим коханцем, який пив, постійно її бив і врешті-решт розтринькав всі гроші за проданий будинок. Після цього він зник так само швидко, як і Микола Стоянов.

Після загибелі Президента життя в країні змінилося. Транснаціональна нафтогазова компанія, яка найняла Раміреса, отримала концесію на освоєння Чорноморського шельфу, і Україна замість того, щоб стати другою Саудівською Аравією, стала другою Венесуелою. Змінилося і життя Андрія Ороса. Він так і не зміг собі пробачити, що обрав для пострілу не те вікно.

«Від мене залежала доля країни, а я так ганебно схибив», - картав він себе.

Це морально підкосило майора, ніби якась внутрішня хвороба їла його організм з середини. Хтозна чим би все це закінчилося, аби не спілкування з улюбленою донечкою Мар’яною. Це була єдина розрада Ороса.

- Ну вбив би Президента не Рамірес, а його асистент, - намагалися заспокоїти майора його колеги. - Не переживай ти так. Плюнь і розітри.

- Не все так просто в житті снайперів, - заперечував їм Андрій. - У асистента Раміреса навіть гвинтівка була така, що з нею хіба що на зайців полювати. Чиста бутафорія. Рамірес нікому б не віддав своєї слави могильника президентів. Після нашого Президента був ще один, уже п’ятий. А я мав реальну можливість і нашого Президента врятувати, і подальші вбивства припинити.

- Та серед тих покійних слуг народу були й такі, що я і сам би наслав на них Раміреса, - пожартував хтось.

Андрій все частіше задумувався про відставку, і коли під час чергової операції по знешкодженню озброєних злочинців він отримав поранення від сліпої кулі, яка, зрикошетивши об залізну огорожу, потрапила йому в груди, вирішив піти на пенсію. Так Орос опинився в селі під Тетієвом у будинку, цілком імовірно збудованому на гроші і за проектом Раміреса - його візаві. Але, дивним чином, цей будинок був Андрієві настільки рідним, ніби його проектував і будував він сам. Щось майже містичне було у тому зв’язку, яке відчував він з цим селом і своїм будинком. Ніби це він жив тут з якоюсь гарною жінкою з розкішними формами, але десь у іншому житті або в паралельному світі.



Мар’яна мешкала в їхній київській трикімнатній квартирі на вулиці Кіквідзе, яку Орос, переїхавши до Тетієва, спочатку кілька років поспіль здавав квартирантам. Коли донька стала навчатися в Київському інституті декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука, Андрій віддав квартиру їй у повне розпорядження. Тепер, приїхавши до Києва, Орос не став телефонувати доньці, яка в цей час мала бути на заняттях, а відразу поїхав на вулицю Кіквідзе. Він, звісно, мав ключі від власної квартири, але не скористався ними, і як людина розумна, і поважаюча приватне життя інших, подзвонив у двері. Відчинив, на його здивування, високого зросту стрункий симпатичний чоловік років тридцяти. Андрій миттєво спохмурнів.

- З ким маю честь? До речі, шановний, саме я є власником цієї квартири.

Незнайомець широко посміхнувся. Посмішка була настільки природною і сповнена якоюсь незвичною чоловічою приязню і щирістю, що Орос посміхнувся і собі.

- Ви, мабуть, батько Мар’яни? - запитав молодик. - Вона вас дуже влучно змалювала. Художній талант дизайнера. Та й фотографії вашої родини вона мені показувала. Отож, я вас упізнав, - знову широко посміхнувся незнайомець.

Орос знову спохмурнів. «Не киянин. - оцінював він молодика, все ще тупцуючи біля дверей. - За вимовою, схоже, десь із західних областей. Гарний хлопець і, напевно, невизнаний геній. От і знайшов добру душу. Жити, видно, в Києві нема де».

- А от я вас не впізнав, - не дуже привітно відповів Андрій молодика, проходячи нарешті всередину квартири.

- Це нічого, я хороший.

- Та бачу, що ви чоловік хоч куди. Але ж моїй донці ще й 18 років немає. Ви на яких правах тут живете? Чи, може, в гості зайшли?

- Ні, не в гості, - посерйознів молодик. - Я дійсно живу в одній квартирі з Мар’яною. Але не як чоловік з дружиною. Ми спимо в різних кімнатах, якщо, звичайно, саме це вас цікавить.

- І не тільки це. Я хочу знати все: хто ви, звідки, чим займаєтеся і як потрапили до цієї квартири.

- Добре, доповідаю по черзі. Я - Орест Хома зі Львова, фізик-теоретик. Сюди мене запросила Мар’яна. Хоч, слово честі, я не дуже й відбрикувався. Хіба що для годиться. Вас, мабуть, цікавить і мій вік? Мені тридцять років.

«Що це за один? - подумав Орос, розглядаючи Хому. - Він починає мені подобатися. Як видно, у нас з донькою схожі смаки».

- А де ви працюєте?

- Нещодавно влаштувався до фірми «Еріксон», точніше до її філії в Україні.

- Зможете себе утримувати?

- Думаю, що буде щось і залишатися, так би мовити, для накопичення капіталу. Я знаю три іноземні мови і маю досить високу кваліфікацію програміста. Взагалі, техніка і все, що з нею пов’язане, є, в принципі, сенсом мого життя.

- А як щодо ваших подальших планів? Яке місце в них займає моя донька, якщо, звичайно, займає?

- Коли Мар’яна досягне повнолітнтя, ми хотіли б одружитися. Безумовно, з вашого благословення. Для неї ви і ваша думка мають дуже велике значення. Мене ж благословляти нікому. Я - сирота і виріс у дитбудинку.

«З дитбудинку і фізик-теоретик? - здивувався Андрій. - Мені ж, як колишньому міліціонерові, добре відомо, що це доволі рідкісне явище. В цього хлопця, напевно, велика сила волі. Але от яка в нього спадковість?»

- Ваші батьки, мабуть, загинули в автокатастрофі? - запитав Орос.

- За офіційною версією, для відділу кадрів, дійсно так. Але від вас я не буду приховувати: мене підкинули під двері цього закладу. Я взагалі не маю ніяких родичів.

«Бідна, наївна Мар’яночка, - подумав Андрій зтурбовано. - Ну, дійсно, гарний, освічений, розумний хлопець. Але старший від неї на 12 років, і що в ньому закладене генетично? Батько наркоман, а мати повія? Які ж у мене можуть бути онуки? Адже погана спадковість все одно ж десь вилізе».

- Ви не турбуйтесь, - Орест відчув сумніви Ороса. - Я цілком ясно і чітко усвідомлюю, що вашій донечці ціни немає. Ні, ні. Це я абсолютно серйозно і без будь-якого гумору. Ми кохаємо одне одного і не уявляємо життя нарізно. Ви народили, випестували, виростили і виховали чудову людину і чарівну жінку. Розумію, що вам може не дуже подобатися, але виходить так, що насправді ви це зробили для мене. Хоч я, як ви вже знаєте, так би мовити без роду і племені, батьків, родичів, квартири і, до вчорашнього дня, навіть без роботи. Все це я б і хотів віднайти не лише з вашою донькою, але і з вами, вашою дружиною і вашим сином, братом Мар’яни.

- А прізвище і ім’я вам у дитбудинку дали?

- Ні, разом зі мною на папірці під двері підкинули.

- І ви ніколи не намагалися довідатися, хто ваші батьки?

- Ні, ніколи. Я не знаю їхніх життєвих обставин, але я ні за яких умов не покинув би своїх дітей.

Відчинилися двері і в квартиру буквально ластівкою впорхнула щаслива Мар’яна. Побачила батька, знітилася на мить, а потім гордо випросталася: дивись, мовляв, тату, який у мене наречений.

- Привіт, доню.

- Доброго дня, тату. Як доїхали?

- Нормально, дякую.

- Зачекайте, я зараз приготую вам щось поїсти. Ми тут не дуже розкошуємо, але коли Орест почне отримувати платню, заживемо заможніше.

- Добре, донечко. Я тут привіз гостинці від мами. Вони мають підтримати вас декілька днів. І ще нам з тобою треба погомоніти. На самоті. - Андрій проникливо подивився на Хому. - Згода?

- Добре, тату. Ви сьогодні будете спати в одній кімнаті з Орестом. Я йому постелю на розкладачці, а ви будете на дивані. В третій кімнаті ми з Орестом затіяли повну дизайнерську перебудову. Повинно вийти щось грандіозне. Він у мене просто технічний геній. В усьому, що стосується техніки, йому немає рівних. Ну, я піду на кухню.

- Звичайно, роби що вважаєш за потрібне. Ти тут хазяйка.

- Я з Орестом, він мені допоможе, - вигукнула вже з порога кухні Мар’яна. Услід за нею до кухні вийшов і Хома.

Андрій чув, як вони шепотіли там, певно, стурбовані, трохи перелякані. І у нього раптом виникло бажання їх заспокоїти, закортіло бути на їхньому боці, стати причетним до їхнього щастя, яке так виразно читалося в поглядах, які вони кидали один на одного.

«Ну, чому я маю виступати проти цього молодого чоловіка, яким би безбатченком він не був? - думав Орос. - Я ж виразно бачу, в цьому мене не обдуриш, що Мар’яна поряд з ним просто світиться від щастя. Я її такою ніколи раніше не бачив. І ревнувати її до цього молодика просто смішно».

- Тату, ходіть їсти, - висунулася у двері кухні його доня, тривожно поглянувши на батька.

- Дякую, вже йду.

Андрій зайшов до кухні і сів за стіл, де парувала порізана шматочками варена картопля, салат з огірків, помідорів і цибулі, присмачений олією, а також привезена ним домашня ковбаса, підсмажена на пательні. Мар’яна знову тривожно зиркнула на батька. Всі мовчки почали трапезувати.

- Я радий за вас, діти,- почав розмову Андрій, коли вони наситилися. - Хоча Орест за віком мені в сини, мабуть, і не годиться, однак я з радістю прийму його в нашу родину за сина, якщо ти, Мар’яно, прийняла його в своє серце.

Очі дівчини радісно засяяли і вона на диво природним рухом засоромлено схилила голову на плече Орестові.

