В їхнїй спільній праці, Жан-Сільвестр Монґренє і Франсуаз Том** описують золотоординсько-монгольську традицію Росії, за якою руйнувався найменший прояв волелюбности залізом і кров’ю.

Так, для деспота-царя Ӏвана Ґрозного, зі своєю оприччиною, «нарід – це раб, Церква – служниця, бояри й князі – камердинери великого московського князя».

«Відтоді Росія збільшувала свою територію розміром Голандії щороку.

А за Романових -  по 140 км2 щодня».

Тож «Московія перейнялася думкою, що її успіх –  в автократичному режимі».

Саме його плекають ідеологи Путіна, дозуючи автократію і месіянізм.

Автори також викривають притаманну Кремлю лукавість дискурсу щодо руху України на Захід : з одного боку, російські дипломати бубоніли, що українська кандидатура до НАТО є «приводом для війни» (« casus belli »).

А навпаки, її можливий вступ до ЄС - Росії «не перешкоджає», оскільки ЄС - структура цивільно-економічна. Таке красномовство часто повторювалося у французьких і європейських офіційних колах, але з російської точки зору - це було бажання «відокремити дві чуми».

Україна все перевернула

Цивільне повстання в кінці 2013 року, у відповідь на тиск з боку Росії, змінило хід подій. Українська держава втратила контроль над Кримом і близько третини Донбасу, але вона зберігає дев'ять десятих своєї території і новий уряд, за підтримки нової більшості, геополітично повернувся на Захід.

Україна все перевернула : кремлівська хвороблива реакція на «европейський вибір» України пояснюється відчуттям, що такий крок «може перекреслити п’ять століть просування Росії в Европу», а також московською ставкою на відцентрові тенденції в середині Евросоюзу, і на американський відхід.

Приєднання Криму «manu militari» (силою) і війна проти Донбасу – це «простісінька лекція у стратегічному й геополітчному плані : горе тому, хто залишиться за межами периметра безпеки».

Бо НАТО й Європейський союз – це два стовпи «після-холодно-воєнної» Європи,

і ці євроатлантичні установи «заважають російському геополітичному ревізіонізму».

У випадку, якщо сценарій «кожен для себе» переважатиме, це відкриє нові можливості для путінської «хаотичної поліархії», а Європа зазнає новий період розриву - перестерігають автори. Адже «напали на Україну, і на Грузію, бо вони були залишені поза переметром безпеки».

Без України, Євразія - насправді Азія

Ӏ все ж, «зусилля здійснити евразійський задум зазнають невдачі».

Відсутність України у тому союзі скоротила частку православних слов'ян.

Тобто, він більш єврАЗІЙСЬКИЙ ніж заплановано.

У ньому, Білорусь і Казахстан, які відмовляються визнавати політичні та територіальні зміни в Грузії (Абхазії та Південної Осетії) і в Україні (Крим), «насторожено ставляться до Росії, і прагнуть обмежити Євразійський союз до економічної сфери».

Майбутнє вимальовується скоріше як «Росія-Євразія» ніж слов'янська православна Росія, особливо в демографічній сфері :

• вага мусульман і людей з Центральної Азії в Росії збільшується,
• 43 мільйони українців залишаються поза тим союзом.

До цього часткового викладу французької книжки « Геополітика Росії» ще треба додати думку авторів, на запитання П’єра Верлюіза***, про вупуск у світ останніх двох видань – Сисілії Висіє****, і Ніколя Инена****.

Майже одночасна публікація цих двох книг виявляє усвідомлення, у Франції, небезпеки зростаючого узгодження з кремлівськими позиціями значною частиною політичного класу, особливо правого. Сисіль Висіє і Ніколя Инен виконали чудові роботи, які показують величезні зусилля, розгорнуті Кремлем для проникнення в чільні французькі кола.

