І недаремне найбільше тотожніх сімей, бо з людиною, подібною за душевним складом, простіше. Так і в мене – від бурхливих активаційних стосунків першого кохання знайшла тиху гавань у тотожності. Та з часом та гавань нестерпною стала. Розлучилися. Невгамовна тривога і душевний неспокій спонукали шукати близьку людину. Радість нового спілкування, відкриття нової особистості, а згодом розчарування… Думалося, щось негаразд зі мною, стала вважати себе білою вороною, а до чоловіків з’явилося навіть насторожене, а то й вороже ставлення. Адже стільки образ довелося терпіти, стільки неузгоджень і страждань… З подругами легше було. Вони і зрозуміти глибше могли, і поспівчувати, і порадити і розрадити. І думалося, що чоловіки і жінки – це два різних світи, яким так важко не те що поєднатися, а то й зійтися…

Шукала відповіді у життєвому досвіді на питання, які не давала спокою, і знайшла в соціоніці. Чому люди по суті подібні, але такі різні? Чому між обома розумними та інтелігентними людьми складаються нестерпні стосунки, пронизані конфліктами і душевними травмами? Чому кожен прагне злагоди, але всі намагання виходять марними? Як знайти себе у житті, щоб не марнувати його? Де знайти свою половинку? Та чи є взагалі вона? І прочитала, що є. І почула про можливість знайти її. По радіо.

Прийшла до фахівців і замовила все, що можна було: повну характеристику свого типу і типу дуала, характеристику і профорієнтацію для доньки, залишила анкетні дані для пошуку дуала. Перша зустріч приємно вразила: невимушене цікаве спілкування, сміх, почуття радості і піднесеності… Дивно, але це дивовижне почуття радості і піднесеності виникало завжди, коли наближалася до офісу Центру Соціоніки. Звідки бралося те щастя? Ніби крила виростали. І не йшла вже, а бігла.

Йшли роки. Коли виникали якісь проблеми, телефонувала до Анатолія, і все злегка вирішувалося, ще й настрій хороший з’являвся. І тут пропозиція співпраці. Спробувати над текстами попрацювати. Згадується: зосереджена тиша, кожен читає своє. Якась невидима атмосфера гармонії і тепла на душі… Зав’язалася розмова на патріотичну тему і здивувалася: я ж думаю так само! Відчуваю розпашілі щоки, натхнення і небажання, щоб спілкування припинилося, але справи чекали: метушне наше життя, де треба кудись бігти, щось робити… Дивно, але при кожній зустрічі відчувалася рідність душ, ніби ми однакові. “Але ми різні!” – чула у відповідь. Наскількі різні, побачила згодом. Дивна різність – різні характери, але однакові думки, різні реакції, але однакова життєва позиція, різні бачення ситуацій, але одні й ті ж самі цінності.

А почуття! Який колорит! Де б не була у справах, знаходила можливість заїхати до Анатолія, щоб хоч на хвильку побачитися, погомоніти, а говорити було про що!

27 червня 2003