Гіпотеза лінгвістичної відносності Сепіра-Ворфа: чи впливає мова на мислення?

Вісімдесят років тому, в 1940 році, в науково-популярному журналі опублікували коротку статтю, яка була однією з найбільш модних інтелектуальних забав XX сторіччя, – це гіпотеза лінгвістичної відносності Сепіра-Ворфа. На перший погляд, в цій статті не було нічого такого, що б могло передвіщати її майбутню славу. Ані назва, «Наука та лінгвістика», ані журнал, «MIT Technology Review» не відповідали уявленням більшості людей про гламур. А автор, інженер-хімік, який працював на страхову компанію і за сумісництвом читав лекції з антропології в Єльському університеті, був малоймовірним кандидатом в міжнародні суперзірки, пише Інтелектуальна кнайпа «Чудова Мова».

І все ж-таки Бенджамін Лі Ворф запустив у світ привабливу думку про владу мови над розумом, і його вражаюча проза спокусила ціле покоління повірити, що наша рідна мова обмежує те, про що ми можемо думати. Зокрема, Ворф проголосив, що мови корінних американців накладають на них картину реальності, яка цілком відрізняється від нашої, тому носії цих мов просто не могли зрозуміти деякі з наших найпростіших концепцій, такі як плин часу або відмінність між об’єктами (наприклад, «камінь») і діями (наприклад, «падати»).

Протягом десятиріч теорія Ворфа зачаровувала як академіків, так і широкий загал. В його тіні інші робили цілий ряд тверджень щодо можливої могутності мови – від припущення, що мови корінних американців надають їх мовцям інтуїтивне розуміння ідеї Айнштайна про час як четвертий фізичний вимір, до теорії про те, що природа іудейської релігії була визначена системою часів давньоєврейської мови.

Зрештою теорія лінгвістичної відносності Ворфа розбилась об тверді факти та міцний здоровий глузд, коли виявилось, що насправді ніколи не існувало ніяких підтверджень його фантастичних ідей. Реакція була такою жорсткою, що протягом десятків років будь-які спроби досліджувати вплив рідної мови на наші думки таврували недоумкуватістю і вважали ознакою поганої репутації. Але зрештою настав час залишити травму, нанесену Ворфом, позаду.

Приблизно на початку XXI сторіччя нові дослідження показали, що при вивченні нашої рідної мови ми насправді отримуємо певні звички мислення, які формують наш досвід в визначний та іноді дивовижний спосіб.

Зараз ми знаємо, що Ворф зробив багато помилок. Найбільш серйозна полягала в припущенні, що наша рідна мова обмежує наше мислення і не дає нам можливості думати певні думки.

Загальна ідея його аргументів була в тому, що якщо якась мова не має слова для певної концепції, то мовці цієї мови не будуть здатні зрозуміти цю концепцію. Наприклад, якщо мова не має майбутнього часу, її носії просто не зможуть зрозуміти наше уявлення про майбутнє.

Видається незбагненним, як ця лінія аргументації взагалі змогла досягнути такого успіху, зважаючи на те, наскільки багато свідчень говорять про протилежне, куди б ви не подивились. Коли ви запитуєте цілком нормальною українською мовою в теперішньому часі «Чи ти приходиш завтра?», то хіба відчуваєте, що ваше поняття майбутності кудись щезає? Чи людині, яка ніколи не чула німецького слова Schadenfreude, важко зрозуміти концепцію про радість через невдачі інших? Або подумайте про таке: якщо запас готових слів у вашій мові визначає те, які концепції ви можете зрозуміти, то яким чином ви би взагалі вивчали щось нове?

Оскільки не існує свідчень про те, що будь-яка мова забороняє її мовцям думати про щось, ми маємо поглянути в зовсім іншому напрямку, щоб зрозуміти, як наша рідна мова насправді формує наше сприйняття світу. Приблизно через двадцять років після роботи Ворфа видатний лінгвіст Роман Якобсон вказав на важливий факт щодо відмінностей між мовами в лаконічній максимі:

«Мови істотно відрізняються тим, що вони мають висловлювати, а не тим, що вони можуть висловлювати». Ця максима надає нам ключ до розуміння реальної сили рідної мови: якщо різні мови впливають на наш розум по-різному, то це не через те, про що наша мова дозволяє нам думати, а скоріше через те, про що вона звично зобов’язує нас думати.

