Ми живемо в дуже неспокійний час, коли людина більше не знає, де живе, каже Філіп де Вільє в інтерв'ю LE FIGARO, яке опублікував Les Observateurs.

Він вважає, що Франція сьогодні — єдина в світі країна, де більше не прославляють Францію. Тут забули, що це найстаріша нація з багатою і славною історією, що у неї є своя культура і мова, яку потрібно зробити священною для французьких дітей, а не просувати вивчення в школі арабської і не насаджувати англійську у всіх наукових об'єднаннях, як це роблять президенти зі часів атлантиста Жискара.

Клодвіг першим окреслив кордон Франції, об'єднавши в результаті перемог території, народи і королівства. Він навернув готів до християнства. Якби не він, готи стали б наступниками римлян. Друга причина в тому, що він став продовжувачем римлян. Завойовник пішов по цивілізованому шляху.

Можливо, ми спостерігаємо зараз кінець цивілізації, нашої цивілізації. Римська імперія впала в 476 році, за п'ять років до того, як Клодвіга підняли на щиті. В розвалі Римської імперії і нашого теперішнього падіння є два загальних моменти.

У певний період римська сенатська аристократія, яка думала лише про те, як викласти порфіром свої купальні, перестала вважати захист рубежів країни необхідністю. Після цього між громадянами і іноземцями особливих відмінностей не було. Втративши кордон, Рим втратив гордість і підірвав обороноздатність.

Якщо кордону немає, ідентичність розмивається 

Другий момент стосується ліні, через яку землі опинилися в руках варварів. Через відмову від військової служби римляни передали справу про свою безпеку готам і вандалам, що в наших умовах означає передачу нагляду за потенційно небезпечними особами аеропортам. Крім того, в той період варвари розселялися всюди по Римській імперії. Вони утворювали анклави, і їх називали «колонами». 

Якщо розглянути дві головні риси римського занепаду (зовнішній наплив і внутрішній розвал), не можна не побачити симптоми нинішньої ситуації. Наш політичний клас, судячи з усього, до сих пір не розуміє необхідність кордонів. Він дозволяє новим «варварам» з їх звичаями і релігією утвердитися на території Франції, що може підготувати «розділ», про який говорив Франсуа Олланд.

Жерар Коллон (Gérard Collomb) описував це як співіснування перед протистоянням. У сучасній Франції прості громадяни з обережності не наважуються ходити в певні райони, де, за словами Коллона, царює закон сильного, чужий нам закон. Кордони виникають всередині країни, оскільки в ній стає все більше зон ісламської екстратериторіальності. Так само виглядала ситуація в Римі в період розпаду імперії. Правда, тут є одна серйозна відмінність. У римлян розвал зайняв п'ять століть, проте ми після травня 1968 року виявляємо більшу ефективність і «прогресивність». Ми зможемо вкластися і в 50 років.

Серйозна відмінність між епохою Клодвіга і сучасним світом, на яке я натякаю в книзі, стосується демографії: варвари були асимільовані римлянами через свою малу чисельність. Сьогодні все йде з точністю до навпаки. «Галли» втрачають французьку сутність і перетворюються в варварів під дією американського способу життя і радикального ісламу.

Як відзначають історик Мішель Руш (Michel Rouche) і демограф Жак Дюпак'є (Jacques Dupaquier), число варварів під час великих навал становило від 2% до 5% корінного населення. Меншини можна асимілювати, особливо, коли мова йде про невеликі племена, які не збираються нав'язувати своє бачення майбутнього. Ми ж сьогодні бачимо в країні збитих з пантелику людей, які більше не розуміють, де вони живуть, і стикаються з мігрантами (а ті взагалі ніколи цього не знали).

Вперше в історії Європи заради принципу недискримінації нас намагаються провести через страшне випробування двох цивілізаційних потрясінь.

По-перше, мова йде про скасування фізичного кордону і формування багатокультурного, багатоконфліктного і багатобескультурного суспільства, в якому ми приречені стати меншинами.

По-друге, це кінець антропологічного кордону, тобто кордону між статями, життям і смертю, твариною і людиною. Ми бачимо роз'єднаність і втрату зв'язків. Ми пропонуємо громадянам жити без нації, сім'ї та пам'яті. 

Що стосується кордонів, ми спостерігаємо своєрідний парадокс: скасування традиційних кордонів і поява нових мікрокордонів, наче пунктів збору дорожнього мита при в'їзді у великі міста. 

Йдеться про внутрішні кордони для багатих. Заплатити за ці кордони сьогодні можуть тільки заможні люди, які прагнуть захистити святині богемної буржуазії в оточенні велопарковок.