- Дякую, тату. Я, щиро кажучи, не знала, як ви сприймете нас двох разом. Всіляко відтягувала той момент, коли довелося б вам повідомити. Ви так несподівано приїхали. Щось трапилося?

- Саме про це я і хотів з тобою поговорити на самоті після обіду.

Орест пішов до своєї кімнати, а батько і донька залишилися вдвох.

- Зараз засяде за свої папери, - повідомила, чомусь пошепки, Мар’яна. - Орест навіть комп’ютеру не все може довіряти. Він у Львові працював на військово-промисловий комплекс, а тут буде займатися мобільним зв’язком. Орест подав у фірму «Еріксон» власну пропозицію і її прийняли. Ти уявляєш, тату? Це ж всесвітньовідома фірма. Він у мене такий талановитий. Тату, - вона ще притишила голос, - я підозрюю, що мій Орест - геній. Нещодавно він послав через Інтернет в один американський фізичний журнал статтю, і її прийняли до друку. І майже одразу прийшло запрошення від Гарвардського університету. Вони пропонують грант для продовження досліджень. Але він нікуди не поїде, принаймні, без мене. Знаєте, тату, який він патріот? З великої літери!

- Я щиро радий за вас обох. Але у нас назрівають великі проблеми.

- Юрко?

- Ти знаєш?

- Ні, просто дуже на нього схоже. Він же раніше тут жив зі мною. А коли я вступила до інституту, перейшов до друзів у гуртожиток. Вони одного разу в нашій квартирі цілу ніч грали в карти й пиячили, то я їх вигнала геть. Здається, він навіть дійшов до того, що пропонував грати на мене. Це така мерзота. Аж не віриться, що це мій рідний брат, настільки ми з ним різні люди. Я думаю, що він здатен на все погане, що є в цьому світі.

- Юрко програв у карти якимось людям 500 тисяч доларів.

- Боже ж ти мій! Де ми їх дістанемо? Що ж тепер нам робити?

- Сьогодні я з ними зустрічаюся. Подивимось, що можна зробити.

- А як нічого не вийде?

- Щось мені підказує, що їм не 500 тисяч доларів потрібні, а я сам.

- Вони захочуть, щоб ви вбили для них людину?

- А ти звідки знаєш?

- Я стільки думала про вас, стільки молилася за вас. Думала, що мене Бог за вас покарає, а він на Юркові окошився. А мені ось щастя послав з Орестом. Це таке диво. Я його чекала. Слово честі. Кожен день з того часу, як мені виповнилося 16 років. Кожну годину. А тепер так страшно. Раптом з ним щось трапиться? Сам він ніколи від мене не піде, і сам це розуміє. Таких чоловіків, як він, на світі дуже мало.

- Як ти можеш про таке знати у свої 18 років?

- Знаю. Ні, відчуваю. І про вас, і про Ореста, і про маму, і про Юрка. Це таке дивне відчуття. Ніби ми з вами, тату, рідні душі. З мамою. І з Орестом. З Юрком такого відчуття немає. Я думаю, ні, відчуваю, що через мене Орест від чогось великого відмовився. Може, пожертвував якоюсь метою в житті чи мрією. А тепер вона у нього знову є. Та до того ж ще і я є. Це так здорово!

- Ну, добре, іди готуйся до занять, а я поїду погомоню з тими людьми.

- Це дуже небезпечно?

- Для кого: для мене чи для них?

- Тату! Можна я про сьогоднішню нашу розмову розповім Орестові?

- Раз ви такі споріднені душі, то розповідай. Він же все одно нічим не зможе нам допомогти. Хіба що прийме до відома про твого брата.

- Тату, ви просто не знаєте Ореста. Він такий розумний.

- Я не сумніваюся, але мені треба вже йти.

- Щасти вам, тату.

- Дякую, рідна.

Орос вийшов з квартири і сів у маршрутне таксі, яке проходило біля ресторану «Лотос» на Дніпровській набережній Києва. Попрохав водія зупинитися біля розкішної споруди у східному стилі, що височила з води, притнута до граніту набережної. До неї вів різьблений з дерева широкий трап, вкритий килимовою доріжкою. Біля трапу стовбичив грум у чалмі й індійському вбранні, дхоті - шматку тканини, вигадливо просунутому між ногами і зав’язаному за поясом.

- У нас сьогодні санітарний день, - повідомив він Андрієві. - Ви до когось?

- У мене тут призначено зустріч. Я Андрій Орос.

- Маєте якісь документи?

- Лише пенсійне посвідчення. Але з фотопортретом.

Андрій простягнув своє посвідчення особи.

- Вибачте, але я вимушений перевірити вас на предмет сторонніх речей, - підступив ближче до Андрія грум.

- Ви хочете сказати зброї? Нема в мене зброї. А ось металічні предмети, сторонні, є: зуби в роті і куля в грудях.

Грум витріщив очі на Ороса, не розуміючи, жартує той чи ні. Доволі професійно обнишпорив Андрія і після цього запропонував пройти до ресторану. Там Андрія зустрів уже по європейському вбраний дебелий молодик, схожий на охоронника, який повів відставного майора через величезне головне приміщення, майже повністю вкрите різьбленням з дерева в стилі індійського штату Кашмір. В глибині зали охоронник підійшов до дверей, велика кількість котрих бовваніли через рівні проміжки в правій від головного входу стіні, і постукав.

- Увійдіть, - пролунав у відповідь владний голос.

Охоронник відчинив двері й відійшов у бік, пропускаючи Андрія. За накритим столом, заставленим всілякими приборами зі срібла, сидів відомий олігарх Бенгалуров. Андрій кивнув головою, вітаючи мільярдера. Той широким жестом показав на стілець.

- Сідайте, Андрію. Я вибачаюся за обставини нашої зустрічі, але я, як і ви, в усій цій історії - просто раб ситуації, що склалася. І часто-густо змушений діяти не так, як хотілось, а як треба.

- Ну, це вже перебільшення, - вступив у розмову Орос. - Нерідко ми самі ці обставини і створюємо. Наприклад, щоб виправдати свою злу волю.

- Може й так, - не став заперечувати Бенгалуров. - А ви, як я бачу, філософ. Напевно, університетська освіта дається взнаки?

- Ви про мене, як я розумію, немало знаєте.

- Вимушено знаю, на жаль.

- За освітою я соціолог і психолог, а не філософ. Хоч, в принципі, це близькі спеціальності.

- Давайте обідати, - запросив Бенгалуров Андрія до столу. - Це сприяє налагодженню контактів.

- Я щойно пообідав вдома, - спробував відмовитись Орос.

- Тоді, давайте зробимо так, - запропонував Бенгалуров. - Я буду вам розповідати, дуже стисло, про кожну страву на столі, а ви її не їстимете, а лише куштуватимете. Повірте, усе тут варте того, щоб хоча б раз у житті скуштувати. - обвів рукою стіл Бенгалуров.

- Знаєте, в мене перед зустріччю з вами чомусь пропав апетит.

- Щиро вам вірю. І все-таки дозвольте я покладу на вашу тарілку ось цієї страви. Потім розповім щось ексклюзивне про неї. Небагато знайдеться людей в Україні, які могли б похвалитися, що хоча б чули про неї, не кажучи вже про те, щоб їсти. Тим більше, в нашій державі майже немає людей, які б правдиво стверджували, що їм за столом прислуговував сам Бенгалуров. Ви згодні?

- Змушений з вами погодитися, - посміхнувся Орос, вперше з часу їх зустрічі.

«Господи, у що перетворилася Україна після того вбивства Президента, - подумав Андрій. - Колишня «шістка» із бандитського угрупування рекетирів, якого не раз заарештовували колеги Ороса з карного розшуку, людина, яка відсиділа за пограбування і згвалтування тринадцятирічної дівчинки, нині - олігарх, народний депутат, лідер партії. Чому я обрав для пострілу не те вікно? Де була моя знаменита інтуїція? Мабуть, просто доля в черговий раз відвернулася від мене і відУкраїни».

- Правда, неймовірно смачно? - Бенгалуров пильно дивився на Андрія, ніби читаючи його думки.

- Так, доволі смачно - підтвердив Орос, а сам подумав: «Я тебе, падло, годував би в’язничною баландою, а потім би із задоволенням розстріляв».

- Давайте поговоримо про вашу родину, - продовжив розмову Бенгалуров. - Вам пощастило з донькою, але не поталанило з сином. Зізнаюся відверто, я викупив його картярський борг у тих страшних людей.

«Хіба є ще страшніші люди за тебе? - подумав Андрій. - Що ж це за світ наш такий? Люди своїми руками будують пекло на Землі, та ще й при цьому ремствують на Бога».

- Вашу доньку я взяв під захист, - продовжував олігарх. - Це щоб ні в кого не виникло спокуси викрасти її і продати до гарему десь на Сході. Ви ж бачите, що коїться в країні - повна сваволя.

- Про це всі знають і говорять, - згодився Орос. - Ситуація увесь час погіршується, і, врешті-решт, неодмінно закінчиться такою собі диктатурою. Прийде до влади якийсь генерал - український Піночет - і наведе «порядок» залізною рукою. От тоді всім дістанеться на горіхи. Я навіть чув, що деякі організації орденського типу вже складають списки головних вітчизняних корупціонерів. Особисто я вважаю, що спеціально таких списків можна і не складати, достатньо просто відкрити часопис «Форбс», в якому щорічно з великою помпою оприлюднюється перелік усіх найбагатших людей України. От дебіли. Всі просто із власної шкіри пнуться, так хочуть потрапити до нього, задля престижу. І ніхто не розуміє, що насправді це фактично «розстрільний список».

- Згоден з вами, - Бенгалуров якось зажурено подивився у свою тарілку. - Так завжди було, так завжди і буде. Гітлер виник не сам по собі. Його створила повна сваволя і беззаконня Веймарської республіки. Сталін же захопив владу на фоні неймовірної корупції і повного морального занепаду НЕПу. Ви, мабуть, не знаєте, що під час НЕПу Санкт-Петербург, або Петроград, як його тоді називали, перетворився на справжній новий Содом, а Москва - на нову Гоморру?