Розглянемо такий приклад. Припустімо, я розповідаю вам англійською, що провів вечір із кимось із сусідів, – «I spent yesterday evening with a neighbor». Ви можете поцікавитись, був мій компаньйон чоловіком чи жінкою, але в мене є право сказати вам, що це не ваша справа. Але якщо ми розмовляємо французькою чи українською, то у мене немає привілею уникнути відповіді в такий спосіб, оскільки я зобов’язаний граматикою мови вибрати між voisin або voisine, тобто сусідом і сусідкою. Ці мови примушують мене повідомити вам про стать мого компаньйона незалежно від того, чи вважаю я, що вас це не стосується, чи ні. Це, звичайно, не означає, що мовці англійської не можуть зрозуміти відмінності між вечорами, проведеними з сусідами чоловічої та жіночої статі, проте це все ж означає, що їм не доводиться думати про статі сусідів, друзів, вчителів і багатьох інших людей кожного разу, коли про них виникає розмова, в той час, як в деяких інших мовах це робити обов’язково.

З іншого боку, англійська мова змушує вас вказувати певні типи інформації, яка в інших мовах може залишатись в контексті. Якщо я хочу розказати вам про вечерю із сусідом англійською, я можу не розповідати про його стать, але я мушу розказати вам щось про час цієї події. Мені потрібно вибрати якусь із багатьох форм – dined, have been dining, are dining, will be dining тощо.

З іншого боку, китайська мова не вимагає від своїх мовців вказувати точний час події таким чином, оскільки одна й та сама дієслівна форма може бути використана для минулих, теперішніх чи майбутніх дій. І знову ж, це не означає, що китайці не можуть зрозуміти концепцію часу. Але це означає, що вони не зобов’язані думати про час всякий раз, коли описують дію.

Коли ваша мова регулярно вимагає від вас вказувати певні типи інформації, це змушує вас приділяти увагу певним деталям і певним аспектам життя, про які носіям інших мов може не бути потрібно думати постійно. А позаяк такі звички мовлення розвиваються із самого раннього віку, то природно, що вони можуть перетворитися на звички розуму, які виходять поза саму мову, впливаючи на ваш досвід, сприйняття, асоціації, відчуття, пам'ять і орієнтацію в світі.

Але чи існують якісь свідчення, що таке відбувається насправді?

Розглянемо знову стать. Такі мови як іспанська, французька, німецька і українська не лише зобов’язують вас думати про стать друзів та сусідів, але вони також приписують чоловічий або жіночий рід широкому ряду неживих об’єктів наче за примхою. Що, наприклад, такого жіночого у бороди француза (la barbe)? Чому в українській вода – «вона», але перетворюється на «нього», коли в неї вкинули чайний пакетик?

Марк Твен у своєму есе «Ця жахлива німецька мова» жалівся на такі незрозумілі речі, як ріпа жіночого роду і дівчина середнього. І хоча він стверджував, що в системі родів німецької мови є щось особливо зіпсоване, насправді саме англійська мова є незвичною, принаймні серед європейських мов, бо не розглядає ріпу чи чай як такі, що належать до жіночого чи чоловічого роду.

Мови, які поводяться з неживими об’єктами як з такими, що мають стать, змушують своїх мовців говорити про такі об’єкти так, наче б вони були чоловіком або жінкою. І як будь-хто, чия рідна мова має систему родів, скаже вам, коли ця звичка вкорениться, від неї вже неможливо позбутися. Коли я говорю англійською, я можу сказати про «ліжко» (bed), що «воно» занадто м’яке, але якщо у людини рідною є і російська, то вона відчуває, що «вона» (кровать) є занадто м’якою. «Вона» залишається жіночого роду протягом всього шляху від легенів вгору аж до голосової щілини і стає нейтральним об’єктом тільки тоді, коли досягає кінчика язика.

На межі третього тисячоліття в різноманітних експериментах було показано, що граматичні роди можуть формувати відчуття та асоціації мовців щодо об’єктів навколо них. В 1990-ті, наприклад, психологи порівняли асоціації між мовцями німецької та іспанської мов. Існує багато іменників, які позначають неістот і в цих мовах мають протилежні роди. Наприклад. німецький міст має жіночий рід (die Brücke), але в іспанській він чоловічого роду (el puente). Те ж саме стосується годинників, квартир, виделок, газет, кишень, плечей, поштових марок, квитків, скрипок, сонця, світу і кохання. З іншого боку, яблуко має чоловічий рід у німців, але жіночий в іспанській мові, і так само стільці, віники, метелики, ключі, гори, зорі, столи, війни, дощ і сміття. Коли мовців просили оцінити різні об’єкти за рядом характеристик, іспаномовні люди вважали мости, годинники і скрипки такими, що мають більше «чоловічих ознак», таких як міцність, проте німці були схильні думати про них як про більш витончених або елегантних. З такими об’єктами, як гори або стільці, які є «чоловічими» в німецькій мові, але «жіночими» в іспанській, цей ефект був зворотним.

