Залишилися наукові праці Віктора Петрова та Віктора Бера, у тому числі і блискучі дослідження «Походження українського народу» та «Антропологічні (расові) особливості українського народу». Залишилися цікаві, талановиті художні твори В.Домонтовича. Серед останніх – белетризована біографія «Аліна й Костомаров», яку ми й пропонуємо читачам «Бібліотечки Літературного музею Уласа Самчука в Рівному».
19 січня 2014 09:34 |
У серії «Бібліотечка Літературного музею Уласа Самчука в Рівному» побачила світ книга соратника Уласа Самчука –В.Домонтовича «Аліна й Костомаров». Видання цієї книги стало можливе за підтримки Канадського інститу українських студій Альбертського університету і Вічного фонду ім.Олега Зуєвського.
У квітні 1948 року Мистецький Український Рух (об’єднання українських письменників у еміграції) звернувся через пресу до читачів із літературною анкетою. Серед пунктів анкети було й прохання назвати сучасних українських авторів-емігрантів, чиї твори найбільше подобаються. Виявилося, що п’ятірку найпопулярніших письменників склали Багряний, Самчук, Осьмачка, Косач та Домонтович.
Тим часом для читачів підрадянської України письменник В.Домонтович взагалі не існував.
Це вже аж у наші дні назалежно-українського часу цього автора із подивуванням відкрили для себе шанувальники художнього слова. А літературознавці назвали В.Домонтовича зачинателем жанру українського інтелектуального роману та жанру романізованої біографії.
З не меншою цікавістю відкрили його для себе й любителі детективів. Але для них найзагадковішим твором такого жанру виявилося саме життя та діяльність автора. Тож кинулися докопуватися, шукати розгадки. Почали творити її власні версії. Однак покищо «накопали» не набагато більше того, що подаю нижче.
Так, отож. Письменник, літературний критик, мовознавець, етнограф, археолог Віктор Платонович Петров ( псевдоніми Віктор Бер, В.Домонтович та, очевидно, ще ряд не встановлених) народився 10 жовтня 1894 р. у Катеринославі в священицькій родині. Закінчив Холмську гімназію (1913), історико-філологічний факультет Київського університету святого Володимира (1918). Викладав російську мову в гімназії, українську мову та літературу в учительській семінарії і на літературних курсах. Із 1924 року – секретар Етнографічно-фольклорної комісії ВУАН, із 1928 року – науковий співробітник Науково-дослідної кафедри мовознавства. В 1930 році захистив дисертацію «Пантелеймон Куліш у п’ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість», здобувши ступінь доктора історії літератури.
За дослідженням Сергія Білоконя, останній запис у трудовій книжці Віктора Петрова був такий:
«Ухвала комісії по чистці апарату ВУАН з 6 серпня 1930 р. (протокол № 43, § 94): «Зняти з посади керівника Етнографічної комісії за допущення політичних вивихів та перекручувань як у своїх деяких працях, так і в деяких матеріалах комісії. Зважаючи на визнання своїх помилок, а також зважаючи на його громадську активність за останній час, - залишити Петрова В.П. на некерівній посаді наукового робітника в Комісії етнографії.
Неодмінний секретар ВУАН академік О.Корчак-Чепурківський.
Зав. секретаріату П.Галаган.»
Відомий літературознавець В’ячеслав Брюховецький розмірковує: «1930-й рік – це рік вирішального зламу в національно-інтелектуальній історії України. Уже згорнуто літературні дискусії, відкинуто процес українізації, розпочинається відвертий, неприхований терор відомим процесом СВУ, на якому звучить й ім’я Віктора Петрова. Попри відчайдушні спроби «вписатися» в нову ідеологічну парадигму, жорстко й жорстоко детерміновану більшовицьким режимом, він таки зазнає репресій, хоч, треба сказати, як на той час, доволі м’яких – Петрова лише знято з керівної посади»
Чогось саме тут мимоволі й спотикається думка. Міркую: якось воно трохи не «по-більшовицькому» виходить. У роки найтіснішого «затягування гайок», у роки судів і повторних судів над уже засудженими українськими інтелігентами, при дикунському торжестві матвєєвих у сандармохах – і раптом м’якість. Та ще й із можливістю кар’єрного росту...