- А ви, виявляється, теж філософ.

- Станеш тут філософом з такими справами.

- Що, дійсно все так погано?

- Гірше нікуди. Саме про це я і хотів би з вами погомоніти.

- Відверто кажучи, я не розумію, з чого вам так переживати? - здвигнув плечима Андрій. - Ви ж людина заможна, народний депутат, лідер парламентської фракції, і кажуть, що найкращий друг Президента. Чи не так?

- От і я думав, що найкращий друг… Є дві речі, які мене непокоять. Зверніть увагу, я змушений бути з вами абсолютно відвертим. Нинішній Президент у нас дурень, вибачте на слові. Він веде країну до катастрофи і може закінчити, як Сальвадор Альєнде або Ніколає Чаушеску. І нас за собою потягне. Стосовно «розстрільного списку», це ви дуже влучно помітили, але, коли все це ще трапиться: завтра, а можливо лише через 5-10 років?.. Зараз проблема, принаймні для мене, в іншому. Справа в тому, що я абсолютно точно знаю - Президент вирішив мене ліквідувати. Фізично.

- Звідки у вас така впевненість?

- Я ж кажу, це абсолютно достовірна інформація. І я не зможу вберегтись в принципі. Це лише справа часу. Але я не збираюся тікати і кудись ховатись. Маю намір прийняти виклик і відповісти адекватно.

- І цією симетричною відповіддю, так розумію, маю служити я?

- Мені рекомендували вас як майстра снайперської справи, та ще й з аналітичним складом розуму. І до того ж, як виявилося, філософа. Одним словом, я хочу, щоб ви вбили Президента. Не поспішайте відмовлятись - підняв він руку, бачачи, що Андрій уже готовий заперечити. - Подумайте. Адже ви, напевно, патріот своєї країни і бачите, що в ній нині відбувається. Хто знає, можливо, цей вчинок - або акція, якщо бажаєте, - стане початком чогось кращого, якихось нормальних і продуктивних процесів розвитку нашої з вами України? До того ж після здійснення замовлення, ні вам, ні вашій родині нічого не загрожуватиме, даю гарантію і своє слово.

- А навіщо Президентові потрібно вбивати свого кращого друга? - запитав Андрій після досить довгої паузи, під час якої він осмислював почуте.

- Він і його родина - люди не бідні, це відомо. Але я б сказав більше, вони - справжні, так би мовити, підпільні мільярдери. І вже кілька років поспіль, а точніше два, мене інформують, що його бізнесові структури провадять дивні організаційні операції. Він нібито хоче захистити мій бізнес, а насправді готує акцію, суть котрої - перехід моїх компаній під його контроль. Є лише один найпростіший і найшвидший спосіб зробити це - вбити мене. До того ж він боїться, що я підтримуватиму його конкурента на наступних президентських виборах.

- А ця наша розмова не стане відомою Президентові? Сьогодні стало модним скрізь чіпляти «жучки».

- Абсолютно виключено. У цьому приміщенні «жучків» немає, тут все перевірили перед вашим приходом. Давайте відверто: ви особисто нікому про нашу розмову не скажете, тому що, по-перше, ви - людина розумна. По-друге, безсумнівною запорукою вашого мовчання буде ваша донечка, а не син з його смішним боргом, як ви, можливо, подумали,. Мені відомо, як ви ставитесь до Мар’яни. Погодьтесь, у вас просто немає іншого виходу. Вибачте, але так склалося… Та й не лише у вас, у мене також, повірте, немає іншого виходу, якщо це вас якось може втішити.

Орос пильно розглядав Бенгалурова, поки той викладав свою дивну пропозицію. В голові крутилася єдина, досить дивна і зовсім несподівана, враховуючи ситуацію, думка: Хома Орест - то послання йому з якогось неосяжного минулого…

- Коли, де і як я маю вбити Президента? - промовив вголос Андрій.

- Оце вже чоловіче запитання, - моментально відреагував Бенгалуров. - Нарешті справжня розмова. - радісно додав він. - Але перш ніж ми з вами її продовжимо, пропоную скуштувати оцього чудового вина, виготовленого, до речі, за рецептами давнього Карфагену. Там, на виноградниках Тунісу, його й досі настоюють на таємничих травах Атлаських гір.

Бенгалуров налив із срібного глечика ручної роботи вино у маленькі кришталеві чарки, також інкрустовані сріблом

- З таких чарок пив, можливо, ще Ганнібал. Правда ж, неземний смак і аромат?

- Дійсно, чудове вино, - підтвердив Орос.

- А тепер продовжимо, - поставив Бенгалуров чарку на багато оздоблену дорогоцінним камінням і слоновою кісткою тацю. - Я хочу, щоб ви застрелили Президента привселюдно. Такі показові акції справляють незабутнє враження, враховуючи досвід вбивства його попередника, а також президентів США, прем’єр-міністрів Індії та інших висопоставлених «об’єктів». І наступним президентом… стану я.

- Але ж за вас ніколи не проголосують громадяни України.

- Правильно. Тому ми змінимо Конституцію і будемо обирати Президента в парламенті. Депутати майже всі у мене в кишені. Крім того, купити 450 осіб набагато легше, ніж 45 мільйонів, понял, да?

- Зрозуміло. То коли і де?

- На День незалежності, 24 серпня, на урядовій трибуні, під час його виступу на всю країну.

- Ні, шановний, цей фокус Раміреса вже більше не пройде. Всі помилки тодішньої нашої команди сьогодні вже враховані спецслужбами у повній мірі. Навіть той шостий поверх по Софіївській, 21, звідки вірогідно стріляв Рамірес, повністю розібраний.

Бенгалуров засміявся, наливаючи Андрієві і собі ще карфагенського вина.

- Дійсно розібрали? А я й не знав. От чудаки, - знову хмикнув він.

- Думаю, що на чергове свято з участю Президента там все буде заблоковано.

- Ти недооцінюєш Бенгалурова, дорогенький, - олігарх підняв келих. - Давай вип’ємо на брудершафт і перейдемо на ти. Згода?

- Я не проти, але за що мені така честь?

- Не прибідняйся. Я кращий в Україні у своїй сфері, а ти - у своїй. Ми з тобою люди одного рангу, так би мовити, одного рівня. Це, скажімо, як у царській Росії професор і генерал. Зовсім різний вид діяльності, але за рангом вони відповідали один одному. - Бенгалуров хитро примружився. - До речі щодо Раміреса. Я ще з тих часів підозрюю, а чи не ти і є отим таємничим Хосе? Та й зараз до кінця не впевнений, що ти той, за кого себе видаєш.

«А от цього тобі не варто було казати, - подумав Орос, здвигуюючи плечами у відповідь. - А ти, виявляється, не такий вже й розумний, як видався мені на початку розмови, - розглядав він олігарха, длубаючись у зубах зубочисткою. -Якби я дійсно був Раміресом, ти цими словами вже підписав би собі смертний вирок».

- А тепер давай вип’ємо чогось міцнішого. - Бенгалуров налив Оросу і собі з карафки якогось алкогольного напою. - Рекомендую - найстаріше у світі шотландське віскі. Не буду казати, скільки коштує ця пляшка, щоб тебе не дратувати. Будьмо.

- Будьмо.

- Скажи, Андрію, хіба тобі не віддавали накази вбивати людей? І це за твою мізерну платню. Може, і мене хотіли вбити? Тобі не наказували вбити Бенгалурова?

- Ні, Аміре, ти ж ніколи не брав заручників, треба тобі віддати належне хоча б у чомусь. А я безжально вбивав тих людей, яких, будь моя воля, навіть безкоштовно винищив би всіх до ноги. Як скажених звірів.

- Так ти, виявляється, ідейний кілер, Андрію?

- А ти хіба не ідейний кілер теж, Аміре? Просто твоя національна ідея, твій бог - гроші.

Бенгалуров знову налив віскі собі і Оросові.

- Цікаво, хто з нас двох убив більше людей? - запитав він.

- Якщо власними руками, то я, а ти, думаю, набагато більше віддав розпоряджень на вбивства.

- Ну й розмова у нас, - похитав головою вже трохи захмелілий Бенгалуров.

- Та й привід, скажу тобі, Аміре, неординарний. І віскі твоє дуже добре розв’язує язик. Ще трохи і ми почнемо з тобою цілуватися і обніматися.

- Ну, добре, тоді - до справи. Я організовую вбивство Президента, а ти його здійснюєш. Боргову розписку твого сина я передам тобі, та ще й перекажу на твій рахунок 500 тисяч доларів. Куди скажеш. У тебе ж є рахунки в швейцарських банках, Хосе? - хитро засміявся Бенгалуров.

- Звичайно, що є, - майже серйозно відповів Андрій.

- Мені казали, що після вбивства попереднього нашого Президента Рамірес обрав для власної штаб-квартири чи-то Польщу, чи-то Чехію, а, можливо, й Україну. Він, за чутками, - великий цінитель жіночої краси, а гарніших жінок за українок і полячок у світі немає. Як ти вважаєш, Хосе?

- Не заперечую, Аміре.

- Ти в скількох країнах світу побував, Андрію? Мабуть, багато відвідав?

- Зовсім ні. Відпочивав у Єгипті, Болгарії та ще Хорватії. Оце і все.

- А скільки мов знаєш?

- Українську й російську.

- Давай відверто, Андрію, чи як там тебе насправді… Поки ми з тобою тут гарно так гомоніли, фоном тихенько звучали чудові іспанські пісні. У мене у вусі сховано наушник і мені тільки-но доповіли, що ти реагував на слова тих пісень саме так, як може реагувати тільки людина, яка володіє іспанською мовою. Я найняв спеціаліста зі структурної лінгвістики. Отож, шановний Хосе-Андрію, не треба мені тут мізки компостувати.

- Добре, не буду. Але і ти тоді, шановний, не компостуй їх мені. Будемо говорити про справу, чи тобі хочеться копирсатися в наших душах і біографіях?

- Вибач, друже, - Бенгалуров приязно взяв Ороса за лікоть. - У мене сьогодні поганий настрій. Я дійсно вважав Президента за свого щирого друга.