В іншому експерименті мовців французької і іспанської просили приписати людські голоси різним об’єктам в мультфільмі. Коли мовці французької бачили зображення виделки (la fourchette), більшість з них хотіли надати їй жіночій голос, проте мовці іспанської, для яких el tenedor має чоловічий рід, надавали перевагу серйозному чоловічому голосу. Пізніше психологи навіть показали, що «гендерні мови» настільки сильно закарбовують в розумі статеві риси для об’єктів, що ці асоціації заважають мовцю зберігати інформацію в пам’ять.

Звичайно, все це не означає, що мовці іспанської, або французької або німецької не можуть зрозуміти, що об’єкти-неістоти насправді не мають біологічної статі, – німецька жінка рідко плутає свого чоловіка з капелюхом, а іспанські чоловіки не були помічені в тому, що плутають ліжко з тією, хто на ньому лежить. І все ж, коли гендерні конотації вже було накладено на чутливі молоді уми, вони призводять до того, що люди, в рідній мові яких існують роди, бачать світ неістот крізь окуляри, пофарбовані асоціаціями і емоційними зв’язками, яких повністю позбавлені носії англійської мови, застряглі в своїй монохромній пустелі середнього роду «it».

Чи протилежні роди «моста» в німецькій і іспанській впливають на дизайн мостів в Іспанії і Німеччині? Чи емоційні мапи, накладені гендерною системою, мають поведінкові наслідки більш високого рівня для нашого щоденного життя? Чи формують вони смаки, моду, звички і переваги в суспільствах, яких це стосується? На сучасному рівні наших знань про мозок це не є тим, що можна легко виміряти в психологічній лабораторії. Але було б дивно, якби вони цього не робили.

Царина, де проявились найбільш разючі свідчення впливу мови на мислення, – це мова простору, тобто те, як ми описуємо орієнтацію в світі довкола нас. Припустимо, ви хочете дати комусь вказівки, як знайти ваш дім. Ви можете сказати: «Після світлофору спершу поверніть ліворуч, потім праворуч, і тоді ви побачите перед собою білий будинок. Наші двері праворуч». Але в теорії ви також могли б сказати: «Після світлофору їдьте на північ, а потім на наступному перехресті поверніть на схід і побачите прямо на сході білий будинок. Наші двері – південні». Ці два набори вказівок можуть описувати один і той самий шлях, проте вони ґрунтуються на різних системах координат. В першій використовуються егоцентричні координати, які залежать від наших власних тіл: вісь ліворуч-праворуч і перпендикулярна їй вісь вперед-назад. В другій системі використовуються фіксовані географічні напрямки, які не змінюються, куди б ми не обертались.

Нам зручно використовувати географічні напрямки, наприклад, коли ми подорожуємо на відкритій місцевості, але егоцентричні координати повністю домінують в нашому мовленні, коли ми описуємо простір на малому масштабі. Ми не говоримо: «Коли вийдеш з ліфту, йди на південь, а потім заходь у другі двері зі східної сторони». Причина, з якої егоцентрична система переважає в нашій мові, полягає в тому, що вона здається легшою і більш природною. Зрештою, ми завжди знаємо, де є «позаду» або «попереду» нас. Нам не потрібні мапа або компас, щоб зрозуміти це, ми просто це відчуваємо, тому що егоцентричні координати засновані просто на наших власних тілах і наших безпосередніх полях зору.