Словом, після згаданої «чистки» в Академії Наук Віктор Петров невдовзі переходить працювати в Інститут матеріальної культури (спочатку науковим співробітником, згодом завідувачем відділу), займається археологічними дослідженнями, публікує ряд поважних наукових розвідок у київських та московських часописах. На початку 1941 року його призначають директором Інституту українського фольклору Академії Наук, а з вибухом війни евакуюють разом із інститутом до Уфи.
Однак невдовзі – Віктор Петров уже перекладач у лавах радянської армії. А ще згодом – співробітник ... гітлерівського міністерства пропаганди, редактор журналу «Український засів» (1943-1944 рр., Харків, Кіровоград), співробітник Українського наукового інституту (1943-1944 рр. у Львові, 1944-1945 рр. у Берліні).
Після війни він залишився в Німеччині, активно беручи участь у творчій діяльності української еміграційної інтелігенції.
Зокрема, разом із Юрієм Шевельовим, Іваном Багряним, Ігорем Костецьким, Леонідом Полтавою та Іваном Майстренком письменник В.Домонтович (Віктор Петров) був ініціатором створення організації письменників-емігрантів Мистецький Український Рух. Саме він 21 грудня 1945 р. в Ашаффенбурзі відкрив Перший з’їзд МУРу «коротким, академічним словом про потребу такого об’єднання і він же провадив першу його сесію»(У.Самчук). А на першому літературному вечорі мурівців у переповненій концертній залі В.Домонтович читав новелу про козацького кошового Івана Сірка.
Ось стислий конспект виступу В.Домонтовича на з’їзді, поданий головою МУРу Уласом Самчуком:
«В.Домонтович стверджує, що цей з’їзд є спробою письменників самоорганізуватися. В усіх доповідях чується багато спільного, хоч доповідачі про це не змовлялися. В цьому запорука можливості єдиного мистецького руху, дарма що він охоплює найрізноманітніші творчі індивідуальності. Ми не емігранти. Ми посланці українського народу у світ заходу і у світ поза нами. Ми є сторонниками психологічної Європи. Світова література, це література великих ідей. Такі ж ідеї несе і сучасне українське письменство. Ми коло воріт світової літератури. Наша література має бути вільною, але організованою... Хоча боронити маємо не установи, а ідеї».
Таємним голосуванням з’їзд обрав В.Домонтовича членом правління (разом із У.Самчуком, Ю.Косачем, І. Костецьким та Ю.Шерехом).
Бачимо Віктора Платоновича і у списку редакторів літературного збірника МУРу, і в числі доповідачів на конференції мовознавчої секції Української Вільної Академії Наук, і як активного учасника усіх найпримітніших заходів і починань української творчої інтелігенції на еміграції.
І враз грім серед ясного неба: 18 квітня 1949 р. В.Домонтович, перебуваючи в таборі для переміщених осіб у Мюнхені, несподівано зникає!
Потім Віктор Петров об’являється в ... Москві. Працює там в Інституті історії матеріальної культури. Через шість років переводиться до Києва в Інститут археології, де обіймає посаду наукового співробітника.
У 1965 році за невідомі нам заслуги радянська влада нагородила Віктора Петрова орденом Великої Вітчизняної війни 1 ступеня.
Його не стало 8 липня 1969 року.
Залишилися наукові праці Віктора Петрова та Віктора Бера, у тому числі і блискучі дослідження «Походження українського народу» та «Антропологічні (расові) особливості українського народу». Залишилися цікаві, талановиті художні твори В.Домонтовича. Серед останніх – белетризована біографія «Аліна й Костомаров», яку ми й пропонуємо читачам «Бібліотечки Літературного музею Уласа Самчука в Рівному».
Презентація книги відбудеться 20 лютого 2014 року у Літературному музеї Уласа Самчука в Рівному на музейному заході «Свіча пам’яті», приуроченому 109-ій річниці від дня народження Уласа Самчука. Початок о 12-ій год.
Інна Нагорна, завідувач Літературного музею Уласа Самчука в Рівному
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Якби в Ісуса був інтернет, він організував би дистанційне навчання. Проте є речі, які вимагають обов'язкової фізичної присутності. Для того, щоб спрацював палінгенетичний кокон, час від часу треба...