- Вороги не зраджують, зраджують лише друзі і кохані.

- Це точно.

- Ну, а коли ти взяв на себе організацію акції, то будь ласка, слухаю, - Андрій сам потягнувся до графина з віскі й налив Аміру і собі.

Вони випили за вдалий початок організаційної частини операції, і Бенгалуров перейшов до викладу подробиць.

- Щойно одна з моїх будівельних фірм почала зводити багатоповерховий будинок з боку Софіївської площі. Працюють цілодобово, але зараз зведено поки що тільки нижні поверхи. Але саме в ніч з 23-го на 24 серпня робітники змонтують конструкції того поверху, з крайньої лівої позиції котрого Майдан з трибуною проглядатиметься як на долоні. Будівельників вранці відправлять святкувати, а ти займеш їхнє місце. В тебе буде помічник-дублер. У вас з нею для тренувань і психологічної «притирки» - цілих два місяці.

- З нею?

- Пришліть зараз же до нас Оксу, - сказав олігарх у простір, обернувшись.

«Десь на столі вмонтовано мікрофона», - вирішив Андрій.

До столу якось повільно, повагом, підійшла струнка жінка років тридцяти, з великими сіро-зеленими, нібито чимось затуманеними насмішкуватими очима. Вона рухалася трохи дивно, неначе приглядаючись до предметів по дорозі.

«Наркоманка», - подумав Андрій.

Чоловіки встали, вітаючи молодичку. Амір відсунув стільця, допомагаючи тій сісти.

- Знайомтеся. Це - Андрій, а це - Оксана.

- Дуже приємно, я - Андрій-Хосе-ібн-Хоттаб, - пожартував Орос, схиляючись до руки жінки, яку вона йому простягнула.

Він притулився губами до жіночих пальців, відчуваючи запах її парфумів і ще легке приємне збудження десь всередині. В компанії подібних жінок він неодмінно ставав іскристо веселим і жартівливим. Однак тепер ситуація не сприяла прояву його внутрішньо грайливої натури.

- Думаю, у вас багато спільного, - продовжив перервану розмову олігарх, коли Оксана всілася. - Окса закінчила Сумський педагогічний університет. Шкільний психолог за освітою. В минулому - член збірної України з біатлону. Досвід снайпера отримала на війні на Північному Кавказі. Воювала в Дагестані і Кабардино-Балкарії на боці моджахедів. На її бойовому рахунку більше як 20 російських офіцерів. Є навіть один генерал.

- Так навіщо тоді я тобі здався? - стенув Андрій плечима, - коли ти маєш таке диво природи? - він насмішкувато зиркнув на Оксану. - Вона і без мене справиться.

- На жаль, в Окси після поранення - проблеми із зором, - заперечив Бенгалуров. - Лікарі запевнили, що з часом ситуація виправиться повністю. Але зараз спостерігаються лише тимчасові покращення. Вона майже нормально бачить, але в будь-яку хвилину може настати різке погіршення.

- Дуель снайперів? - звернувся до жінки Андрій.

- Так, Андрію. Я виграла, але не стопроцентно.

- Зрозуміло.

- Так ви знаменитий Андрій Орос? - запитала вона, як думав снайпер, лише для годиться, щоб підтримати розмову. - Коли ми готувалися до чемпіонату Європи, нам завжди ставили вас як неперевершений приклад. Такий собі еталон для наслідування. Зізнаюся, що років десять тому я була навіть закохана в вас, вірніше, у вашу фотографію, яка висіла у нашому спортклубі на стенді. А зараз я, так би мовити, в натурі і розгледіти вас до пуття не можу. Тому мимоволі переношу на вас той образ з фотографії.

- Навряд, щоб я змінився з того часу на краще. - вставив світську репліку Андрій

- А потім я з преси довідалася про вашу дуель з Раміресом. - продовжила Окса.

- Яку я ганебно програв.

- Не кажіть такого. Я ж усе-таки теж снайпер і трохи на цьому розуміюся. За кордоном про цю дуель не один касовий фільм зняли. На вас заробили величезні гроші.

- Ну, це, в основному, заслуга Раміреса. А в мене була роль другого плану, - посміхнувся Андрій. - Але ближче до справи. - додав він вже серйозно. - В чому полягатиме місія Оксани?

- Оксине завдання - постійно буди поруч з тобою, розмовляючи про операцію, Андрію-Хосе-ібн-Хоттабе. Будете разом готувати операцію, шукати й виявляти її можливі вузькі місця, від початкової фази - до шляхів відступу з позиції. Будівельники свою роботу зроблять, гвинтівкою, найкращою, я тебе забезпечу, тир для тренування в мене також є. Попереду ще майже два місяці. Окса має виступати таким собі критиком, опонентом і скептиком. Це дуже продуктивний метод. Хіба не так?

- Згоден. Коли починаємо і де?

- Я вас влаштую на одній з моїх резиденцій, таємних, - підморгнув Андрієві Бенгалуров, - у селі Дзвонковому під Києвом. Абсолютно автономна система. Там навіть власна електростанція є. Вас завезуть туди завтра. Потренуєтесь, відпочинете. Коли треба буде відлучитися до Києва чи кудись ще, діятимете через Оксу. Там є басейн, сауна і ще багато чого приємного й корисного. Винний льох теж є, до речі, дуже хороший. Між іншим, з чудовими аргентинськими винами - знову хитро примружився Бенгалуров. - Тобі сподобається. Дружині скажеш, що вирішуєш проблеми з сином. Тим більше, що так воно насправді і є. Зараз же їдь до доньки, попередь її особисто, щоб не хвилювалася. Що їй казати, сам придумаєш, ти ж у нас неабиякий розумник. Завтра вранці за тобою заїдуть. Є якісь запитання чи заперечення?

- Немає. Але вважаю, що нам з Оксаною треба скласти не те що попередній план, а такий собі своєрідний прогноз всіх можливих наслідків наших дій.

- А що це нам дасть? - стенув плечима Бенгалуров. - Як на мене, то це такі собі абсолютно нейтральні речі, науковоподібні витребеньки. Їх пропонують різні політтехнологи перед виборами, щоб видурити в лохуватих замовників гроші. Переконай мене в протилежному, якщо не згоден.

- Прогноз ніколи не буває нейтральним. Вірний він, чи не вірний, прогнозуючий аналіз неминуче спонукає до дії. Те, що людина вважає можливим, визначає її внутрішнє ставлення, а також її поведінку. Так казав Карл Ясперс - один з моїх улюблених мислителів сучасності.

- Навіть не буду запитувати, хто це такий, але висловився однозначно розумно. Згоджуюся і благословляю на прогнозуючий аналіз. Ще якісь пропозиції є?

- Немає.

- Ну, тоді прощаємося.

- Хай щастить. До зустрічі, Оксано. - помахав рукою жінці Андрій, підвівшись зі стільця.

- До зустрічі, мій кумире.

- Бувай, Андрію. Можеш не турбуватися: за тобою, крім моїх людей, ніхто не слідкував, - сказав Бенгалуров, проводжаючи Ороса до дверей.

Андрій не поспішаючи вийшов з ресторану і, перейшовши на інший бік набережної, сів на маршрутне таксі, яке прямувало до станції метро «Дружби народів». Там він вийшов і зайшов до супермаркету на розі Басейної. Його барсетка, яку він залишив охороннику в ресторані, виявилася просто напханою пачками грошей у купюрах по 500 гривень.

«Ну й Амір», - посміхнувся про себе Андрій.

Він навантажив цілий візок їжі, поклавши зверху пару пляшок відмінного аргентинського вина.

«Давно забутий смак!» - напевно, не забув би вколоти мене Амір», - подумав відставний снайпер.

З двома величезними пакетами в руках Андрій лобом натиснув дзвінок дверей власної квартири. Відчинив Орест. Підхопив пакети, поніс до кухні.

- Тату, - зойкнула Мар’яна, вискакуючи до передпокою. - Навіщо ж ви накупили стільки всього? У нас же і так проблеми з грошима. - і, притишивши голос, додала. - Я все розповіла Орестові, нічого?

- Нормально, ми ж домовилися. Давай зараз приготуємо вечерю. Вип’ємо пляшку чудового вина, а потім заспіваємо мою улюблену пісню: «Місяць на небі, зіроньки сяють, тихо по морю човен пливе. В човні дівчина пісню співає, а козак чує, серденько мре...» - почав співати Андрій експромтом.

- Ви чудово співаєте, - похвалив Андрія Орест. - Це і моя улюблена пісня. Дуже оптимістична: «Як ми любилися, та й розійшлися, тепер навіки зійшлися знов».

- Тільки про справи і різні наші проблеми - ні слова, згода? - промовив Андрій, підносячи вказівного пальця до обличчя. - Після вечері підемо на вулицю, скажімо, у сквер на Басейній, і там поговоримо. - Орос обвів рукою приміщення. - З огляду на ситуацію, що складається, не виключена можливість, що тут у нас повно «жучків».

- Невже все так погано? - схвильовано скинув голову Орест.

- Гірше нікуди.

- Гаразд, - поплескав Орос по плечу молодика і потенційного зятя. - Які пропозиції стосовно меню на сьогоднішню вечерю?

- Давайте віддамо ініціативу в цій справі Мар’яні, - запропонував Орест. - Вона чудово готує і з неабиякою фантазією. Я їй кажу, що це вищий клас ландшафтного дизайну в кулінарній справі. Вона може так смачно оформити звичайний омлет, що він виглядатиме справжнім кулінарним шедевром.

- Мар’яна ще у 9 класі відвідувала курси кулінарної майстерності, - нагадав Орос.

- Але ви, тату, принесли стільки всіляких делікатесів, що без вашої з Орестом допомоги я швидко не впораюся.

- Тоді чіпляємо фартухи і гайда на кухню, - скомандував Андрій. - А Орест тобі на кухні часто допомагає?

- Намагається, - засміялася дівчина. - Він до цієї справи так само спритний, як ведмідь до горобців.

- Я виріс у дитячому будинку без мами, - виправдовувався Орест. - Нікому було вчити.