Маємо насамперед відзначити вражаючу пропагандистську машину, яка широко використовує соціяльні мережі. Медіа-стратегії Кремля складаються з трьох частин.

Перша : очорнення, через свої мережі, всього, що на Заході:

• політичний клас («всі продажні і нездатні»),
• звичаї («всі - декадентські содоміти»),
• демократія («лицемірство на службі американців»),
• закон («ідолопоклонство людини, що забула Бога» - на думку патріарха Кирила),
• міжнароднє право («фікція, яку американці використовують, щоби замаскувати свою гегемонію»),
• Європа («потопаюча»),
• США (які «втрачають швидкість»).

Друга частина - ставка на страхи і їх роздмухування :

• страх перед тероризмом,
• страх перед масовою іміграцією («викликане політикою толерантности»),
• страх перед глобалізацією.

Третя частина кремлівської медіа-стратегії – «наблизити європейців до росіян причастям фобіями й ненавистю. В першу чергу - ненавистю до Сполучених Штатів».

Всі несприятливі події (у новинах) :

• ісламський тероризм,
• війна в Україні,
• економічна криза

мають  винуватців : Сполучені Штати, і їхні європейські «васали».

Америка завжди винна :

• чи то вона діє (втручання в Ірак),
• чи не діє (евакуація з Іраку, розвиток ӀДӀЛ-у).

Маніхейське бачення, яке експортує Москва обнадіює :

• за лаштунками погані смикають за ниточки,
• а за Путіном - відважний опір виступив проти Америки, як Астерікс проти Римської імперії. Цей усесвіт коміксу має багато послідовників, особливо через соціальні мережі.

Кремль набирає більшість своїх послідовників серед еврофобів і антиамериканців, позуючи як захисник «національної», та навіть «європейської ідентичности».

Цей аналіз інформаційної війни, проведеної Кремлем, його тем і основних цілей, опис його стратегії систематичного проникнення місць сили нашого суспільства, не залишають сумнівів : Кремль хоче знищити у Франції (і в Європі) саме «здатність діяти незалежно від Москви».

«Перед очима маємо стратегію попереднього підкорення».

«Одну з основних лекцій, що Кремль виніс з українського конфлікту» є те, що «інтеґрація пострадянського простору в Євразійський союз Путіна, анексія Західної Європи до того ж Євразійського союзу на умовах Москви - мислимі «тільки, якщо європейці відмовляться від альтернативного проєкту путінської вертикалі влади».

Від часу протистояння за Україну, Кремль розгортає примножені зусилля, щоби переробити Європу на свій спосіб.

Натякаючи :

• що Європі потрібна «сильна людина»,
• що дух толерантности та співпраці, який характеризує післявоєнну Європу має бути ліквідований на користь вузького націоналізму,
• що на міжнародній арені оплачується тільки застосування сили,

він прагне :

• переформатувати європейську свідомість,
• заставити європейців відкинути свої установи,
• відмовитися від своїх свобод,
• відвернутися від їхнїх політиків,

щоби зробити їх «путіно-сумісними».

Для українців такий виклад, мабуть, надто «атлантично-спрямований», зате він потрібний західним громадянам, оскільки багато з них таких запитань собі не ставлять. А як почнуть задумуватися, тоді зрозуміють, що треба шукати «третій шлях»!

=============

* «Géopolitique de la Russie », Paris, éd. Presses universitaire de France.

** Автори – Жан-Сільвестр Монґренє (Jean-Sylvestre Mongrenier), дослідник Франуцзького Ӏнституту Геополітики при Університеті Paris VIII, i Франсуаз Том (Françoise Thom), історик,  доцентка Сорбони.

*** П’єр Верлюіз (Pierre Verluise) - директор сайту diploweb.com, спеціялізованого в геополітиці.

**** Cécile Vaissié, « Les Réseaux du Kremlin en France », éd.Les petits matins.

**** Nicolas Hénin, « La France russe », éd. Fayard.