До воріт світової літератури
Спецтема:
Залишилися наукові праці Віктора Петрова та Віктора Бера, у тому числі і блискучі дослідження «Походження українського народу» та «Антропологічні (расові) особливості українського народу». Залишилися цікаві, талановиті художні твори В.Домонтовича. Серед останніх – белетризована біографія «Аліна й Костомаров», яку ми й пропонуємо читачам «Бібліотечки Літературного музею Уласа Самчука в Рівному».
19 січня 2014 09:34 |
У серії «Бібліотечка Літературного музею Уласа Самчука в Рівному» побачила світ книга соратника Уласа Самчука –В.Домонтовича «Аліна й Костомаров». Видання цієї книги стало можливе за підтримки Канадського інститу українських студій Альбертського університету і Вічного фонду ім.Олега Зуєвського.
У квітні 1948 року Мистецький Український Рух (об’єднання українських письменників у еміграції) звернувся через пресу до читачів із літературною анкетою. Серед пунктів анкети було й прохання назвати сучасних українських авторів-емігрантів, чиї твори найбільше подобаються. Виявилося, що п’ятірку найпопулярніших письменників склали Багряний, Самчук, Осьмачка, Косач та Домонтович.
Тим часом для читачів підрадянської України письменник В.Домонтович взагалі не існував.
Це вже аж у наші дні назалежно-українського часу цього автора із подивуванням відкрили для себе шанувальники художнього слова. А літературознавці назвали В.Домонтовича зачинателем жанру українського інтелектуального роману та жанру романізованої біографії.
З не меншою цікавістю відкрили його для себе й любителі детективів. Але для них найзагадковішим твором такого жанру виявилося саме життя та діяльність автора. Тож кинулися докопуватися, шукати розгадки. Почали творити її власні версії. Однак покищо «накопали» не набагато більше того, що подаю нижче.
Так, отож. Письменник, літературний критик, мовознавець, етнограф, археолог Віктор Платонович Петров ( псевдоніми Віктор Бер, В.Домонтович та, очевидно, ще ряд не встановлених) народився 10 жовтня 1894 р. у Катеринославі в священицькій родині. Закінчив Холмську гімназію (1913), історико-філологічний факультет Київського університету святого Володимира (1918). Викладав російську мову в гімназії, українську мову та літературу в учительській семінарії і на літературних курсах. Із 1924 року – секретар Етнографічно-фольклорної комісії ВУАН, із 1928 року – науковий співробітник Науково-дослідної кафедри мовознавства. В 1930 році захистив дисертацію «Пантелеймон Куліш у п’ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість», здобувши ступінь доктора історії літератури.
За дослідженням Сергія Білоконя, останній запис у трудовій книжці Віктора Петрова був такий:
«Ухвала комісії по чистці апарату ВУАН з 6 серпня 1930 р. (протокол № 43, § 94): «Зняти з посади керівника Етнографічної комісії за допущення політичних вивихів та перекручувань як у своїх деяких працях, так і в деяких матеріалах комісії. Зважаючи на визнання своїх помилок, а також зважаючи на його громадську активність за останній час, - залишити Петрова В.П. на некерівній посаді наукового робітника в Комісії етнографії.
Неодмінний секретар ВУАН академік О.Корчак-Чепурківський.
Зав. секретаріату П.Галаган.»
Відомий літературознавець В’ячеслав Брюховецький розмірковує: «1930-й рік – це рік вирішального зламу в національно-інтелектуальній історії України. Уже згорнуто літературні дискусії, відкинуто процес українізації, розпочинається відвертий, неприхований терор відомим процесом СВУ, на якому звучить й ім’я Віктора Петрова. Попри відчайдушні спроби «вписатися» в нову ідеологічну парадигму, жорстко й жорстоко детерміновану більшовицьким режимом, він таки зазнає репресій, хоч, треба сказати, як на той час, доволі м’яких – Петрова лише знято з керівної посади»
Чогось саме тут мимоволі й спотикається думка. Міркую: якось воно трохи не «по-більшовицькому» виходить. У роки найтіснішого «затягування гайок», у роки судів і повторних судів над уже засудженими українськими інтелігентами, при дикунському торжестві матвєєвих у сандармохах – і раптом м’якість. Та ще й із можливістю кар’єрного росту...