- Але він здібний учень, - підтримала коханого Мар’яна. - В нього є бажання і фантазія. А в приготуванні їжі це головне. І якщо з цього хоча б чогось одного немає, досягти успіху дуже важко.

- А от я думаю, що головне тут - наявність відповідних інгредієнтів, - засміявся Андрій. - Приміром, якщо м’яса немає, його і не приготуєш. А вам, наприклад, відомо, що найкращими кухарями були не жінки, а чоловіки?

- Я ніколи не стану гарним кухарем, - лукаво зітхнув Орест. - Мені заважають упередженість і технічний тип мислення.

- А як це? - запитав Орос.

- Відчуваю нездоланне бажання розраховувати все до міліграма. А кулінарія - то незбагненна творчість, яка ніяк не вміщується в Прокрустове ложе кимось розроблених схем і прийнятих стереотипів. Доручіть п’ятьом господиням варити борщ з однаково відмірених інгредієнтів, і кожен варіант буде відрізнятися від інших.

- З цим твердженням можна погодитися. Наша мама варить чудові борщі. Але іноді бідкається, що в неї вони чомусь не виходять.

- Хлопці, до справи, - скомандувала Мар’яна. - Ви, тату, кришіть салат, це у вас добре виходить. Знаєш, Оресте, як тато вміє шаткувати капусту? Зараз побачиш. У нас вийде чудовий салат, навіть авокадо є. А ти, любий, будеш мені за асистента.

За годину родина сиділа за столом з чарками аргентинського вина в руках. Мар’яна ледь пригублювала, а чоловіки весело гомоніли з видимою насолодою сьорбаючи потроху напій. Дівчина мовчки переводила погляд сяючих очей з одного чоловіка на другого. Вона в очевидь тішилася з того, що її коханий і її батько так добре порозумілися. Всім своїм єством Мар’яна відчувала: разом ці чоловіки здатні вирішити будь-яку проблему, і їй уже немає чого турбуватися далі.

- А нащо нам кудись йти з дому? - запитав раптом Орест. - Давайте я зараз перевірю квартиру на наявність тих «жучків»? Якщо їх немає, пропоную поговорити тут і не йти на вулицю. Я так наївся, що одна думка про пересування кудись псує мені настрій.

- Але ж для цього необхідно мати спеціальні прилади, - заперечив Орос.

- Тату, Орест привіз із собою стільки всіляких приладів. У нього на лоджії обладнана справжня лабораторія. Я туди навіть виходити боюся.

- Ну що ж, перевіряй, - не дуже впевнено дозволив Андрій.

Коли Орест вийшов з кухні, Андрій почухав потилицю.

- Щось мені не дуже подобаються всі ці таємниці, - звернувся він до доньки. - Хто він такий? Ти можеш однозначно відповісти на це запитання?

- Не турбуйтесь, тату, він хороший. Дуже хороший. Мені так пощастило.

- Думаю, що це йому пощастило з тобою.

- І йому теж.

Орест зазирнув до кухні.

- У кімнатах все чисто. Я попрошу вас перейти туди, а я перевірю ще тут, про вся випадок.

Батько з донькою перейшли до великої кімнати і сіли на диван. Скоро до них приєднався і Орест.

- І на кухні нічого немає, - сказав він.

- Тепер послухайте мене, діти, - почав Орос, коли Хома зайняв на дивані місце біля Мар’яни. - Можливо, я буду говорити про страшні для вас речі, але нічого не вдієш, вимушений казати правду. Мар’яна наполягає, щоб я і тобі, Оресте, довірився і був абсолютно відвертим. Та в мене й немає іншого виходу. Так складається наша життєва ситуація.

- Дякую. Це для мене велика честь, - серйозно мовив Орест.

- Мар’яна вже, певно, розповіла тобі, що мій старший нерозумний син програв у карти півмільйона доларів. Його боргову розписку викупив один олігарх на прізвище Бенгалуров. Він народний депутат, лідер парламентської фракції і мільярдер.

- Та хто ж у нашій країні не знає Бенгалурова, - посміхнувся Орест.

- Очевидно, що вся ця історія з програшем у карти інспірував саме він. Сьогодні я зустрівся з Бенгалуровим. Він вимагає, щоб я застрелив Президента України. Тоді боргова розписка буде повернена мені, та ще й зверх того заплатять дуже багато тисяч. Ось так. Чому Бенгалуров звернувся з цією пропозицією до мене? До відставки і виходу на пенсію я працював штатними снайпером Міністерства внутрішніх справ. Був кращим в цій сфері. Тепер це намагаються використати. Оце і все.

- Мар’яна сьогодні розповіла мені про вашу дуель з Раміресом, - погладив по голові кохану Орест. - Ви справді історична особа. Здається, саме від вас залежало тоді, куди піде плин історії.

- Якби я в той момент не помилився і вистрелив у вікно, де був Рамірес, зараз би у нас таких проблем не було. Той Президент вважався розумною і дуже сильною духом людиною. Якщо б він не загинув так трагічно, можливо, сьогодні всі ці, подібні до Бенгалурова, можновладці імовірно сиділи б у в’язницях.

- Згоден, пане Андрію, - підтвердив Орест слова Ороса. - Ми тримали хід української історії у власних руках. З наукової точки зору, це була мить біфуркації, плин часу, що міг потекти або одним, або іншим руслом. І зараз, через 10 років, ми б з вами мали зовсім інші результати. Відомо, що в історії бувають часові періоди одноособової влади, коли прості дії одного індивідуума можуть змінити все.

- Ну, нащо тепер ятрити душу. Маємо те, що маємо.

- А коли ви маєте здійснити цю акцію? - спитав Андрія Орест.

- Якраз на День Незалежності.

- Десять років тому в цей же день було вбито Президента країни, і тепер історія повторюється, - похитав головою Орест. - Хоч би тут ми скидаємось на Сполучені Штати Америки.

- Мені жаль, Оресте, що я мимоволі вплутав тебе у цю паскудну історію, - щиро мовив Андрій.

- Я сам у неї вплутався. І щасливий з цього. Я так мріяв, щоб у мене була родина, щоб ми всі разом збиралися і обговорювали наші проблеми. Колись на літні канікули один університетський друг запросив мене до себе в село. Їхня родина саме тоді почала будувати нову хату. Ми разом їздили за будівельними матеріалами, вантажили їх, працювали підсобниками, потім йшли купатися на річку, потім разом вечеряли. Було так чудово. Ніби я став членом родини. Той, хто не відчував такого, напевно, не здатен зрозуміти мене.

- Зачекай, Оресте, - перервав його Андрій. - Все набагато гірше і трагічніше, ніж ти собі уявляєш. Я точно знаю, що, коли я виконаю замовлення, ліквідують не лише мене, але й усю мою родину. А зважаючи на те, хлопче, що ти уже практично увійшов до неї, виходить, увесь цей жах стосується і тебе. Я отримав доволі значну суму грошей. Бери Мар’яну, якщо ти її щиро кохаєш, і тікайте куди-небудь за кордон. Іншого виходу не бачу, тому і готовий надати вам навіть відповідні коди рахунків у швейцарському банку.

- Ви маєте рахунки в швейцарському банку? - Орест отетеріло подивився на Андрія. Несподівано для себе, Орос побачив у погляді Хоми щось таке, що снайпер одразу зрозумів: ця людина - дійсно геніальна.

- Тату, про що це ви? - втрутилася Мар’яна. - Про які такі рахунки в швейцарських банках йдеться?

- Люба, хіба ти не бачиш, твій татко пожартував, - посміхнувся Орест. - І у вас на це ще вистачає сил?

Андрій з вдячністю поглянув на Ореста.

- Звичайно, що я пожартував, - запевнив він доньку. - Можливо, й не дуже вдало і доречно. Але Бенгалуров дійсно видав мені добрий аванс. То ж беріть гроші і тікайте звідси подалі.

Всі замовкли, думаючи кожен про своє.

«Господи, - подумав Орест. - Чи можливо, щоб людина перевтілилася в іншу? Наскільки імовірне існування в різному просторі, але в одному часі двох людських тіл з однією душею, чи, либонь, один дух, одна душа об’єднувала б два тіла? Науці відомі численні факти так званого роздвоєння особистості. Це коли є одне тіло, але в ньому ніби дві душі. Про це всі знають. Але чому психологи не здогадалися донині дослідити таке, напевно, припустиме явище, коли одна душа роздвоюється між двома людськими тілами? Тіла різні, а душа - одна. Два різних чоловіки або жінки з абсолютно ідентичними душами. І душі не просто ідентичні, вони тотожні генетично. Люди живуть у різних країнах, на різних материках, але займаються однією справою, мають однакові уподобання і, разом з тим, ніколи не знаходять душевного спокою. Їхні душі пристрасно шукають одна одну, щоб злитися… Але ж це можна зробити лише в тому випадку, коли одна людина з ідентичною душею вб’є іншу! - раптом ніби прозрів Орест. - Боже, так вони ж шукають один одного, щоб убити. І я вимушений цьому сприяти. Але ж яка продуктивна ідея для мене, науковця! - зрадів Орест. - Не лише мандрувати в просторі і часі, але й перевтілюватися в інших людей, віддаючи їм свою душу, яка заміщатиме їхню. Залишатися зі своєю, але передавати комусь її ідентичну копію. З точки зору реалізації у військово-промисловому комплексі, в армії, в геополітиці і геостратегії, це - найвищий, як на мене, клас і куди страшніше за ядерну зброю. Заміщуєш душу, скажімо, президента Росії, США, Прем’єр-міністра Індії чи керівника КНР на свою власну і керуєш цими державами. А рядові військові, які за бажанням твоєї душі запускають ракети по своїх же? Та тут просто безліч варіантів продуктивного для України використання цього винаходу. Звичайно, якщо я його сконструюю…»

- Про що задумався, коханий? - запитала дівчина Ореста.