Ці острівці меркантильної безпеки поки що дають багатим можливість і далі жити як багаті. Як у фільмі «Доктор Живаго» 1965 року, вони розважаються, дивлячись на бійки вуличних банд зі своїх скляних балконів. Вони привозять недорогих африканців, щоб зменшити вартість походу за суші. Не забувайте, що в Римі водоносами і носіями були варвари, яких сенатори залучали, щоб знизити вартість робочої сили. В результаті кордон змістився всередину, захищаючи гавані багатих.

В цілому простежується зв'язок між нинішнім правом і епохою Меровінгів. Директива про відрядження працівників зачіпає право корінного народу. Йдеться вже не про територіальне, а приватне право, як було за часів Клодвіга.

Ми спостерігаємо небачене: безголовий уряд хоче позбутися тисячолітніх націй, суверенітету, держав і народів. Але якщо народ має нахабство висловити свою думку на виборах і заявити, що не хоче вмирати, лунають крики про популізм.

Це багато про що говорить. Наша еліта вважає народ справжньою загрозою. Через невизначене розширення європеїстської і глобалістської системи. Після падіння Берлінської стіни у нас звели Маастрихтську. Вона грунтується на кількох хитких каменях глобального постмодернізму: у нас повірили в кінець історії, виникнення космічного братства, планетарного масового ринку, який повинен розвіяти вперту ідентичність.

З громадянина роблять споживача. Йому продають мрії і нові пориви, які диктує ринок. Нарешті, після падіння стіни ми повірили в кінець ідей і релігій в ім'я споживчого постсвітского синкретизму. Сьогодні ми розуміємо, що ця футуристична проекція була ілюзорною, проте нам доводиться дорого за це розплачуватися.

 Філіп де Вільє каже, що його вразило, як однаково з президентом Макроном вони дивляться на символізм президентської посади, її сакральну значимість і містику в голлістському розумінні, а також на небезпеку розвалу, зіткнення ідентичностей, необхідність боротися з ісламізмом і не допустити затвердження ісламу у Франції.

Філіп де Вільє згадує, як побачив його перші кроки в Луврі, Трампа на Єлисейських полях і Путіна в Версалі, а потім свято музики з реперами в Єлисейському палаці, фото з молодими напівоголеними чорношкірими молодими людьми в Сен-Мартені і, нарешті, прокляття на адресу євроскептичних народів, яких він назвав «популістською проказою». Є всі два варіанти. Або Еммануель Макрон розуміє реалії зіткнення ідентичностей і вирішує розформувати контр-суспільство, в якому цілі групи висловлюють свої сепаратистські нахили. Для цього він повинен затвердити Францію в цих кварталах, в фізичному, моральному, психологічному та культурному плані. Або він продовжує грати роль уповноваженого Брюсселя і його зметуть.

Історія непередбачувана

 За п'ять років до приходу Клодвіга до влади вся еліта була занурена у відчай. Всюди ходили чутки: «Це кінець цивілізації!» Імператор зник. Імперія розвалювалася. Ніхто не уявляв собі масштабів явища. І тут з'явився Клодвіг. Чистий продукт варварства, на якого зробили ставку єпископи. Вони вважали за краще франка аніж гота. Інакше кажучи, ніхто нічого не передбачав. Але для цього потрібно дві умови: рух ідей і хоча б невеликий залишок далекоглядної еліти.

Клодвіг і Ремігій. Рух ідей присутній, однак, далекоглядної еліти не видно. Майбутнє - це повернення до простих цінностей, віх, територій, сусідських відносин, довгострокової перспективи, трансцендентності. «Новий світ» Макрона став старим світом.

Ми побачимо кінець політики статистичного розрахунку і повернення до політики чіткої ієрархії. З часів Жискара французьке політичне життя переживає занепад і зводиться до економіки. У нас більше немає провидців, залишилися тільки механіки. Вони підвищують податки, стверджуючи, що збираються їх знизити. Їхня брехня завжди підкріплюється цифрами, але ці цифри завжди невірні. Політика не в цьому.

«Захід вважає, що політика - те ж саме, що і економіка. Але політика - це цивілізація», - сказав Солженіцин в одній з наших останніх бесід. Саме це хочуть почути народи. Передбачення Солженіцина про те, що «дисиденти були на сході, але опиняться на заході», збувається. З кожним днем ​​все більше людей йдуть проти системи. Хто такий дисидент? Це незалежний розум, який мислить сам і не сприймає пригнічення.