Словом, після згаданої «чистки» в Академії Наук Віктор Петров невдовзі переходить працювати в Інститут матеріальної культури (спочатку науковим співробітником, згодом завідувачем відділу), займається археологічними дослідженнями, публікує ряд поважних наукових розвідок у київських та московських часописах. На початку 1941 року його призначають директором Інституту українського фольклору Академії Наук, а з вибухом війни евакуюють разом із інститутом до Уфи.
Однак невдовзі – Віктор Петров уже перекладач у лавах радянської армії. А ще згодом – співробітник ... гітлерівського міністерства пропаганди, редактор журналу «Український засів» (1943-1944 рр., Харків, Кіровоград), співробітник Українського наукового інституту (1943-1944 рр. у Львові, 1944-1945 рр. у Берліні).
Після війни він залишився в Німеччині, активно беручи участь у творчій діяльності української еміграційної інтелігенції.
Зокрема, разом із Юрієм Шевельовим, Іваном Багряним, Ігорем Костецьким, Леонідом Полтавою та Іваном Майстренком письменник В.Домонтович (Віктор Петров) був ініціатором створення організації письменників-емігрантів Мистецький Український Рух. Саме він 21 грудня 1945 р. в Ашаффенбурзі відкрив Перший з’їзд МУРу «коротким, академічним словом про потребу такого об’єднання і він же провадив першу його сесію»(У.Самчук). А на першому літературному вечорі мурівців у переповненій концертній залі В.Домонтович читав новелу про козацького кошового Івана Сірка.
Ось стислий конспект виступу В.Домонтовича на з’їзді, поданий головою МУРу Уласом Самчуком:
«В.Домонтович стверджує, що цей з’їзд є спробою письменників самоорганізуватися. В усіх доповідях чується багато спільного, хоч доповідачі про це не змовлялися. В цьому запорука можливості єдиного мистецького руху, дарма що він охоплює найрізноманітніші творчі індивідуальності. Ми не емігранти. Ми посланці українського народу у світ заходу і у світ поза нами. Ми є сторонниками психологічної Європи. Світова література, це література великих ідей. Такі ж ідеї несе і сучасне українське письменство. Ми коло воріт світової літератури. Наша література має бути вільною, але організованою... Хоча боронити маємо не установи, а ідеї».
Таємним голосуванням з’їзд обрав В.Домонтовича членом правління (разом із У.Самчуком, Ю.Косачем, І. Костецьким та Ю.Шерехом).
Бачимо Віктора Платоновича і у списку редакторів літературного збірника МУРу, і в числі доповідачів на конференції мовознавчої секції Української Вільної Академії Наук, і як активного учасника усіх найпримітніших заходів і починань української творчої інтелігенції на еміграції.
І враз грім серед ясного неба: 18 квітня 1949 р. В.Домонтович, перебуваючи в таборі для переміщених осіб у Мюнхені, несподівано зникає!
Потім Віктор Петров об’являється в ... Москві. Працює там в Інституті історії матеріальної культури. Через шість років переводиться до Києва в Інститут археології, де обіймає посаду наукового співробітника.
У 1965 році за невідомі нам заслуги радянська влада нагородила Віктора Петрова орденом Великої Вітчизняної війни 1 ступеня.
Його не стало 8 липня 1969 року.
Залишилися наукові праці Віктора Петрова та Віктора Бера, у тому числі і блискучі дослідження «Походження українського народу» та «Антропологічні (расові) особливості українського народу». Залишилися цікаві, талановиті художні твори В.Домонтовича. Серед останніх – белетризована біографія «Аліна й Костомаров», яку ми й пропонуємо читачам «Бібліотечки Літературного музею Уласа Самчука в Рівному».
Презентація книги відбудеться 20 лютого 2014 року у Літературному музеї Уласа Самчука в Рівному на музейному заході «Свіча пам’яті», приуроченому 109-ій річниці від дня народження Уласа Самчука. Початок о 12-ій год.
Інна Нагорна,
завідувач Літературного музею Уласа Самчука в Рівному
Зверніть увагу
Як створити ельфійський соціальний кокон: що каже Добре Знання – самовчитель з палінгенезії (+аудіо)