- Отже, до виконання замовлення залишилося майже два місяці, - констатував той, не відповідаючи Мар’яні. - Увесь цей час нас, очевидно, не займатимуть. Звертатися до правоохоронних органів сенсу немає. У цього «народного обранця», очевидно, все «схоплено» і за все заплачено. А що ви будете робити ці два місяці? - звернувся він до Андрія. - За логікою речей, вони мають весь цей час вас «пасти».

- Ти правий, синку. Увесь цей час я буду на тренувальній базі Бенгалурова в селі Дзвонковому. Здається, це Васильківський район.

- Ви зі мною були гранично відверті, - Орест пильно подивився в очі Андрієві, - тепер моя черга. Тільки в мене є одне застереження. Прошу поставитись до того, що я зараз вам розповім, хоча б з мінімальною долею розуміння. Я абсолютно свідомий того, що в сказане мною буде нелегко повірити. Скажіть, пане Андрію, чи могли б ви собі уявити в дитинстві, що нині кожен буде мати мобільний телефон?

- Звичайно, що ні.

- Ще питання: чи усвідомлюєте ви, що увесь простір навколо нас заповнений голосами людей, котрих ми чуємо лише з допомогою мобільних телефонів, а без них вони ніби для нас і не існують?

- Ніколи не думав про це.

- А як ви вважаєте, через 5-10 або 20 років можливі якісь такі феноменальні відкриття, які сьогодні сприймаються як неможливі і здаються суцільною науковою фантастикою?

- Я впевнений у цьому.

- Ще одне запитання, останнє: чи видаюся я вам людиною психічно хворою?

- Та ні, - посміхнувся Андрій, - я б уже помітив, все-таки за освітою - психолог. Але до чого ці запитання?

- Зовсім нещодавно я працював у одній надсекретній лабораторії, розташованій у місті Львові. Там здійснюються піонерні дослідження в галузі військово-промислового комплексу. Я був там провідним спеціалістом і винайшов спосіб пересування в просторово-часовому вимірі. Поки що максимально на 10 років і у просторі України. Під час першого експериментального переміщення у майбутнє, на десять років вперед, я потрапив до Києва, і тут, зовсім випадково, познайомився з вашою донькою. Почали ми з нею зустрічатися. Зважаючи на те, що я регулярно зникав, повертаючись на десять років назад до Львова, вона писала мені на адресу орендованої поштової скриньки. Врешті-решт я переконався, що вона і є моєю долею і вирішив назавжди лишитися в майбутньому часі і в іншому просторі. Але залишив енергетичний ресурс на одне повернення назад, у минуле.

Дуже довго всі мовчали.

- В тебе був відносно мене якийсь сумнів? - раптом спитала Мар’яна, дивлячись з докором на Ореста.

- Пробач, кохана, - весело відповів Орест, помітивши, що і батько і донька вже майже оговтались від легкого шоку, спричиненого сповіддю фізика. - Але тепер цей залишений ресурс нам лише на користь. Даруйте мій аналітичний склад розуму, але я одразу ж, як отримав інформацію про ці наші проблеми, виробив декілька варіантів їх вирішення. Думаю, нам з Мар’яною нікуди не треба тікати. Через два місяці ми відправимо вас, пане Андрію, на десять років назад і ви спробуєте вцілити в те, потрібне вікно. Дякуючи цьому, в країні цілком вірогідно, все піде інакше, а ви візьметесь за виховання сина, щоб той більше не грав у карти. У свою чергу, пан Бенгалуров отримає довічне ув’язнення і зараз не буде крутити цією країною, як собака хвостом, а сидітиме у колонії. Щоправда, твоя мама, Мар’яно, залишиться без чоловіка, який кудись зникне, і ніхто не зможе його більше знайти, навіть Шерлок Холмс вкупі з доктором Ватсоном. Головне, щоб пан Андрій там більше уваги приділив своєму слабкодухому синові, котрий і втравив усіх нас в цю історію.

«Ніхто мене і шукати не буде, - подумав Андрій. - Моя Стефанія буде тільки рада, що я десь пропав і вона стала «солом’яною» вдовою».

- А як же я? - запротестувала дівчина.

- Ти сильна, дуже сильна, тебе не зламати. Хіба що будеш недовірливішою до чоловіків, а це тобі лише на користь піде. Я ж у тебе вже є, - з любов’ю подивився Орест на свою кохану.

- Татусю, як я без вас? - заплакала Мар’яна.

- Нічого не вдієш, доню, маємо робити вибір. Орест буде тебе кохати за нас двох, - лагідно взяв доньку за руку Андрій.

- Я її ніколи не покину, - запевнив Андрія Орест. - Як кажуть, в радості і в горі, в здоров’ї і у хворобі.

- Завтра за мною приїдуть. А раптом мене вже не відпустять? Як я зможу тоді переміститися в минуле?

- Покажіть мені свій мобільний, - простягнув руку Орест. - О, ця модель підійде найкраще. Важко було зробити мобільний телепортатор. А тепер все доволі просто: вам треба буде лише натиснути цифри: 9-6-3-1. Я зараз введу їх під моїм ім’ям. Запам’ятайте їх на випадок, якщо раптом вони перевірять ваш мобільний і викинуть з нього все незрозуміле, а тому й підозріле. Якщо ви з тих чи інших причин не будете готові до переміщення, натисніть цю кнопку з червоною телефонною трубкою. І ще одне. Пам’ятайте, що ви потрапите не лише на десять років назад, але й у Львів, а не у Київ. Тому це треба зробити хоча б за день до Дня Незалежності, щоб ви встигли доїхати до Києва. Отже, ще раз. Якщо вони не почистять ваш мобільний, на дисплеї висвітиться моє ім’я, і тоді ваш телефон сам знайде сигнал з телепортатора.

- Ні, так не годиться. Це завеликий ризик. Я можу, наприклад, не встигнути доїхати зі Львова до Києва. Мене треба перемістити в часі, але не в просторі. І буквально за декілька хвилин до пострілу. Тоді я опинюся саме на даху готелю «Україна», звідки і стрілятиму в Раміреса. Зможеш організувати це?

- Це складна проблема, але я спробую перепрограмувати телепортатор, - запевнив Андрія Орест.

- А що я буду відчувати під час і після перенесення? - поцікавився Андрій.

- Жодних неприємних відчуттів або вражень не повинно бути. Ви станете тим Андрієм Оросом, яким ви були десять років тому, але вже із свідомим чи підсвідомим розумінням, куди треба стріляти. Уб’єте Раміреса, він не застрелить Президента, таким чином ви врятуєте не лише керівника держави, а, можливо, й всю Україну. Хоча, відверто кажучи, один Бог знає, як воно все складеться. Думаю, що це доволі небезпечні речі і я їх більше б ніколи і нікому не пропонував. Але що поробиш, коли саме так складаються обставини, не залишаючи нам іншого вибору. Втручатися у хід історії вкрай небезпечно. Хто його знає, як може це вплинути на майбутне. Та й енергетичного ресурсу на ваше повернення назад, в майбутнє до нас вже не залишиться.

- А якщо в тата конфіскують мобільний телефон? - висловила свій сумнів Мар’яна.

- Думаю, мобільний не заберуть, - переконливо сказав Андрій. - Рідні ж повинні тримати зі мною зв’язок. Інакше про моє зникнення вони повідомлять до міліції. А цій банді таке потрібне якнайменше.

- Я теж так думаю, - мовив Орест.

- Давайте лягати спати, - запропонував Андрій, відчуваючи сильну втому від усіх цих подій.

- Добраніч, тату, - підвелася зі свого місця Мар’яна. - Я вам уже постелила. А ми з Орестом ще посидимо на кухні, поговоримо. Ми так заспокійливо діємо один на одного. Мені не хочеться спати.

- Добраніч, діти.

Андрій влігся на дивані у великій кімнаті і майже одразу заснув. Другого дня він прокинувся цілком бадьорим і рішучим. За п’ять хвилин після сніданку надійшов виклик - за ним прибула машина. Орос попрощався з донькою та її другом і, викликавши ліфт, за декілька хвилин уже сидів у джипі поряд з Оксаною. Вона так само, як і минулого разу, насмішкувато дивилася на Андрія, але тепер її очі були ясними.

- В мене періодичне покращення зору, - пояснила вона після привітання, розуміючи, що снайпер все помічає. - Декілька днів буду бачити майже нормально, а потім знову все ніби окутає туман. Розпливатимуться контури предметів і може навіть наступити тимчасове повне осліплення. Контузія. Розповідати подробиці не хочу і не буду. Нецікаво. Мені. Але про щось нам все-таки розмовляти доведеться. Найближчі два місяці ми з тобою будемо спілкуватися кожного дня. А може і цілодобово. Принаймні, я на це дуже сподіваюсь. Тебе не шокує моя відвертість? Це в мене з’явилося після війни. Я не повія, але війна і моє поранення дуже загострили відчуття швидкоплинності життя. В тебе такого немає?

- Немає і ніколи не було. Відверто кажучи, я й дружині ніколи не зраджував.

Андрій зиркнув на перегородку з броньованого скла, яка відгороджувала водія від пасажирів.

- Він усе чує? - запитав він у Оксани.

- Та тут скрізь «жучки». І на базі теж. Звикай. І у спальнях вони є. Але нехай заздрять.

- Ти вважаєш, я буду гарним коханцем?

- Звичайно, раз ти ніколи не зраджував дружині. Це ж можна собі тільки уявити, яка глобальна, концентрована сексуальна енергія накопичилася в тобі за цей період. Рідкісний екземпляр для моєї колекції.

- А як ти на Північному Кавказі воювала, маю на увазі, в сексуальному сенсі? Там, я чув, чоловіки дуже гарячі, особливо зважаючи на твої зовнішні дані.

- Це ти мені кинув комплімент, я правильно зрозуміла? - посміхнулася Оксана. - Там у мене не було жодного чоловіка. Так, жартували собі, але не більше. Не до того було, та й ми, жінки-снайпери, спроможні себе цілком захистити. До речі, саме нас росіяни боялися найбільше.

Машина повернула до села і проїхавши ним, попрямувала до лісу, де бовваніла велика будова, звіддаля схожа на собор.

- Мабуть сільські бабусі хрестяться на неї? - висловив припущення Орос.