Але потім з’явилась далека мова австралійських аборигенів гуугу йімітірр (Guugu Yimithirr) з північного Квінсленду, і з нею прийшло приголомшливе розуміння, що не всі мови відповідають тому, що ми завжди вважали просто «природним». Насправді в мові гуугу йімітірр взагалі не використовуються ніякі егоцентричні координати. Антрополог Джон Хейвіленд (John Haviland) та пізніше лінгвіст Стівен Левінсон (Stephen Levinson) показали, що в гуугу йімітірр для опису положення об’єктів не використовуються слова на кшталт «ліворуч» або «праворуч», «спереду» або «позаду». Скрізь, де ми б використовували егоцентричну систему, гуугу йімітірр покладаються на географічні напрямки. Якщо вони хочуть, щоб ви посунулись на автомобільному кріслі, щоб звільнити місце, вони скажуть «посунься трохи на схід». Щоб сказати точно, де вони залишили щось у вашому домі, вони скажуть «я залишив це на південному краю західного стола». Або вони попередять вас, щоб ви «стереглися тої великої мурахи прямо на північ від вашої ноги». Навіть коли їм показували фільм по телевізору, вони давали описи сюжету на основі орієнтації екрану. Якщо телевізор було звернуто на північ, а людина на екрані наближалась, вони казали, що вона «йде на північ».

Коли ці особливості гуугу йімітірр було відкрито, вони надихнули великомасштабний дослідницький проект щодо мови простору. І, як це і буває, гуугу йімітірр не вився дивним випадком. Мови, які покладаються в основному на географічні координати, розкидані по всьому світу від Полінезії до Мексики і від Намібії до Балі. Для нас може здатися верхом абсурду, якщо вчитель танців скаже «А тепер підніміть свою північну руку і перемістіть вашу південну ногу на схід». Проте цей жарт був би зрозумілий не всім: американо-канадський знавець музики Колін Мак-Фі (Colin McPhee), який прожив декілька років на Балі в 1930-ті роки, пригадував молодого хлопця, який демонстрував великий талант до танців. Позаяк в селищі цієї дитини вчителя не було, Мак-Фі влаштував йому проживання у вчителя в іншому. Але коли він через декілька днів навідався, щоб перевірити прогрес хлопця, то знайшов пригніченого хлопця і роздратованого вчителя. Хлопця було неможливо нічому навчити, оскільки він просто не розумів жодного пояснення. Коли йому казали «зробити три кроки на схід» або «нахилитись на південний захід», він не знав, що робити. У хлопця не було б жодних проблем із цими вказівками у власному селищі, але через те, що пейзаж в новому селищі був абсолютно незнайомим, він виявився дезорієнтованим і спантеличеним. Але чому вчитель не використовував інші вказівки? Ймовірно, він би відповів, що казати «зроби три кроки вперед» або «нахились назад» було б верхом абсурду.

Отже, різні мови очевидно змушують нас говорити про простір дуже різними способами. Але чи це обов’язково означає, що ми маємо думати про простір по-різному? В цей час мали б замиготіти червоні лампочки, адже навіть якщо якась мова не має слова для «позаду», це не обов’язково означає, що її носії не змогли б зрозуміти цю концепцію. Натомість нам слід подивитись на можливі наслідки того, що географічні мови змушують повідомляти своїх мовців. Зокрема, нам слід пошукати, які розумові звички могли б розвинутись через необхідність весь час вказувати географічні напрямки.

Для того, щоб говорити мовою гуугу йімітірр, вам необхідно знати, де перебувають сторони світу в кожен момент вашого свідомого життя. Вам необхідно мати компас в вашій голові, який працює весь час, вдень і вночі, без перерв на обід або вихідних, оскільки інакше ви б не змогли передати найпростішу інформацію або зрозуміти те, про що говорять люди, які вас оточують. І справді, здається, що носії географічних мов мають майже надлюдські здібності орієнтування. Незалежно від умов видимості, незалежно від того, перебувають вони в густому лісі чи у відкритому полі, чи надворі чи в помешканні, або навіть в печері, вони стоять чи переміщуються, вони мають взірцеве відчуття напрямку. Вони не дивляться на сонце, замовкаючи на мить, щоб подумати, перш ніж сказати «Мураха прямо на північ від твоєї ноги». Вони просто відчувають, де є північ, південь, захід і схід, так само як люди із досконалим слухом відчувають кожну ноту, не визначаючи інтервали між ними.

Існує безліч історій, які нам можуть здатися неймовірними звитягами з орієнтування, але для носіїв географічних мов являють незначну справу. В одному повідомленні говориться про те, як носію цельтальської мови з південної Мексики затулили очі і обернули навколо понад 20 разів в темному будинку. Все ще із заплющеними очима і з запамороченою головою, він без вагань вказав географічні напрямки.

Як це працює? Домовленість спілкування із зазначенням географічних координат змушує мовців з наймолодшого віку приділяти увагу вказівкам із фізичного навколишнього середовища (положенню сонця, вітру тощо) кожну секунду їхнього життя і розвивати точну пам'ять про зміну своєї власної орієнтації в будь-який момент. Тому щоденне спілкування географічними мовами забезпечує найбільш інтенсивне тренування у орієнтуванні на місцевості, яке тільки можна уявити (за оцінками в звичайній розмові мовою гуугу йімітірр 1 слово з 10 – це «північ», «південь», «захід» або «схід», які часто супроводжуються точними жестами рук). Ця звичка постійного усвідомлення географічного напрямку прищеплюється майже з раннього дитинства: дослідження показали, що діти в таких спільнотах починають використовувати географічні напрямки вже з 2 років і повністю оволодівають цією системою до 7 або 8 років. Із таким раннім та інтенсивним тренуванням ця звичка скоро стає другою натурою, несвідомою і такою, що не потребує жодних зусиль. Коли мовців гуугу йімітірр запитували, звідки вони знали, де є північ, вони не могли пояснити цього краще, ніж ви можете пояснити, звідки ви знаєте, де саме є «позаду».

Але існують й інші ефекти географічної мови, оскільки відчуття орієнтації має простягатися в часі далі, ніж безпосередньо сучасний момент. Якщо ви розмовляєте мовою на кшталт гуугу йімітірр, ваші спогади про будь-що, про що б ви колись могли захотіти повідомити, мають бути збережені із географічними напрямками як деталями всієї картини. Одного мовця гуугу йімітірр зафільмували, коли він розповідав своїм друзям історію зі своєї юності, про те як його човен перекинувся у водах, в яких роїлися акули. Він із старшим товаришем потрапили в шторм, і їхній човен перекинувся. Вони обидва стрибнули у воду і змогли проплисти майже три милі до берега, де дізналися, що місіонер, на якого вони працювали, був більше схвильований втратою човна, ніж радий їхньому дивовижному спасінню. Окрім драматичного сюжету ця історія була цікава тим, що її було запам’ятовано в географічних координатах: оповідач стрибав у воду із західного боку човна, його товариш – на сході човна, вони бачили гігантську акулу, яка пливла на півночі тощо. Можливо, географічні напрямки просто були вигадані на місці? Ну, досить випадково ту ж саму людину зафільмували декілька років потому, коли він розповідав ту саму історію. У двох розповідях географічні координати повністю збігалися. Ще більш дивовижними були спонтанні жести руками, які супроводжували розповідь. Наприклад, напрямок, в якому перекинувся човен, було вказано у вірній географічній орієнтації, незалежно від напрямку, в якому дивився оповідач в двох фільмах.

Психологічні експерименти також показали, що в певних обставинах носії мов типу гуугу йімітірр навіть згадують «одну й ту саму реальність» відмінно від нас. Щодо інтерпретації цих експериментів точаться гарячі суперечки, але одним висновком, який здається переконливим, є те, що в той час, як ми маємо звичку ігнорувати обертання напрямків, коли фіксуємо інформацію в пам’яті, носії географічних мов мають звичку цього не робити. Один спосіб зрозуміти це полягає в тому, щоб уявити, що ви подорожуєте із носієм такої мови і зупиняєтесь у великому мережевому готелі, в якому проходять коридори за коридорами з однаковими на вигляд дверима. Ваш друг зупиняється в номері напроти вашого, і коли ви завітаєте до нього в номер, ви побачите повну копію свого власного: ті ж двері до ванної кімнати ліворуч, той самий гардероб із дзеркалом праворуч, ту саму головну кімнату з тим самим ліжком ліворуч, ті самі завіски за нею, той самий письмовий стіл у стіни праворуч, той самий телевізор в лівому куті стола і той самий телефон в правому. Якщо коротко, то ви побачили один той самий номер двічі. Проте коли ваш друг завітає до вас у номер, він побачить дещо зовсім відмінне від цього, оскільки все перевернуто із півночі на південь. В його кімнаті ліжко було на півночі, а в вашій воно на півдні, телефон, який в його кімнаті був на заході, тепер стоїть на сході, і так далі. Отже, в той час як ви побачите і запам’ятаєте один номер двічі, носій географічної мови побачить і запам’ятає два різних номери.