- Так і є, - відповіла Оксана. - Тут декілька гектарів території з лісом і ставком. Ти вже знаєш, що ця садиба є повністю автономною системою, навіть з електростанцією.

Андрій підхопив багаж Оксани. Його сумку взяв водій, більше схожий на охоронника. Вони попростували алеєю, обсадженою якимись незвичними хвойними деревами, до великого будинку химерної архітектури.

- Звикай до справжніх розкошів, - сказала Оксана, коли вони увійшли до будинку. - До речі, твої двері зроблені з, прости Господи, ебенового дерева, а мої - з сандалового, - показала дівчина рукою на двері Андрієвої і своєї кімнат, розміщених навпроти одна одної. - Всередині є все необхідне. Через півгодини я постукаю в двері і поведу тебе снідати.

- Дякую, я вже поснідав.

- А от я - ні. Все одно мушу тобі показати, де ми харчуватимемося. Я поїм, а ти, якщо не захочеш, вип’єш зі мною кави чи чогось міцнішого. Тут чудові кухарі. Тобі сподобається.

- Добре, домовилися.

Андрій відчинив двері і опинився у передпокої гарно умебльованої кімнати. Обернувшися, він наблизив носа до дверей. Від них дійсно линув ніжний і приємний аромат. Він стенув плечима і кинув на підлогу свою сумку з речами. Потім відчинив білі двері, які вели до великої ванної кімнати. Тут все було на місці: рушники, мило, різні шампуні, бритви для гоління, електрична і лезова. Після цього Орос оглянув кожну шпаринку свого нового помешкання, але камери стеження не знайшов.

«А дійсно, навіщо? - подумав він, - моєю камерою стеження 24 години на добу буде Оксана».

Андрій перевдягнувся у спортивну майку і шорти, причесався біля дзеркала, напевно, дуже дорогого.

«Камера спостереженні за ним, - вирішив Орос. - Не даремно ж воно вмонтоване в стіну».

Вийшовши в коридор, Андрій спустився вниз і, вислизнувши з будинку, пройшовся до ставка. Вся територія була надзвичайно ретельно декорована. Повернувшись до будинку, він постукав у двері кімнати Оксани. Вони майже одразу відчинилися і звідти випорхнула приємно збуджена і радісна молода жінка в чудовій барвистій літній сукні. Вони обоє з награним веселим критицизмом у поглядах оглянули один одного і залишилися задоволеними.

- Пішли, - запропонувала Оксана, - їдальня внизу. Стоп, - зупинилася вона, - в мене виникла ідея. Я зараз попрошу, щоб нам накрили стіл на терасі. Звідти відкривається чудовий вид на ставок. До того ж сьогодні дуже приємна погода для прийому їжі на свіжому повітрі. Ти не проти?

- Звичайно, що ні.

- Ну, тоді, поки нам влаштують сніданок, погойдаймося он у тих підвісних кріслах. Дуже зручно.

За декілька хвилин їм організували, оперативно і спритно, сніданок на терасі. Накривало на стіл дуже гарненьке дівча, вбране у стилі офіціанток 50-х років XX століття. Щоправда, її костюм відрізнявся від уніформ офіціанток минулого століття очевидною економією матеріалу: вбрання ледь прикривало пишні форми молодиці.

- Не витріщайся так, - повернула Оксана його обличчя до себе. - Ти тут на роботі. Повір мені, у тебе на неї не буде часу. Та й бажання теж.

- Це чому ж?

- Про це піклуватимусь я. Сьогодні вночі я прийду до тебе в гості. І буду приходити кожної ночі. А за тиждень до початку операції влаштую тобі від себе канікули, щоб ти повністю фізично відновився: руки не дрижали, очі, орлині твої, дивилися ясно. У нас тут за наукою все влаштоване. Для очей будуть подавати чотири рази на день чорницю, для душі і тіла - я, для рук і плечей - спеціальні тренажери і масажист. Тиждень - тир, тиждень стріляємо на далекі відстані, тиждень - на наддалекі. Я вважаю, що за два місяці ти повністю відновиш свою найкращу форму. Вдень, після обіду, і ввечері, після вечері, я буду твоїм спаринг-партнером у словесній дуелі. У Президента нині таких снайперів, як ти, немає, але якісь все-таки є. Я ставитиму запитання, ти відповідатимеш і навпаки. Це, щоб був готовий до будь-яких несподіванок.

- А чому це ти маєш до мене приходити «в гості», а не я до тебе? - посміхнувся Андрій. - Я розумію, що це твоя робота, слідкувати за мною навіть у ліжку, але чому я не можу завітати до тебе? Результат же для Бенгалурова буде той же.

- Для Аміра може й так, але не для мене.

- Поясни.

- Тобі до мене аж ніяк не можна. Ти ж психолог, Андрію, тому повинен сам розуміти. Ось скажи-но мені, кота до кицьки приводять, коли хочуть мати кошенят, чи кицьку до кота?

- Це має якесь принципове значення? Крім того, я психолог людський, а не котячий.

- Ще й яке значення, - засміялася Оксана. - У братів наших менших інколи не гріх і повчитися. Якщо кота привести в дім, де мешкає кицька, нічого з того не вийде. А якщо навпаки - все буде о’кей. Кіт, щоб бути готовим до сексуальних подвигів, має бути на своїй території, у себе вдома, бути хазяїном. А для кицьки це ніякого значення не має.

- Але ж ти не кицька, а я не кіт, - заперечив Андрій.

- Ще й який котяра.

- Таке скажеш.

- Ти просто не бачиш себе очима інших людей, і, перш за все, жінок-самиць. Ти не просто кіт, ти саме котяра. Котяча пластика, котячі очі, погляд, як у тигра. Навіть не так. Ти дивишся зараз на мене, як якийсь гібрид тигра і беркута. Ну, просто самою природою створений снайпер.

- Ну, добре, ти мене переконала. За наукою ти б мала приходити до мене в гості, а не я до тебе. А раптом ти мені не подобаєшся, я продовжую кохати свою дружину і залишуся їй вірним?

- Уже не кохаєш. Колись, дійсно, кохав. Адже в минулому вона дуже багато зробила гарного для тебе і твоїх дітей. Ти їй вдячний. Не хочеш її кривдити. Але кохання вже давно відійшло, згасло. І вона це також відчуває. Тому ваші стосунки в останній період не можна назвати щирими.

- Констатую - ти дуже гарний психолог. Але все одно, я тебе до себе в гості не запрошую.

- Зачекай, ще не вечір. Я розробила власну систему і методику зваблення чоловіків. Тобі навіть не потрібно мене торкатися, навіть дивитися на мене. Вистачить чути мій голос. Обіцяю, ще до вечора ти полізеш на стіну, якщо я не з’явлюсь у тебе в гостях. Це вже неодноразово перевірено експериментально.

- Може, саме я стану винятком?

- Ми недооцінюємо силу слова. Це страшна зброя. Сам сьогодні ввечері пересвідчишся. Тим більше, що так чи інакше, ми цілий день вимушено не будемо розлучатися. Ну що ж, Андрію Хосе ібн-Хоттаб дон Рамірес, почнемо зі словесного спарингу двох снайперів?

- Це Амір задурив тобі голову тим Раміресом?

- Є в нього така божевільна здогадка. Взагалі-то, він дуже інтуїтивна людина.

- Ти, мабуть, у цьому кубелечку на цілі місяці наперед розписана?

- Вгадав. Кому потрібна періодично сліпнуча, вже не юна жінка, якщо вона не володіє унікальним даром заводити чоловіків. Але я пізніше виявила, що й сліпа коханка у деяких чоловіків викликає такий коктейль найрізноманітніших емоцій, що вони готові платити просто скажені гроші.

- А як ставиться Амір до того, що ти будеш приходити до мене в гості?

- Це його ідея. Коли мова йде про власне життя, Амір не зміг поскупитися і пожаліти віддати мене тобі. Та й особисто я не проти.

- То ти теж вважаєш, що я є Раміресом?

- Не знаю, але відчуваю, що ти не той, за кого себе офіційно видаєш. Якщо точніше, не зовсім той.

- Як це?

- Я сліпа уже досить багато часу і стала чимось на зразок Ванги. Знаєш, коли кіт з кицькою кохається, він такі шалені емоції відчуває. Абсолютно себе не стримує, кричить страшенно. Вивільни, Андрію, свою котячу сутність. Не будь таким стриманим… А тепер до справи.

Увесь день Оксана в найнесподіваніших місцях вправно вплітала в розмову свої сексуально орієнтовані оповідки. Під час спарингу, обіду, в тирі, знову спарингу, вечері невимушено линули різні історії про статеве життя тварин і різних екзотичних племен. До ночі вона сплела з них таку мережу, що бідний Андрій борсався в ній, як муха в павутинні. Йому дійсно впору було лізти на стінку. І коли вночі до нього справді прийшла Оксана, він уже не мав сил пручатися ні словом, ні ділом.

- Котику мій, - шепотіла йому на вухо Оксана, - ти хоча б щось знаєш про статеве життя африканських догонів? Ні? Я тобі зараз розповім, а потім ми продовжимо.

Вранці все почалося знову, але тепер Оксана органічно вплітала в ділову розмову оповідки про особливості статевого життя різних знаменитостей, світових і європейських. Через день це вже були розповіді про життя китайських імператорів. Потім їх замінили зірки українського шоу-бізнесу. Оксана була невичерпна, а змалювання різноманітних випадків і сцен було напрочуд реалістичним.

- Де ти знаходиш всі ці історії? - дивувався Андрій.

- Це не важко, коли є гроші й ідеї. Я наймаю одну журналістку, яка володіє англійською мовою. І вона для мене знаходить все це в Інтернеті та по бібліотеках. Але як їх подати відповідним чином, вона мені порадити не може. Коли і в що їх вплести, де і яку паузу зробити, щоб чоловік перетравив інформацію, як змалювати якомога реалістичніше, залежить вже лише від мене. Крім того, потрібно знати, які цикли бувають протягом дня, тижня, місяця у людей в цілому, а також у чоловіків і жінок, зокрема. Тут мені стала в нагоді моя спеціальність шкільного психолога.