Нам нелегко зрозуміти, як мовці гуугу йімітірр сприймають світ, із накладанням географічних напрямків на будь-яку ментальну картину і будь-який елемент графічної пам’яті. І також нелегко робити припущення про те, як географічні мови впливають на області досвіду, відмінні від орієнтації на місцевості, – чи впливають вони, наприклад, на сприйняття особистості мовця або чи привносять менш егоцентричний погляд на життя. Проте один факт є промовистим: якщо ви побачите, що мовець гуугу йімітірр вказує на себе, то логічно припустите, що він хоче привернути увагу до себе. Але насправді він вказує географічний напрямок, який перебуває у нього за спиною. В той час як ми завжди перебуваємо в центрі світу і нам ніколи не спаде на думку, що вказівка в напрямку своїх грудей може означати щось інше, окрім привертання уваги до себе, мовець гуугу йімітірр вказує наскрізь себе, наче він є порожнім, а його існування – несуттєвим.

Якими ще способами може мова, якою ми говоримо, впливати на наше сприйняття світу? Нещодавно в низці експериментів було продемонстровано, що навіть кольори ми сприймаємо крізь призму нашої рідної мови. Існують значні розбіжності в тому, як мови розподіляють спектр видимого світла; наприклад, зелений і синій є різними кольорами в англійській мові, але в багатьох мовах вважаються відтінками одного кольору. І виявляється, що кольори, з якими наша мова зазвичай вимагає від нас поводитись як з окремими, можуть вдосконалювати нашу чисто візуальну чутливість до певних кольорових відмінностей в реальності, так що наш мозок отримує звичку перебільшувати відстань між відтінками кольору, якщо вони в нашій мові мають окремі назви. Як би дивно це не було чути, але наше сприйняття картини Шагала насправді певною мірою залежить від того, чи є в нашій мові слово для синього кольору.

В прийдешні роки дослідники ймовірно також зможуть пролити світло на вплив мови на більш тонкі області сприйняття. Наприклад, деякі мови, такі як мова племені мацес в Перу, наче вимогливий правник, змушують своїх мовців точно вказувати, як вони дізналися ті факти, про які розповідають. Ви не можете просто сказати: «Тут пройшла тварина». Ви маєте вказати, з використанням спеціальної форми дієслова, чи це є безпосередньо ваше переживання (ви бачили, як пройшла тварина), чи це висновок (ви бачили сліди), чи це припущення (тварини зазвичай проходять тут в цей час доби), чи ви почули про це від когось іншого тощо. Якщо твердження повідомляють з неправильним «свідченням», то це вважається брехнею. Наприклад, якщо ви спитаєте чоловіка племені мацес, скільки в нього дружин, якщо в цей конкретний момент часу він не може їх бачити, він мусить відповідати в минулому часі і скаже щось типу «Було двоє, коли я перевіряв востаннє». Зрештою, оскільки жінки відсутні, у нього нема абсолютної впевненості, що хтось з них не помер чи не втік з іншим чоловіком після того, як він бачив їх останній раз, навіть якщо це було лише п’ять хвилин тому. Отже він не може повідомити про це як про надійний факт в теперішньому часі. Чи потреба постійно думати про епістемологію в такий уважний і складний спосіб формує погляд мовців на життя або їхнє розуміння правди і причинності? Коли наші експериментальні інструменти стануть більш витонченими, такі питання будуть придатними для емпіричного дослідження.

Протягом багатьох років стверджували, що наша рідна мова є «тюрмою», яка обмежує нашу здатність мислити. Коли виявилось, що для таких тверджень нема підстав, це прийняли як доказ того, що люди всіх культур думають фундаментально однаково. Але, звичайно, було б помилкою переоцінювати важливість абстрактного мислення в нашому житті. Зрештою, наскільки багато щоденних рішень ми приймаємо на основі дедуктивної логіки в порівнянні з тими, які робимо на основі внутрішнього відчуття, інтуїції, емоцій, імпульсів або практичних навичок?

Розумові звички, сформовані нашою культурою з раннього дитинства, визначають наше ставлення до світу і наші емоційні відповіді на об’єкти, з якими ми зустрічаємось, і їхні наслідки, ймовірно, проходять набагато далі, ніж було експериментально показано до цього часу. Вони також можуть мати значний вплив на наші переконання, цінності та світогляд. Ми наразі можемо не знати, як виміряти ці наслідки прямо або як оцінити їхній внесок в культурні або політичні непорозуміння. Але як перший крок до того, щоб зрозуміти один одного, ми можемо зробити більше, ніж вдавати, що всі думаємо однаково.