- Не розкривай мені всього, буде нецікаво, - попросив Андрій.

-Добре, я і не збиралася. Андрію, ти б частіше телефонував своїм доньці і дружині. Щоб вони за тебе не хвилювалися. А то увесь зосередився на мені і роботі. Через певний час все це відійде, зникну і я з твого життя, а твої близькі залишаться.

- Я просто не хотів, щоб виникали якісь підозри. Куди і кому телефоную, що кажу…

- Цим не переймайся. Куди ти телефонуєш і що при цьому говориш, Аміру відразу стає відомо. Тож розслабся і отримуй задоволення.

Наступного тижня Андрій стріляв з високого помосту, спорудженого на могутньому дубі у лісі. Потім знову перейшов до тиру.

- Констатую для себе і доповідаю Аміру, що ти перебуваєш у відмінній снайперській формі. Ніби жив не в селі пенсіонером, а постійно тренувався, щоб підтримувати тонус. Тільки навіщо? Звичка? Навіщо селянинові підтримувати снайперську форму? Ти що, підробляв на півставки кілером? Може, брав замовлення не лише з Києва і України?

- Ти знову за своє, - розсердився Андрій. - Дозвольте відрекомендуватися - Андрій Хосе ібн-Хоттаб дон Рамірес. Досить вже мене діставати.

Всі наступні дні були схожі на попередні, але в той же час і не схожі. Цю несхожість вносила невичерпна на різні еротичні витребеньки Оксана. Однак рівно за тиждень вона припинила свої сексуально орієнтовані оповідки, повністю перейшовши на суто діловий офіційний тон. Жінка перестала приходити вночі до Андрія. В меню з’явилося ще більше чорниці, але зовсім зникли екзотичні овочі й фрукти. На запитання Андрія, що трапилося з меню, до неймовірного розмаїття якого він вже встиг звикнути, Оксана відповіла: це, мовляв, зроблено з метою уникнення будь-яких алергічних реакцій.

- Тільки українська їжа, щоб не виникла алергія, яка різко знижує функціональність снайпера, - пояснила вона Андрієві. - Дієту я теж особисто розробила.

- А якщо, припустимо, я не той, за кого себе видаю? То ж і дієта в мене має бути аргентинська чи мексиканська, - засміявся Андрій.

- А про це я й не подумала, - серйозно відповіла Оксана. - Якщо в тебе виникне щось гостро алергійне, в мене будуть великі неприємності.

- Так тут же в Аміра ліків більше, ніж в київській аптеці середньої руки. Даси мені щось, а я тебе не викрию. Скажу, що з’їв у лісі якусь шипшину або глід.



24 серпня з самого ранку до Ороса постукала Оксана. Андрій відчинив їй двері й одразу по виразу обличчя жінки зрозумів, що виникли проблеми.

- Десь пропав Бенгалуров, - сказала Оксана, стурбовано дивлячись на Ороса. - Ніхто не бачив його з учорашнього дня. Такого раніше з ним ніколи не траплялося. Це абсолютно на нього не схоже.

- Знаю я цих народних обранців, - криво посміхнувся Андрій. - Сховався десь у якоїсь молодички, а може чудово проводить час одразу з декількома. Це, щоб мати алібі на випадок непередбачуваної ситуації. Не переживай, скоро об’явиться.

- Андрію, - гаряче шепнула на вухо чоловікові Оксана, - сьогодні рано вранці пройшла поки що непідтверджена чутка, що Аміра вбили. Нібито знайшли вночі розчленований труп у Дніпрі. Подумай сам, може, в тебе тепер немає замовника і акція відміняється? Якщо так, пропоную, коханий, поїхати вдвох кудись на райські острови і жити безтурботно до кінця життя.

- Я ж все-таки одружений.

- Хіба це нині проблема, коли нам так гарно разом? Розлучишся, ти ж казав мені, що вас з дружиною нічого, крім спільного минулого і дітей, вже не зв’язує.

- Я не можу довіряти чуткам, - зимно відповів Орос. - Мені потрібна абсолютно достовірна інформація. Ти готова її надати?

- На жаль, ні.

- Про що тоді йдеться? Можливо, це чистої води провокація, спеціально запущена для зриву запланованої акції. Напевно, хтось про щось підозрює і забажав перестрахуватися. Я не можу в такій справі діяти суто імпульсивно. Дістань мені абсолютно достовірну інформацію. Тоді я зможу прийняти вмотивоване і аргументоване рішення. Прошу тебе, Оксано!

- Нічого не вийде. Конфіденційне джерело повідомило мені, що офіційне повідомлення надійде до ЗМІ лише завтра вранці. Сьогодні ж свято, парад, інші урочистості. Нібито не хочуть його псувати. Але Президент і Прем’єр-міністр уже в курсі. Саме Президент і віддав наказ поки що тримати все в секреті. В розслідуванні задіяні кращі слідчі СБУ і прокуратури. Підозра впала на Раміреса. Його почерк. Або хтось використав його методи, щоб нагнати на всіх ще більшого жаху.

- Мені команди на відміну операції ніхто не давав. Ти відмінити її теж не можеш. Замовлення я отримав особисто від Бенгалурова. Від нього і маю отримати відбій, - твердо сказав Андрій.

- А якщо він мертвий?

- Це міняє справу, але лише в тому випадку, якщо він не знищив боргову розписку і не перерахував грошей на мій рахунок. Якщо ж він встиг це зробити, навіть мертвий, - він мій замовник, котрий вже наперед оплатив його виконання.

- Все дуже чітко і ясно, - розсердилася Оксана, - але ти говориш не як майор міліції, а як кілер Рамірес.

- Угу. То, може, це саме я «замочив» твого Аміра?

- Вибач, я не подумала. В тебе просто не було такої можливості. Ще раз вибач, але я така знервована з самого ранку.

- Не треба, будь ласка, заводити мене в такий день, - попросив жінку Андрій. - Ти ж сама снайпер і знаєш, чим це загрожує.

- Гаразд, не буду. Ось боргова розписка, - Оксана простягла Андрієві згорнутий вчетверо аркуш паперу. - Амір передав її мені ще тиждень тому. Сказав, щоб я віддала тобі цей документ сьогодні до початку акції. Тоді ж було перераховано твій гонорар на цифровий рахунок в одному зі швейцарських банків. Ось, візьми цей аркуш з цифровим кодом.

Андрій задумливо подивився на аркуші паперу в своїх руках, потім сховав їх до кишені сорочки і застібнув гудзика. Підвів голову і прочитав в затуманених черговим нападом хвороби очах Оксани щось таке, що примусило його ніжно відкинути пасмо волосся з її лоба.

- Він знав… Ні, мабуть, все-таки щось відчував. Амір дійсно був, як ти казала, дуже інтуїтивною людиною. Був упевнений, що я обов’язково виконаю замовлення, якщо і він виконає взяті на себе зобов’язання.

- А може, все-таки, не треба? - знову попрохала Оксана. - Він вже не довідається, що ти не стріляв у Президента. І ніхто, крім мене, про це не знає і не знатиме ніколи. Це я тобі гарантую за будь-яких умов: залишишся ти зі мною чи ні.

- Ти чомусь зовсім не береш до уваги мене, - зі сталевими нотками в голосі мовив Андрій. - Я не зможу жити на цьому світі, якщо не зроблю те, що мушу зробити.

- І знову ти кажеш і робиш так, як, по-моєму, говорив би і діяв Рамірес, - махнула рукою Оксана. - Я з такими чоловіками зустрічалася на Північному Кавказі. Кодекс честі. Помре, але не відступиться. Як важко, і в той же час щасно жінкам з такими чоловіками.

Оксана віддала наказ, до них під’їхав джип, який і доставив Ороса в район Софіївської площі, де будівельним ліфтом він дістався на збудовані за ніч конструкції верхнього поверху. Снайперське гніздо було облаштоване цілком професійно і за всіма його вимогами. Поряд розмістився контролер. Раніше з ним Андрій ніколи не зустрічався. Урядова трибуна почала заповнюватися, і Орос витягнув мобільний телефон.

- Навіщо він вам? Сховайте, - запротестував контролер.

- У міліцію треба терміново зателефонувати, - посміхнувся Андрій.

Контролер ображено замовк.

Орос набрав потрібний номер і нічого не відчув. Він так само лежав на животі, притиснувши до плеча гвинтівку, але тепер в оптичному прицілі чомусь був не Майдан з трибуною, а два вікна на шостому поверсі будинку по Софіївській вулиці.

«Скоро вони відчиняться і я вистрелю в праве вікно», - подумав він.

Знову, як і десять років тому, обидва вікна відчинилися одночасно. Але тепер Андрій вистрелив в інше вікно. Куля влучила точно в обличчя Раміреса, спотворивши його до невпізнання. Через декілька днів невдалого замаху на Президента країни, один з експертів переконував Андрія, що Рамірес, якщо це дійсно був він, чомусь ніби-то й не збирався стріляти в Президента. Судячи з розміщення його тіла й гвинтівки, цей всесвітньо відомий кілер збирався вразити саме його, Андрія Ороса, свого українського візаві. Навіщо це було йому потрібно, так і лишилося незрозумілим. Цю таємницю кілер назавжди забрав із собою в могилу. Експерт був людиною розумною і бувалою, а тому написав у експертному висновку те, що від нього хотіли почути, а не те, що було насправді.

Андрій Орос став героєм. І не тільки в Україні. Про це подбав Президент, який був вдячний майору за свій порятунок. Дружині Ороса, Стефанії, так і не вдалося на законних підставах одягти давно пошитий чорний траурний одяг. Раміреса, чи його чергового двійника, поховали під номером 76 на цвинтарі, де до скасування смертної кари ховали страчених злочинців.

Продовження гіперреалістичного роману Петра Масляка «День незалежності»

Раритетний роман "День Незалежності" Петра Масляка можна придбати через Нову пошту за 200 гривень

В тему:
Нова угода снайперів
Що робити? Програма «Три О»: Оздоровлюйся! Організовуйся! Озброюйся!
Паралельне суспільство як цивілізаційна надбудова (настанови для снайперів)